Психічні властивості людини. Темперамент та його типи

 

1. Темперамент (від лат. temperamentum — узгодженість, устрій) — це індивідуальні особливості людини, що виявляють себе у силі, швидкості, напруженості й урівноваженості перебігу її психічної діяльності, а також у порівняно більшій або меншій стійкості її настроїв.

2. Історія виникнення вчення про темперамент бере початок у Давній Греції, де празасновник сучасної медицини Гіппократ (V-IV ст. до н.е.) взявся пояснити особливості поведінки людини, виходячи із домінуючої у ті часи теорії Арістотеля щодо побудови речовини з чотирьох елементів-властивостей.

3. За Арістотелем, першоцеглинами Всесвіту є 4 елементи: сухість, холод, вологість, тепло. При своєму поєднанні сухість і вологість утворюють землю, холод і вологість — воду, вологість і тепло — повітря, тепло і сухість — вогонь. Гіппократ за аналогією висунув гуморальну (рідинну) теорію темпераменту, пов'язуючи наявність в організмі жовтої жовчі ("hole") із холеричним типом темпераменту, наявність слизу ("phlegma") із флегматичним типом темпераменту, наявність чорної жовчі ("melas hole") із меланхолійним типом темпераменту, а наявність крові ("sanguis") — із сангвіністичним типом темпераменту.

4. За спостереженнями Арістотеля, кожний холерик нестримний у своїх діях, кожний флегматик упертий у діях, меланхолік — малоактивний, сангвінік — барвистий у мові.

5. Термін ТЕМПЕРАМЕНТ увів у вжиток давньоримський лікар Гален (130-200 рр. н.е.), автор праці "Про частини людського тіла". На відміну від Гіппократа, Гален нараховував уже 13 типів темпераменту, дотримуючись, як і Гіппократ, наївної гуморальної теорії, яка так і не знайшла фізіологічного обґрунтування.

6. Пізніше пошуки фізіологічної основи темпераменту продовжувалися. У IX-XX століттях їх шукали у морфологічних особливостях людської голови (Ф.Галль), у товщині нервових волокон (В.Бехтерев), у конституції людського тіла (Е.Кречмер, Уїльям Шелдон), але безуспішно.

7. Нобелівський лауреат, російський фізіолог Іван Павлов фізіологічні основи темпераменту знайшов у специфіці функціонування великих півкуль головного мозку, яка визначає умовно-рефлекторну діяльність людини.

8. За Павловим, САНГВІНІК — людина із сильним рухливим, урівноваженим типом нервової системи; ХОЛЕРИК — людина із сильним рухливим, але неврівноваженим типом нервової системи; ФЛЕГМАТИК — людина із сильним, урівноваженим, але інертним типом нервової системи; МЕЛАНХОЛІК — людина із слабким гальмівним типом нервової системи.

9. У сучасній практиці тип темпераменту визначають шляхом тестування. Найбільшої популярності набрав тест Г.Айзенка (коло Айзенка):

 

 

 

10. У сучасній психології виділяють уже 72 типи темпераменту — цілу періодичну систему.

11. У нормальних умовах темперамент проявляє себе лише в особливостях індивідуального стилю діяльності (індивідуальній системі прийомів і способів дій, характерних конкретній особі), який не з'являється стихійно, а виробляється поступово, іноді протягом усього життя.

12. В екстремальних умовах вплив темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво зростає, бо попередні засвоєні форми поведінки стають неефективними і виникає потреба у додатковій мобілізаціії організму, аби впоратися з несподіваними чи дуже сильними зовнішніми впливами.

13. У масових професіях властивості темпераменту, впливаючи на діяльність, тим не менше, не визначають її продуктивності, бо одні психічні властивості можуть бути компенсовані іншими.

14. У професіях, де діяльність відбувається в екстремальних умовах, пов'язаних зі значним ризиком прояву небезпек та великою відповідальністю (льотчик-випробувач, диспетчер аеропорту, оператор швидкоплинних процесів тощо), вимоги до психіки, зокрема, темпераменту, визначають професійну придатність.

15. Найефективнішою є організація робочих пар у складі: холерик – сангвінік, сангвінік – меланхолік, меланхолік – флегматик.

16. Оволодівати властивостями свого темпераменту, навчитися їх компенсації можна, розпочавши це у дитячі роки, розвинувши під час навчання і виховання, завершивши у процесі трудової діяльності.