Мистецтво стародавнього світу.

Цей етап пов’язаний з історією стародавніх цивілізацій Сходу, античної Греції та Риму. В умовах стародавнього світу завершується процес самовизначення мистецтва, його визволення від утилітарної функції і перетворення на духовно-практичну форму діяльності.

Специфічною особливістю мистецтва стародавнього світу є його міфологічне підґрунтя. Антропоморфізм (Антропоморфізм (від грець. anthropos – людина і morphe -- форма) – олюднення зовнішніх сил природи та міфічних істот) давньогрецької та давньоримської міфології, їхня орієнтація на гармонію людини і світу визначили напрям художніх пошуків тогочасних митців.

Мистецтво середньовіччя (ІХ – ХІІІ ст.)

Важливе місце при вивченні цього етапу посідає проблема логіки взаємодії двох форм суспільної свідомості: релігії та мистецтва. В цей історичний період особливого статусу набула інтуїція церкви, що фактично виконувала функцію соціального замовника і безпосередньо вплинула на розвиток основоположних видів мистецтва середньовіччя: архітектури, іконопису, монументального живопису: мозаїки, фрески, вітражу; книжкової мініатюри; органної музики тощо.

Мистецтво Відродження (ХІV—ХVІ ст.).

Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва було переважання спадковості та новаторства, які зумовлювались художнім процесом. Доба Відродження була безпосередньо пов’язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами. Але в той же час – це був період яскравих художніх пошуків у мистецтві. Логічним наслідком цих пошуків та експериментів стали досягнення у галузі живопису – розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Це винайдення нових та удосконалення вже існуючих засобів і прийомів у мистецтві Відродження було зумовлено його надзадачею – абсолютизацією людської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтворенням емоційно-чуттєвого стану суб’єкту.

Мистецтво Нового часу (кін. ХVІ – І пол. ХІХ ст.).

Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов’язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класицизму, романтизму, реалізму. Мистецтво Нового часу дало поштовх до об’єднання в межах конкретно-історичного періоду художньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

Мистецтво ІІ пол. ХІХ – ХХ ст.

Цей період позначений інтеграцією філософсько-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї З.Фрейда, А.Бергсона, О.Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього періоду став діалог між теорією і художньою практикою.

Завдяки працям філософів та естетиків виведені загальні закономірності розвитку мистецтва. Вони ґрунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів. В процесі історичного розвитку виокремились такі поняття:

§ поняття “канон” пов’язане з добою середньовіччя;

§ поняття “стиль” виникає в часи Відродження;

§ “художній образ” стає наріжним поняттям у мистецтві ХІХ ст.,

§ а проблема “художнього методу” фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом ХХ ст.

Отже, з усього, що ми тепер знаємо про естетичну діяльність, можна зробити ще одне формулювання мистецтва.

Ось воно: Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує загальні закони мистецтва, його предмет, основні структурні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

З усіма цими теоретичними поняттями ми будемо знайомитись в наступних темах.

 

Список джерел

1. Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2000. – 271 с., іл.

· До теми 2 – [2] с. 5-7, 75-82.

2. Маймин Е.А. Эстетика – наука о прекрасном: Кн. для учащихся. – М.: Просвещение, 1982. – 192 с.

3. Ничкало С.А. Мистецтвознавство. – К.: Либідь, 1999.

4. Зись А.Я. Искусство и эстетика: Введение в искусствознание. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Искусство, 1974. – 447 с.

5. Естетика — Вікіпедія uk.wikipedia.org/wiki/Естетика‎

6. Естетика - Мовчан В.С. Бібліотека українських підручників

pidruchniki.ws › Етика та Естетика‎ Проблематика й основні завдання естетики як науки1.4. Естетика — філософська.... 2010 - 2014. Українські підручники онлайн admin{aт}pidruchniki.ws...

7. Естетика - Левчук Л. Т. - Електронна інтернет онлайн "Бібліотека... studentbooks.com.ua/content/view/1430/76/‎

8. Естетика: Підручник / Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. І. Панченко; За заг, ред. Л. Т. Левчук.— К-Вища шк., 1997.— 399 с ISBN 5-11-004388-4.

9. Естетика - Онлайн підручники - Головна сторінка

10. ukrlibrary.com.ua/books/12/1/‎

11. Онлайн підручники: Естетика.... Естетика. Навчальний посібник. Київ Кондор 2009. Естетика відносно молода наука, якщо її порівнювати, наприклад,...

12. Естетика: Навч. посіб - Радник radnuk.info/.../estetika/497-kolesnikov.html‎

13. Естетика - Онлайн підручники ukrlibrary.com.ua/books/12/1/index....

Естетика має свій предмет, який відрізняється від предмета будь-якої іншої науки, зокрема,філософії, етики, психології, соціології, теорії мистецтва тощо... Розділ I. Естетика як наука, її предмет і...

14. Основи філософських знань - підручник з філософії

subject.com.ua/philosophy/osnovi/‎... Розділ п'ятий

 

Словник

Інституціональному підхід – базується на понятті інституціоналізму, що містить в собі два аспекти: «інституції» – норми, звичаї поведінки в суспільстві, і «інститути» – закріплення норм і звичаїв у вигляді законів, організацій, установ. Сенс інституціонального підходу міститься в тому, щоби не обмежуватись аналізом економічних категорій і процесів у чистому вигляді, а включати в аналіз інститути, враховувати позаекономічні фактори.

Культурологія - це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи. культурологія стала системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Мода - (фр. mode, от лат. modus — міра, образ, спосіб, правило, припис) — тимчасове панування певного стилю в якій-небудь сфері життя або культури. Певний стиль або тип одягу, ідей, поведінки, етикету, способу життя, мистецтв, літератури, кухні, архітектури, розваг тощо, котрий популярний у суспільстві в певний період часу. Поняття моди часто означає популярність – а найбільш нестійку і таку, що швидко минає. В поняття моди також включається тип людського тіла, якому віддають найбільшу перевагу в певну епоху (наприклад, в часи Рубенса цінувались пишні форми, а на початку XXI ст.. цінувалась стрункість).

Психологія художньої творчості – субдисципліна, з одного боку, загальної психології, а з іншого – - естетики та мистецтвознавства. Досліджуючи художню творчість, загальна психологія не ставить своїм спеціальним завданням виявлення її специфіки. Її цікавлять вивчення не стільки художньої творчості, як такої, скільки художньої творчості як можливої моделі творчої діяльності в більш широкому сенсі. На відміну від цього психологія художньої творчості цікавиться саме специфікою психологічних аспектів процесу художньої творчості. Мета цього естетичного аналізу — осягнення характеру включення в творчий процес психологічних закономірностей, котрі по-різному проявляються у творчості різних художників, відрізняються індивідуальною своєрідністю, проте мають загальну природу. Завданням мистецтвознавчого дослідження є виявлення неповторних психологічних особливостей, характерних саме для творчої індивідуальності в мистецтві, для окремого художника, що по-різному проявляються в кожному конкретному творчому акті.

Семіотика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον — знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Соціологія мистецтва -розділ естетики, що вивчає відношення між мистецтвом і суспільством. Мистецтво не існує саме по собі, ізольовано від впливів суспільства. Творці мистецтва залежать, як і решта людей, від суспільних відносин, які існують в даному суспільстві, від рівня розвитку виробничих сил. Ця залежність проявляється як в художньому відображенні тих чи інших суспільних потреб, так і в соціально-економічному становищі самих художників. І доля творів, виконаних художниками, багато в чому залежить від оцінки, яку вони отримають збоку суспільства. Як галузь соціології, Соціологія мистецтва вивчає за допомогою сукупності методів конкретно-соціологічного дослідження дію мистецтва на аудиторію, соціальні механізми і засоби поширення витворів мистецтва, художній смак публіки, його диференціацію, його дію на художню продукцію.

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості). Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Філософія (φιλία — любов, прагнення, жага + σοφία — мудрість → др.-греч. φιλοσοφία (дослівно: любов до мудрості)) — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду. Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

 

 

Додаток

“Дизайн”.

Дизайн – англійське слово, в дослівному перекладі воно означає “креслення, рисунок, проект”. Але зараз термін “дизайн” частіше вживають у значенні “художнє конструювання”. Слово “дизайн” часто означає і самі промислові предмети, що пройшли художнє конструювання, і вид мистецтва, і діяльність художників.

Дизайн як галузь мистецтва предметного світу охоплює головним чином речі, створені індустріальним шляхом на сучасних підприємствах. Ці речі слугують людям, і тому вони повинні бути гарними. Це автомобілі, холодильники, кіноапарати, телевізори, електробритви тощо. Дизайнерськими можуть бути також посуд та меблі, але не всі, а ті, що призначені для використання в громадських місцях, наприклад, спеціальний посуд для харчування в поїздах, літаках, готелях тощо. Адже дуже важливо, щоб цей посуд легко мився і чистився, був достатньо міцним, займав мінімум місця під час зберігання тощо. Всі ці додаткові якості поряд із зовнішньою привабливістю, надає посуду художник-проектувальник – дизайнер.

Як правило, дизайнерські речі прості за формою, мають чітке членування, їх забарвлення не строкате, і зазвичай виявляє конструкцію виробу. У зв’язку з цим часто говорять, що краса дизайну функціональна, тобто відповідає призначенню предмета і функції, що він виконує, роботі. Верстати, наприклад, щоб їхній колір не втомлював очей робітника, фарбують переважно в зелені, сіро-голубі, світло-коричневі кольори. Частини, що рухаються, які людина повинна помітити, за вимогою безпеки, а також внутрішньо-цеховий транспорт виділяють червоним, жовтим або оранжевим кольором. Це так звані попереджувальні кольори. Різні інформаційні повідомлення, назви шляхів, населених пунктів, вказівки на наявність телефону тощо, як правило, розміщують на синьому фоні.

Предмети частого користування – посуд, меблі, робочий одяг – намагаються робити найбільш спокійними за формою і кольором, щоб вони не набридали і не відволікали зайвої уваги.

Існує особливість краси дизайнерських предметів – її естетична широта, всеохоплюваність. Адже ці предмети призначені для людей різного віку, професій та національностей.

Головний критерій цінності дизайнерських предметів – користь. Автомобіль з двигуном, який не працює, не потрібний, яким би гарним він не був, так само як і холодильник, що не охолоджує продукти, або радіоприймач, що не приймає радіохвилі. Отже, у дизайні першочерговою є користь, а краса повинна допомагати користі, тобто робити спілкування з предметом найбільш приємним, зручним, безпечним, легким, таким, що не вимагає додаткових духовних і фізичних сил людини. І щоби це було так, щоб речі, які оточують людину, були гарними та зручними, майже в кожній галузі промисловості створено спеціальні художньо-конструкторські бюро, де працюють художники-дизайнери. А коли річ готова, її обговорює художня рада. Саме художник надає речі путівку в життя: не гарним, не зручним речам не повинно бути місця в предметному світі.

 

Дизайн і архітектура.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття з’явився новий вид мистецтва – дизайн – мистецтво художньої організації простору, оформлення предметів обстановки, технічних виробів, товарів, реклами, одягу. Художники почали відігравати важливу роль у багатьох галузях промислового виробництва.

У 1919 році у Веймарі (Німеччина) було створено “Баухауз” – перший навчальний заклад, який готував художників для роботи в промисловості й архітекторів. На чолі його стояв Вальтер Гропіус (1883-1969), а серед викладачів були такі видатні архітектори й художники, як М. ван дер Рое, Г.Майєр, В.Кандинський, П.Клеє, П.Мондріан.

Стиль модерн, який переважав у зодчестві початку ХХ століття, народився серед дизайнерів, які займалися оформленням інтер’єрів і меблів, і вже пізніше перейшов в архітектуру. Цей стиль відповідав духу часу – він відзначався пластичністю, динамізмом і органічним зв’язком з природою.

У перші десятиліття ХХ ст. в Європі й Америці працювали талановиті й своєрідні зодчі – бельгієць Хенрік ван де Вельде (1863-1957), творець театру Веркбунду в Кельні, іспанець Антоніо Гауді (1852-1926), який збудував у Барселоні відомий будинок Каса Міла, росіянин Федір Шехтель (1859-1926), що спроектував особняк Рябушинського в Москві, і француз Ле Корбюз’є (1887-1965), творець вілли делла Рікка.

У США набув поширення архітектурний модернізм. Цей напрям представляли Луїс Генрі Саллівен (1856-1924) і основоположник так званої “раціональної (або органічної) архітектури” Френк Ллойд Райт (1867-1959). Їхні будівлі відзначалися функціональністю, виразністю, вільним плануванням, використанням нових принципів конструювання.

“Функціональна архітектура”, яка заявила про себе у 20-х рр. ХХ ст., багато в чому спиралась на досягнення дизайну. Функціоналісти, одним з видатних представників яких був Ле Корбюз’є, вирішували не тільки проблеми взаємодії зовнішнього і внутрішнього простору будівель і використання їхніх конструкцій як виразних засобів, але й розробляли нові принципи планування міст та їх заселення.

Ле Корбюз’є ще в 1914 році створив перший у світі проект будинків для масової забудови, який він назвав “Доміно”. Це були невеликі каркасні будинки, які можна було виробляти серійно, як автомобілі або велосипеди. Свої ідеї Ле Корбюз'є втілив у проектах вілли делла Рікка, павільйону Франції на міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі, “Сонцесяйного будинку” в Марселі та багатьох інших спорудах.

Після десятиліть захоплення залізобетонними й скляними громадами хмарочосів і химерними формами із суперсучасних матеріалів в останні роки ХХ ст. архітектори почали повертатись до традиційних форм і техніки. Повернення до давньої традиції говорить про кризу, яку переживає на зламі тисячоліть мистецтво архітектури, про втрату віри в прогрес. Такий рух назад, прагнення наслідувати і навіть копіювати минуле дістало назву постмодернізм.

В наші дні можна знову побачити такі напівзабуті архітектурні елементи, як колони й башточки, а цемент і залізобетон витісняються тесаним каменем і звичайною цеглою. Будівля театру Карло Феліче в Генуї (Італія), споруджена за проектом архітектора Альдо Россі (1931-1997), у 90-х рр. ХХ ст., є цьому прекрасним підтвердженням. Вона більше схожа на палац епохи Відродження, ніж на сучасні споруди.