Бароковий іконопис в Україні.

 

Яскравою добою в світовій культурі в цілому та українській зокрема стало ХVІІ-ХVІІІ ст. Українська культура розвивалася в європейському контексті, свідченням чого є українське Бароко. Воно не просто перебрало художньо-естетичні засади європейського стилю, але й вносило свої, суто національні особливості. Зауважимо також, що українське Бароко стало певним викликом традиції релігійного мистецтва, і це знайшло яскраве вираження в українській бароковій іконі.

Згадаємо візантійські ікони. По-перше, вони не були тотожними божеству зображеннями, а являли собою символ. Тому на них бачимо не обличчя, а лик. По-друге, візантійська манера передбачала площинне і статичне зображення святого з аскетичним, дещо витягнутим овалом обличчя, прямим з горбинкою носом, миндалевидними великими очима, "відсутнім" поглядом, маленькими руками й довгими пальцями. Саме у візантійській іконі були закладені основи орієнтації не на реальне й мінливе, а на вічне, прекрасне й надреальне.

Християнські храми Київської Русі будували й прикрашали іконами саме візантійські майстри. Тому недивно, що в київоруському іконописі присутня та ж площинність зображення, жорсткий лінійний контур фігур, шляхетність ликів з миндалевидним розрізом очей, тонкий прямий ніс, маленький витончений рот та позбавлений земних пристрастей погляд.

Зрозуміло, що українське Бароко стало справжнім зламом релігійних традицій. Можна виділити ряд особливостей.

По-перше, зазначимо "олюдненість" іконописного образу. В образах Христа і богородиці, апостолів і пророків, святих і мучеників знайшли втілення поняття про узагальнений етичний ідеал людини.

З'являється варіативність зображень, якої раніше не було. Адже у візантійській іконі ми бачимо чіткий загальноприйнятий тип, від якого художникам у своїх творах відходити не дозволялося.

Звідусіль на нас дивляться юні обличчя, сповнені радісного світовідчуття і безжурного настрою. Зникає та традиційна аскетичність, перед нами постає образ, що випромінює життя і світло. Поважні, зосереджені обличчя виявляють величаву монументальність і красу. Ікона "Мучениця Іулянія" Спасо-Преображенської церкви сорочинського іконостасу (30 рр. ХVІІІ ст.) містить зображення молодої гарної жінки з аристократичним, злегка рожевим обличчям, одягненої в золотий квітчастий одяг.

Цікавою особливістю є антропологічна подібність барокових іконописних образів до українства. У зображеннях святих Варвари і Катерини глибоко відчутний ліричний образ української жінки. А на їх одязі в іконі з церкви Конотопа (ХVІІІ ст.)простежується характерна полтавська вишивка гладдю..

Молоді рум'яні обличчя, зокрема, наділені глибоким психологізмом, що виокремлює кожний святий образ. Наприклад, у зображенні євангеліста Луки з мініатюри з грімненського євангелія (1602 р.), незважаючи на певний аскетизм його обличчя, виступає глибоко інтелектуальний образ тогочасного вченого, діяча культури.

По-друге, зазначимо заміну площинного зображення перспективним, що є особливістю українського барокового іконопису. Простір уподібнювався космічній далечині, в пошані була безмірність. Можна помітити невідомі раніше передній і задній плани. Певні елементи просторовості досягаються розташуванням предметів. Всі дійові особи скомпоновані в живі, пов'язані дією групи. Наявність поз та жестів знищує традиційну статичність. Одним із засобів передачі простору виступає експресія. У постатях людей відчувається об'ємність, що досягається широкими, вільно спадаючими драпіровками одягу. До того ж в барокову ікону вводиться пейзаж, що також створює відчуття простору. На мініатюрі з архієрейського служебника Петра Могили (1632р.) із зображенням Іоанна Златоуста бачимо темно-блакитне небо, світлі хмари, місток і річку під ним, зелені, декоративно виписані трави. З'являються такі реалістичні елементи, як характерний гірський карпатський краєвид, типові постаті пастухів тощо, що в черговий раз нагадує про причетність барокового іконопису до українства. Просторове зображення визначає певну нескінченність та безмежність, рамки ікони ніби не існують.

По-третє, ікони завжди приховували інформацію, закодовану в традиційних символах. Око символізувало Бога-отця, вівця - Христа, голуб - Святого Духа тощо. Цю традицію українське Бароко зберігло, додавши до того ж і свою символіку. Прихований сенс наявний в кожному бароковому творі. Для прикладу згадаймо ікону "Христос-виноградар" з Волині (ХVІІІ ст.), що зараз зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва, в якій Іісуса оточують порослі винограду, а з його плоті витікає виноградний сік. Адже виноградне гроно символізувало саме Христа. Зовсім не випадкове в українській бароковій іконі застосування золота, оскільки воно означало святість. Всюди в іконах, навіть в різьбі, поширений рослинний орнамент, такий характерний для всієї української культури. Бароко посилює значення символів, розширивши їх вживання. За допомогою емблем невидиме робилося до певної міри видимим, широко відчинялися двері перед фантазією. Символічним було також розуміння кольорів. Зокрема, використання червоної барви в українській бароковій іконі вказувало на присутність етно-національного художнього світобачення.

По-четверте, до ікони вводилися цілком побутові сцени, що наближало її до світської картини. Зокрема, ікона "Різдво богородиці" з іконостаса церкви с.Великі Грабовичі ХVІІІ ст., в якій мати й служниці купають і повивають щойно народжену дитину, готують їй постіль, клопочуться біля породіллі.

По-п'яте, характерною рисою Бароко, зокрема українського, є поєднання непоєднаного. Адже барокова образність прагне царства небесного, але шлях до нього пролягає через земне, тілесне, чуттєве. Так в ікони вводилися пересічні люди, конкретні світські особистості: Богдан Хмельницький, козак Свічка, російський цар Олексій Михайлович тощо. Це було виявом певної демократичності козацького Бароко, бо так чи інакше на один щабель зі святими ставилися прості смертні. "Козаків, немов святих, треба шанувати", - писав поет-чернець Клементій Зіновіїв. Такої ж думки про козаків була й більшість українського люду, адже вважалося, що вони несли Божу місію на цій землі.Та життя козаків було не таким вже й святим, в цьому й особливість українського Бароко: "через земне - до небесного", через кров, помсту, ненависть - до спасіння чистого, українського, православного. Абстрактні грішники сміливо замінювалися реальними ворогами козаків. Так, в іконі "Страшний суд" з Михайлівського монастиря в пеклі горять католики і мусульмани - одвічні вороги українського народу. Недивно, що українське Бароко нерідко вважають козацьким. Адже козацька особистість - виключне бароко, до того ж козаки створювали сприятливе художнє середовище для його розвитку.

По-шосте, Бароко, як відомо, тяжіє до декоративності, пишності, яскравості форми. Це притаманно і українському бароковому іконостасу. Його ознаками стають динамічний орнамент, експресивність, перебільшення деталей, що створює певну одухотвореність його форми. Іконостас побудований на антитезах ідеального і чуттєвого: вишуканість сполучається з обтяженістю форми, абстрактна символіка з точним виконанням натуралістичних деталей (гроно винограду, троянда). Всюди бачимо гіперболізовані прикраси. Майже до кінця ХVІІІ ст. в українському іконописі зберігається золоте тло з багатим, різаним по левкасу орнаментом. Золочені, мережані фони, пишна квітчастість вишуканого одягу, святковість, присутність яскравих фарб - все це притаманне українській бароковій іконі. Іноді в одязі зустрічаються мотиви української вишивки, всюди "розкиданий" рослинний орнамент. Всі елементи барокової ікони передають особливості українського національного характеру, його потяг до прикрас і впорядкованості. Але людина в розкішному вбранні здатна зневажити славу і багатство заради життя вічного і нетлінного, зовнішня розкіш сполучається з чистотою душі. Гіпертрофована декоративність іконостасу, одухотвореність його форми були символічним шляхом до високої поетичності єднання з Богом.

Отже, українське Бароко є яскравим прикладом того, як новаторство української низової народної культури неповторо поєднувалося із збереженням консервативних церковних традицій, при цьому набуваючи і своїх особливостей. Воно стало виразом тієї опозиції західній культурі, що виникла в українському середовищі як реакція на соціально-політичну і національно-визвольну боротьбу, спровоковану католицьким Заходом. Це дійсно неповторне явище в нашій культурі, що втілило в собі всі суперчності тієї доби і яскраво виявило національну самосвідомість.