Інституційні основи координації соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формування різноманітних подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин. Результатом такого подвійного впливу є формування системи, в якій кожен з елементів (інститутів) перебуває під впливом інституційного середовища і в свою чергу виявляє дію на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому.

Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації мають майже нескінченну багатоманітність, що утворюють інституційну структуру соціальної економіки різних її сфер: освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо.

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших – гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення “нового” інституту. В першу чергу ефективність інституційних змін залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише “консенсусні” типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання. Важливе значення має формування соціальних інститутів зростання – приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути у системі соціальної економіки відрізняються як за формою, так і за змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і свої особливості, що у сукупності визначають умови та наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим у цьому відношенні є приклад обмеження прав власності соціальною функцією: так, за Конституцією ФРГ, ст. 14 (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності постають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме і опосередковане втручання держави в межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють якоюсь кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних і економічних відносин, а також заходів та дій держави, спрямованих на формування або трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних, правових, політичних, “правил гри”, соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток всієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між господарюючими суб’єктами тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата постають провідними механізмами збереження та запобігання у випадках недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих втрат внаслідок соціальних ризиків. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так в усіх інших випадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій для випадків матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місця роботи.

Важливим інститутом соціального захисту населення постає соціальна допомога – особливо найбіднішим, проте у перехідній економіці це прагнення держави наштовхнулося на фінансову нереалізованість, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального доходу та відповідного рівня пенсій. Система соціального захисту залучає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг всіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, але й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення – це у першу чергу фінансування медичного обслуговування та освіти.

Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення існуючих та прийняття нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який у свою чергу теж є важливим фактором інституційних перетворень.

Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни і перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні відносини. Відсутність в Україні прогресивних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели по погіршення соціального стану 90 % населення.

Максимальне використанні переваг запровадження ринкових відносин і на їх основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення у суспільстві економічної свободи, що реалізується у різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, доходів тощо. Економічна свобода з врахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання повинна поєднуватися з економічною відповідальністю.

Економічною основою свободи в сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної частки якої на засоби виробництва, частину національного доходу не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи і в її межах самої приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства і самої економіки включно із соціальною сферою є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість всіх суспільних процесів, а отже постають важливими чинниками їх удосконалення.

Зміна економічних відносин у процесі трансформації економіки обумовлює відповідні реформи інституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування, з обов’язковим формуванням інших, більш придатних до існування у системі нових економічних відносин. Особливо це справедливо для сучасної української економіки в цілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів і відповідних їм форм інституційної організації соціальної системи з метою подальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації, забезпечення соціального захисту населення на основі соціально прийнятного балансу розподілу національного доходу.

Нині особливо важливою постає необхідність інституційних змін в економіці соціального сектору, що потребує активізації державного управління та координації всіх сфер підприємництва в ринковій економіці та господарської діяльності державних і недержавних, комерційних і некомерційних організацій, оскільки млява економічна робота з ринком тільки посилює суперечності економіки і гальмує вирішення проблем соціальної сфери.

Докорінних змін потребують недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, нових підходів потребують проблеми визначення заробітної плати у всіх сферах матеріального і нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата в Україні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечує відтворення робочої сили, що призвело до того, що у державі немає навіть простого відтворення населення і виникла загрозлива тенденція перевищення смертності над народжуваністю, а отже, депопуляції українського народу.

Змін потребують фінансові інститути, зокрема з метою адаптації сфери охорони здоров’я та системи пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинні передбачати диференціацію підходів щодо організації їх фінансування та самофінансування. Так, важливою інституційною складовою сфери охорони здоров’я є забезпечення конституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу, не менш важливою складовою постають науково-дослідні інститути, діяльність яких є невід’ємним елементом загальноекономічного інноваційного процесу. Найбільш ефективні інституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою, академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляють медичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільних дослідницьких програм.

Однією з гострих проблем продовжує залишатися бюджетне забезпечення функціонування і розвитку сфери виробництва соціальних благ, тому відповідно має бути збільшена координаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взяти на себе 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідницької роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки відповідно до вимог НТП; 2) сфери охорони здоров’я, в першу чергу тих її ланок, що мають високу ступінь неконкурентності та існування яких як соціального блага є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологічна служба, науково-дослідна робота тощо); 3) примушувати до колективних дій щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва потенційних споживачів; 4) заохочувати колективні дії щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектора економіки із збільшенням загальної суми видатків на соціальний сектор у цілому, на практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших секторів економіки. Найбільш прийнятним вирішенням проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектора економіки є діяльність держави щодо оптимізації нею структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності.

Без забезпечення високих темпів економічного зростання економіки та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу доходної частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні потреби в найближчі роки мало ймовірно, тому важливим напрямом діяльності держави можна вважати залучення до соціальної сфери економіки небюджетних джерел фінансування.

На сьогодні одним із таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут, що інвестуванням страхових внесків у медичну галузь сприяв би створенню недержавних закладів охорони здоров’я, оскільки нині страхові компанії перетворились в кращому випадку на посередників, а в гіршому - на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня доходів більшої частини населення для того, щоб масштабно користуватись послугами медичного страхування.

Таким чином, держава як захід зростання соціальної сфери і економіки в цілому має рахуватися із таким важливим його джерелом, як зростання рівня соціального забезпечення населення за рівнем заробітної плати.

Не можна визнати нормальною ситуацію, що склалася нині, коли найбільш дієвий вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та процес прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки належить міжнародному тискові.

§ 2. Діалектика економічного і соціального та суперечності ринкової економіки

 

Економічна сфера і притаманні їй матеріальні потреби, на перший погляд, (протилежні, соціальній сфері, соціальним потребам, у тому числі духовним, культурним, гуманітарним. Проте ця протилежність не виключає їх взаємозв'язку. Цілком очевидне зростання переваг економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Цю реальність відтворює поява таких термінів, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого і різноманітнішого економічного забезпечення. Економіка дедалі ширше та інтенсивніше виходить за межі матеріального забезпечення фізіологічних потреб людини, а мотиви економічної дії - поза економічні цілі.Подібні мотиви - це продукт функціонування суспільної спільноти, а не уподобання конкретного індивіда.

Самий економічний розвиток виступає як передумова соціального перетворення, оскільки таке перетворення є надто дорогим, стосується виробничих факторів і мобілізує інтелектуальний потенціал на прогресивний розвиток і розширення та зміцнення соціалізації суспільства.

Відомо, що економічний прогрес постає передумовою соціальних перетворень та соціального розвитку взагалі. Через надто “високу оцінку” останніх соціальна задоволеність людей неможлива у тих державах, які за економічними позиціями перебувають на периферії світового розвитку.

Стабільне політичне становище – також необхідна умова для соціального розвитку. Соціальна галузь є одночасно і зв'язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальне начало як похідне від економічного, що надає соціальному розвитку риси додатка економічного прогресу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не враховував того, що НТР вже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується шляхом впровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок задоволення цілеспрямованого зростання рівня людських цінностей і потреб.

Соціальна сфера – це така система, якій властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин і процесів. Саме ці механізми забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, вдосконалення і розвиток.

Зміни у соціальній сфері перебувають у тісному зв’язку зі змінами в інших сферах життєдіяльності суспільства. Їх причинно-наслідкова залежність певною мірою взаємозумовлена і регульована. Суть такої взаємозумовленості полягає в тому, що, як правило, більшу роль у розвитку основних сфер суспільства відіграє та з них, яка тісніше пов’язана з матеріально-виробничою сферою.

Визнання матеріальної основи суспільних відносин вирішальним чинником, що забезпечує націленість, зміст і темпи розвитку соціальної сфери, з точки зору причинно-наслідкової залежності сфер життєдіяльності суспільства виглядає все ж дещо спрощено, оскільки соціальна орієнтація економіки разом із забезпеченням належної якості життя людини, її прав і свободи передбачає досягнення політичної і громадської згоди у суспільстві на основі економічного і духовного розвитку з врахуванням при вирішенні соціальних аспектів інтересів всіх верств населення, що є запорукою політичної, громадської, економічної та соціальної стабільності у суспільному і державному житті.

Водночас слід наголосити, що соціальна та економічна сфери є різними підсистемами, між якими існує діалектична функціональна залежність. Жодна з них не може бути автономною, хоч кожна з них виконує роль, призначену саме для неї суспільною еволюцією. Сенс їх органічного розвитку, з точки зору теорії систем, полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жодна з цих підсистем не повинна розвиватися на шкоду іншій. Реальні зміни в одній з них набувають прогресивного змісту лише за умов аналогічних (прогресивних) зрушень в іншій.

Взаємозалежність і взаємодоповнюваність соціальної і економічної складових – характерна риса органічного системного розвитку суспільства, в якому економічна якість прогресу поєднується з соціальною якістю. І тут важливо виокремити процеси, котрі свідчать, в якій мірі відбувається таке поєднання, адже будь-яке виробництво, тобто будь-яка економіка, має сенс, лише коли вона націлена на задоволення потреб людей, а не просто – підвищення ефективності.

Важливо привернути увагу до двох важливих моментів, що мають неабиякий вплив на соціальну сферу: це – політичні та культурні чинники. До того ж, і соціальна сфера, залишаючись відносно самостійною, в свою чергу впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства. Інтегруючи при цьому можливості інших сфер життєдіяльності суспільства, соціальна сфера перетворює кожну з них, впливаючи адекватно власній природі. Вони ж, у свою чергу, здійснюють постійний вплив на соціальну сферу, змушують її перебудовуватися, нейтралізувати або асимілювати ці впливи.

Розвитку соціальної сфери притаманна ще низка чинників, специфічних саме для розвитку соціального, йдеться передусім про вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик соціальної сфери. Взаємозв’язок і взаємовплив соціальної сфери може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетіння необхідних і випадкових взаємодій надають їх проявам імовірнісного характеру.

Об’єктивною основою діяльності індивідуумів або груп у соціальній сфері є суперечність між потребами людей і матеріальними умовами, що задовольняють їх. В основі руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і у той же час специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що управляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна і відтворює взаємодію елементів з системою та частини з цілим. Вона виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини із збереженням його як цілого.

Якість органічного розвитку полягає в його націленості на забезпечення добробуту людей. Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, включно з такими, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, які первісно задані самою природою людини і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чи інших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку.

Порядок - це обмеження, які коригують як ринковий механізм саморегулювання, так і інші складові механізму. Так, угоди та дії, що стримують конкуренцію, наприклад картелювання, дають змогу незалежним підприємствам опікуватися власними економічними інтересами на шкоду соціальним. Тому конкуренція потребує розробки порядку з метою створення норм з формування якості конкуренції, а також норм щодо захисту існування самої конкуренції.

Безпосередньою рушійною силою економічного розвитку є конкуренція між незалежними економічними суб’єктами. Проте економічний прогрес тісно пов’язаний з прогресом соціальним. Без цього взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити цей зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного начал — характерна риса органічного системного розвитку, в якому економічна якість прогресу рівною мірою поєднується з соціальною якістю.

Необхідні нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінки її ролі у суспільному розвитку. Вони мають відштовхуватися від того, що людина — центр формування економічних і соціальних відносин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо від соціальної захищеності і самореалізації особистості незалежно від її внеску у результат виробництва.

Одним із суттєвих завдань порядку у сфері праці і соціальних відносин є недопущення того, аби людина як “засіб”, фактор виробництва в економіці перетворювалась на інструмент. Це викликає необхідність нормування прав і обов’язків щодо забезпечення: 1) захисту і турботи про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості; 2) захист від небезпечних умов праці (охорона праці); 3) забезпечення робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу. Крім того, порядок у сфері праці і соціальних відносин містить нормування стосовно цілеустановок, що випливають з соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість: забезпечення життєвого рівня і застрахованості від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти; підтримка високого рівня зайнятості і вдосконалення її структури.

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками і компонентами єдиного життєвого порядку. Через це вони мають відповідати один одному. Економічний порядок повинен бути адекватним економічному зростанню, не підривати економічних стимулів. Взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного і соціального порядку випливає із взаємозв’язку і взаємодоповнюваності соціальної та економічної сфер.

Розвиток соціальної сфери — це необхідна умова проведення глибоких економічних реформ, що особливо актуально для нашої країни, але соціальна орієнтація економіки неможлива без виваженого розподілу створеного національного доходу для забезпечення економічних інтересів всіх верств населення.

Досвід розвинутих країн важливо врахувати й україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Про необхідність посилення людського виміру вітчизняного народного господарства свідчить наявна структурна криза, яка постала внаслідок тривалого ігнорування соціальної сфери і недостатнього впливу споживчого сектора економіки.

Реалізація соціальної орієнтованості економіки практично усуває монополізм будь-якої соціальної форми. Той спосіб організації суспільства, який базувався на пануванні якоїсь соціальної форми, одного соціального устрою, що витісняв або підпорядковував собі інші, і називається соціально-економічною формацією, на зміну якій прийшли суспільні устрої, що базуються на безлічі соціальних форм і розглядаються під таким кутом зору соціально змішаними або поліморфічними. Головне в них — конкурентна взаємодія різних соціальних форм. Чисельність соціальних форм передбачає багатоваріантність, можливість вибору і переходу від одного варіанта до іншого. Це забезпечить сталість поліморфічних систем, здатність їх адекватно реагувати на умови розвитку, що змінюються.

Соціальна орієнтованість спрямована на виявлення потенціалу людської особистості. Соціальна справедливість асоціюється з можливістю реалізації і розвитку здібностей людини. Різні соціальні ролі, які виконують люди у соціально орієнтованій ринковій економіці, виявляються способом їх соціальної самореалізації. Різні соціальні інтереси визначають життєздатність суспільства, потенціал його самоорганізації. Подібне соціальне багатство доповнює економічна багатоваріантність.

За основу взаємозв’язку економічної і соціальної сфер сучасного світу покладено один і той самий принцип ефективності прийняття рішень — досягнення згоди між людьми. Він діє як у ринковій економіці, так і в соціальній сфері. Процеси обміну суб’єктів ринку товарами і послугами базуються на згоді між ними щодо цих обмінів. За таким самим принципом будуються і соціальні відносини співробітництва і соціального партнерства, соціального захисту. Суть їх полягає в тому, що не повинна проводитись така соціально-економічна політика, яка призводить до збагачення одних соціальних груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недодержання соціально-економічних засад дотримання справедливості у суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та економічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об’єктивного принципу. Завдяки йому можна досягти узгодженості економічної ефективності і соціального ефекту.

Цілком очевидне посилення значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Цю реальність відтворює поява таких термінів, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого і різноманітнішого економічного забезпечення. Економіка дедалі ширше та інтенсивніше виходить за межі матеріального забезпечення фізіологічних потреб людини, а мотиви економічної дії — поза економічні цілі.Подібні мотиви — це продукт функціонування суспільної спільноти, а не уподобання конкретного індивіда.

У процесі забезпечення соціального прогресу постає завдання здійснити розробку проблеми взаємозв'язку таких понять, як громадянське суспільство, суспільний побут і процес соціалізації і розвитку особистості. При цьому необхідно зауважити на важливість ролі у цьому процесі відносин власності, оскільки саме вона дає змогу людині, на відміну від фізичного існування "я", стати громадянським "я", а отже, й елементом громадянського суспільства.

Існує шість сфер життєдіяльності людини, що тісно переплетені між собою, проте кожна має власну структуру, свій центр "обертання", свій закон розвитку: продуктивні сили, екологія людини, ідеологічна, політична, соціальна та економічна сфери. І хоча кожна з них цілісна структурно та функціонально, проте перебуває у стані активної взаємодії з будь-якою іншою. Провідну роль у цій взаємодії відіграє та сфера, яка на даному етапі розвивається найдинамічніше. До неї і пристосовуються всі інші сфери.Саме переплетіння економічної і соціальної сфер стає особливо важливим з посиленням соціальної орієнтованості економіки, необхідність в якій породжується потребами самої економіки у висококваліфікованих, високоосвічених і досить забезпечених матеріально спеціалістах, а також потребою у додержанні соціальної стабільності суспільства.

Для того щоб соціальна сфера дістала розвитку, що відповідає переходу до соціально орієнтованої економіки, і була здатна своєчасно та оперативно реагувати на споживчий попит, який надто швидко змінюється в умовах нтр, виділення коштів на її розвиток повинно здійснюватися не тільки суспільством, але й за рахунок індивідуальних переваг. Проте допоки рівень оплати праці в україні залишатиметься надзвичайно низьким, доки більша частина створюваного національного доходу концентруватиметься у руках олігархічної верхівки та держави, повнокровний розвиток соціальної сфери неможливий. Ступінь неадекватності розвитку соціальної сфери самим соціальним потребам за таких умов зростає.

На сучасному етапі в україні у зв’язку із здійсненням процесів капіталізації національної економічної системи, що виявилося у 1) тотальній приватизації кланово-номенклатурною верхівкою створеного працею багатьох поколінь національного багатства; 2) деградації основної продуктивної сили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населення основних гарантованих конституцією прав на безоплатне отримання послуг охорони здоров’я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки остання за кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуванні раціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфери економіки; 4) переході до нераціональних соціальних дій, що відповідають архаїчним формам капіталізму із властивою йому байдужістю до технологічного укладу економіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно розподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Тому важливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму: макроекономічної нестабільності, соціальної диференціація суспільства за доходами і добробутом тощо, але й уникнути на перехідному етапі утворення нових.

Не випадково на конференції оон з проблем майбутнього розвитку цивілізації (1992 р.) Традиційну ринкову систему економіки, основу якої становить приватна власність, визнано глухим кутом, що загрожує існуванню людства. Проте, слід зазначити, що на сучасному етапі це поняття скоріше існує як термін наукової літератури, особливо західної, яким користуються для протиставлення високоефективної економіки розвинутих країн на відміну від затратної адміністративно-командної економіки, а також застосовується щодо капіталізму минулих століть.

Це пов’язано з тим, що ринкова економіка, ринок перейшли до більш розвинутих форм існування, заснованих на оптимальному поєднанні ринкових важелів саморегулювання економіки з державним регулюванням. Неможливість існування ринкової економіки у чистому вигляді виявили кризи 30-х років у європі і особливо – у сша, що виникли внаслідок неспроможності ринкового механізму здійснювати саморегулювання економіки, рівномірно розвивати продуктивні сили, народне господарство загалом, долати монополізм в економіці, забезпечувати соціальні потреби всіх верств і прошарків населення. Цікаво, що з часом ринкова економіка потребує створення необхідних передумов для збереження і забезпечення конкуренції, щоб ефективно розподілялись ресурси.

Ринкова економіка нездатна вирішувати у загальнонаціональному масштабі проблеми фундаментальних наукових досліджень, що за своїм значенням у довгостроковому плані забезпечують розвиток нтп на основі створення і використання найновіших видів енергії, космічного простору, відвертати екологічні кризи. Це не означає, що використання ринкових регуляторів стосовно згаданих сфер зайве, але вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним і недержавним регулюванням.

Асиметричність ринкової економіки постає основою соціальних суперечностей внаслідок гіпертрофованої диференціації доходів населення, суспільної нерівності людей, поділу суспільства на антагоністичні частини: багатих і бідних, виникнення на цьому ґрунті соціальної напруги та трудових і соціальних конфліктів, що несуть у собі загрозу соціального вибуху у зв’язку з порушенням норм справедливості.

 

§ 3. Соціальні суперечності економіки України та шляхи їх розв’язання

 

Після майже десятирічної спроби здійснення ринкових перетворень можна констатувати, що в україні до цього часу відсутня чітко сформульована соціальна складова її економічної політики, оскільки з самого початку перетворень реформатори відмовилися від необхідності паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку у марному прагненні забезпечити швидкість реформ, натомість швидкість була забезпечена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить рельєфно підкреслило цілі та наслідки такої політики. Відтак у 90-і роки відбулося надзвичайне зниження життєвого рівня народу, різке розшарування за рівнем доходів та способом життя, скорочення біологічно необхідного рівня споживання продуктів харчування, не кажучи вже про одяг і взуття, можливість оплати за житло та інші комунальні послуги, медичне обслуговування, що невідомо з якими намірами було перетворено переважно на платне, більшою частиною населення, яке опинилося у порівняно гіршому становищі, ніж до реформ. Ці процеси наростали паралельно із скороченням сфери реальної економіки, досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн. Робочих місць, зниження зазнав технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці і дальшим поширенням безробіття, відтоком працездатної і кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва – переважно вуличної торгівлі. Спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук шляхом зменшення обсягів їх робіт і чисельності науковців, що не відповідає прогресивному напряму скорочення чисельності працівників матеріального виробництва із зростанням продуктивності праці, що вимагає використання досягнень нтп на основі запровадження наукових розробок.

Один із важливих чинників нинішньої глибокої кризи української економіки полягає у тому, що була здійснена спроба переходу до ринку за допомогою лібералізації цін, а не шляхом забезпечення демократичних свобод у суспільстві та послідовних інституційних змін економічного середовища з використанням у процесі реформ лібералізації цін. Серед такої необхідності інституційних змін основними слід вважати: 1) забезпечення правового порядку стосовно основної маси населення включно з проведенням антимонопольної політики; 2) перетворення відносин власності, 3) забезпечення конкурентності і такої важливої її передумови, як 4) свобода економічної діяльності із створенням рівних можливостей; 5) розбудова інфраструктури ринку; 6) реформування грошової, фінансової і банківської діяльності; 7) проведення інвестиційної та структурної політики; 8) створення сприятливих умов для розвитку підприємництва; 9) проведення справедливого розподілу доходів. Удосконалення інституційної політики передбачає використання і таких інструментів, як індикативне планування і соціальні програми.

В економіці України до цього часу не існує умов для створення середнього класу (соціальні верстви і прошарки, проміжні між двома основними класами: робітників і капіталістів) як основи запровадження демократичних перетворень суспільства та реформування економіки, існування ж привілейованого прошарку підприємців не вирішує справи, підриває конкуренцію, сприяє продовженню існування монополізації економіки, в той час як соціалізація ринку передбачає розширення та активізацію рівноправної участі в ньому та у його регулюванні всього працездатного населення – натомість маємо збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації, таке відчуження н