Особливості організації контролю за діяльністю публічної адміністрації у Франції

 

Найважливішою особливістю організації судового контролю адміністративної діяльності у Франції є формування особливої ​​системи адміністративного правосуддя - адміністративної юстиції.

Адміністративна юстиція у Франції має давню історію. Установчі збори сформулювало два фундаментальних принципи: 1) поділ адміністративної влади і судової та 2) формування спеціальної юрисдикції, що входить в систему виконавчої влади. Узяв гору принцип: судити адміністрацію - значить займатися адміністративною діяльністю.

Французькі вчені - адміністратівісти виділяють, як правило, два головних обгрунтування існування адміністративної юстиції: автономію адміністративного права і самостійний правовий статус судових установ адміністративної юстиції.

На відміну від судів загальної юрисдикції органи адміністративної юстиції крім вирішення правових конфліктів надають висновки з питань державного управління, надаючи безпосередній вплив на функціонування всієї системи публічної адміністрації.

Органам адміністративної юстиції у Франції підсудні суперечки, що відносяться до управлінської діяльності публічних властей - держави, територіальних органів місцевого самоврядування, публічно-правових установ і приватноправових організацій, що виконують функції публічної служби. Контроль адміністративної юстиції поширюється на правозастосовну діяльність державного апарату, а також нормативні акти, прийняті адміністративними органами та посадовими особами всіх рівнів, в тому числі президентом Франції. Адміністративна юстиція дозволяє окремі справи політичного характеру (наприклад, контроль за проведенням виборів).

Зі сфери контролю органів адміністративної юстиції виведені окремі види діяльності публічних властей, не пов'язаної зі справами управління (приватне управління публічними службами; спори, що стосуються функціонування судової влади).

Юрисдикційний контроль обмежений, коли адміністративні органи наділені відповідно до законодавства дискреційними повноваженнями, що дозволяють їм реалізовувати свободу розсуду, виконуючи виконавчо- розпорядчі функції.

Крім того, імунітетом від юрисдикційного контролю користуються деякі види нормотворчої діяльності: 1) законодавча діяльність; 2) прийняття президентом Франції рішень відповідно до ст.16 Конституції у разі виникнення серйозної і безпосередньої загрози інститутам республіки; 3) прийняття окремих правітельстенних актів.

Існування адміністративних судів не виключає участі судів загальної юрисдикції в контролі за адміністративною діяльністю.

Контроль загальних судів відбувається за двома основними напрямками: 1) супутній контроль; 2) розгляд адміністративних спорів у загальних судах.

Питання про розмежування підсудності між двома гілками судової влади - загальними судами та адміністративної юстицією - представляє особливу складність. Для врегулювання постійно виникаючих суперечок подібного характеру у Франції була створена спеціальна інстанція - Суд з вирішення конфліктів.

Компетенцію Суду складає дозвіл наступних конфліктів: позитивного конфлікту, негативного конфлікту, конфлікту, пов'язаного з передачею справи в іншу судову систему, конфлікту, пов'язаного з вимогою остаточного рішення.

Важко переоцінити значення Суду з вирішення конфліктів для нормального функціонування всієї правової системи Франції. Дозволяючи конфлікти, пов'язані з розподілом компетенцій, цей Суд змушений розбиратися з концептуальними проблемами, що лежать в основі конфлікту, і вибирати ту галузь права (приватного або публічного), яка застосовується до даного випадку.

 

5.Виникнення і розвиток адміністративного права в Німеччині як самостійної галузі права припадає на першу половину XIX століття.

У історичному аспекті в розвитку системи управління в Німеччині прийнято розрізняти три етапи:
а) управління періоду абсолютизму в умовах поліцейської держави:
б) управління періоду ліберальної "правової держави";
в) управління періоду "суспільства споживання", "держави планованої економіки".

Виникнення, становлення і еволюція галузі адміністративного права супроводжувалися формуванням відповідної галузі наукових знань. Попередниками науки адміністративного права вважаються камеральні науки (камералістика) та наука поліцейського права.
Становлення науки адміністративного права
Якщо поліцейське право використовувалося для впорядкування суспільних відносин шляхом застосування методів прямого примусу, то виникнення адміністративного права пов'язане з принципово іншим підходом — визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави, котрі сформувалися в ході буржуазних революцій.

З другої половини XIX ст., зокрема в Німеччині, почалась активна розробка адміністративного права — як німецького, так і інших держав. Число праць з адміністративного права сягнуло десятків. Кожна з німецьких держав, особливо Прусія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, Гессен, мали своїх коментаторів, систематиків і тлумачів адміністративного права.

У XIX ст. розвиток вчення про управління досяг високого рівня завдяки науковим дослідженням таких учених, як Р. фон Моль та Л. фон Штейн, Георг Мейєр.
Німецькі вчені переважно вивчають тільки право внутрішнього управління, вважаючи право воєнне, фінансове, судове предметом самостійних дисциплін

Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші — правом внутрішнього управління.
Наука адміністративного права кінця XIX—початку XX ст. у широкому розумінні включала вчення про всю сукупність юридичних норм, які визначали діяльність адміністративних органів. З предмета дослідження вилучалися норми про державний устрій, судову діяльність, судочинство. До системи цієї науки відносили військове управління, міжнародне, фінансове, церковне та внутрішнє управління.
Центральним у системі науки адміністративного права залишилося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм (форми управління). Окрім цього, наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Три вказані блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права.
До особливої частини науки адміністративного права входили розділи: 1) про поліцію безпеки; 2) про народне здоров'я; 3) про духовний розвиток; 4) про економічний добробут.
Так поступово в надрах науки управління, поліцейського права та державного права виникає наука адміністративного права.
Новою рисою в розвитку адміністративного права стало встановлення контролю за адміністративною владою через кримінальні та цивільні справи. Ця мета може бути досягнута двома засобами: громадянам може бути надана можливість звертатися із скаргами на незаконні дії органів адміністрації до загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, або ж до особливих установ, створених для розгляду скарг на дії адміністрації.

У зазначений період наука адміністративного права поступово перетворювалася на самостійну дисципліну. На базі німецької та французької шкіл розвивалася адміністративно-правова наука і в інших європейських державах.

 

6.Особливості організації матеріального адміністративного права Німеччини на федеральному рівні.

У Німеччині суб’єкти федерації - землі - це держави, які самостійно реалізують всю повноту державної влади за межами повноважень федерації. Важливо, що землі реалізують ті владні повноваження, які не є похідними від федерації, але конституційно визнані нею, тобто не можуть бути скасовані. Землі самостійно встановлюють свій конституційний лад, але зобов’язані дотримуватися загальних положень: їхній конституційний лад повинен відповідати принципам республіканської, демократичної і соціальної правової держави (ст.28 Основного закону).

Слід відзначити ще один дуже суттєвий для німецького федералізму аспект - інтенсивне співробітництво земель між собою, а також земель і федерації (вже згаданий переговорний процес). На федеральному рівні не може бути прийняте жодне суттєве рішення без обговорення його з представниками земельних урядів у Бундесраті. Так, сьогодні тільки в одній землі - Північному Райні-Вестфалії - працює біля 300 спільних комісій (які називають “комісіями федерація/земля”). Існує ще близько 120-140 комісій (точну їх кількість підрахувати навряд чи можливо), в яких тим чи іншим чином земля теж бере участь.В Німеччині говорять про “переплетення” земельної і федеральної політики (Politikverflechtung).

Співробітництво між землями розвивається у формі нарад, в т.ч. й неофіційних, і т.зв. зустрічей колег. Крім того, створюються постійно діючі наради чи комісії, наприклад, прем’єр-міністрів земель і галузевих міністрів. Так, постійна нарада міністрів культури земель, яка має навіть свій офіс у Бонні, підготувала кілька тисяч рекомендацій, якими користуються уряди всіх земель. Федерація також активно бере участь у кооперації земель. Справді, без цього адекватна реалізація завдань навряд чи є можливою. Наприклад, може йтися про реконструкцію університетських будівель або клінік, про підготовку культурного або спортивного свята загальнонаціонального масштабу, яке проводиться на території однієї землі. У таких випадках створюються спеціальні планові комісії, котрі складаються з представників землі й федерації. Зрозуміло, що робота нарад і комісій не позбавлена бюрократизму, за що й підлягає систематичній критиці, проте їхній внесок у налагодження фактичної взаємодії органів влади є безсумнівним.

7. поліцейське право та право охорони суспільного порядку німеччини

Традиційно під особливим адміністративним правом розуміється система законодавчих норм, які у своїй сукупності охоплюють матеріальні завдання адміністрації.

До складу особливого адміністративного права входять:

- комунальне право- поліцейське право- право охорони громадського порядку- право публічної служби- будівельне право- право вуличного і дорожнього руху- право регіонального та земельного планування- право господарського управління-екологічне право
1 Поліцейське право і право охорони громадського порядку

Мета, з якою встановлюються положення поліцейського права і права охорони громадського порядку, є захист від небезпек, тобто забезпечення безпеки.

Під небезпекою розуміється положення, яке згідно розумною, заснованої на загальному життєвому досвіді оцінці може найближчим часом спричинити шкоду для громадської безпеки і порядку.

Визначаючи сутність громадського порядку як юридичної категорії, що необхідно остільки, оскільки мова ведеться про право охорони громадського порядку, слід ввести наступну дефініцію: під громадським порядком розуміється сукупність лежачих в рамках конституційного порядку правил поведінки окремих осіб у суспільстві.

Поліцейське право і право охорони громадського порядку регулюють превентивну діяльність поліції та органів охорони порядку (наприклад, служба нагляду за промислами і ремеслами). Репресивні ж її заходи поліції визначає, в основному, КПК.

Поліцейські закони приймаються землями.

Дії поліції мають субсидіарний характер по відношенню до діяльності органів охорони порядку. Поліція діє лише тоді, коли небезпека не може бути усунена іншими органами влади.

На відміну від російського, німецьке поліцейське право проводить відмінність між завданням і правомочністю. Загальне визначення завдання не дає право втручатися в справи приватних осіб. Тобто поліція не може втрутитися в приватне життя під приводом абстрактної захисту від небезпеки, тобто виконання основної своєї задачі.

Такого роду втручання допустимо виключно при конкретно визначених обставинах: перебуванні в приміщенні особи, яка вчинила злочин, зберіганні там небезпечних предметів і т.п.

Поліцейське право регулює коло осіб, до яких може бути застосована конкретна поліцейська міра. У цьому зв'язку, розрізняють три категорії осіб:

1 відповідальні за неправомірну поведінку

2 відповідальні за фактичні обставини, що створюють небезпеку порядку, але не відповідальні за неправомірну поведінку

3 не несуть відповідальність

У першому випадку необхідна дія особи, яка викликала небезпеку. При другому варіанті до усунення небезпеки може бути притягнута особа, яка є власником речі або сили, від якої виходить небезпека. Третя категорія осіб не має відношення до джерела небезпеки, але вона може бути притягнута до її усунення, якщо цього неможливо вимагати від осіб першої або другої категорій.

 

8. Поняття та джерела адміністративного права Великобританії

Особливості адміністративного права Великої Британії зумовлені характером правової системи, що належить до англосаксонської правової сім'ї, а саме пануванням звичаїв і судових прецедентів, відсутністю дуалізму (тобто поділу на публічну і приватну частини) права, розмитістю поняття галузі права.
Адміністративне право у Великій Британії досить тривалий час вважалося частиною конституційного права і лише на початку XX століття виділився комплекс норм, що регулюють організацію та діяльність адміністрації. Адміністративне право тут виступає як галузь, що визначає юридичний статус і форми існування усіх державних (публічних) органів, права і обов'язки громадян в їх відносинах з публічними органами, а також визначає процедуру, за допомогою якої ці права та обов'язки набувають сили.
Головним завданням адміністративного права є підтримання рівноваги між ефективною адміністративною владою і захистом окремих осіб і суспільства в цілому від зловживань цієї влади. Ця галузь права стосується насамперед контролю за діяльністю влади з метою захисту прав громадян.
Відсутність єдиної писаної конституції, велика кількість звичаїв наклали відбиток і на систему джерел адміністративного права Великої Британії. З врахуванням цього до джерел належать закони (конституційні та звичайні), звичаї, рішення судів з конкретних справ та адміністративні акти.
Серед конституційних законів особливе значення для адміністративного права мають Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Ці закони зобов'язують адміністрацію поважати та дотримувати права громадян на життя, свободу і власність. До звичайних законів належать закони про місцеве самоврядування, про акти делегованого законодавства, про діяльність та організацію адміністративної юстиції, про позови до корони.
Досить велике значення мають і сьогодні звичаї, з котрих адміністрація бере низку своїх повноважень. І, нарешті, основним джерелом є судовий прецедент — припис права, що сформульований судами в процесі розв'язання справ за скаргами приватних осіб на неправомірні дії адміністрації.
Щодо адміністративного акту, то його поняття існує у Великій Британії не так давно. Традиційно односторонні акти адміністрації належали до рішень судових інстанцій нижчого рівня, що давало можливість контролю за допомогою засобів юридичного захисту, які застосовувалися проти цих рішень. Тут може йтися про акти, прийняті за дорученням парламенту або в рамках королівської прерогативи. Різниця між нормативними та індивідуальними актами не має значення.

1. Розвиток та становлення адміністративного права в англосаксонській правовій сім'ї.

США. Велику роль у становленні адміністративного права зіграла законодавча діяльність легіслатур. На федеральному рівні відправною точкою можна вважати 1887 р., коли був прийнятий Закон про міжштатну торгівлю, що заснував перше незалежне відомство (агенція) - Комісію міжштатної торгівлі. Нормотворчість Конгресу США було особливо значним в 30 - ті й наступні роки при президенті Ф.Д. Рузвельта і його наступників. У цей час було видано безліч законів, які заснували нові незалежні відомства та визначили їх структуру, компетенцію і порядок діяльності. Законами була посилена також традиційна виконавча гілка уряду. Були створені нові департаменти (міністерства) і розширені старі.

До 1946 р. існував значний різнобій у діяльності незалежних відомств і департаментів. З метою уніфікації адміністративної практики в 1946 р. був прийнятий Закон про адміністративну процедуру (далі іменований скорочено як федеральний ЗАП). Положення цього закону про опублікування адміністративних документів і доступ громадян до матеріалів установ були потім значно розширені законами про свободу інформації 1967 р., про недоторканність приватного життя 1974 р. і ін Федеральний ЗАП, будучи по суті адміністративним кодексом, сформулював найважливіші положення, що регулюють інформування громадян про діяльність адміністрації, адміністративне нормотворчість і квазісудову діяльність, перевірку судом рішень установ.

У 1966 р. Конгрес кодифікував п'ятий розділ Зводу законів США, що отримав назву " Урядова організація і службовці ". Він майже повністю присвячений установам в системі виконавчої влади, в тому числі і адміністративним.

Серед інших законів з адміністративного права слід згадати Федеральний закон про претензії з заподіяння шкоди 1946. Цей закон передбачає майнову відповідальність федеральної скарбниці за шкоду, заподіяну неправомірними діями державних службовців.

Велику роль у створенні американського адміністративного права зіграли суди. У США вони є останньою інстанцією, вирішальної всі спірні питання права. Їх тлумачення конституцій, законів та інших нормативних актів вважається найбільш кваліфікованим і авторитетним. Суди, широко тлумачачи конституції, санкціонували передачу установам нормотворчих і судових повноважень. Вони сформулювали також безліч нових матеріальних і процесуальних норм адміністративного права, які в подальшому були закріплені в законах або діяли самі по собі.

Великобританія. У Великобританії адміністративне право довгий час не визнавалося як самостійна галузь права. Аж до кінця минулого століття втручання держави в суспільне життя було порівняно незначним, країна не мала постійної армії, апарат виконавчої влади був невеликим. Посилення активності держави в XX в., Збільшення числа органів управління, зростання кількості службовців привели у результаті до формування комплексу правових норм, що регулюють організацію і діяльність адміністративних установ.

Серед конституційних законів, які мають безпосереднє відношення до діяльності адміністрації, слід відзначити такі старовинні акти, як Закон (Акт) про хабеас корпус 1679 і Закон (Білль) про права 1689 р. Ці закони накладають на виконавчу владу обов'язок поважати і дотримуватися прав громадян на життя, свободу і власність. До числа звичайних законів потрібно віднести насамперед такі: 1) закони про місцеве управління 1972 і 1985 рр.., Якими була оформлена остання реформа системи місцевого самоврядування, що значно спростила і уніфікована її; 2) Закон про акти делегованого законодавства 1946 р., який встановив порядок прийняття і публікації адміністративних нормативних актів, що видаються за уповноваженням парламенту; 3) Закон про трибунали і розслідуваннях 1958 р., замінений потім в 1971 р. новим законом з такою ж назвою, який став першим загальним законом, що регулює організацію та діяльність британської адміністративної юстиції - адміністративних трибуналів і міністерських розслідувань; 4) Закон про позови до корони 1947 р., який підсумував практику судів у справах про відповідальність адміністрації за шкоду, заподіяну її службовцями.

Як і раніше значне місце серед джерел займають звичаї. Так, ряд своїх повноважень виконавча влада черпає не в законах, а з прерогативи корони - влади, що належить їй за звичаєм. Серед них, наприклад, її право регулювати питання цивільної служби. Звичай сягає корінням в раннє середньовіччя, коли судів могли вирішувати остаточно всі спірні питання права.

1. Роль прецеденту у формуванні сучасного адміністративного права Великобританії.

Судовий прецедент є ядром правової системи Англії. Він відіграє ключову роль у всіх основних сферах правової системи: правоутворенні, правозастосуванні, праворозумінні. Це знаходить свій вираз у наступному: - Завдяки наступництву у розвитку права Англії, основним джерелом якого до ХІХ ст. була діяльність королівських судів та Суду канцлера, всі фундаментальні положення та принципи сучасного англійського права, його понятійний та термінологічний апарат, закріплений у прецедентах. - Сфера дії доктрини прецеденту поширюється і на результати застосування суддями актів законодавства. Тому значні повноваження суддів при тлумаченні положень статутів при вирішенні спорів призводять до того, що саме судді визначають зміст і сферу дії норм статутів, оскільки їх рішення набувають прецедентного характеру, які при виникненні схожих спорів розглядаються як обов`язковий приклад тлумачення неоднозначного положення статуту і тому фактично стають його частиною. - Судовий прецедент та доктрина його застосування обумовлюють особливий стиль мислення юристів, який характеризується зосередженістю на процесуальних моментах, широким використанням аналогії, індукції, а також інтуїтивних засобів, що грунтуються на багатих традиціях англійського права. - Судовий прецедент детермінує особливе значення професійної правосвідомості англійського судді вищого суду: з одного боку вона є визначальним чинником у правотворчій діяльності, а з іншого - вона формує і юридичну науку, оскільки є одним з її основних постачальників нових ідей, конструкцій та понять. Тобто вплив судового прецеденту не обмежується механізмом правового регулювання, а й має особливе значення як для узагальнюючих теоретико-правових і філософських концепцій, так і для галузевих досліджень англійського права. При існуванні судового прецеденту судді одночасно застосовують, створюють та пізнають право. Залежність правової системи Англії від судового прецеденту обумовлює методологічні особливості дослідження англійського права, яке має здійснюватись при комплексному аналізі наступних трьох аспектів об`єкту, що досліджується. Системний аспект. Оскільки прецедентна форма права є результатом діяльності вищих судів, основним призначенням яких є розгляд спорів, вона має певну специфіку (залежність від судової ієрархії, від особливого стилю юридичного мислення, від характеру взаємодії законодавства і прецедентного права та ін.). Тому будь-яке дослідження англійського права для повного досягнення своєї мети має відбуватися у розрізі всієї правової системи. Історичний аспект. З огляду на те, що прецедентне право внаслідок особливостей розвитку та функціонування, є невід`ємним від свого минулого, при розгляді будь-якого питання, що стосується англійського права, звернення до історії є надзвичайно важливим чинником.