Український літературний процес

ДОБИ РЕНЕСАНСУ

У той час, коли землі Східної Європи потерпали від татаро-монгольської навали, зазіхань Османської імперії тощо, Західна Європа не мала перерви у поступальному розвитку культури. Із ХІV ст. тут починається період, який вважається одною із найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації, – доба Відродження (Ренесансу). Сьогодні медієвістика виділяє три етапи цього процесу:

· Раннє Відродження, або кватроченто (букв. – чотириста) – кін. ХШ – ХІV ст.;

· Високе Відродження, або чинквеченто (букв. – п’ятсот) – ХV – ХVІ ст.;

· Пізній Ренесанс, або Криза Відродження – кінець ХVІ – початок ХVІІ ст.

У різних країнах процес Відродження розпочинався неодночасно і розвивався нерівномірно. В авангарді європейського Ренесансу стоїть Італія, у якій нові тенденції розвиваються з кінця ХІІІ – початку ХІV ст. Потім цей процес поширюється Західною та Центральною Європою.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, розкладу ранньофеодальних та формування перших паростків нових буржуазних відносин. Цьому сприяла низка факторів:

· утворення централізованих національних держав;

· швидке піднесення економіки та культури міст;

· перехід від ремесел до мануфактурного виробництва;

· розвиток кораблебудування та мореплавства;

· розширення торговельних стосунків у зв’язку із великими географічними відкриттями;

· звільнення філософської думки від авторитету церкви;

· розвиток природничо-експериментальних наук, зокрема науки про людину;

· початок книгодрукування.

Посилення міст, розширення сфери торгівлі призвели до швидкого збагачення представників середньостанових прошарків суспільства - міщан, купців, лихварів тощо, які починають усвідомлювати себе господарями життя на рівні із феодальною знаттю. Це змінює шкалу релігійних цінностей, породжує нове бачення та розуміння сенсу життя.

Середньовічна церква прищеплювала віруючим думку, що земне існування - це лише тернистий шлях страждань і випробувань, нагородою за які буде посмертне райське буття. Нова життєва практика вступає в суперечність з ідеологією аскетизму. Не відкидаючи ні основ феодалізму, ні засад християнства, доба Відродження творить нові могутні культурні цінності, в основі яких - звернення до земного життя, насамперед до людини з її прагненнями, почуттями, свідомістю та можливостями.

Для епохи Ренесансу було характерним поступове формування національної самосвідомості народів, поширення вільнодумства, розвиток світоглядних позицій нового типу. Це була доба наукових відкриттів у різних сферах, доба оновлення філософських напрямків, природничих наук, соціальних та політичних теорій, часи реформаторського перегляду застарілих релігійних догм (німецький теолог Мартін Лютер стає засновником нової форми віросповідання -лютеранства), посилення світських тенденцій в ідеології. Епоха Ренесансу дала світу багато визначних імен в науці, живописі, скульптурі, архітектурі, музиці, філософії, літературі тощо.

Головна ідейна течія цієї доби – ренесансний гуманізм (від лат. – людський), сутність якого – пристрасний інтерес до реального життя як найвищої цінності. Намагаючись по-новому осмислити вічні питання «Людина і Світ», «Людина і Бог», ренесансна натурфілософія замінює теоцентризм антропоцентричним сприйняттям світу. Догмат про Бога як творця світу і людини залишається, але видозмінюється. Гуманісти висувають концепцію ототожнення Бога з природою,діалектичного розуміння розвитку природи і, що найголовніше, в центрі світу ними бачиться найцінніша істота – Людина, здатна злитися з природою, перевищити її, у всьому піднестися до свого Творця. Земне життя – найвища цінність, можливість для людини виявити власну природу та індивідуальну неповторність. Живопис, скульптура, література тощо – всі види мистецтва творили гімн Людині, її здатностям та можливостям. У ставленні до людини виділялися декілька вагомих аспектів:

· віра в божественні пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей людини;

· нова мораль, заснована на єдності плоті та духу;

· право на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів;

· самоцінність людської особистості;

· протиприродність оцінювання людини за її походженням чи багатством, расовою приналежністю чи релігійними переконаннями.

Епоха Відродження сповідує новий ідеал: духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідуум, людина високої інтелектуальної культури.

Саме тому культурні діячі цієї пори заново «відкривають» культуру античності, творчо її трансформуючи. Гуманістам було близьке світовідчуття людей античності: переконаність давніх греків та римлян у надзвичайних можливостях людини – вільного, діяльного громадянина. Античність сприймалась як найвищий авторитет, ідеал людської культури, через призму якої оцінювалась сучасність.

Представники Ренесансу повертали античну класику, культ мистецтва, спиралися на давні авторитети, вважали головною справою – відродження й поширення античних знань. Вони опановували грецьку та латинську мови, збирали й коментували давні рукописи, вели археологічні розкопки, активізували увагу до т. з. моральних наук, зокрема, етики, яка потрактовувалась як головний зміст знань, до еротики як основи чуттєвого начала в людині. Людина розглядалася гуманістами у багатогранних вимірах: розум, діяльність, чуттєвість, фізичне та духовне життя, складність і неоднозначність характеру. Доба Ренесансу поетизує Людину, реабілітує її чуттєве начало, проголошуючи принцип гармонії чуттєвого та духовного. Як слушно зазначав Д. Чижевський, «Ренесанс, на противагу Середньовіччю, ставив людину в рамки природи. Середньовіччя вимагало від людини «сердечного розкаяння» та підпорядкування Божій волі, його силі, а Ренесанс хотів звільнити людину від цих бар’єрів і відкрити їй вільне поле діяльності. Це означало звільнення від середньовічної свідомості, залежності від світської та потойбічної влади» [33].

Гуманістичне бачення та сприйняття світу знайшло яскраве втілення в художній творчості митців доби Відродження і досягло небувалого розквіту. Вперше важливого значення набув живопис, переважно монументальний, та скульптура. Формується велика гуманістична література, яка творчо модифікує все краще з попередніх епох, перш за все з античності.

Сюжети запозичуються насамперед з тем релігійних, античної міфології та історії. Але будь-який сюжет набуває гуманістичного потрактування: зображуючи образи мадонн, християнських святих чи язичницьких богів, митці «олюднювали» ці постаті, виражаючи так своє уявлення про людину сучасної їм епохи. Наприклад:

· всупереч аскетичній ідеї, закладеній в основі євангельської притчі, Тиціан у картині «Магдалина, що кається» зображує блудницю квітучою венеціанською красунею, яка не забула взяти в пустелю посудину з ароматичним маслом для свого чудового тіла. А на передньому плані картини великий художник змальовує людський череп – символ тлінності земного буття;

· у жодному з канонічних Євангелій немає згадки про оплакування тіла Спасителя, знятого з хреста. В добу ж Відродження ця тема стає одною із найпоширеніших (Нідерланди, Італія, Франція). У соборі Св. Петра в Римі і понині вражає силою трагізму та людяності мармурова скульптурна композиція «П’єта» (Оплакування), виконана одним із найвидатніших митців Високого Відродження Мікеланджело Буонароті;;

· видатний італійський маляр та архітектор Рафаель у картині «Святе сімейство» порушує релігійні догми, малюючи св. Йосипа без бороди, а сам сюжет наповнює гармонією та ліризмом. Рембрандт, працюючи над цією ж темою, створює в картині не менш інтимну обстановку, оспівуючи щирість і теплоту людських стосунків. Тесля Йосип зображений митцем за верстатом з інструментами, а поряд у кімнаті грається з дитиною Богородиця.

Нове сприйняття людини найвиразніше проступає у осмисленні митцями сучасних тем, свідченням чого стає жанр портрету. Якщо в добу Середньовіччя важливою була не так подібність до оригіналу, як передача узагальнених людських рис, то ренесансний портрет стає засобом передачі індивідуальності образу. «Хороший живописець має писати дві головні речі, – стверджував Леонардо да Вінчі, – Людину та уявлення її душі. Перше – легко, друге – важко…»[34]. Портрет також стає засобом самопізнання (автопортрет) або засобом передачі осмислення художником людського героїзму і мужності (титанізм художнього образу, героїзація людини).

Такі ж засади простежуються і у розвитку літератури, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального буття і пошуки нових принципів його моделювання. Ренесансна література переважно латиномовна (як атавізм середньовіччя) і частково франкомовна (французька – як мова міжнаціональної словесності Західної Європи). Стилістичний ідеал цього часу орієнтований на чистоту та зрозумілість мови.

Жанрова система літератури доби Відродження теж позначена якісними видозмінами. Використовуючи такі, відомі з часів античності та середньовіччя, форми, як сонет, ода, елегія, релігійний гімн (псалом) тощо, письменники вдихають в них нове життя, видозмінюють і тематику, і структуру форми. Так, сонет, започаткований у часи середньовіччя (перша третина ХІІІ ст.), починає по-іншому звучати вже у творчості передренесансного лірика Данте. Його поезія надзвичайно музична та витончена за формо, а в тематичній основі творів вимальовуються історія зародження та розвитку високого чистого (мало не божественного) кохання до жінки (Беатріче). Продовжуючи розвивати цю витончену форму любовної лірики, представник Раннього Відродження Франческо Петрарка створює новий образ коханої жінки. Лаура у Петрарки – ідеал краси та досконалості – не символічно-безплотний образ. Це жива й повнокровна постать жінки, яка викликає земні пристрасті, реальні людські почуття. Отже, любовна лірика починає все більше наближатися до реального буття, долаючи абстраговану та туманну алегоричність середньовічної поезії.

Продовжуючи далі видозмінюватись, сонет у часи Пізнього Відродження в творчості Вільяма Шекспіра стає шедевром не лише любовної ліричної, а й філософічної поезії. Навіть канонічну структуру 14-рядкового сонетного вірша (4 + 4 + 3 + 3) англійський поет змінює на нову (4 + 4 + 4 + 2). Його сонетам притаманна надзвичайно висока поетична майстерність, багатство образної мови, психологічно-філософічна глибина змісту.

У добу Відродження спостерігається і розвиток ряду нових епічних жанрових форм – новела, есе, мемуари, публіцистика тощо. Наприклад, демократичні тенденції Раннього Відродження проявляються у прозі Джованні Боккаччо. Республіканець за політичними переконаннями, Д. Боккаччо вважався одним із найосвіченіших людей І половини ХІV ст., йому належить ряд латиномовних трактатів про античну міфологію та прославлених людей давнини. Написаний гуманістом твір «Декамерон» (між 1348-53 рр.) став свідченням вивільнення думок та почуттів із пут феодально-релігійного світорозуміння. «Декамерон» (своєрідна збірка новел, пов’язаних між собою наскрізною ниткою розповіді оповідачів) приніс автору славу зачинателя реалістичної італійської прози та блискучого майстра новели. Боккаччо створив повнокровні картини реального життя, вибудував галерею живих образів – людей різноманітних професій, соціальних прошарків, типів та характерів. Твору притаманні дотепність, жарт, утвердження життя у всіх його плотських радощах з одного боку, з другого – яскраво виражена антиклерикальна спрямованість, яка завдавала чуттєвого удару по релігійно-аскетичній ідеології.

Ще більше збагатилася культура та література за часів Високого Відродження. Прагнення до всестороннього розвитку особистості призводило до того, що багато хто з гуманістів залишив різноплановий культурний спадок. Так, наприклад, голландець Еразм Роттердамський не тільки перекладав античних письменників, а й писав латиномовні твори педагогічного змісту, богословські трактати тощо. Погляди, викладені ним у філософських працях, до певної міри навіть випередили ідеї просвітителів ХVІІІ ст. Еразм Роттердамський таврував зловживання представників Церкви, полемізував із Мартіном Лютером, проголошував любов до свободи, простоти та спокою. Використавши форму середньовічного схоластичного панегірика, письменник створив зразок гостро-сатиричної пародії на тодішнє феодально-церковне суспільство Європи. Твір «Похвала глупоті» (1509) став нищівною сатирою на всі стани та професії, на всі вади, які змушували людину забувати про розум, честь та гідність.

У ці ж часи англійський гуманіст Томас Мор пише латиномовну «Утопію» (1516). У першій частині твору викладені міркування автора про політичний та соціальний устрій тодішніх європейських держав. Друга частина – власне художній твір, структура якого схожа на фантастичні романи-подорожі.

Ставши автором першої соціальної фантазії, Томас Мор втілює у романі уявлення про ідеальне суспільство без приватної власності, з демократичним устроєм та розподілом благ за потребами людини. Громадяни острова Утопія розвиваються гармонійно, займаючись і розумовою, і фізичною працею. Всупереч біблійним постулатам жінки на острові рівноправні з чоловіками; протиріччя між містом і селом переборені. Саме від назви та змісту твору Томаса Мора виникне надалі суспільно-філософський термін «утопічний соціалізм».

У період Відродження входять в літературу якісно нові сатирично-пародійні романні форми. Одним із найвідоміших сатириків вважається Франсуа Рабле (Франція). Чернець, природознавець, противник ортодоксального релігійного світогляду, Франсуа Рабле першоосновою життя вважав матерію, природу і з грубуватим одкровенням захищав право людини на плотські насолоди. Його сатиричний роман «Гаргантюа та Пантагрюель» (1532-52) виявив глибокі гуманітарні та природничонаукові знання автора і в той же час був нерозривно пов'язаний із традиціями народної сміхової культури. Саме від неї у творі – натуралістична гіперболізація, вільна, дивакувата композиція, відвертий жарт, над яким панує голосний, життєрадісний, гомеричний сміх, покликаний знищити все, що заважає повноцінному та вільному розвитку людини.

Епоха Відродження, розкріпачивши особистість, звільнивши її від гніту середньовічної ортодоксальності та забобонів, стала і початком переходу до наступного суспільного устрою – буржуазного, з його соціальним та духовним гнітом. Започатковані в добу Раннього Відродження концепції світосприйняття, досягнувши апогею в часи Високого Ренесансу, на межі ХVІ – ХVІІ століть зазнають серйозної кризи. Причиною стає усвідомлення людиною неможливості здійснення гуманістичних ідеалів. Посилюється трагічне сприйняття людського буття, скептицизм.

Дещо інші ноти починають звучати і в літературних творах. Яскравим прикладом таких видозмін може бути, скажімо, драматургія Вільяма Шекспіра (Англія), який подарував світу шедеври в жанрах історичної трагедії, драми та комедії ситуацій.

Драматургії В. Шекспіра були притаманні глибоке відчуття взаємозалежності історії та людських доль, сповнені грандіозних пристрастей титанічні характери, майстерне створення драматичної напруги, поєднання реалізму із фантастикою та трагізму з гумором. Але у творах, написаних у 90-х роках ХVІ ст., добиваючись синтезу трагічного та комічного, Шекспір оптимістично потрактовує життєві протиріччя, вважаючи можливим їх позитивне вирішення в дусі ренесансного гуманізму. Це простежується і в його історичних трагедіях («Ричард ІІІ» (1592), «Генріх ІV» (1597), «Юлій Цезар» – (1599)), і в трагічній історії двох закоханий, смерть яких примирює ворогуючі роди («Ромео та Джульєтта» (1594)), і тим більше в життєрадісних комедіях («Комедія помилок» (1592), «Приборкання непокірної» (1593) та ін.).

Починаючи із 1600 року, характер трагічного у творах драматурга змінюється. Його джерело – різка суперечність між гуманістичними ідеалами та новонароджуваною буржуазною дійсністю. У трагедіях «Гамлет» (1601), «Отелло» (1604). «Король Лір» (1606) та ін. вимальовуються картини торжества злочину та всесвітньої несправедливості.

Художнє втілення кризи «ідеального» бачення світу, гуманістичного «міфу» про Людину як «вінець світобудови» спостерігаємо і у творчості Мігеля де Сервантеса (Іспанія), письменника-гуманіста епохи «трагічного» Відродження, автора романів, новел, віршів, п’єс, сатиричних сонетів. Його твори – не лише підсумок розвитку основних тенденцій ренесансної прози, але й початок нового етапу в історії європейської літератури Нового часу. Свідченням цього є великий прозовий твір «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» (1605-1615). Задуманий як пародія на середньовічний рицарський роман твір Сервантеса став наповненою глибинним змістом своєрідною енциклопедією іспанського життя початку ХVІІ ст.

Постать Дон Кіхота, «лицаря печального образу» на віки стала уособленням неможливості торжества гуманістичних ідеалів у несправедливому суспільстві, символом високих, благородних, але безплідних зусиль.

У різних європейських країнах, як бачимо, всі три етапи ренесансного розвитку відбувалися по-своєму. Це було обумовлено особливостями національного розвою. Слід, однак, пам’ятати, що Відродження – явище насамперед католицького західноєвропейського світу, але віяння його були настільки могутніми, що проявлялися і у східнослов’янських культурах, хоч і з певними відозмінами.

На українському ґрунті вже у ХV –ХVІ століттях окремі тенденції Відродження знаходять свою інтерпретацію спочатку у творчості латиномовних письменників Галичини, згодом – у полемічній літературі кінця ХVІ – першої половини ХVІІ с.

Західноєвропейські ренесансні віяння найбільше позначилися на творчості латиномовних українських письменників кінця ХV –першої половини ХVІ ст. Великі зрушення в суспільному житті Західної Європи доби Відродження принесли вагомі зміни і в освітню сферу. Вже у ХІV ст. відкривається чимала, як на ті часи, кількість вищих навчальних закладів. Нові університети (від лат.– сукупність широкого кола спеціальностей) були засновані у Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфурті, Кельні. Протягом ХV ст. кількість вищих шкіл продовжує зростати – на початку ХVІ ст. в Західній Європі їх налічувалося вже 65. Всі вони діяли із санкції та під патронатом римської курії. Навчання відбувалося у формі лекцій викладачів, публічних диспутів, у яких брали участь професори та студенти, а також всі бажаючі, і було латиномовним.

У кінці ХV ст., коли умов для отримання вищої освіти в українських землях фактично не було, вихідці з України (переважно з Карпатської Русі) починають здобувати її в західноєвропейських навчальних закладах. Ціла плеяда русинів навчалася в університетах Праги, Кракова, Лейдена, Лейпцига, Сорбони тощо. Далеко не всі із них поверталися по закінченні навчання на батьківщину: частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі, дехто викладав у зарубіжних навчальних закладах, навіть очолював їх.

Ставши людьми високої інтелектуальної культури, сприйнявши гуманістичне бачення та відчуття світу, русини реалізують свої творчі здібності в різних сферах науки та мистецтва (літератури насамперед). Різноплановий творчий спадок Юрія Дрогобича (бл. 1450 – 1494), Павла Русина (бл. 1470 – 1517), Станіслава Оріховського (1513-1560), Миколи Гусовського (бл. 1480 – бл. 1540), Івана Туробінія (Рутенця) (1511 – 1575), Григорія Чуя (бл. 1523 – 1573), Севастіана Кленовича (бл. 1545 – 1602) та ін. приніс в українську культуру, зокрема в літературу, могутній подих західноєвропейського Ренесансу.

Оскільки в добу Відродження латина була універсальною мовою інтелектуалів, спадщина цих письменників і вчених водночас – латиномовна. В українській літературі розвивається якісно новий пласт письменства, у якому всупереч ідеології аскетизму, максимально посилюються гуманістичні світські тенденції. Окрім того, як слушно зазначив В. Яременко, «латинська мова відігравала ще одну позитивну роль для поневолених народів: вона була буфером проти денаціоналізації та асиміляції – для українців проти полонізації, для чехів – проти германізації і т. д.»[35].

Вимушені задля права навчання приймати католицизм та писати латиною, українські письменники не забували при цьому і про потребу національної самозбереженості, додаючи до своїх імен прізвища-визначення: Роксоланин, Русин, Рутенець (тобто українець) тощо. У листах, виступах, художніх творах ці автори повсякчас підкреслювали, що вони українці, пишаються своїм краєм та народом. «Я русин, і цим пишаюся, і про це відверто всюди заявляю», – стверджував С.Оріховський[36]. «Вітчизна моя Русь», – писав він у одному з листів[37].

Свідомо підкреслюючи своє українське походження, латиномовні письменники насичували твори яскраво вираженими патріотичними тенденціями: оспівували свій народ, рідний край, його природні багатства, унікальну красу тощо. Одночасно у творах митців чітко простежується культурна переорієнтація, насамперед на ренесансне західноєвропейське мислення.

Колумбом відродження української культури та науки називають сьогодні першого українського вченого тої доби Юрія Дрогобича ( справжнє прізвище – Котермак чи Котернак), багатогранна наукова діяльність та художня творчість якого позначена гуманістичними тенденціями.

Виходець із ремісничої родини зі Львівщини став видатною людиною свого часу. Почавши за один гріш (як незаможний вступник) навчання в Ягеллонському університеті в Кракові, молодий русин закінчує його в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, досягнувши найвищого рівня наукових знань в різних галузях – доктор та професор з астрономії, медицини, філософії, протягом 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора. Його лекції з астрономії у Краківському університеті слухав Микола Коперник.

Перу Юрія Дрогобича належить наукова розвідка, відома всім тодішнім вченим Європи, – «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Авторитетними були і такі дослідження вченого, як «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року» та «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490).

«Прогностична оцінка…» була видана у Римі 1483 року. На сьогодні це перша відома друкована книга вченого з України, у ній вміщені окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Починається дослідження Юрія Дрогобича віршованим вступом, який вважають першою декларацією поета і поезії. Звертаючись у своєму вступі-посвяті до римського папи Сикста ІV, автор засуджує честолюбство та зиск, задля яких, на його думку, писали свої книги автори того часу. Для Юрія Дрогобича цінність книги полягає насамперед у її подальшій користі «роду людському». З позицій ренесансного гуманізму сповідує автор культ людського розуму, його неосяжні можливості:

Обшири неба для наших очей незбагненно великі;

Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм:

Так відкривається шлях, що до ефіру веде [38].

Праця Юрія Дрогобича, яка дійшла до нас лише в двох примірниках, вважається одною із найдавніших друкованих, «колискових» книг людства.

Ще розлогіше декларує ідею вартісності та вагомості поетичного слова наступник Юрія Дрогобича, виходець із Лемківщини Павло Русин із Кросна (Павло Процелер, 1470–1517) – поет, видавець, магістр вільних мистецтв, професор Краківського та Віденського університетів, викладач словесності в Угорщині, який залишив об’ємну (кількісно та ідейно-тематично) спадщину, що дозволяє говорити про створення автором власної поетичної школи[39].

Ранні поетичні студії Павла Русина припадають на 1507-1508 роки. Року 1509 у Відні автор видає першу збірку «Павла Русина з Кросна… панегірики та інші пісні» (близько чотирьох тисяч віршових рядків). Серед розмаїтих за ідейно-тематичним змістом творів збірки привертають увагу насамперед вірші, в яких автор, як і його талановитий попередник, розвиває мотив поета та поезії. У творі «Похвала поезії» Павло Русин називає поетичне слово «світлим даром богів», вважаючи, що тільки воно здатне на віки зберегти пам'ять про минуле, його героїчну історію. Тільки поезія, вища за будь-які станові чи національні обмеження, здатна по-мистецьки приховано донести правду про минуле. Використовуючи, як і Юрій Дрогобич, образи античного епосу, Павло Русин висловлює у вірші переконання, що справжній поет натхненний «божеством небесним». Сповідуючи гуманістичні тенденції Відродження, автор співає гімн античним митцям слова, творчий спадок яких є невичерпним джерелом знань, мудрості та натхнення, і закликає сучасників припасти до цього джерела:

Ось тому, прошу, – коли справді вабить

Фебів храм тебе і шануєш ревно

Дев’ять муз, сестер, – до того поета

Серцем горнися.

 

Вчених книг його не згортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі, –

І побачиш, вір, те, що було вчора

Скрите від тебе [40].

В оді «Павла Русина з Кросна до Аполлона…», звертаючись до легендарного античного бога з проханням поетичного натхнення, автор прославляє покровителя муз, називаючи себе вічним слугою античної класики. Звертаючись у віршах до своїх учнів, Павло Русин дає настанови сповідувати ці ж принципи у власній творчості. Наприклад, в елегії «До Яна з Вислиці, шанувальника муз і учня, достойного похвали», високо поціновуючи поетичний дар адресата та його прагнення опанувати античні надбання, письменник відстоює потребу високої поетичної культури, наполягає на абсолютній точності при написанні вірша, на виконанні всіх законів поетичної майстерності (тобто теорії віршування):

Та пам’ятай: не погорджуй найменшою вадою навіть,

Щоб на творіннях значних темних ти плям не зробив [41].

Підкреслюючи у цьому вірші винятковість поетичного дару свого учня, Павло Русин при цьому неодноразово наголошує, що, окрім натхнення, слід бути наполегливим і працелюбним. Істинно велика поезія – справжня наука, яка опановується все життя, вважає митець. Тож і форми його віршів відповідають найпоширенішим античним зразкам строфічної поезії (вірш сапфічний, алкеїв тощо), як, до речі, і жанрові форми (поема, панегірик, буколіки-еклоги, акровірш). Лейтмотивом усієї художньої діяльності українського просвітителя проходить запозичена з античності думка про вічність мистецтва, тріумф його над часом.

Не обминаючи у своїй творчості релігійно-філософічні мотиви, дотримуючись усталених теоретичних принципів високої поезії, українські латиномовні поети в дусі ідей ренесансного гуманізму надавали світського звучання давно відомим темам. Так, Павло Русин, перу якого належить низка релігійних віршів на честь Богородиці та з приводу різних церковних свят, у поезії «Про прихід зими» філософічно розмірковує над питанням плинності та скороминущості людського життя. Використана у вірші антична образність спочатку слугує створенню картин зміни однієї пори року на іншу – мертву та холону зиму. Феб (Аполлон), який швидко прокочується небом від світанку до заходу; реальний зимовий холод, що несе випущений Еолом північний вітер Борей, а той «мчить, розгуканий, шалений» – все це поетичні образні картини настання холодної зими. Але у кінці вірша ці реальні природні зміни асоціативно порівнюються із швидким переходом людини від юності до старості, яка

…гидка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком,

Невдовзі й смерть кваплива нас настигне [42].

Змалювавши таку похмуру й непривабливу картину, кинувши репліку про те, що смерть може забрати і замолоду, Павло Русин закінчує вірш, декларуючи позиції ренесансної натурфілософії: людина, її земне життя – найвища цінність, а значить, слід встигнути за відведений їй недовгий строк прожити і відчути всі можливі земні радощі та задоволення.

Нині для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну […]

Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо[…]

Чари важкі піднімім, що пилося нам,[43] –

з радісним оптимізмом закликає поет.

Натурфілософські погляди доби Відродження по-іншому, але не менш сильно проявлені і у творчості Івана Туробінія (Рутенця) – професора права, ректора Краківського університету, автора низки юридичних трактатів, підручників, численних віршів, розпорошених по різних збірках, латиномовних епіграм тощо.

У творчому доробку письменника є зразки високохудожньої духовної поезії, позначені ренесансними гуманістичними ідеями. Доказом цього є вірш «Псалом 99-й, який заохочує до псалмоспіву Богові і покладання надій на нього єдиного».

Дев’яносто дев’ятій пісні із «Псалтиря» притаманне суворе інтонаційне звучання, характерна для середньовічного антропоцентризму набожність:

Царює Господь, – і народи

тремтять,

сидить на Херувимах, –

і трясеться земля! –

починається Біблійний псалом. І далі:

Великий Господь на Сіоні,

і піднесений Він над усіма

народами!

Хай імя Твоє славлять, –

велике й грізне [44] воно!

Зовсім інакші інтонації звучать у поезії Івана Туробінія (Рутенця). Переспів сповнений радісною піднесеністю, оптимістичними емоціями, гуманістичним пафосом:

Йдіть і спізнайте свого короля і патрона, о люди, –

В благочестивих піснях славте невпинно його [45].

Звертаючись до усіх народів Європи, автор закликає їх до братського єднання під рукою Всевишнього, адже доброта та любов його безмежна:

Знай же, сучаснику: Бог, про якого ти дбаєш невпинно,

Є найправдивий, тому житиме з нами повік. […]

Зважся, і все, що захочеш, проси у благаннях цнотливих, –

Хай, що бажаємо, нам щедро десницею дасть [46].

Бог у псалмі поета набуває значення вищої гуманістичної ідеї, яка має об’єднати всіх людей. Він лише названий, а оспівуються у творі народи, їхня земля, підкреслюється потреба єднання, мирного життя як провідна гуманістична сутність.

Вимушене багаторічне проживання за межами рідного краю давало вихідцям з українських земель можливість багатогранного інтелектуального розвою та реалізації своїх духовних надбань, але і породжувало болючу ностальгію за батьківщиною та яскраво виражений відвертий патріотичний пафос, проявлений у багатьох творах цих авторів.

З ностальгічними емоціями поєднувалась і одна із високопатріотичних тенденцій, привнесених у Відродження ще із античних часів: про свою батьківщину говорити/писати або добре, або нічого, бо відданість рідній землі – найвища із людських чеснот.

У часи, коли продовжувалося активне формування українського етносу, зростала національна свідомість нашого народу, патріотизм розвивався на плідному й благодатному ґрунті, допомагаючи роксоланам-рутенцям виділяти себе з-поміж інших слов’янських народностей, вдосконалювати вже набуті властивості, формувати волелюбність, відвагу, працьовитість, почуття власної гідності, пошану до своєї історії, ба навіть спільні побутово-етнографічні ознаки тощо як найголовніші риси власної ментальності.

Саме тому Юрій Дрогобич у розділі «Про становище Польщі» (в трактаті «Прогностична оцінка поточного 1483 року») наголошує, що Львів і Дрогобич належать до Русі, а не до Польщі. У його розумінні «Руське Королівство» – це вчорашнє Галицько-Волинське князівство, Карпатська Русь, яку у ХІІІ ст. очолював Данило Романович Галицький – король Данило. А Микола Гусовський в опублікованій 1523 року у Кракові поемі «Пісня про зубра»[47] співаєгімн красі природи українських і білоруських земель, виявивши при цьому глибинні знання традицій, історії та звичаїв рідного краю.

У 1600 році придворний поет та історик князя Острозького Симон Пекалід у поемі «Острозька війна» напише, що його рідній землі Бог дав все, що потрібно людині для мирного, щасливого життя, – від життєдайного повітря до щедрих лісів, лук, хлібних нив. Прославляючи рід Острозьких, історіограф утверджує характерну для ренесансного мислення гуманістичну думку про спроможність людини власними силами досягти найбільших висот, спираючись на доблесть та доброчесність.

Описуючи військові походи князя Острозького, у яких, можливо, й сам брав участь, автор демонструє власне бачення історії та місце людини в ній. Згадуючи правителів Київської Русі від Кия до Ярослава Мудрого, Симон Пекалід з пошаною говорить про їх державницькі якості як приклад для наслідування. У той же час письменник підкреслює думку, що справжня слава можновладця зростає не від його родової приналежності, а від самоцінності людської особистості, її власного труду, сповідаючи таким чином основні положення «Повчання дітям», які залишив нащадкам Володимир Мономах. Тому, уславлюючи князя Костянтина-Василія Острозького та його сина Януша, автор насамперед наголошує на особистій доблесті та мужності правителя, підкреслює всі позитивні якості князя аж до його просвітницької діяльності.

Трохи пізніше Іван Домбровський у латиномовній поемі «Дніпрові камени» — одній із найвизначніших пам'яток початку ХVП ст. – представить історію України-Руси від 430 до 1618-го року, наголошуючи насамперед на династично-родовій історичній тяглості свого народу[48]. Знайомлячи Західну Європу із своїм народом, автор свідомо підкреслює, що його прадавньою Батьківщиною є добре відома усій Європі Київська Русь. Праматір і колиску сучасних поету русинів автор змальовуює могутньою та величною державою, від якої походить і козацький рід. Від легендарного Кия та його братів тягнеться історичний ланцюг до роду Острозьких князів – старого Костянтина-Василія та його синів Олександра і Януша. Іван Домбровський твердо вірить, що народ, який не забуває своєї історії, чекає світле майбутнє.

Абсолютно відверто про це заявляє на початку свого трактату «Зразковий підданий» (1548), написаного на замовлення польського королівського двору, Станістав Оріховський: «Я русин і хвалюся цим і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс» [49]. Для поета, таким чином, чи не першою доброчесністю, якою має володіти достойний васал свого сюзерена – «зразковий підданий», є повага до рідної землі, відданість її народові, пошана до її минулого.

На думку митців того часу, зв’язок з батьківщиною є невід’ємним атрибутом досконалої людини. Як бачимо, в цьому вони продовжують традиції києворуської літератури, яка послідовно доводила, що лише за умови синівського ставлення до рідної землі, за умови життя і подвигів во ім’я цієї землі людина здобуде повагу і Божу ласку. «Тема батьківщини, Русі у творчості Павла Русина, Миколи Гусовського, Севастяна Кленовича, Симона Пекаліда, Адама Чагровського звучить драматично, вона – її серцевина. І хоча майбутнє рідної землі майже неозначене, зате драматизується сучасне, в душах поетів – тривога і стурбованість, громадянський неспокій. Їхня творчість є всеохоплюючим висловом духовного життя, патріотичної активності»[50].

Опинившися далеко від своєї батьківщини, русини прагли не лише проповідувати патріотизм як найвищу доброчесність, але й висловлювали власні, суто інтимні почуття, породжені розлукою, відірваністю від рідного коріння. Власне, почуття ностальгії у них було не менш драматичним, ніж в українців-емігрантів ХХ ст. Ось як через звертання до рідної Лемківщини передає психологічний стан мандрівного студента-ваганта ХVІ ст. Павло Русин, потрактовуючи «думку про рідну землю як естетичну категорію» (В.Шевчук):

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей! […]

Ти самостійно, без інших земель, можеш жити привільно,

Знов же без