Історія економічних учень - Базилевич:13.1.5. Особливості англійського інституціоналізму Дж. Гобсона

Провідним представником англійського інституціоналізму був Джон Аткінсон Гобсон, що прожив довге життя (1858—1940), автор понад 50 праць, у яких висловив багато цікавих ідей, що збагатили економічну науку. Він був не тільки великим дослідником, але і яскравим суспільним діячем. Дж. Гобсон прагнув поєднати економічну науку з господарською практикою, вважаючи, що економіка — "це мистецтво спрямовувати матеріальні інтереси людей для досягнення максимального добробуту". Така позиція ріднить Дж. Гобсона з поглядами представників так званого економічного романтизму, що бере свій початок від С. Сісмонді, який вважав, що предметом політекономії, як називалася тоді ця наука, є турбота про благо людини, оскільки вона може бути справою рук уряду.
Джон Аткінсон Гобсон
Джон Аткінсон Гобсон (1858—1940) народився у Дербі і помер також у себе на батьківщині, в Хемпстеді. Навчався у школі Дербі та в Лінкольн-коледжі (Оксфорд), де він здавав останній екзамен на ступінь бакалавра, 1876—1880 pp., але отримав трійку. У 1880—81 pp. він вивчав класичну літературу в Февершимі й Ексетері, а потім переїхав до Лондона, де в доповнення до своїх приватних доходів (від місцевої газети в Дербі, якою володів його батько) став періодично заробляти журналістикою, читанням лекцій та написанням книг. Його плани на роботу університетським викладачем економіки були зруйновані професором Ф. Еджуортом, який вважав його погляди занадто єретичними. Він залишався публіцистом, який пропагував свої погляди в книгах (написав сам чи брав участь у написанні понад п'ятдесяти книг) і в серії періодичних видань ліберального і соціалістичного напрямків.
Репутація Дж. Гобсона пов'язана з його роллю не тільки як попередника Леніна та його теорії імперіалізму, але й Дж. Кейнса і його концепції ефективного попиту. За характером він був борцем з поширеними поглядами, людиною, що повстала проти натовпу. Його вклад у науку незначний, а того, що в його роботах визнано науковим вкладом, ще менше. Отримавши у декількох місцях категоричну відмову на предмет отримання місця, він увічнив себе в ролі економічного єретика, для якого характерні виклик та іронія. Відірваний від своїх академічних колег, виступаючи проти ортодоксальних економічних поглядів в статтях, які надсилав до різних видань, Дж. Гобсон залишив такий спадок, який важко однозначно оцінити і в якому легко знайти формальні суперечності. І все ж, він дає загальне бачення меж і природи економічної теорії, яке є як оригінальним, так і внутрішньо узгодженим.
У центрі уваги Дж. Гобсона були проблеми розподілу, які він розглядав переважно з етичних позицій. Дж. Гобсон продовжує лінію аналізу, що пов'язана з теорією недоспоживання С Сісмонді та Т. Мальтуса, яка зводилася, по суті, до пояснення економічних криз низьким рівнем споживання трудящих (у С. Сісмонді) та недостатнім споживанням панівних класів (у Т. Мальтуса). Конкретизуючи проблему недоспоживання як причину криз, він робить висновок, що надмірне заощадження капіталістів або спрямування накопиченого багатства на непродуктивні цілі (паразитичне споживання) призводить до стагнації виробництва. З метою послаблення соціальної напруги у суспільстві Дж. Гобсон вимагав від держави загального підвищення заробітної плати і певного обмеження прибутків підприємців.
Перша книга Дж. Гобсона ("Функціонування промисловості", 1889) була написана у співавторстві з А.Ф. Меммері, підприємцем, який, відіграв провідну роль у написанні книги. Метою книги було з'ясування недоліків класичної політичної економії у тому її варіанті, який було викладено Дж.Ст. Міллем. Головна ідея книги полягає в тому, що торгова депресія виникає з причини недостатнього ефективного попиту, оскільки він задає рівень споживання на найближче майбутнє, що обмежує можливості рентабельного виробництва. Звідси випливає, що є межа для обсягу корисних заощаджень, які може зробити суспільство. Кожен індивід міг би робити заощадження з вигодою для себе, але загальним результатом був би стан недоспоживання, який інакше називається надлишковими заощадженнями. Дж. Гобсон прагнув з'ясувати сутність цього процесу, що самоліквідовується як приклад того, що він називав багатогранною помилкою індивідуалізму, — ідея, що міститься в його роботах у значно загальнішому вигляді, ніж окремо взяте поняття недоспоживання. Таким чином, полемічна атака його першої книги була направлена проти схильності економістів вихваляти бережливість, оскільки вона перешкоджає врахуванню ключового значення підтримання достатнього попиту. Це твердження, що характеризує Дж. Гобсона як теоретика недоспоживання, було повторено у двох його наступних книгах ("Еволюція сучасного капіталізму", 1894, "Проблема безробіття", 1896), в яких він виступає як економічний єретик, що виявляється у незгоді з неокласичним аналізом із все ширшого кола проблем. Його розходження з маржина-лізмом на тій основі, що останній ґрунтується на нереалістичному процесі абстракції, знаменують собою поглиблення розриву із маршалліанською традицією ("Соціальна проблема", 1901; "Вільна думка у соціології", 1926).
Це було нетипово для економічної науки Великої Британії, яка виросла на традиціях класичної та неокласичної теорій. За проповідування цих поглядів, які суперечили загальновизнаним висновкам А. Маршалла — беззаперечного лідера британської (і не тільки) економічної науки, Дж. Гобсона у 1897 р. відсторонили від викладання в Оксфордському університеті. Згодом теорія недоспоживання Дж. Гобсона була схвалена Дж.М. Кейнсом, оскільки вона пояснювала недоспоживання населення нестачею сукупного попиту — центральної категорії вчення Дж.М. Кейнса.
Свої погляди на проблему недоспоживання Дж. Гобсон доповнив теорією розподілу ("Економіка розподілу", 1900), яку він засновував, головним чином, на фабіанівській теорії ренти. Він робив розмежування між витратами, пов'язаними із забезпеченням існування будь-якого фактора виробництва, і його рентним елементом, і стверджував, що, у принципі, до землі, праці чи капіталу можна було б додати і додаткову вартість. Далі він ввів ідею "примусових доходів" як домагання в цьому процесі тієї сторони в переговорах, що має велику силу, результатом чого є одержання індивідами і класами "незаробленого доходу". Дж. Гобсон також припускав, що частка доходу, що є, у цьому розумінні, економічно не функціональною, змінюється в прямій залежності від абсолютного рівня одержуваних доходів. Звідси випливає, що прогресивне оподатковування, на практиці, не послабило б ніякого природного стимулу до здійснення виробництва.
Пізніше, у 1909 p., цей аналіз було ускладнено (Промислова система) за рахунок розмежування між "продуктивним надлишком", що відшкодовує витрати зростання, і "непродуктивним надлишком", що розподіляється за функціональним принципом. У моральному відношенні це є прерогативою співтовариства, що його створило. Якби перерозподільне оподатковування могло повернути цей надлишок його законним власникам, то надмірні заощадження багатих знизилися б і виправилася б ситуація з недоспоживанням бідних. Цей функціональний погляд на правильну роботу економічної системи, для якої є необхідним викорінювання паразитизму, знову і знову з'являвся у роботах Дж. Гобсона як одна з його основних ідей. Він називав це також "природним законом" і часто вказував на його еволюційне джерело.
Ідея хибності нагромадження явно суперечила укоріненим у панівній ортодоксальній науці уявленням про величезну користь заощаджень, оскільки вони нібито автоматично перетворюються в інвестиції, тобто дають новий імпульс розвиткові виробництва. Тому погляди Дж. Гобсона вважалися крамольними, єретичними, підлягали суворому осудові. Однак вони знайшли підтримку в багатьох ліберальних економістів, а потім і економістів марксистської орієнтації. Пізніше вони були критично переосмисленні одним з основоположників сучасної економічної науки — Дж.М. Кейн-сом, який розвинув їх у теорії ефективного попиту, доповнив цілим рядом важливих категорій та ефектом мультиплікатора. Великий інтерес викликає аналіз взаємозв'язку сфер, галузей господарського організму, структурної взаємодії його складових. Дж. Гобсон аналізує рух товарних потоків від джерел сировини до виробництва готових виробів і його опосередкування грошовим обігом. Ці потоки перехрещуються у вертикальному і горизонтальному напрямках, що нагадує аналіз за системою "витрати — випуск", розробленою згодом В.В. Леонтьєвим з урахуванням руху потоків капіталів і застосуванням математичних залежностей коефіцієнтів прямих і повних витрат.
Дж. Гобсон був чесним та добросовісним ученим і зумів у своїх працях подати досить достовірну картину капіталістичної дійсності на рубежі XIX— XX ст. і вказати на ряд її імперіалістичних тенденцій. Так, у роботі "Еволюція сучасного капіталізму" (1894) він зазначає, що сили, котрі змушують капітал концентруватися все більше й більше і які призводять до зростання промислової одиниці, "викликають зміни в характері конкуренції та призводять до утворення монополій".
Ці ж думки набули розвитку в праці "Імперіалізм..." (1902), яка заслуговує на особливу увагу. Це чи не найперше значне дослідження нової епохи в розвитку капіталізму, де сучасний капіталізм розглядається не тільки в економічному, але й у політичному аспекті. Дж. Гобсон багато уваги приділив етичним аспектам економічних та політичних проблем, що й дає змогу віднести його погляди до інституціональних. На його думку, інтереси людини при розподілі продукту мають знаходитись на першому місці, а прибуток — на другому. Виходячи із цих позицій, Дж. Гобсон надавав великого значення соціальній психології, вказуючи, що відчуження працівника від засобів виробництва, а також угоди найму робочої сили є явищами аморальними, оскільки вони укладаються на ринку праці між нерівноправними партнерами.
У роботі "Імперіалізм" Дж. Гобсон правильно вказує на величезне зростання концентрації виробництва у промисловості, зростаючу роль банків, всесилля фінансових капіталістів, що їх уособлюють, та пов'язане з їх діяльністю небачене до цього зростання експорту капіталу, посилення колоніальної експансії великих держав, поділ світу між ними, придушення та пограбування відсталих народів. Дж. Гобсон різко засуджує цей шлях імперіалізму, що призводить до його загибелі, здатного призвести до розгулу мілітаризму та деспотизму, загарбницьких війн, зростання податків, державного боргу тощо.
Теорія імперіалізму Дж. Гобсона, розвинута у відповідь на англо-бурську війну (1892—1902), ґрунтується на таких засадах. Як прихильник бурів, Дж. Гобсон намагався проаналізувати причини приєднання до Британії двох південно-африканських республік. Відвідавши як кореспондент "Manchester Guardian" Південну Африку, він указував на існування впливових кіл, що контролюють золоті копальні та пресу, і в цьому зв'язку посилався на "клас фінансових капіталістів, серед яких панівне становище займали іноземні євреї" (Війна у Південній Африці: причини та наслідки). Чи еквівалентні такі посилання антисемітським виступам — це спірне питання. У будь-якому разі Дж. Гобсон був згоден, що очевидні національні інтереси були під загрозою у зв'язку з космополітичним характером цього класу. Спекулятивні інвестиції в нерозвинені території він розглядав як причину імперіалізму і доводив, що він виникає у зв'язку з існуванням паразитичного класу на батьківщині. У цьому розумінні недоспоживання є економічним коренем імперіалізму.
Ідея, з якою Дж. Гобсон категорично не погоджувався, полягала в тому, що має місце достатній сукупний прибуток по країні в цілому від торгівлі й інвестицій в Африці як віддача від витрат на агресію. Тому на противагу.Леніну, Дж. Гобсон заперечував те, що імперіалізм є структурною потребою економіки метрополії. У ній була можлива і необхідна політика перерозподільного оподатковування, яка б створювала зворотний ефект у вигляді підрізання відповідного економічного кореня (кінцеві надлишкові заощадження) і стимулювання вітчизняного попиту (зменшення кінцевого недоспоживання).
Економічний висновок із цього полягає у тому, що Британія легко могла заповнити будь-яку втрату від зовнішньої торгівлі, створюючи багатство на своїй території, що було аргументом на користь протекціонізму, який Дж. Гобсон вирішив замовчувати відповідно до духу того часу. Це було пов'язано з тим, що Дж. Гобсон шукав реформістського удосконалення для ліберальних і лейбористських партій, прибічників ідеї вільної торгівлі. Він був упевнений, що імперіалізм можна було б перемогти демократичними засобами саме тому, що він не служить інтересам більшості, а тільки привілейованій частині суспільства. Тому у своїй найзнаменитішій книзі "Імперіалізм..." політиці приділено вдвічі більше місця, ніж економічній теорії. Йому це було необхідно, оскільки питання полягало в тому, як була прийнята політика, що становила поганий бізнес для народу в цілому. Відповідь полягала у тому, що фінанси керували тим механізмом, енергія котрого виникала з якогось іншого джерела. Таким чином, значна частина досліджень Дж. Гобсона була присвячена силам націоналізму і суспільної психології, що поставляли паливо для політики самоствердження.
Його погляд на користь від іноземних інвестицій значною мірою залежав від контексту, в якому він розглядав цю проблему. Він схвалював космополітичні фінанси як силу, що сприяє мирові й прогресу. Під час Першої світової війни він, зрештою, залишив ліберальну партію, коли вирішив, що вона зрадила справі вільної торгівлі.
Таким чином, імперіалізм у Дж. Гобсона набуває характеру зовнішньої експансії, спрямованої на захоплення нових територій, що знов-таки випливає з його теорії недоспоживання і неможливості використовувати капітал усередині країни. Ця робота вплинула на Розу Люксембург ("Нагромадження капіталу"), а також на Леніна ("Імперіалізм як вища й остання стадія капіталізму").
Дж. Гобсон правильно зрозумів деякі особливості сучасного йому імперіалізму, а саме, він наголошував, що новий імперіалізм відрізняється від старого. По-перше, тим, що на місце прагнень однієї зростаючої імперії ставить теорію та практику імперій, що змагаються, кожна з яких керується однаковими прагненнями до політичного розширення та до комерційної вигоди. По-друге, пануванням над торговими інтересами інтересів фінансових або тих, що стосуються розміщення капіталу.
Монополії у Дж. Гобсона — основна ознака імперіалізму. Пануванням монополій він пояснює недоспоживання, а також необхідність зовнішньої експансії, без якої, на його думку, сучасний капіталізм не здатний розвиватися. Дж. Гобсон вважав необхідним широке втручання держави в економічні та соціальні процеси. Пропоновані ним заходи стосовно прогресивного оподаткування власності й доходів від неї притягують своєю сміливістю і послідовністю. Вони сприймалися як замах на найсвятіші цінності буржуазного суспільства, що століттями оберігаються мораллю і правом.
Надалі ці пропозиції Дж. Гобсона докладно теоретично розробили у своїх працях Дж.М. Кейнс та Дж.К. Ґелбрейт, а на практиці їх рішуче здійснив Ф.Д. Рузвельт під час Великої депресії. У цілому ж, погляди Дж.А. Гобсона, який був одним із засновників лейбористської партії та ідеологом її лівого крила, справили значний вплив на формування концепції лейборизму — британського варіанта соціал-реформізму.
Очевидно, що Дж. Гобсон не до кінця поділяв ідеї теорії недоспоживання. На початку 1900-х pp. його енергія була спрямована на те, щоб наповнити ліберальну партію економічною теорією із широким підґрунтям, яка б виправдала відмову від класичних методів "laissez faire" на користь інтервенціоністської політики, спрямованої на посилення соціальної справедливості1. Це був новий лібералізм, для якого Дж. Гобсон і його друг Л.Т. Гобхаус стали ] інтелектуальними лідерами. Публікація роботи Дж. Гобсона "Промислова система" (1909), у якій узагальнюється багато чого з написаного ним колись, містить обґрунтування політики перерозподільного оподатковування, що ґрунтується на понятті надлишку. Цей аспект затемнює позицію Дж. Гобсона з приводу недоспоживання, незважаючи на те, що тут він йде далі ніж раніше, коли він аналізував динамічний процес, за допомогою якого надлишкові заощадження зменшують усі реальні доходи в економіці до того рівня, при якому в справу вступають автоматичні обмежувачі цього процесу. Це можна було б назвати найбільш розвинутою макроекономічною ідеєю Дж. Гобсона.
Під час депресії, що виникла після Першої світової війни, Дж. Гобсон знову звертається до цієї теми, і саме в цей період його економічні погляди стали найбільш відомими. Тепер його ім'я було тісно пов'язане з лейбористською партією, значний вплив на ідеї Дж. Гобсона справило використання економічного випадку щодо "прожиткового мінімуму". Його погляди на надлишкові заощадження не змінилися значною мірою, але коли він відстоював її в період масового безробіття, він зустрів більш співчутливий відгук навіть серед професійних економістів, що приймали раніше припущення повної зайнятості. Зокрема, до 30-х pp. XX ст. у Дж. Гобсона склалися найтепліші стосунки з Дж.М. Кейнсом, який у попередні роки ставився до його поглядів із зневагою. Однак Дж. Кейнс прагнув тримати дистанцію. Причиною цього було те, що коли Кейнс писав про надлишкові заощадження, він мав на увазі недостатні інвестиції, тоді як для Дж. Гобсона заощадження й інвестиції становили два найменування того самого, і під надлишковими заощадженнями він завжди мав на увазі недостатні витрати. Тому природним було те, що Дж. Кейнс виявляв більше інтересу до політики суспільних робіт як засобу збільшення інвестицій, у той час як Дж. Гобсон віддавав перевагу перерозподілові як способу стимулювання споживання. Тільки у "Загальній теорії..." Дж. Кейнсу вдалося повною мірою усвідомити те, якою мірою нова концепція ефективного попиту була передбачена у роботах Гобсона, якому Кейнс віддав щедре, але запізніле визнання.