Особливість революції: швидко впало самодержавство.

В Росії виникає двовладдя. Ліберальні депутати Державної Думи Росії сформували Тимчасовий уряд, який спирався на буржуазію, поміщиків, на панівний клас. Тимчасовий уряд продовжує вести І світову війну, запевнюючи, що Росія, як член Антанти буде у війні до кінця. У внутрішній політиці продовжує лінію царизму. Це була перша офіційна влада.

Друга влада в Росії — Петроградська рада робітничих та солдатських депутатів. Рада захищала інтереси народу, спиралася на народні маси (селяни, солдати, озброєний народ), мала реальну силу, вплив у військах. Таким чином, Тимчасовий уряд повинен був рахуватися з радами як із силою, що мала реальну владу. Спочатку до Ради ввійшли меншовики та есери. Більшовиків було мало.

В Україні стало відомо про падіння царизму. 13 березня 1917 року в Києві сформувався Виконавчий комітет — орган українського Тимчасового уряду. Він повинен був навести лад, захищати й виражати інтереси панівних класів. Але незабаром в Україні виникає Київська Рада робітничих та солдатських депутатів. Вона діяла, як і Петербурзька. Але, на відміну від Росії, в Україні виникає третя сила — Українська Центральна Рада (ЦР).

З перших днів національної демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, що призвело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники.

У Києві самостійників на той час очолював М. Міхновський — палкий прихильник ідеї незалежності України. Під час Першої світової війни Міхновський був мобілізований до царської армії і як юрист служив у чині поручника в Київському окружному суді, з початком революції він поринув у вир політичного життя.

3 березня 1917 року самостійники оголосили про організацію УЦР, що мала перетворитися на орган тимчасового правління незалежної України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати підзвітний уряд.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх українських партій: Української соціал-демократичної робітничої партії (УПСР), Української народної партії (УНП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій. Очолював Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський, важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Христюк та інші.

Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, інші представники інтелектуальної еліти. Діяльність Ради була зосереджена головним чином на вирішенні національного питання, досягненні автономії України.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві. На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні Ради.

Розпочавши свою діяльність із нечисленної групи відомих діячів українського національно-визвольного руху, УЦР згодом перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент.

Вплив Центральної Ради значно переважив вплив рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися головним чином на частину міського населення і не українізовані підрозділи армії. Повний склад Ради восени 1917р. становив 822 члени. Формувалася вона за рахунок громадських організацій, політичних партій, територіальних представництв тощо. Всеукраїнська Рада селянських депутатів мала в УЦР 212 членів, Всеукраїнська рада військових депутатів — 158, Всеукраїнська рада робітничих депутатів — 100.

Центральна Рада об‘єднала більшість громадських об‘єднань, організацій, які діяли в Україні в післяреволюційну пору. За цими об‘єднаннями стояла більшість жителів в Україні. Це дозволяло УЦР на законних підставах виступати в ролі загальнонаціонального представницького органу.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з’їзді Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою», пізніше названий Першим універсалом, що проголошував автономію України і закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні.

В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які живуть в Україні разом з українцями будуватимуть автономний устрій, здатний покінчити з безладдям у країні.

Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць ішли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевнення у щирій підтримці.

Іншою була реакція на універсал з боку Тимчасового уряду.

У другому універсалі, датованому 3(16) липня 1917 року, зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не була окреслена територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати.

7 листопада УЦР виступила зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української народної республіки (УНР) як автономної державної одиниці Російської республіки. УНР планувала вступити у федеральні зносини з тими державами, які сформувалися на руїнах імперії, і, звичайно, без більшовицьких урядів.

Юрисдикція поширювалася на дев’ять українських губерній. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української революції. Рішення Центральної Ради відбилося на настрої більшості населення України.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 року в Україні за винятком деяких районів Донбасу співвідношення сил було на користь Центральної Ради, яка відповідно до пануючих серед населення настроїв, проголосила утворення УНР.

54. У Харкові 11-12 (24-25) грудня 1917 відбувся перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив Україну Радянською республікою. З'їзд прийняв рішення про встановлення федеративних відносин з Радянською Росією, обрав ЦВК Рад України, який 17 (30) грудня 1917 р. сформував перший уряд Радянської України. Радянська влада вперше з'явилася на сході і півдні України в грудні 1917 - лютому 1918. Тоді було проголошено ряд радянських і не радянських республік: Українська Народна Республіка Рад (східна Україна), Донецько-Криворізька радянська республіка, Одеська Радянська Республіка, Радянська Соціалістична Республіка Тавриди (пізніше Кримська Радянська Соціалістична Республіка), Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка. 17-19 березня 1918 всі радянські республіки об'єдналися в Українську Радянську Республіку зі столицею в Харкові і революційним урядом - Народним Секретаріатом. Українська Радянська Республіка входила до складу Російської Радянської Республіки, котороя проголошувалася як федерація національних Радянських республік. Проте вже дуже скоро (до квітня 1918) під тиском німецьких окупаційних військ Українська Радянська Республіка перестала існувати.

Після поразки Німеччини, в результаті громадянської війни радянська влада повернулася на Україну навесні 1919 року. Українська Соціалістична Радянська Республіка була проголошена як самостійна держава 10 березня 1919 року на III Всеукраїнському з'їзді рад, який пройшов 6-10 березня 1919 року в Харкові, тоді ж була прийнята перша Конституція УРСР. На момент проголошення, до складу республіки входили території 6 губерній. Протягом 1919-20 років республіка продовжувала залишатися ареною зіткнень більшовицьких, українських, білогвардійських, польських та інших військових формувань. До кінця 1920 року радянська влада була встановлена на більшій частині території України. Під радянської українською владою на короткий час фактично були також проголошені самостійними автономіями Бессарабська Радянська Соціалістична Республіка (травень-вересень 1919) і Галицька Радянська Соціалістична Республіка (липень-вересень 1920). Однак незабаром (за Ризьким договором 1921 року) ці території опинилися поза УРСР. 30 грудня 1922 Українська РСР підписала Договір про утворення СРСР, який поклав початок установі СРСР.

55. 7 листопада УЦР виступила зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української народної республіки (УНР) як автономної державної одиниці Російської республіки. УНР планувала вступити у федеральні зносини з тими державами, які сформувалися на руїнах імперії, і, звичайно, без більшовицьких урядів.

Юрисдикція поширювалася на дев’ять українських губерній. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української революції. Рішення Центральної Ради відбилося на настрої більшості населення України.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 року в Україні за винятком деяких районів Донбасу співвідношення сил було на користь Центральної Ради, яка відповідно до пануючих серед населення настроїв, проголосила утворення УНР. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Ініціатива у спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалася необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М.Грушевський оголосив IV Універсал. Проголошувалось, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього у Брест була відправлена мирна делегація.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із центральними державами і організація за їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Причини падіння Центральної ради. Державний переворот 29 квітня 1918 р. в Україні
3 березня 1918 р. Брестський принизливий, грабіжницький мир між Росією, з однієї сторони, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною — з другої, був підписаний. Мирний договір, зокрема, передбачав: припинення стану війни, демобілізацію російської армії, відторгнення від Росії Прибалтики, Білорусії й України, визнання Росією Центральної Ради, виведення російських військ з Карса, Ардагана й Батума, відновлення невигідного для Росії торговельного договору 1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний договір Росії з державами Четверного союзу (з 13 статей), заключний протокол та додаткові договори з кожною з цих держав.
Брестський договір містив дуже тяжкі умови для Росії, але був своєрідним компромісом з Німеччиною, вивів Росію з війни, дав їй можливість мирного перепочинку.
Країни Антанти й США ще намагалися не допустити ратифікації договору, обіцяючи зброю та гроші, якщо Росія буде воювати. В ноті від 5 березня радянський уряд запитував уряд США, чи може Росія у випадку відновлення воєнних дій конкретно «розраховувати на підтримку США, Великобританії й Франції в боротьбі проти Німеччини».

57.Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну Раду, поставивши при владі колишнього царського генерала, великого землевласника, нащадка козацької старшини Павла Скоропадського. У Києві 30 квітня на так званому з'їзді хліборобів Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман опублікував «Грамоту до всього українського народу». Повідомляючи про свій прихід «волею народу» до влади, він оголосив Центральну Раду та її установи нездатними до державної творчої праці, заявивши, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, уневажнює усе її законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на «грунті української державності», яку нібито врятували Німеччина й Австро-Угорщина, що, «вірні своєму приреченню (обіцянці), готові й далі боротися за волю та мир в Україні», гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників (за їхньою згодою), відбудову крайової торгівлі, промисловості.

Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій України, що встановлював спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним «воєводою» армії, флоту. Замість назви держави «Українська Народна Республіка» встановлено нову назву — Українська держава. Поновлено попередній, діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ — на губернії, повіти, волості. Уряд, сформований гетьманом, складався здебільшого з російських кадетів і монархістів. У губерніях, повітах призначалися старости — також з колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників. Під виглядом так званої державної варти відроджувалася стара охранка, поліція. Весь штаб і командування військових частин складалися з царських офіцерів. Офіційною урядовою мовою була російська.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну — російських, польських та ін. — їм поверталися землі, маєтки, заводи й фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-годинний робочий день, у селян відбиралися захоплені ними землі, інвентар. Жорстоко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.

Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим наглядом окупаційної влади, що посилено продовжувала грабувати Україну.

Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки. Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обмін дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписаний прелімінарний мир. Росія визнала Українську державу, сторони зобов'язалися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських.

У середині квітня у зв'язку з окупацією німцями України ЦВК і Народний секретаріат, які перебували в Таганрозі, були ліквідовані, замість них створено Повстан-бюро з дев'яти членів. За постановою ЦК КП(б)У від 28 листопада 1918 р. у Курську створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, куди входили В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеев та ін. Маніфестом від 29 листопада він проголосив повалення влади гетьмана і відновлення влади Рад в Україні, для чого попросив військової допомоги в Росії.

58. Наближався кінець імперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній поразки. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору. Українські партії, інші організації об'єднуються в Український Народний Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада був створений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра займав пост головного отамана збройних сил УНР. Із Фастова, де знаходилася Директорія і формувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.

Уряд Директорії 19 грудня урочисто в'їхав у Київ. Влада Директорії швидко поширилася на значну територію України. Відновили діяльність заборонені гетьманатом ради. Поспішно формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мали утворити Трудовий Конгрес — свого роду парламент, сформований із делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної влади була розцінена зарубіжною пропагандою як «більшовицька».

Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.

Зі сходу почався наступ радянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як і Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем на пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори.

З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їхнє небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня—на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступили частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

С. Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив на територію України. Після запеклих боїв 30 серпня його війська зайняли Київ. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід на Україну. Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією.

59. Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 p.: держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, займала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним населенням.
Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою владу. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність.
З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.
Після Акту злуки армія (майже 60 тис.) Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) — такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з військами УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від Антанти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секретаріату ЗОУНР, міністри якого емігрували в Польщу і Румунію, а УГА перейшла тимчасово в його підпорядкування.
Після поразок польської армії і військ УНР у листопаді 1920 р. територія польської Галичини, згідно з Ризьким договором 1921 p., була відокремлена від Східної Галичини і відійшла до Польщі.
Рішенням конференції міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, Італії та Японії, що відбулася 14 березня 1923 р. в Парижі, за Польщею визнавалися всі права суверена над Східною Галичиною.

Політичне становище Буковини і Закарпаття.

У Північній Буковині (що була захоплена Румунією) в результаті виступів українського народу в листопаді 1918 р. влада перейшла до Українського крайового комітету. Його представники домовилися з румунами про етнічний поділ Буковини і приєднання української частини землі до спільного зі Східною Галичиною «коронного краю» у складі Австрії. Це викликало невдоволення буковинських селян, а скликане 3 листопада в Чернівцях крайове віче постановило перебрати правління українською частиною краю, висловившись і за приєднання її до України.
Однак і тут збройним шляхом Румунія розправилася з трудящими масами і наприкінці листопада 1918 р. оголосила про включення цієї території до свого складу. На мирних конференціях щодо підсумків Першої світової війни в Сен-Жермені (10 вересня 1919 р.) і Севрі (10 серпня 1920 р.) Буковина визнавалася за Румунією.
У Закарпатті після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися народні ради, які в більшості своїй виступали за приєднання до України. 21 січня 1919 р. з'їзд рад у Хусті в складі 420 делегатів від 176 міст і сіл Закарпаття прийняв рішення про возз'єднання цієї території з Україною. Але через наступ військ Румунії і Чехословаччини на українське Закарпаття в квітні 1919 р. народна влада була ліквідована. 8 травня 1919 р. в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, і в той же день представники рад Ужгорода, Хуста і Пряшева створили Центральну народну руську раду, яка під впливом закарпатської еміграції проголосила об'єднання Карпатської Русі з Чехословаччиною. Сен-Жерменський договір 10 вересня 1919 р. оформив приєднання Закарпаття до Чехословаччини.
Отже, національно-визвольна боротьба в західноукраїнських землях за незалежність і суверенність України закінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові.
8.6. Причини поразки, історичне значення та уроки Української національно-демократичної
Причини поразки революції
Українська революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з її місцем у геополітичній системі, особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя.
Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об'єктивних і суб'єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, С. Петлюри., Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія визначає основні причини поразки Української революції:
1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії передусім через низький ступінь свідомості його громадян.
«Революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно», — писав І. Мазепа.
Причини поразки Української національно-демократичної революції.
Лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народних масах.
...Бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»1.
2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух. Своєрідним каталізатором був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною
тактикою «відтягнути» українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в
кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали «більшовизм» і національну небезпеку. Своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну.
3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради. Один з авторитетних фахівців з історії революційних рухів, суспільно-політичної думки П.Феденко перемогу більшовизму пов'язує насамперед із самою Гетьманщиною. «Прикриваючи
панування російських реакційних націоналістів в Україні титулом гетьмана Української держави, — пише він, —Скоропадський допомагав їм руйнувати український національний рух і цим полегшував здійснення планів російського більшовицького уряду, що готувався до нової окупації України».
4. Отаманщина. Як зазначав В. Винниченко, «...розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян,...залишання на адміністратив
них посадах гетьманів, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національності». Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України.
5. Розбіжності, суперництво всередині українського проводу, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених кадрів. М. Шаповал підкреслював, що «...провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що меншовики на початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з більшовиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на
німців, на Антанту, на Денікіна, на більшовиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціальної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш
доцільне орієнтуватись на більшовиків (на уряд, а не більшовизм)».
Великою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, динамізму, оперативності.
6. Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети. «Один народ, — зазначав М. Шаповал, —а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном. — Авт.), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918—1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б».
7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Петлюра зазначав: «...ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви».
8. Згубний вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо. «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Європою і Азією), — писав І. Мазепа, — завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил [...] Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення "єдиної неділимої Росії". Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом»1.
9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.
Загалом, підсумовуючи причини поразки революції, перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще неготова до великих подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя».

60. оловні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутністьсереднього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.