Інструкцію про клінічну класифікацію туберкульозу та її застосування.

5. Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” №2586-ІІІ від 05.07.01 р. У законі віддзеркалені принципи державного регулювання діяльності, пов’язаної із захворюванням на туберкульоз, захисту населення від цієї недуги, надання медичної допомоги інфікованим і хворим на туберкульоз, а також основні положення соціального захисту працівників протитуберкульозних закладів.

 

У всіх адміністративних територіях України створено цільові програми невідкладних заходів із боротьби з туберкульозом, видано накази з боротьби з туберкульозом. Це свідчить про те, що проблема стає державною.

Захворюваність – один із найважливіших епідеміологічних показників ситуації з туберкульозу, це частота виникнення нових випадків хвороби у певній популяції за певний період часу. Для обчислення коефіцієнта користуються такою формулою: нові випадки захворювання протягом даного часового періоду / чисельність людської спільноти, що перебуває під загрозою даного захворювання протягом того самого періоду х 10n. Найчастіше захворюваність обчислюють на 100 тис. населення упродовж року. В Україні загально прийнято, що 10 n = 105, бо інтенсивний показник обчислюють на 100 000 тис. населення.

Поширеність (хворобливість) – це загальна кількість хворих на активний туберкульоз, що перебувають на обліку в лікувальних закладах на кінець року, з розрахунку на 100 тис. населення. Інтенсивний показник хворобливості обчислюють за формулою: кількість хворих, що перебувають на обліку на кінець року х 100 000/ кількість населення на кінець року.

Смертність – це кількість осіб, що померли від туберкульозу впродовж року, з розрахунку на 100 тис. населення. Інтенсивність цього показника обчислюють за формулою: кількість померлих від туберкульозу протягом року х 100 000 / середньорічна чисельність населення.

В даний час на туберкульоз щорічно занедужують не менше 9 млн. чоловік (близько 60% припадає на країни, що розвиваються). 3-4 млн. чоловік щорічно умирають від туберкульозу (жінки становлять 1 млн.).

У Франції до 1991 р. відзначали постійне зниження захворюваності на туберкульоз (14,9 на 100 тис. населення), але вже в 1993 р. зростання захворюваності склало 15,4 %. Серед нововиявлених хворих приблизно 60 % виділяли мікобактерії.

В Італії (дані на 1997 р.) офіційно реєструють більше, ніж 5000 випадків туберкульозу щорічно.

У США протягом 1985-1990 р. захворюваність на туберкульоз зросла на 30,4%. Зростання продовжувалося до 1995 р., але в період з 1995 до 1996 р. кількість хворих на туберкульоз знизилася на 7 %. Проте в ряді штатів захворюваність зростає. У 1997 р. на боротьбу з туберкульозом з федерального бюджету США було виділено 145 млн доларів.

Лікарі-фтизіатри добре знають, що до результатів порівняння епідеміологічних показників варто ставитися обережно, тому що існують різні принципи реєстрації туберкульозу. У багатьох країнах до розрахунку беруть лише хворих, що виділяють мікобактерії. В Україні та державах СНД традиційно враховують усі випадки активного туберкульозу.

У більшості індустріально розвинутих країн поширеність туберкульозу знижується, але в країнах з обмеженими економічними можливостями складається інша ситуація. У деяких з них захворюваність досягає 400 на 100 тис. населення. У країнах, що розвиваються, туберкульоз залишається третьою за частотою причиною захворюваності і смертності жінок репродуктивного віку (від 15 до 44 років). Істотну частку займають 45 країн Африки, де захворюваність досягає 300 на 100 тис. населення при досить пасивних методах виявлення цього захворювання (тобто реальна величина ще вища). У більшості регіонів Африки з епідемією ВІЛ-інфекції захворюваність на туберкульоз зросла втричі. У Латинській Америці захворюваність на туберкульоз близько 150 на 100 тис. населення. Південно-Азіатський район дає різні цифри — від 35,4 у Таїланді до 75 на 100 тис. у Бангладеш. У 35 країнах Західно-Тихоокеанського регіону виявлені виразні контрасти. Так, у Японії й Австралії захворюваність наближається до 10, а на Філіппінах — до 220 на 100 тис. населення. Зазначимо, що в Австралії серед корінного населення захворюваність на туберкульоз близько 6, а серед іммігрантів — 100 на 100 тис. населення. У Північній Америці і Європі бідність і туберкульоз йдуть рука об руку. У регіонах з високою поширеністю туберкульозу його частота приблизно однакова в сільській і міській місцевостях, причому хвороба уражає переважно молодих людей. У країнах, для яких ендемічний ВІЛ, туберкульоз став головною причиною хворобливості і смертності хворих на СНІД.

В Індії серед більше, ніж 900 млн. людей, кожен другий інфікований на туберкульоз. Щорічно тут реєструють більше 2 млн. випадків активного туберкульозу і близько 500 тис. хворих гинуть. За даними ВООЗ (1998), пул цієї інфекції, а виходить і ризик інфікування та захворювання на туберкульоз, в Індії високий, як ні в жодній країні світу.

Останніми роками в США, у ряді країн Європи й Африки відзначається збільшення захворюваності на туберкульоз і мікобактеріози. Більшість вчених зв'язують це з наростаючою епідемією СНІДу, з імунодефіцитами іншого походження і соціальними проблемами: алкоголізмом, наркоманією, міграцією великих груп людей. Фактору міграції колись не надавали великого значення, але виявилося, що в умовах нерівномірної ураженості країн на туберкульоз цей фактор може мати значення. Так, у США в 1985 р. при середньому рівні захворюваності 9,3 на 100 тис. населення захворюваність на туберкульоз серед іммігрантів з В'єтнаму, Камбоджі, Лаосу, що залишили ці країни в 1984 р., складала 310 на 100 тис. населення. 93 – 94 % хворих на туберкульоз припадає на країни Азії, Африки, Латинської Америки, Ближнього Сходу.

Загальна кількість хворих на туберкульоз у світі на сьогодні досягає 60 млн., інфікованих біля третини населення нашої планети. ВООЗ оголосила туберкульоз глобальною небезпекою людства. M. tuberculosis убивають більше людей, ніж який-небудь інший збудник інфекцій. У країнах, що розвиваються, смертельні випадки, пов’язані з туберкульозом, складають близько 25 % від загальної кількості летальних наслідків, які можна було б попередити.

З початку 90-х років ХХ сторіччя відзначається поступове погіршення епідеміологічної ситуації стосовно туберкульозу в країнах Східної Європи, СНД, а також в Україні. Епідемія туберкульозу в Україні, що офіційно зареєстрована з 1995 року, стає некерованою і загрозливою медико-соціальною проблемою. В Україні нараховується 781 тис. хворих на туберкульоз, що становить 1,4 % населення країни. З них хворі на активні форми становлять 144 тис. (21 %). 68 % тих, що вперше захворіли, припадає на найбільш репродуктивний вік – від 25 до 50 років.

З початку 90-х років захворюваність у нашій країні зросла в 2,5 рази, в основному за рахунок міського населення, що пов'язано з неякісним і недоступним медичним обслуговуванням сільського населення, де має місце недовиявлення туберкульозу. Захворюваність дітей збільшилася в 2 рази. Щорічно в Україні туберкульоз забирає 8 – 10 тис. життів.

Негативні тенденції щодо епідеміологічної ситуації стосовно туберкульозу зумовлені насамперед негативними причинами соціально-економічного характеру, кризою охорони здоров'я і зниженням ефективності протитуберкульозних заходів.