Загальна характеристика іменника

Іменником називається повнозначна змінна частина мови, що об’єднує слова зі значенням предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися [18].

Під предметністю розуміють назви власне предметів – назви істот (жінка, брат, киянин, птах, олень), окремих речей (ліжко, стілець, виделка, двері), рослин (осика, чорнобривець, осока), явищ природи (дощ, сніг, вітер, мороз), різних одиниць виміру (рік, тиждень, кілометр, метр), а також назви ознак, якостей, абстрагованих від їхніх носіїв (мужність, краса, доброта, хоробрість), дій, процесів, станів без вказівки осіб, які їх виконують (спів, біг, читання, мислення, чекання).

Загальнокатегорійне значення предметності, властиве іменникам, передається за допомоги морфологічних категорій роду, числа та відмінка, що є граматично незалежними і визначальними для іменника [19].

Загальний іменник – це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика. Власний іменник – це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого. Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднуються в семантичну групу назв істот. Сюди належать: назви людей (бабуся, дочка, дитя, мандрівник, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, Рябко, Мурчик, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви карт, шахових фігур (валет, пішак).

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, питання. До цієї групи належать також іменники, що позначають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне вираження. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного відмінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічника, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і середнього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, письменник, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділених із однотипного ряду, або найменування чогось (чи когось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Олена, Іван, Суми, Україна, Стожари, «Всесвіт» (журнал) тощо.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значення. В основі такого поділу, як правило, лежить протиставлення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).

Іменники – назви предметів, явищ навколишньої дійсності, що пізнаються органами чуття людини, називають­ся конкретними: сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі однини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи подібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: братство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збірні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв’язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction – відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають понять, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами.