Державно-політичний устрій Афін: афінська демократія.

Історія афінської демократії починається із Солона. У 594 р. до н.е. Солон був обраний архонтом і одразу ж приступив до проведення реформ.

Перш за все, він відмінив жорстокі закони свого попередника Драконта. Головна ж реформа Солона відома під назвою «сисахфія», що перекладається як «велике полегшення». Вона полягала в анулюванні будь-яких боргів. З полів і заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх попереднім власникам. Також було зліквідовано боргове рабство.

Солон розбиває всіх громадян на чотири розряди відповідно до розміру їх майна:

1. П’ятисотники – ті, хто володіли 500 і більше медимнами зерна;

2. Вершники – від 300 до 500 медимнів;

3. Зевгити – від 200 до 300 медимнів;

4. Фети – менше 200 медимнів.

Вершники і п’ятисотники – вищі категорії громадян – отримували почесне право служити в кінноті і обиратися на цивільні посади. Зевгити, були власники упряжки волів і мали нести службу в важко озброєній піхоті, оскільки не могли утримувати коня. Фети ж отримували лише право голосувати у народних зборах. Ценз визначав залежність суспільного становища громадянина не від його родовитості, а від майнового стану, - в цьому і полягала важливість соціальних реформ.

За Солона активується і діяльність народних зборів. Він створює Раду 400, яка здійснює підготовку справ у проміжках до скликання зборів. А також засновує особливий судовий орган – геліею, у функції якого входила перевірка звітів посадових осіб і вирішення конфліктів між громадянами.

Реформи Солона мали надзвичайно велике значення. Він завдав рішучого удару залишкам первіснообщинного ладу у цілій Аттиці.

Найважливішими органами державної влади Афін у період існування демократії були: Народні збори – агора. Рада – буле та виборні посадові особи – стратеги, архонти та інші. У законодавстві і контролі за управлінням державою деяку участь брали судові органи: ареопаг і геліея.

Народні збори - це юридично і фактично найважливіший орган Афінської держави, який вирішував найважливіші справи країни. На Народні збори збиралися всі громадяни незалежно від їх майнового стану, що проживали в Афінах, Піреї, в Аттиці, на інших територіях, що входили до складу Афінської держави. В засіданнях мали право і обов'язок брати участь тільки повноправні громадяни Афін чоловічої статі, які досягли 20 років. Не мали права участі у зборах жінки.

Голосування в народних зборах проводилось спочатку криком, згодом – піднесенням рук. Остракізм – таємне голосування глиняними черепками, де писали ім'я людини, яку вважали за потрібне вигнати з Афін. Цей метод голосування був уведений Клісфеном у 508 р. до н.е. Обраного таким методом виганяли із Афін на 10 років без конфіскації майна.

Рада п’ятисот. Створена Рада (Буле) уже згадуваним Клісфеном. Членів Ради обирали за жеребом. Із кожної з 10 утворених областей вибирали по 50 чоловік не молодших 30 років. Особи, обрані у Раду – булевти. Раду обирали на один рік. Члени Буле одержували щоденну платню. Після закінчення строку повноважень кожен булевт складав звіт про свою роботу. Компетенція Ради 500 була досить широкою. Це був своєрідний уряд країни. Вона охоплювала законодавчу, виконавчу і судову сферу. Раді належали повноваження у сфері фінансового управління.

Геліея. Була утворена згідно з реформами Солона. Складалася з 6 тис. членів (геліастів), яких за жеребом щорічно обирали архонти з середовища повноправних громадян чоловічої статі кожної філи (по 600 чол.), що досягли 30 років. Геліея розглядала найважливіші публічні та приватні справи. Геліея брала активну участь у процесі законодавства: їй належало право вирішувати долю законопроекту, прийнятого вже Народними зборами.

Архонти і ареопаг. Довгий час архонти були найвищими службовими особами Афін. Проте, з часу реформ Клісфена їх значення почало втрачатись, оскільки зростала роль колегії стратегів. З початку архонтів у кількості 9 чоловік обирав за жеребом з середовища знаті ареопаг. З часу реформ Солона громадяни кожного племені, яких було чотири, обирали по 10 кандидатів – усього 40 осіб. З них на народних зборах шляхом жеребкування обирали 9 архонтів. Ареопаг в ранню епоху був в Афінах одним з найважливіших органів державної влади. Після реформи Ефіальта (462 р. до н. е.) ареопаг втратив своє політичне значення. Ареопаг розглядав справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення каліцтва при замаху на життя людини, про підпал і отруєння.

Колегія 10 стратегів. Згідно з реформами Клісфена, для військового керівництва був утворений колегіальний орган – колегія десяти стратегів. Згодом (у V ст. до н. е.) вони не просто стали військовими вождями, а найвищими державними урядовцями країни. Спочатку їх обирали по філах: по одному від філи. Стратег командував ополченням своєї філи. З середини V ст. до н. е. народні збори почали обирати стратегів незалежно від приналежності до філ. Стратегів могли переобирати без обмежень у строках.

 

8. Державно-політичний устрій Франкської держави.

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одночасно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем.

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (т. зв. “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

– посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;

– нагородою за службу були земельні пожалування, а та-кож право залишати собі частину зборів з населення;

– було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції.

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

– майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

– пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

– тезаурарій – королівський скарбник;

– маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

– архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги. Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні.

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління.

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”.

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала на-дійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями.

13. Основні тенденції розвитку держави в період зародження громадянського суспільства.

У середині XVII ст. західна цивілізація вступає в епоху нового часу, водночас відбувається зародження основ громадянського суспільства, що базується на визнані загальної правової рівності людей. На першому етапі становлення громадянського суспільства (сер XVII - поч. XIX ст.) основною силою, що рухала його до нових засад була буржуазія. У цей час первісна суть правової держави замінюється лібералізмом - буржуазною ідеологією, згідно якої державі відводилась роль «нічного охоронця», тобто держава не повинна втручатися у приватноправові відносини.

Буржуазія (під нею розумівся третій стан - жителі міста), домігшись через розвиток товарно-грошових відносин економічної могутності, але не володіючи політичною владою, стала основною рушійною силою в боротьбі за створення безстанового (громадянського) суспільства. Завойовуючи політичну владу, буржуазія того часу відіграла вирішальну роль у зламі старої державної машини, руйнуванні соціальних основ феодального ладу.

Хрестоматійно основним у буржуазних революціях поряд з розгляданим нами питанням про політичну владу було земельне питання. У США питання про землю перебувало в іншій площині, ніж у країнах Європи. Це зумовлено особливостями соціально-економічного розвитку та географічним розташуванням штатів, потребою освоєння великих територій. У континентальних країнах становище було іншим. Землі належали старому привілейованому стану феодалів, вони були його основною економічною опорою. І якщо вирішення питання про владу в революції було пов'язане з відстороненням від політичного впливу дворянства, то вирішення питання про землю позбавляло його колишньої економічної могутності.

В Англії питання про землю виникло ще в роки першої громадянської війни. Зі скасуванням єпископату (1643 р.) землі єпископів та роялістів були конфісковані, пущені в розпродаж (за високу ціну) і значна частина з них опинилася в руках буржуазії і джентрі. Закріпити статус цих земель був покликаний Акт 1646 р. про скасування системи феодальних лицарських утримань і перетворення їх у вільні утримання, тобто у фактичну власність. Це сприяло ще більшому посиленню буржуазії, в той час як стосовно до селян суттєвих змін не відбулося: власниками землі не стали копігольдери, котрі залишалися в поземельній залежності від лендлордів, парламент підтвердив законність обгороджень селянських земель.

Конфлікт капіталістів (власників капіталу) та робітників. Капіталісти - це вже та частина буржуазії, що скористалася результатами революції для нагромадження капіталу й досягнення ще більшої економічної могутності, робітники - це частина колишньої буржуазії, котра, не маючи майже ніякої власності і, відповідно, капіталу, змушена була працювати на перших. Але нинішні робітники - вже не ті робітники: з огляду на характер своєї праці і спільності інтересів («нема що втрачати, крім своїх ланцюгів») вони перетворилися в могутній стан, який міг уже чинити організований опір капіталістам, про що свідчать нові революції сер. XIX ст. в Європі. Вихід з цієї ситуації власників капіталу побачили у зміні сутності держави, державний механізм котрої мав бути переорієнтований на виконання нових функцій. Будучи економічно сильними, капіталісти проникли у сформовані на «демократичних засадах» органи державної влади. А також перетворили буржуазну державу, що виражала інтереси більшості суспільства, у державу вузькостанову, котра виражала інтереси представників капіталу.

Наведене дає підстави стверджувати, що у процесі переходу від станово- кастового суспільства до громадянського буржуазна держава служить своєрідним містком між двома епохами і є державою перехідного періоду. Держава в цілому відповідає загальним ознакам держави: має територію, на якій поширюється її суверенітет; має державний механізм, що здійснює функції, спрямовані на злам старого укладу й побудову нового; сформована на нових економічних принципах податкова система. Разом із тим буржуазна держава, як перехідна держава, має низку притаманних їй ознак, котрі закономірно знаходять свій прояв на різних перехідних етапах розвитку того чи іншого суспільства.

14. Нідерландська революція та її вплив на формування основ держав нового типу.

У ХV ст. Нідерланди входили до складу Бургундського герцогства, а після його розпаду у 1477 р. перейшли до Габсбургів. З 1516 р. Нідерланди стали складовою частиною імперії Карла V. В Брюселі існував дорадчий орган – Державна Рада з представників нідерландської знаті. У провінціях були намісники. Скрізь по країні розміщувались військові гарнізони. Однак орган самоуправління і станово-представницькі органи не були знищені. Існували Генеральні штати, що збирались за вказівкою намісниці. В них головну роль грали феодальна аристократія і вище духівництво, міський патриціат і багате купецтво. Вони вирішували питання про податки і приймали закони. У ХVІ ст. Нідерланди переживали піднесення. Феодальні відносини розкладались. На селі з‘явились буржуазно-фермерські господарства. Відбувались і соціальні зміни – складалась міська і сільська буржуазія – священики, мануфактуристи, фермери. Багато тисяч селян розорились від податків і лихварів. Був гніт, народ хвилювався і бачив основну причину своєї біди в засиллі іспанців. Невдоволення зріло всередині буржуазії, дальший розвиток якої був неможливим в таких умовах. Почала формуватись нідерландська двомовна нація. Знать і провінційне дворянство теж не хотіли бути простими підданими іспанського монарха, прагнули привілеїв. Реформу церкви вони бачили в дусі лютеранства. До дворянської опозиції входили збіднілі дворяни, що займали міські посади. Вони перейшли в кальвінізм і закликали до збройного повстання. Керівниками опозиції були принц Вільгельм Оранський, граф Егмонт і адмірал Горн. В Державній Раді вони почали критикувати діяльність уряду, вимагати виводу іспанських військ, відміни “плакатів” проти єретиків. В країні наростав національно-визвольний рух, у результаті якого Генеральні штати прийняли акт про скинення Філіпа II. У 1582р. були закладені основи нової держави – Республіки Об’єднаних провінцій. Найважливішу роль для утворення Республіки Об’єднаних провінцій відіграв акт про укладання між ними Утрехтської унії у 1579р. цим документом була закладена нова форма державної єдності, визначені межі державних повноважень Республіки та сімох провінцій. Провінції утворювали конфедеративний союз, у якому об’єднаній владі належали військово-політичні й фінансові повноваження. Утрехтський акт вирішував загальні питання громадянських прав. Справами Об’єднаної республіки мали відати Генеральні штати, які складалися на основі пропорційного представництва. Кожна з провінцій мала тільки один голос, це забезпечувало її політичну рівність у складі конфедерації. Замість ліквідованих урядових органів колишнього режиму були створенні загально-адміністративні ради, що формувалися Генеральними штатами. Найбільш важливою з них була Державна рада, яка формально виконувала функції уряду. Під час створення нової державності ставилися принципово нові державно-політичні ідеї. А саме принцип народного суверенітету. Ідея народного суверенітету була доповнена ідеєю про політичний договір, що його народ укладає з керівником держави на основі природного права. Державний лад, що склався в Республіці Об’єднаних провінцій ще не був повністю б убудований за принципами нової епохи. Був побудований на станово-корпоративних основах з зміною загальнонаціонального представництва представництвом дворянства та міського патриціату. Не було створено поділу на законодавчу та виконавчу гілку влади, значну роль у системі органів державної влади відіграли напівмонархічні штатгальтери.

Наслідки революції: звільнення від національного гнуту; церковна реформа; республіканський устрій; свобода економічного розвитку; розгром феодально-католицької реакції.

15. Особливості політичного розвитку європейських держав 16-17 ст. Абсолютизм.

- період в історії Європи, коли існувала абсолютна монархія(державний устрій, при якому влада монарха не обмежена будь-якими установами).

Протягом майже всієї історії багато держав були монархіями, хоча в Середньовіччі монарх часто повинен був зважати на станово-представницькі органи (земські собори в Росії, кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції). В епоху Відродження роль станово-представницьких органів поступово падає, і до кінця 17 ст. в багатьох державах Європи встановлюється абсолютна, тобто необмежена монархія.

Протягом усього 19 ст., після Великої Французької Революції відбувається процес поступової демократизації і обмеження влади монарха. Однак цей процес проходив нерівномірно, наприклад в Росії абсолютна монархія проіснувала аж до 20 ст.

З кінця 15 ст. в Європі йде перехід від станово-представницької до абсолютної монархії, такої форми правління, при якій верховна державна влада за законом належить монархові - королю, імператору, царю. Юридичне обґрунтування своєї влади монархи знаходили у відновленні норми римського права, які були зафіксовані в 6 ст. в Кодексі візантійського імператора Юстиніана. Державний інтерес стає для монарха вищим критерієм у політиці, на відміну від Середньовіччя, де критерієм були сеньйоріально-васальні династичні інтереси.

Абсолютизм має наступні риси:

– формування інститутів публічної влади (це створений власний бюрократичний апарат у дворі і на місцях); -

– постійна наймана армія,

– податкова та фіскальна система,

– апарат насильства-поліція,

– судова система,

– уніфіковане державне право (відбувається еволюція органів станово-представницької монархії, при якій відбувається ліквідація привілеїв феодальної аристократії, і при якій станові органи еволюціонують в структури публічної влади - це Генеральні штати у Франції, парламент в Англії, кортеси в Іспанії, ландтаги і рейхстаг в Німеччині, рігсдаг у Швеції, тагзатцунг в Швейцарії, сейми в Речі Посполитої, Земські собори в Росії;

– також походить зміна відносин держави і церкви - держава деспотично підпорядковує собі церкву;

– персоніфікація влади монарха в періоді т. зв. «раннього абсолютизму», при якому монархи уособлювали владу;

– перехід до бюрократичного абсолютизму.

На першому етапі абсолютизм носив прогресивний характер: боровся з сепаратизмом феодальної знаті, підпорядковував церкву державі, ліквідував залишки феодальної роздробленості, вводив єдині закони. Для абсолютної монархії характерна політика протекціонізму та меркантилізму, сприяння розвитку національної економіки, торгової і промислової буржуазії. Нові економічні ресурси використовувалися абсолютизмом для зміцнення військової могутності держави та ведення завойовницьких війн. В тій чи іншій мірі риси абсолютної монархії, або прагнення до неї, проявилися в усіх державах Європи, але найбільш закінчене втілення вони знайшли у Франції, де абсолютизм проявляється вже на початку 16 ст., а свій розквіт пережив у роки правління королів Людовика XIII і Людовика XIV («Держава - це я»). Бурбонів (1610-1715). В Англії пік абсолютизму припав на правління Єлизавети I Тюдор (1558-1603), але на Британських островах він так і не досяг своєї класичної форми: зберігався парламент, не було постійної армії, потужного бюрократичного апарату на місцях. Сильна королівська влада була встановлена в Іспанії, але слабкий розвиток місцевої економіки не дозволив формуватися класу підприємців, і іспанський абсолютизм виродився в деспотію. У Німеччині абсолютні монархії складалися не в загальнонаціональному масштабі, а в рамках окремих князівств. Особливості абсолютизму у різних країнах визначалися співвідношенням сил дворянства і буржуазії. У Франції, і особливо в Англії вплив буржуазних елементів на політику був значно більший, ніж у Німеччині, Австрії та Росії. Характерним явищем для Європи другої половини 18 ст. став освічений абсолютизм, тісно пов'язаний з ідеями і практикою епохи Просвітництва.

 

20. Бранденбурзько-Прусський абсолютизм.

Бранденбурзько-Прусська держава була створена на початку XVII ст.. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність й ідеологія якого поклали початок великопрусському мілітаризму в Німеччині. Остаточне оформлення цієї держави відбулося в 1701 році, коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Прусії.

Глава держави - король Прусії - входив в імперську колегію курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада при королі. Йому підпорядковувалися спочатку три директорії:

· фінансова,

· військових справ

· королівських доменів.

Особливого значення набула директорія військових справ, що відала організацією й озброєнням створеної в 1655 році постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі і славилася своєю муштрою і палочною дисципліною.

У XVIII ст. здійснювалася подальша централізація і мілітаризація державного апарату, узвишшя військово-управлінських органів над цивільними. Значна частина повноважень Таємної ради перейшла до генерального військового комісаріату. Відбувається злиття всіх директорій у єдиний військово-фінансовий орган на чолі із президентом-королем. На місцях земські радники - ландрати, що призначалися королем за рекомендацією дворянських зборів, підпадали під жорсткий контроль центральної влади й наділялися широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідовувалося міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістратів, що призначалися королем. На весь державний апарат поширювалися військові звання, військова субординація й дисципліна.

Найпомітнішою пам'яткою законодавства Пруссії доби абсолютизму стало Прусське земське укладення 1794 р. Воно майже повністю зберігало норми феодального права, включаючи і ставлення до нерухомої власності. Доступ буржуазії до набуття землі обмежувався. Зберігався поділ населення на «панів» і «слуг». Саме Укладення має дві частини. У першій - записані норми цивільного права, в другій -правове становище станів, державних установ, шкіл, церкви, а також статті карного права. Укладення санкціонувало тортури та паличні удари.

 

36. Формування державно-політичної системи США В ХІХ ст.

Незважаючи на свої зовні демократичні форми й буржуазну сутність, США одразу після створення звернули свій погляд на інші території. З часу прийняття Конституції і до початку Громадянської війни в 1861 р. їх територія збільшилася в кілька разів за рахунок купівлі та прямої агресії. У 1803 р. Джефферсон за 15 млн. дол. купив у Наполеона – Луїзіану. У результаті мексикансько-американської війни 1846-1848 рр. Мексика віддала США Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту та частину Колорадо. У 1864 р. російська імперія продала Аляску американцям за 7,2 млн. дол. У 1898 р. США у американо-іспанській війні захопила Пуерто-Ріко, о. Гуам, Філіппіни, окупували незалежну Кубу.

Характерною рисою розвитку «внутрішнього федералізму» у США була боротьба тенденцій централізації та децентралізації в умовах суворого конституційного розмежування компетенції союзу і штатів. У зв’язку з цим американський федералізм набув форми «кооперативного федералізму». Закладені в Конституції 1787 р. основні юридичні характеристики форми правління США зберігаються й донині, зазнавши за ці більш як 200 років незначних поправок. Так, прийняття у 1804 р. ХІІ поправки доповнило процедуру обрання президента, було введене роздільне голосування за президента та віце-президента. У 1870 р. було прийнято ХV поправку, яка забороняла дискримінацію за ознакою раси, таким чином, президентська форма республіканського правління, що встановилася у США на основі конституції 1787 р., до сьогодні не зазнала змін. Її встановлення було зумовлене специфікою соціально-економічного й політичного розвитку Нового світу, максимально вільного від феодальних пережитків.

 

25. Становлення північноамериканської державності.

Думка про об’єднання північноамериканських колоній в єдину федерацію виникла ще у середині 18 ст. Перший проект федерації був вироблений Франкліном у 1748 році, але уряд Англії відхилив його. Німе незадоволення переросло у відкриту опозицію, коли уряд Англії поклав на американські колонії тягар довільних податків. Особливо яскравим протестом цього було так зване «Бостонське чаювання» (1773 р).

Навесні 1775 року колоністи, очолені Джорджем Вашингтоном, розпочали військові дії проти Англії. Війна закінчилась перемогою колоній. За миром, підписаним 1783 р. у Версалі, Англія визнала незалежність Сполучених Штатів.

Могутнім імпульсом конституційного закріплення прав і свобод стала прийнята 4 липня 1776 року Декларація незалежності. Автором проекту Декларації був 33-літній Томас Джеферсон. Вона складається з преамбули, чотирьох частин, переліку «самоочевидних істин», списку викладів англійського короля і заключної частини.

17 вересня 1787 року Конвент схвалив проект Конституції, і після її ратифікації 4 березня 1789 вона набула законної сили. Конституція 1787 року складається з 7 частин. Конституція не ліквідувала політичної автономії штатів, але вона протиставила їй сильну центральну владу.

Вища законодавча влада вручалася Конгресу, який складається з двох палат: нижня – палата представників, верхня – сенат. Палата представників обиралася терміном на 2 роки прямим голосуванням із числа громадян, які досягли 25-літнього віку. Ця особа повинна була бути громадянином США не менше 7 років і проживати в момент обрання в тому штаті, в якому обирається.

Члени сенату обирались законодавчими зборами штатів по 2 сенатори від кожного. Віковий ценз для сенаторів – 30 р. Термін їхніх повноважень – 6 р. Головою сенату був віце-президент. Конституція наділяє сенат правом контролю за діяльністю вищих федеральних посадових осіб, включаючи президента. Лише за згодою сенату президент може укладати міжнародні договори, призначати послів, членів Верховного суду тощо.

Виконавча влада вручалась президенту США, він обирався двоступеневими виборами, терміном на 4 роки. Його вік повинен бути не нижче 35 років і термін проживання в США не менше 14 років. Президент вступає на посаду лише після того, як принесе присягу та дасть клятву шанувати і дотримуватись Конституції.

Вища судова влада перебуває у віданні Верховного суду США. Його члени призначаються президентом «за порадою і згодою сенату» і зберігають там свої посади довічно. Крім Верховного федерального суду США існує система судів штатів і районних судів.

Під тиском демократичної громадкості, знову обраному конгресу в 1789 р були запропоновані проекти поправок, які містять положення про політичні і особисті права громадян. Прийняті ним 10 поправок, що дістали назву Федерального Білля про права, були ратифіковані 15 грудня 1791 року.

Молода держава відразу ж почала проводити активну експансій ні політику, спрямовану на розширення своєї території. Територія США до 60-років 19 ст зросла майже в 9 разів. Ної території перетворилися в штати. Рабство поширювалось на нові землі.

 

26. Ідеологія Просвітництва та її місце у розвитку суспільної свідомості європейських народів.

Переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Просвітництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання т. зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий хоч і не єдиний настрій тієї доби - оптимізм, радісне світосприйняття. Звичайно, це не означає, що всі просвітителі були такими собі безтурботними мрійниками. Якраз навпаки: розумні, як правило блискуче освічені просвітителі дуже добре бачили недоліки й вади реального життя. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності, що випливали. На їхню думку, з самої природи, невід’ємних «природних прав» людини. В концепції «природного права» просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей, тим самим сприяти їхньому політичному розкріпаченню. Характерною для Просвітництва була ідея «просвіченого абсолютизму». Просвітники вважали, що перебування на троні просвіченого монарха приведе до мудрого правління.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості. Переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямованні на створення єдиної картини світу. Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ. Змінювалися і суспільні ідеали. Завдяки ідеям мислителів принципово іншим стає ставлення до державної влади: вона позбавляється в очах людей божественної санкції, її сприймають раціонально, про неї судять за результатами дій тих, кому суспільство доручило правління. Почалося встановлення громадянського суспільства, яке базувалося на принципах свободи людина та суспільства в усіх її розуміннях. Процес становлення громадянського суспільства відбувався нерівномірно. Побудову справедливого суспільства першими почали найрозвинутіші країни Англія, Франція, США, пізніше Австрія, Італія, Німеччина та Італія.

За становлення нового справедливого суспільства боролася перш за все буржуазія, як економічно найбільш сильний і політично організований клас. Вони боролися проти феодалізму. Зі зміцненням своїх економічних та політичних позицій буржуазія звужує своє розуміння соціально справедливого суспільства до формальної та юридичної рівності членів цього суспільства.

Відомі просвітники: Вольтер, Монтескє, Руссо, Юм, Локк, Дідро та інші.

 

27. Становлення конституційного ладу; утвердження республіки у Франції.

Законодавчі збори, що відкрилися 1 жовтня 1791 р., за своїм складом відображали нове соціально-політичне розмежування в суспільстві. Політичне розмежування у столиці та країні відображало різні уявлення лібералів і народних мас про досягнення цілей революції і стало тим фоном, на якому визрівала конституційна криза.

У новому законодавчому органі практично не було відкритих роялістів, значна частина депутатів належала до течії фейянів, ліві були представлені якобінцями, більшість із яких представляли провінцію Жиронда («жирондисти»); майже половина депутатів не мала точної політичної орієнтації. Поступово під тиском обставин лідерство все більш захоплювати жирондисти-республіканці.

Перед ними постали проблеми організації влади за Конституцією, насамперед протидія з боку корони, права і статус якої конституціоналісти намагалися всіляко зберегти. Людовік XVI шукав підтримки за кордоном, серед емігрантів, і тільки під тиском погодився з Конституцією. Законодавча діяльність Установчих, а потім і Законодавчих зборів сприяла посиленню суспільної напруженості і, як наслідок, появі могутнього реакційного руху, що згуртувався навколо корони. До цього додалося загострення зовнішньополітичних відносин

Франції з Австрією і Пруссією, що в результаті призвело до початку війни. Перші військові поразки стали певним прикриттям бажання Людовика XVI змінити Конституцію, посиливши монархічні елементи. З цією метою він звільнив з уряду жирондистів.

Спроби жирондистів і Зборів у цілому зберегти Конституцію відіграли тільки провокаційну роль для наростаючого ліворадикального руху. У ніч з 9 на 10 серпня Паризька комуна організувала повстання, результатом якого стала ліквідація монархії Й анулювання Конституції 1791 року. До влади прийшли представники радикальних кіл торгово-промислової буржуазії - жирондисти.

Перехід до нових форм організації влади здійснювався з 10 серпня 1792 р. по 2 червня 1793 р (другий етан революції) в обстановці подальшого посилення революційних настроїв і розширення народного руху. Протягом серпня-вересня 1792 р. фактично встановилася республіка на основі рішень Законодавчих зборів. У системі зв'язків елементів форми правління був ліквідований головний юридичний обмежувач законодавчої влади – право королівського вето на прийняті закони; управління державою доручалося надзвичайному органові - Виконавчому комітету з 6 чоловік (його очолив керівник Паризької комуни Дантон). Було також ухвалено скликання Національного конвенту з конституційною владою. Законодавчо встановлений новий порядок проведення виборів у конвент говорив про посилення демократичного змісту політичного режиму. Вони мали проводитися на основі загального виборчого права (чоловічого), за яким правом обирати наділялися псі французи віком від 21 року з річним цензом осілості, котрі працювали (тільки не обслугою) і мали самостійний заробіток.

З вересня 1792 р. - по червень 1793 р. юридично конституювалася республіка на основі нових конституційних рішень Національного конвенту. Вибори до Конвенту завершились у вересні 1792 року. Найбільш серйозним показником радикального політичного процесу, що відбувався у країні, була відсутність у Конвенті конституціоналістів.

Конвент відкрився 21 вересня 1792 р. в обстановці національного піднесення з приводу перших перемог реорганізованої патріотичної армії над монархічною інтервенцією. Першими його рішеннями були скасування монархії, анулювання Конституції 1791 р. і проголошення 25 вересни 1792 р. Франції республікою. Встановлена у Франції республіка з цього часу й до відновлення монархії Наполеоном Бонапартом отримала узагальнену назву – Перша республіка.

28. Еволюція державного ладу Франції періоду Першої республіки.

Жирондиська республіка – до 1793 р. – Національний Конвент – законодавчий орган і Виконавчий комітет – виконавча влада. Не було глави уряду, його функції виконував уряд. Республіка була єдиною і неподільною. Велася робота над новою конституцією, що загострила відносини між якобінцями і жирондистами, перемогли якобінці, які на поч.. 1793 р. витіснили жирондинців із Ковенту.

Якобінська диктатура – до 1794 р. 24.06.1793 р. прйднята нова конституція. Національні збори могли тіки пропонувати закони, а затверджували їх на місцях. Національні збори вибирали виконавчу владу – Виконавчу раду. Головне місце фактично посідав Конвент, який зосереджував всювлау у своїх руках. На місцях передавалася комісарам,яких призначав уряд. Це була диктатура виконавчої влади якобінців. Уряд зроби позики у населення, що прикрило конфіскацію, заборонив робітничі обєднання і страйки, трудова повинність. Був великий терор.