Історичні закономірності розвитку мистецтва.

Дизайн.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття з’явився новий вид мистецтва – дизайн – мистецтво художньої організації простору, оформлення предметів обстановки, технічних виробів, товарів, реклами, одягу. Художники почали відігравати важливу роль у багатьох галузях промислового виробництва.

За визначенням у словнику “Естетика” дизайн (від англ. слова – проект, креслення) – вид міждисциплінарної художньо-технічної діяльності по формуванню предметного середовища.

Елементи предметно-просторового середовища виготовляються індустріально, вони мають високі споживчі властивості й естетичні якості. Дизайн формує гармонійне середовище житлової, виробничої і соціально-культурної сфер. До об’єктів дизайну відносяться промислові вироби (виробниче обладнання, побутова техніка, меблі, посуд, одяг); елементи і системи міського, виробничого і житлового середовища; візуальна інформація; функціонально-споживчі комплекси тощо. В зв’язку з цим розрізняють такі види дизайну: дизайн промислових виробів, дизайн середовища (в тому числі дизайн інтер’єру і меблів), графічний дизайн,, дизайн соціо-культурної сфери (в тому числі дизайн одягу) та ін. В середині кожного з названих видів можлива також спеціалізація дизайну.

Особливість дизайнерської діяльності полягає у специфічному естетичному засобі цілісного осмислення і формування об’єктів. Дизайн має справу з формальними якостями предмета, під якими розуміє не лише особливості його зовнішнього вигляду, але й структурні зв’язки, що надають йому необхідної функції і композиційної єдності.

В дизайні злиті два напрямки:

1. від функції до форми;

2. від форми до функції.

Для створення цілісного об'єкта потрібні глибокі знання основних законів і тенденцій розвитку економіки, виробництва, споживання, а також розуміння духовних потреб суспільства. Базою дизайну є наукові основи моделювання об'єкта, де наукові принципи поєднуються з художніми в проектному образі і знаходить застосування в інших галузях суспільної діяльності.
Широке розповсюдження дизайнерської діяльності з початку ХХ ст. здійснило революціонізуючий вплив на технологію і техніку промислового виробництва. Завдяки дизайну під контроль були поставлені не лише матеріальні, а й естетичні потреби людини. А це сприяло соціально-культурному розвитку суспільства, формуванню естетичних ідеалів, ідей, вимог. Дизайнерська діяльність в кінцевому рахунку направлена на гуманізацію предметно-просторового середовища людини й її роль в сучасному суспільстві всі більше зростає.

Розвиток дизайну тісно пов’язаний з пластичними мистецтвами: архітектурою, скульптурою, живописом, орнаментикою. Дизайн використовує досягнення пластичних мистецтв, споживає ідеї історії мистецтва.

Методом дизайну є художнє конструювання. Вонопередбачає висунення нової художньо-проектної ідеї та розробку нової функціональної структури. Надзадачею дизайнера є створення таких об’єктів, які б 1) досконало виконували своє практичне призначення; 2) були зручним та безпечними в процесі експлуатації, тобто задовольняти вимоги ергономіки; 3) були естетично виразними, тобто мати інформаційно-виражальну форму і 4) були цілісними композиційно. Щоби створити композиційну цілісність, дизайнер повинен використовувати можливості ритму, кольору, масштабу, співвідношення світла та тіні, пустоти та об'єму у поєднанні з особливостями звукового оформлення, освітлення тощо. Дизайн повинен також відповідати і соціальному призначенню. Для цього створювані предмети промислового виробництва мають «задовольняти утилітарні й естетичні потреби людини», тобто повинні стати достойними посередниками між виробниками та споживачами.

Дизайн як найбільш розвинута та усвідомлена галузь людської діяльності має теоретичне підґрунтя. Так, з 80-х років ХХ століття знайшла розвиток і стала домінуючою ідея проектної культури. Під поняттям «проектна культура» мається на увазі осягнення цілого комплексу засобів і форм організованої проектної діяльності, яка завдяки інституціональному підходу (див. Словник) функціонально пов'язана із системами управління, планування і є особливого роду виробництвом проектної документації, у мові якої передбачається бажаний результат дій і образ майбутнього об'єкта — речі, предметного середовища, системи діяльності тощо.

Мода.

Мода – це форма зовнішньої культури, що періодично виникає, повторюється та частково змінюється під впливом багатьох соціальних факторів. Це можуть бути економічні, соціально-психологічні, культурологічні, моральні, естетичні фактори.

Для моди є характерними такі аспекти:

1. швидка зміна форм;

2. відверта відносність, умовність модного смаку;

3. деспотизм, що висловлюється у повному запереченні попереднього і нав’язуванні нових форм, що не завжди мають раціональне пояснення.

Мода спирається на наслідування, нав’язування, масове психічне зараження.

Мода – феномен соціальний, тому що вона дає зовнішнє оформлення: костюм, танці, манера поведінки, форми побуту тощо.

Мода побутує в стихії форми і тому підвладна естетичному судженню з боку краси і смаку.

Якщо говорити про сьогоднішній день, то суспільство ХХІ ст., здається, знайшло можливість гармонійного сполучення вимог до людського тіла, з одного боку, і одягу, прикрас, косметики, що оформлюють його, з іншого. Масовий спорт, вимоги суспільства до фізичної досконалості своїх членів є найважливішим естетичним завоюванням, оскільки за всім цим стоїть високе гуманістичне завдання продовження активного, здорового і радісного життя людей, де фізична краса людини є запорукою її повноцінного соціального життя. Разом з тим мистецтво косметики і одягу дозволяє, у певних випадках ховати, робити непомітними недоліки зовнішності.

Зовнішній вигляд людини, вміння виразити через нього свій внутрішній світ, виявити, продемонструвати свою індивідуальність є важливим елементом естетичної культури особистості. Треба при цьому завжди пам’ятати, що зовнішній вигляд людини є не лише його особистою справою, що це передовсім умови взаємного спілкування, що вимагають поваги до суспільних ідеалів, правил і норм, які встановлені впродовж певного часу створення свого зовнішнього вигляду нам видається дуже суттєвою сферою естетичної діяльності людини. Звичайно, кожен з нас від природи наділений обличчям і фігурою, ми не самі шиємо собі одяг і взуття, але це зовсім не знімає відповідальності людини за свій зовнішній вигляд. Адже ніхто, крім нас, не знає наші якості і здібності, ніхто крім нас не може сформувати гарну фігуру. Але для цього треба бути художником, здібним створити гармонійний індивідуальний вигляд.

 

Людство в ході суспільної практики удосконалює суспільні відносини, прагнучи до їхньої гуманізації, доведення до істинної людяності, гуманізму. В цій сфері естетичне органічно поєднано з моральним, так само як і у предметній діяльності поєднане естетичне й утилітарне.

Ось чому людство, виробляючи ідеал особистості, передбачає розвиток в ньому фізичної досконалості, високих моральних якостей, і розвиненої естетичної свідомості. Вже антична естетика виробила уявлення про такий напрямок людського розвитку, визначивши його словом, яке не перекладається, “калокагатія”, що означає гармонію зовнішнього і внутрішнього, що є умовою краси людини.

Цілісність людської особистості, велич її душі, висока культура поведінки залишаються і до сьогоднішнього часу ідеалом гармонійного благородства, тим орієнтиром індивідуального самовдосконалення, до якого повинна прагнути кожна людина.

У висновку можна зазначити, що естетична діяльність пронизує всі сфери й галузі людської діяльності, намагаючись зробити їх естетично досконалими, прагнучи завдяки гармонії наблизитись до здійснення ідеалів краси, піднести саму людську суб'єктивність.

Ми з вами будемо в процесі вивчення дисципліни вивчати кращі твори мистецтва, архітектури, декоративно-прикладного мистецтва й дизайну впродовж історичного розвитку людства.

Тому доцільним буде познайомитись ще з одним визначенням: Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує загальні закони мистецтва, його предмет, основні структурні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

З усіма цими теоретичними поняттями ми будемо знайомитись в наступних темах.

 

Список джерел

1. Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2000. – 271 с., іл.

· До теми 2 – [2] с. 5-7, 75-82.

2. Маймин Е.А. Эстетика – наука о прекрасном: Кн. для учащихся. – М.: Просвещение, 1982. – 192 с.

3. Ничкало С.А. Мистецтвознавство. – К.: Либідь, 1999.

4. Зись А.Я. Искусство и эстетика: Введение в искусствознание. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Искусство, 1974. – 447 с.

5. Естетика — Вікіпедія uk.wikipedia.org/wiki/Естетика‎

6. Естетика - Мовчан В.С. Бібліотека українських підручників

pidruchniki.ws › Етика та Естетика‎ Проблематика й основні завдання естетики як науки1.4. Естетика — філософська.... 2010 - 2014. Українські підручники онлайн admin{aт}pidruchniki.ws...

7. Естетика - Левчук Л. Т. - Електронна інтернет онлайн "Бібліотека... studentbooks.com.ua/content/view/1430/76/‎

8. Естетика: Підручник / Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. І. Панченко; За заг, ред. Л. Т. Левчук.— К-Вища шк., 1997.— 399 с ISBN 5-11-004388-4.

9. Естетика - Онлайн підручники - Головна сторінка

10. ukrlibrary.com.ua/books/12/1/‎

11. Онлайн підручники: Естетика.... Естетика. Навчальний посібник. Київ Кондор 2009. Естетика відносно молода наука, якщо її порівнювати, наприклад,...

12. Естетика: Навч. посіб - Радник radnuk.info/.../estetika/497-kolesnikov.html‎

13. Естетика - Онлайн підручники ukrlibrary.com.ua/books/12/1/index....

Естетика має свій предмет, який відрізняється від предмета будь-якої іншої науки, зокрема,філософії, етики, психології, соціології, теорії мистецтва тощо... Розділ I. Естетика як наука, її предмет і...

14. Основи філософських знань - підручник з філософії

subject.com.ua/philosophy/osnovi/‎... Розділ п'ятий

 

Словник

Інституціональному підхід – базується на понятті інституціоналізму, що містить в собі два аспекти: «інституції» – норми, звичаї поведінки в суспільстві, і «інститути» – закріплення норм і звичаїв у вигляді законів, організацій, установ. Сенс інституціонального підходу міститься в тому, щоби не обмежуватись аналізом економічних категорій і процесів у чистому вигляді, а включати в аналіз інститути, враховувати позаекономічні фактори.

Культурологія - це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи. культурологія стала системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Мода - (фр. mode, от лат. modus — міра, образ, спосіб, правило, припис) — тимчасове панування певного стилю в якій-небудь сфері життя або культури. Певний стиль або тип одягу, ідей, поведінки, етикету, способу життя, мистецтв, літератури, кухні, архітектури, розваг тощо, котрий популярний у суспільстві в певний період часу. Поняття моди часто означає популярність – а найбільш нестійку і таку, що швидко минає. В поняття моди також включається тип людського тіла, якому віддають найбільшу перевагу в певну епоху (наприклад, в часи Рубенса цінувались пишні форми, а на початку XXI ст.. цінувалась стрункість).

Психологія художньої творчості – субдисципліна, з одного боку, загальної психології, а з іншого – - естетики та мистецтвознавства. Досліджуючи художню творчість, загальна психологія не ставить своїм спеціальним завданням виявлення її специфіки. Її цікавлять вивчення не стільки художньої творчості, як такої, скільки художньої творчості як можливої моделі творчої діяльності в більш широкому сенсі. На відміну від цього психологія художньої творчості цікавиться саме специфікою психологічних аспектів процесу художньої творчості. Мета цього естетичного аналізу — осягнення характеру включення в творчий процес психологічних закономірностей, котрі по-різному проявляються у творчості різних художників, відрізняються індивідуальною своєрідністю, проте мають загальну природу. Завданням мистецтвознавчого дослідження є виявлення неповторних психологічних особливостей, характерних саме для творчої індивідуальності в мистецтві, для окремого художника, що по-різному проявляються в кожному конкретному творчому акті.

Семіотика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον — знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Соціологія мистецтва -розділ естетики, що вивчає відношення між мистецтвом і суспільством. Мистецтво не існує саме по собі, ізольовано від впливів суспільства. Творці мистецтва залежать, як і решта людей, від суспільних відносин, які існують в даному суспільстві, від рівня розвитку виробничих сил. Ця залежність проявляється як в художньому відображенні тих чи інших суспільних потреб, так і в соціально-економічному становищі самих художників. І доля творів, виконаних художниками, багато в чому залежить від оцінки, яку вони отримають збоку суспільства. Як галузь соціології, Соціологія мистецтва вивчає за допомогою сукупності методів конкретно-соціологічного дослідження дію мистецтва на аудиторію, соціальні механізми і засоби поширення витворів мистецтва, художній смак публіки, його диференціацію, його дію на художню продукцію.

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості). Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Філософія (φιλία — любов, прагнення, жага + σοφία — мудрість → др.-греч. φιλοσοφία (дослівно: любов до мудрості)) — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду. Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

 

 

Додаток

“Дизайн”.

Дизайн – англійське слово, в дослівному перекладі воно означає “креслення, рисунок, проект”. Але зараз термін “дизайн” частіше вживають у значенні “художнє конструювання”. Слово “дизайн” часто означає і самі промислові предмети, що пройшли художнє конструювання, і вид мистецтва, і діяльність художників.

Дизайн як галузь мистецтва предметного світу охоплює головним чином речі, створені індустріальним шляхом на сучасних підприємствах. Ці речі слугують людям, і тому вони повинні бути гарними. Це автомобілі, холодильники, кіноапарати, телевізори, електробритви тощо. Дизайнерськими можуть бути також посуд та меблі, але не всі, а ті, що призначені для використання в громадських місцях, наприклад, спеціальний посуд для харчування в поїздах, літаках, готелях тощо. Адже дуже важливо, щоб цей посуд легко мився і чистився, був достатньо міцним, займав мінімум місця під час зберігання тощо. Всі ці додаткові якості поряд із зовнішньою привабливістю, надає посуду художник-проектувальник – дизайнер.

Як правило, дизайнерські речі прості за формою, мають чітке членування, їх забарвлення не строкате, і зазвичай виявляє конструкцію виробу. У зв’язку з цим часто говорять, що краса дизайну функціональна, тобто відповідає призначенню предмета і функції, що він виконує, роботі. Верстати, наприклад, щоб їхній колір не втомлював очей робітника, фарбують переважно в зелені, сіро-голубі, світло-коричневі кольори. Частини, що рухаються, які людина повинна помітити, за вимогою безпеки, а також внутрішньо-цеховий транспорт виділяють червоним, жовтим або оранжевим кольором. Це так звані попереджувальні кольори. Різні інформаційні повідомлення, назви шляхів, населених пунктів, вказівки на наявність телефону тощо, як правило, розміщують на синьому фоні.

Предмети частого користування – посуд, меблі, робочий одяг – намагаються робити найбільш спокійними за формою і кольором, щоб вони не набридали і не відволікали зайвої уваги.

Існує особливість краси дизайнерських предметів – її естетична широта, всеохоплюваність. Адже ці предмети призначені для людей різного віку, професій та національностей.

Головний критерій цінності дизайнерських предметів – користь. Автомобіль з двигуном, який не працює, не потрібний, яким би гарним він не був, так само як і холодильник, що не охолоджує продукти, або радіоприймач, що не приймає радіохвилі. Отже, у дизайні першочерговою є користь, а краса повинна допомагати користі, тобто робити спілкування з предметом найбільш приємним, зручним, безпечним, легким, таким, що не вимагає додаткових духовних і фізичних сил людини. І щоби це було так, щоб речі, які оточують людину, були гарними та зручними, майже в кожній галузі промисловості створено спеціальні художньо-конструкторські бюро, де працюють художники-дизайнери. А коли річ готова, її обговорює художня рада. Саме художник надає речі путівку в життя: не гарним, не зручним речам не повинно бути місця в предметному світі.

 

Дизайн і архітектура.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття з’явився новий вид мистецтва – дизайн – мистецтво художньої організації простору, оформлення предметів обстановки, технічних виробів, товарів, реклами, одягу. Художники почали відігравати важливу роль у багатьох галузях промислового виробництва.

У 1919 році у Веймарі (Німеччина) було створено “Баухауз” – перший навчальний заклад, який готував художників для роботи в промисловості й архітекторів. На чолі його стояв Вальтер Гропіус (1883-1969), а серед викладачів були такі видатні архітектори й художники, як М. ван дер Рое, Г.Майєр, В.Кандинський, П.Клеє, П.Мондріан.

Стиль модерн, який переважав у зодчестві початку ХХ століття, народився серед дизайнерів, які займалися оформленням інтер’єрів і меблів, і вже пізніше перейшов в архітектуру. Цей стиль відповідав духу часу – він відзначався пластичністю, динамізмом і органічним зв’язком з природою.

У перші десятиліття ХХ ст. в Європі й Америці працювали талановиті й своєрідні зодчі – бельгієць Хенрік ван де Вельде (1863-1957), творець театру Веркбунду в Кельні, іспанець Антоніо Гауді (1852-1926), який збудував у Барселоні відомий будинок Каса Міла, росіянин Федір Шехтель (1859-1926), що спроектував особняк Рябушинського в Москві, і француз Ле Корбюз’є (1887-1965), творець вілли делла Рікка.

У США набув поширення архітектурний модернізм. Цей напрям представляли Луїс Генрі Саллівен (1856-1924) і основоположник так званої “раціональної (або органічної) архітектури” Френк Ллойд Райт (1867-1959). Їхні будівлі відзначалися функціональністю, виразністю, вільним плануванням, використанням нових принципів конструювання.

“Функціональна архітектура”, яка заявила про себе у 20-х рр. ХХ ст., багато в чому спиралась на досягнення дизайну. Функціоналісти, одним з видатних представників яких був Ле Корбюз’є, вирішували не тільки проблеми взаємодії зовнішнього і внутрішнього простору будівель і використання їхніх конструкцій як виразних засобів, але й розробляли нові принципи планування міст та їх заселення.

Ле Корбюз’є ще в 1914 році створив перший у світі проект будинків для масової забудови, який він назвав “Доміно”. Це були невеликі каркасні будинки, які можна було виробляти серійно, як автомобілі або велосипеди. Свої ідеї Ле Корбюз'є втілив у проектах вілли делла Рікка, павільйону Франції на міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі, “Сонцесяйного будинку” в Марселі та багатьох інших спорудах.

Після десятиліть захоплення залізобетонними й скляними громадами хмарочосів і химерними формами із суперсучасних матеріалів в останні роки ХХ ст. архітектори почали повертатись до традиційних форм і техніки. Повернення до давньої традиції говорить про кризу, яку переживає на зламі тисячоліть мистецтво архітектури, про втрату віри в прогрес. Такий рух назад, прагнення наслідувати і навіть копіювати минуле дістало назву постмодернізм.

В наші дні можна знову побачити такі напівзабуті архітектурні елементи, як колони й башточки, а цемент і залізобетон витісняються тесаним каменем і звичайною цеглою. Будівля театру Карло Феліче в Генуї (Італія), споруджена за проектом архітектора Альдо Россі (1931-1997), у 90-х рр. ХХ ст., є цьому прекрасним підтвердженням. Вона більше схожа на палац епохи Відродження, ніж на сучасні споруди.

 

 

 

Історичні закономірності розвитку мистецтва.

План.

2.1. Мистецтвознавство загальне та часткове.

2.2. Естетика як загальна теорія мистецтва. Її взаємодія з мистецтвознавством.

2.3. Естетична діяльність і сфери її виявлення.

2.3.1. Дизайн.

2.3.2. Мода.

2.4. Історичні закономірності розвитку мистецтва.

 

2.1.Мистецтвознавство загальне та часткове.

Мистецтво (художня творчість) – одна з форм суспільної свідомості, що відображає дійсність в художніх образах; істотний елемент культури, творчої діяльності людства.

Маючи величезні пізнавальні і суспільно-виховні можливості, мистецтво активно діє на думки, почуття і волю людей. Воно грає надзвичайно важливу роль у житті суспільства.

Все, про що ми будемо говорити, а також вивчати на наших заняттях, відноситься до загального поняття – мистецтвознавство. Який же предмет лежить в основі цього поняття. Зрозуміло, що це мистецтво. А що ми розуміємо під самим терміном “мистецтво ”? Словник “Естетика” (М., 1989) дає таке визначення: мистецтво – вид духовного засвоєння дійсності суспільною людиною, що має за мету формування і розвиток її здібностей творчо перетворювати оточуючий світ і саму себе за законами краси. Пізніше ми ще неодноразово повернемось до цього визначення, будемо його доповнювати, уточнювати.

Отже, мистецтвознавство – це сукупність наук, що досліджують

§ соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження і закономірності розвитку;

§ особливості і зміст його видової специфіки;

§ природу художньої творчості;

§ місце мистецтва в соціальному і духовному житті суспільства, його функції, характер соціально-психологічного функціонування тощо.

Структура мистецтвознавства є достатньо складною через те, що всі ці названі його особливості характеризуються комплексністю, яку можна виявити в трьох відношеннях.

Перше:

Мистецтвознавство поділяється на загальне і часткове, оскільки і саме мистецтво існує в різних видах художньої творчості. Як система знань про окремі види мистецтва мистецтвознавство поділяється на літературознавство, театрознавство, кінознавство, музикознавство тощо.

Терміном “мистецтвознавство” ще називають його вид, присвячений вивченню образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

Кожна з цих сфер знання має відносно самостійний характер, але водночас входить як складова до загальної структури мистецтвознавства про художню творчість.

Друге:

У більш загальному вигляді мистецтвознавство є сукупністю трьох частин: історії мистецтва, теорії мистецтва і художньої критики.

Історія мистецтва це відображення процесу формування художньої культури в різні часи, в різних країнах.

Ми з вами почнемо її вивчати, ознайомившись із загальними положеннями теорії мистецтва.

Загальною теорією мистецтва виступає естетика. Про цю науку ми також будемо говорити більш широко і постійно звертатись до неї під час вивчення історії мистецтва.

Художня критика являє собою вид літературної творчості, що полягає в поясненні та оцінці художніх явищ.

За образним визначенням О.Пушкіна критика є “наука открывать красоты и недостатки в произведениях искусств и литературы. Она основана на совершенном знании правил, коими руководствуется художник или писатель в своих произведениях, на глубоком изучении образцов и на деятельном наблюдении современных замечательных явлений”. Статус художньої критики в культурі історично змінюваний, і її природа не однозначна. З одного боку вона є частиною літератури і самого художнього процесу, а з іншої – є складовою частиною мистецтвознавства. Її природа – науково-публіцистична.

Третє:

Мистецтвознавство вступає в певні відносини з рядом не мистецтвознавчих наукових дисциплін, методологічні підходи, висновки і спостереження яких є суттєвими для комплексного вивчення мистецтва. Це, зокрема, психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо. З деякими з названих дисциплін ви будете знайомитись в процесі вивчення інших курсів, про зв’язок з іншими ми безпосередньо або опосередковано будемо говорити в нашому курсі.

Міждисциплінарне вивчення художньої творчості збагачує мистецтвознавство, сприяє більш глибокому вивченню різних аспектів мистецтва – його комунікативних можливостей, характеру соціального функціонування, особливостей сприйняття мистецтва тощо. Тому мистецтвознавство має тісні стосунки з такими науками як філософія і естетика (які ви також будете вивчати в університеті). Саме вони створюють методологічну і теоретичну основу мистецтвознавства.

Мистецтвознавство є не лише особливою галуззю наукового знання, а й складовою частиною художньої культури. Художня культура – це сукупність художніх цінностей, а також історично визначена система їхнього відтворення і функціонування в суспільстві.

2.2. Естетика як загальна теорія мистецтва. Її взаємодія з мистецтвознавством

Однією з форм суспільної свідомості є свідомість естетична, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості. Це зумовлює її структуру:

1) Естетичні сприйняття відбуваються завдяки спостережливості, вмінню помічати найбільш суттєве, що відображає зовнішню і внутрішню красу явища, процесу, предмета, а також в здатності відчувати радість від побаченого, відкритого.

2) До естетичних почуттів відносимо почуття насолоди, яке відчуває людина під час сприймання прекрасного в творах мистецтва або в оточуючій дійсності.

3) Ставлення особистості до певного явища або об’єкта передають естетичні судження.

4) Емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного повідує про естетичні смаки, або їхню відсутність. Вони мають вибірковий, суб’єктивний характер. [відомий вислів: про смаки не сперечаються]. Дійсно, стандартних смаків не існує, адже вони пов’язані з індивідуальним баченням і сприйняттям.

5) Своєрідним зразком, взірцем, з позицій якого особистість оцінює явища, твори мистецтва, предмети дійсності виступає естетичний ідеал. Саме він відображає уявлення про красу та її критерії.

6) Власне формування і розвиток естетичного сприйняття і складає основу естетичного почуття.

Отже, естетичне — специфічне чуттєве духовне ставлення людини до дійсності, у процесі якого у взаємодії зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне суб'єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані такими явищами, виділяються основні форми естетичного, його базові засади, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Людство виробило також низку понять, які відбивають механізм формування та розвитку естетичного відношення (ставлення) на рівні суспільства, людини: естетична свідомість, естетична діяльність та ін. А досліджує всі ці поняття наука естетика.

Естетика (від грець. aisthetikos – здатний відчувати, чуттєвий) – наука про становлення чуттєвої культури людини, що випливає з двох її своєрідних складових: естетичного як вияву ціннісного ставлення людини до дійсності та художньої діяльності людини. Виходячи з цього естетика як наука складається з двох частин.

Перша частина естетики розглядає природу, специфіку і творчий потенціал естетичного, а також категорії естетики – “прекрасне”, “трагічне”, “комічне”.

Друга частина естетики досліджує художню діяльність людини, її структуру та функціональну своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову, стильову самобутність мистецтва тощо.

Історія становлення предмета естетики – це процес пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. При цьому своєрідну функцію “пластичного моста” виконували такі поняття як “прекрасне”, “досконале”, “гармонія”, “цінність”, “філософія мистецтва”. Впродовж віків естетика виступала і як “наука про прекрасне”, і як “наука про досконале”, і як “наука про закони розвитку мистецтва”.

Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності. Найважливішою естетичною ознакою є те, що в процесі художньої творчості митець створює естетичну цінність – твір мистецтва. І свідома цілеспрямована діяльність митця поєднується з творчою розумовою діяльністю людини, яка сприймає твір. Завдяки мистецтву як творчості і мистецтву як сприйманню складається феномен співтворчості, який має надзвичайні можливості щодо вдосконалення внутрішнього світу людини, пробудження інтересу до творчості, гармонізації суспільства і міжособистісних стосунків.