Історія економічних учень - Базилевич:10.3.1. Дослідження розвитку світової економічної думки в працях університетських учених

Реакцією на кризу та занепад класичної політичної економії в 60-х pp. XIX ст. стало виникнення та формування основних засад української школи маржиналізму. Маржинальна революція привела до одночасного виникнення в різних країнах світу об'єднаних спільною методологією і спільними фундаментальними положеннями шкіл економічної теорії: кембриджської, американської, віденської, лозаннської, київської та ін.
Українська школа маржиналізму політичної економії сформувалася та визначила основні свої засади в стінах Київського університету. її родоначальником став видатний політеконом М.Х. Бунге, його ім'я назавжди вписано в історію вітчизняної політекономії, а його ідеї розвивали усі наступні покоління вчених не тільки Київського університету. Особливістю київської школи маржиналізму було те, що на перший план вона ставила морально-етичні, гуманістичні цінності в оцінках різноманітних явищ в економічному та господарському житті суспільства. Треба сказати, що, по-перше, саме в Київський університет дав вітчизняній науці "першого в Росії історика економічної думки", принаймні таким його вважає А. Анікін, І.В. Вернадського1. По-друге, значним досягненням в кінці XIX — на початку XX ст. було виділення в самостійну галузь дослідження та викладання історії народного господарства (економічної історії), і в цьому Київський університет ішов у ногу з часом (наприклад, у Гарвардському університеті такий курс ввели в 1892 р., а в Колумбійському — в 1886). Крім усього, вивчення та викладання економічних наук в Київському університеті мало цілий ряд характерних особливостей.
Особливості вивчення та викладання економічних наук у Київському університеті
Відверте неприйняття економічної теорії марксизму та соціалізму, на противагу якому ставилися приватна власність, конкуренція та особиста зацікавленість.
Викладання політекономії в Київському університеті відповідало змісту курсів, структура та зміст яких визначалися тяжінням автора курсу до тієї чи іншої школи чи напрямку в економічній теорії, перш за все західних.
У своїх курсах київські вчені не копіювали західні теорії, а доповнювали їх, поєднуючи зі своїми власними.
Київські політекономи не поділяли політичну економію на буржуазну, дрібнобуржуазну та пролетарську, а розглядали її в широкому розумінні цього слова.
Навчальний матеріал цих курсів викладався критично в поєднанні з ґрунтовним аналізом поглядів різних авторів. Причому все це розглядалось у контексті того часу, в який творили ці автори.
Такі ключові питання політичної економії, як капітал, доходи, цінність, метод, предмет були невід'ємною частиною досліджень та викладання проблем історії економічної думки.
Відверта антиобщинна позиція стосовно сільського господарства, захист вільного розвитку капіталізму в цій галузі.
Становлення історії народного господарства (економічної історії) відбулося наприкінці XIX — на початку XX ст., завдяки зусиллям, в першу чергу,
істориків та економістів університету.
Проблемі цінності, як важливому питанню в політичній економії, київська політекономічна школа приділяла значну увагу. Характерною особливістю поглядів представників української школи маржиналізму на цінність було поєднання її з розглядом потреб — вихідного пункту політико-економічних досліджень, та особлива увага до закону попиту і пропозиції.
Українська школа маржиналізму розвивалася в напрямку вироблення так званої "примирювальної теорії", оскільки всі її послідовники заявляли про спадкоємність економічної думки та про необхідність органічного синтезу різних теорій цінності. Представники української школи маржиналізму широко використовували ідеї та результати досліджень інших прихильників маржиналізму, в тому числі й економістів-математиків, але вони намагались уникнути тієї однобічності, яка була притаманна як суб'єктивній, так і об'єктивній теорії цінності. Серед дослідників цього питання Д. Піхно, О. Білімович, А. Антонович та ін.
У кінці XIX — на початку XX ст. марксисти керувались у своїй теорії матеріальними потребами, відкидаючи при цьому такі поняття, як гуманізм, духовність, моральність. Тому в 20-х pp. XX ст. за радянських часів українська школа маржиналізму повністю ігнорувалась і перетворилась на білу пляму в історії економічної думки.
З кожним роком ставало все зрозумілішим, що ні прийняття ефективних та успішних фінансових рішень, ні позитивний вплив на розвиток промисловості, ні зростання загального добробуту суспільства були б неможливими без застосування політичної економії. Якщо подивитись на успіхи, яких досягла Європа в XIX ст., то можна з упевненістю сказати, що величезна роль у цих здобутках належить політичній економії, яка перш за все теоретично сприяла закріпленню права приватної власності; роз'яснила істинне значення благородних металів та істинну цінність монети; сприяла обмеженню негативних наслідків діяльності монополій, внутрішніх митниць, приватних та державних монополій; досліджувала економічну природу криз, поширювала відомості про кредит, чим зробила вагомий внесок у виникнення, поширення та розвиток комерційних підприємств, банків, страхових, ремісничих та промислових товариств.
Крім усіх цих успіхів, якими суспільство, безумовно, зобов'язане політичній економії, М. Бунге особливо підкреслював значення духовних засад, яким приділяли величезного значення в тогочасному суспільстві. З цього приводу він говорив: "...Політична економія визнає зв'язок між духовним і господарським життям людини, і визнаючи це, одержує право носити ім'я науки моральної. Тому не поставте економістам у провину надуману однобічність, коли вони говорять тільки про вплив праці, капіталу або власності на поліпшення суспільного добробуту. Вчений, який досліджує явища, представлені нам природою суспільства, чинить часом як хімік, котрий розкладає тіло на його прості складові й обмежується вивченням однієї з них: він відрізняє відношення господарські, що передбачають взаємність послуг, винагороду для кожної зі сторін, що вступають в угоду — від відносин моральних, в котрих послуга надається на засадах взаємності, а не по велінню обов'язку".
Наприкінці XIX — початку XX ст. економічна наука й освіта в Україні збагатилися за рахунок формування в Київському університеті нової самостійної галузі дослідження та викладання — історії народного господарства (економічної історії) (табл. 10.3).

Особливість полягала в тому, що це відбулося завдяки зусиллям, в першу чергу, істориків і економістів університету (В. Антоновича, В. Іконнікова, І. Лучицького, М. Владимирського-Буданова та ін.). Аналіз основних праць випускників Київського університету, а згодом — видатних учених, професорів І. Лучицького та М. Довнара-Запольського свідчить про їх особливу роль та помітний внесок у розробку питань історії народного господарства ряду країн — Франції, Німеччини, Польщі, Росії, України та ін.
Митрофан Вікторович Довнар-Запольський (1867—1936) опублікував курси лекцій, що читалися ним студентам Київського університету та Київського комерційного інституту, "Історія російського народного господарства" (1911) та "Огляд господарського життя Росії" (1913). Такий самий процес становлення історико-економічних навчальних дисциплін одночасно відбувався і в інших навчальних закладах України, Росії та західних країн.
Серед перших, хто звернувся у своїх наукових дослідженнях до питань історії економічної науки, був вихованець Київського університету О.Ф. Гейсман. У своїй праці "О сущности основного физиократического учения и его значение в истории политической экономии", яку було висунуто на здобуття вченого ступеня магістра в 1849 p., О. Гейсман виклав учення Ф. Кене, проаналізувавши і представивши сутність основних восьми його творів, які на думку 0. Гейсмана найбільш заслуговують на увагу. При цьому він не дотримувався хронологічної послідовності, а керувався лише логічним зв'язком між ними.
Називаючи фізіократію першою справжньою системою політичної економії, 0. Гейсман відзначає як одну з головних її рис те, що тут вперше розглядаються всі питання народного добробуту в чітко систематизованому взаємозв'язку, хоча і підкреслює бідність і однобічність змісту основної ідеї фізіократії.
Вся теоретична будова фізіократичної системи Ф. Кене складається з 30 положень разом з "природнім" правом і економічною таблицею. Визнаючи, що "...безперечна заслуга Кене полягає в тому, що як для очного представлення економічних явищ, він зрозумів необхідність конкретної систематики, так точно для перевірки їх законами, перший застосував політико-арифметичний метод", О. Гейсман все ж звертає увагу і на те, що статті, "...які складають, так би мовити прикладну частину його вчення, не привносять до попередніх жодної нової ідеї".
На думку Ф. Кене, землеробство є єдиним джерелом народного багатства, єдиною продуктивною діяльністю людини, на відміну від торгівлі та мануфактур, діяльність яких "безплідна", хоча і корисна. Кене стверджував, що нагромадження грошових капіталів є шкідливим для землеробства, а відповідно і для всього народного багатства. Він також говорить про те, що торгівля і мануфактури мають користуватися повною свободою виробництва і конкуренції, будь-яке втручання в їх роботу зашкодить землеробству; чистий дохід від землі — єдиний, що має оподатковуватись, бо тільки він складає дохід нації. "Важливість фізіократичного вчення полягає в протиставленні землеробства як головного джерела народного багатства торгівлі і мануфактурам, у відкритті необхідності вільної торгівлі та взагалі промислової конкуренції, і в тому, нарешті, що вона найенергійнішим чином закликала до відходу від грошового деспотизму до конкретної людини і живої природи....Але найбільша заслуга фізіократів полягає в тому, що вони першими по-науковому поставили питання про речову користь в зв'язку з суто психологічно-цілісною основою справедливості; тому фізіократична система є найвизначнішим явищем у галузі науки у Франції в XVII ст."
О. Гейсман дав різнобічну критичну оцінку фізіократичному вченню Ф. Кене, де питання суспільної організації грає значну роль, та розглядає більш прогресивні напрямки цієї школи, на чолі одного з яких став В. Гурне, другий напрямок очолив сам А.Ж. Тюрго, погляди якого на грошовий капітал у виробництві та його поняття про цінність дещо виходять за межі фізіократії. Вони є переходом до школи А. Сміта, який порівняв та урівняв торгівлю, промисловість і землеробство, і тим самим знищив їх ізольований, ворожий характер, А. Сміт оголосив усяку працю, втілену в матерію, однаково продуктивною, і на місці фізіократичних відмінностей виробничої і безплідної праці утвердив їх єдність в ідеї виробництва цінності, в якій ці відмінності дозволяються"2. Далі заслугою А. Сміта О. Гейсман вважає доведення на основі статистичних даних позитивних засад фізіократії, свободи торгівлі та промислової конкуренції взагалі. При цьому О. Гейсман бачив недоліки та протиріччя Смітового вчення.
Оскільки не тільки результат ідеї, але й шлях, який привів до виникнення цієї ідеї, є предметом наукового історичного вивчення, то О. Гейсман в своєму аналізі поступово переходив від загальних філософських положень до подробиць "спеціональних". Дуже велику увагу в роботі Гейсман приділив аналізу економічної системи Ф. Кене, суть якої полягає в тому, що суспільство складається з трьох класів:
I клас — виробничий, створює народне багатство шляхом землеробської праці;
II клас — землевласники, поділяється на державу, власне землевласників і тих, хто користується десятиною;
III клас — Ф. Кене називав "безплідним", до нього належала решта населення, діяльність якого не мала ніякого відношення до землеробства.
Цією класифікацією, на думку О. Гейсмана, Ф. Кене хотів довести такі положення.
Кожна праця винагороджується продуктами землеробства, а не власними, і тому землеробству має належати провідне місце в системі народного господарства.
Для успішного продовження своєї діяльності, продуктивний клас повинен обов'язково повернути всі свої річні видатки і відсотки з них.
Таким чином гроші уможливлюють розподіл багатства між трьома класами.
Що ж до податків, то О. Гейсман пише: "Як би там не було, теорією єдиного податку з чистого прибутку політична економія зробила великий крок до пояснення тієї істини, що податки мають стягуватись з чистого прибутку будь-якої праці взагалі — Кене думав, що тільки із землі одержують чистий прибуток, і з цієї однобічності його погляду на виробництво, випливає однобічність його теорії податків".
О. Гейсман звертає увагу на те, що Кене не вказує на заходи, яких повинен вжити уряд, щоб зробити неможливим нагромадження грошових капіталів: "...Гроші, хоча самі по собі не складають багатства, все ж вони необхідна зброя правильного розподілу цього багатства. Але Кене не міг дивитись на гроші з погляду дійсності, тому що при однобічному уявленні про багатство він обмежував усе виробництво і все споживання, одним словом, все коло економічної діяльності та потреб суспільства, землеробськими виробами і їх збутом".
У висновках до своєї праці О. Гейсман говорить про позитивну роль і місце системи Ф. Кене в розвитку історії науки, яка "...за своїми засадами, метою і впливом є безперечно найважливішою серед точних наук, що займає досі дух людський. Кене створив корінь, принцип цієї науки, і в той же час умів майстерно обрати ґрунт, сприятливий для його зростання".
Історія вітчизняної економічної думки ще й до цього часу має багато "білих плям". Деякі з них пов'язані з розвитком та викладанням економічних наук у Київському університеті в останній третині XIX — на початку XX ст. Зокрема, це стосується наукової, педагогічної та громадської діяльності М.М. Цитовича.
Не зважаючи на надзвичайно активну громадську й адміністративну роботу, Микола Цитович насамперед учений, котрий не зупинявся на досягнутих успіхах і протягом усього творчого життя працював досить плідно. Про це свідчить, зокрема, навіть неповний перелік його основних праць:
"Огляд учень про підприємницький прибуток" (1889),
"Місцеві витрати Пруссії у зв'язку з теорією місцевих витрат" (1898),
"Політичні реформи і соціальний переворот" (1906),
"Примусове відчуження і аграрне питання" (1907),
"Сільське товариство як орган місцевого управління" (1911),
"Погляди Д.І. Піхно в галузі економічної політики" (1915),
"Економічні основи приватної земельної власності" (1918).
Микола Мартиніанович Цитович (1861 — 1919) народився 17 квітня 1861 р. в сім'ї службовця, дійсного статського радника, в м. Миколаєві. В 1879 р. закінчив Першу київську гімназію, а в 1883 р. — повний курс Університету св. Володимира зі ступенем кандидата юридичних наук і золотою медаллю за працю "Кустарна промисловість в Росії". Після закінчення університету залишається тут же стипендіатом для одержання професорського звання (1883—1887 pp.).
Микола Цитович
З травня 1889 р. до серпня 1891 p. M. Цитович перебуває у закордонному відрядженні. Його метою було освоєння викладання політичної економії, статистики і фінансового права в найбільш відомих університетах Німеччини, Франції і Бельгії, а також вивчення організації адміністративної статистики в цих країнах. М. Цитович слухав курси лекцій у Тюбінгені, Парижі та Брюсселі. У Берлінському університеті він відвідував лекції А. Ватера, Г. Шмоллера і В. Мейуена.
В жовтні 1893 р. його призначено екстраординарним професором кафедри поліційного права. У вересні 1896 р. за захищену дисертацію М.М. Цитович був удостоєний юридичним факультетом Університету св. Володимира ступеня доктора політичної економії і статистики.
Дійсний статський радник, доктор політичної економії і статистики, ректор Імператорського університету св. Володимира (з 1905 до 1917 p.), заслужений ординарний професор кафедри поліційного права — ось перелік посад та звань М.М. Цитовича.
В червні 1911 p. M. Цитович був представником Росії в Комісії міжнародних конгресів адміністративних наук у Брюсселі.
Його праця "Сільське товариство як орган місцевого управління" (1911) відзначена особистою подякою Миколи II.
М.М. Цитович неодноразово брав участь у виборах членів Державної Думи, користувався заслуженим авторитетом у вчених колах.
Помер М.М. Цитович 31 жовтня (30 вересня) 1919 р. на 59-му році життя.
Назви та зміст праць свідчать, що вчений активно реагував на нові явища в соціально-економічному розвитку своєї країни та інших держав світу, ретельно аналізував їх, прагнув сформулювати рекомендації щодо соціальної та економічної політики тощо. Зокрема, вчений обґрунтував необхідність активної політики держави в соціально-економічній та фінансовій галузях.
У своєму "Огляді" М. Цитович ставить за мету здійснити перегляд, порівняння та оцінку різноманітних думок, які існували щодо підприємницької діяльності, оскільки це вчення, на його думку, не мало твердого підґрунтя. Адже деякі економісти взагалі ставили під сумнів існування підприємницького прибутку як окремої галузі підприємницького доходу, а ті, що не мали таких сумнівів, дуже розходились між собою в поглядах на сутність, склад і на причини походження цього прибутку.
М. Цитович пропонує називати чистий дохід від підприємства підприємницьким доходом на відміну від підприємницького прибутку як самостійної галузі доходу.
Уперше ідея виділити підприємницький прибуток у самостійну категорію виникла у відомих німецьких економістів Г. Гуфеланда, Г. Шторха та К.Г. Pay і набула свого подальшого розвитку в працях інших учених Німеччини (Ріделя, Й.-Г. Тюнена, Мангольдта). Але вони, визнаючи в більшості випадків самостійний характер підприємницького прибутку, все ж сильно розходилися у поглядах на його суть та значення.
Ще одним достоїнством "Огляду" М. Цитовича було включення ним до розгляду праць російських економістів (на відміну від багатьох інших тогочасних учених, які фактично ігнорували вітчизняну економічну думку). Щоправда, М. Цитович не виділяв їх в окрему групу, а розглядав як прибічників різних західноєвропейських учень. "Одні з них, як наприклад М.Х. Бунге, засвоюють точку зору Адама Сміта, — писав М. Цитович, — інші, як І. Горлов, висловлюють типові риси вчення Сея; треті, нарешті, як наприклад Е. Вреден та Л. Ходський, у силу тих чи інших основ, вважають більш доцільним розглядати підприємницький прибуток як особливу галузь доходу" (табл. 10.4).
Одне з досягнень праці М. Цитовича полягає в науково обґрунтованому групуванні поглядів економістів на підприємницький прибуток. Київський учений виділив три напрямки економічної думки щодо трактувань проблеми підприємницького прибутку.
Перший напрям, за М. Цитовичем, об'єднував економістів, які вважали суттєвою властивістю підприємця володіння капіталом і розглядали дохід
Розвиток економічної думки в Київському університеті (XIX — початок XX ст.)
підприємця як дохід від капіталу (прибуток на капітал). Між ними М. Цито-вич розрізняв "економістів у власному розумінні слова" і письменників соціалістичного напряму, вчення яких ґрунтувалося на трудовій теорії вартості, що надавало їм цілком своєрідного характеру.
На думку М. Цитовича, вчення економістів, віднесених до другого напряму, мало одну безсумнівну перевагу порівняно з прибічниками першого. У них більш тонко і послідовно проведено поділ доходів за джерелами походження. Дохід від праці вони не відносять до прибутку від капіталу, хоч би ця праця і полягала у застосуванні капіталу до виробництва. Визнаючи значну частину підприємницького доходу зарплатою, економісти другого напряму тим самим підкреслюють значення особистої діяльності підприємця і з'ясовують вплив цієї діяльності на походження доходу від підприємства. Однак, з іншого боку, віднесення підприємців виключно до класу робітників — це така сама однобічність, як і зарахування їх виключно до класу капіталістів, вважав київський вчений.
Найбільше уваги М. Цитович приділив ученим-економістам третього напряму. До нього учений відніс економістів, які визнавали існування підприємницького прибутку як самостійної галузі доходу, розглядали його як увесь чистий дохід від підприємства або лише як частину його.
Київський учений розкрив ряд недоліків вчення Мангольдта про підприємницький прибуток1. Найбільший інтерес у праці М. Цитовича становлять його власні висновки і узагальнення стосовно значення і місця вчення про підприємницький прибуток в економічній теорії; визначення категорії підприємства, складових підприємницького прибутку, функцій підприємницького прибутку в народному господарстві.
Для того, щоб виділити специфічний прибуток підприємця, необхідно відняти від підприємницького доходу те, що міг би одержувати підприємець від своїх продуктивних сил, затрачених на підприємстві, віддаючи їх у користування іншим за винагороду; відняти відсоток і поземельну ренту. Якщо після цих дій залишиться частина доходу, то він і буде специфічним прибутком підприємця.
Щодо підприємства М. Цитович схиляється до думки тих економістів, які не обмежують поняття про підприємство сферою виробництва цінностей для збуту, і звертає увагу на об'єктивну сторону підприємства, а також на відношення підприємства до його суб'єктів.
З об'єктивного погляду, підприємство — це сукупність виробничих засобів, об'єднаних метою виробництва цінностей, випуск яких дозволяють технічні умови виробництва. Для підприємця підприємство — це дохідна стаття, засіб для одержання доходу.
Узагальнюючи все сказане вище, М. Цитович дає власні визначення
підприємства та підприємця.
Підприємство — це сукупність засобів виробництва, що складають одне ціле і спрямовані на виробництво цінностей за рахунок певної особи або декількох осіб в інтересах останніх.
Підприємець — це та особа, яка своєю волею і за свій рахунок направляє сукупність продуктивних засобів у виробництво та одержує на свою користь■ господарські результати виробництва. Таким чином, валовий дохід підприємця, на противагу визначеним доходам робітників, капіталістів і т. д., буде І складатись із цінності продуктів, а чистий дохід буде визначатись різницею між цінністю продуктів і величиною затрат.
До причин підприємницького прибутку вчений відносить особливі пожертви підприємця і деякі вигоди його положення в обміні. Детальний розляд їх розкриває наскільки підприємницький прибуток різноманітний: за 1 походженням, значенням, величиною; з погляду форми, виду, розмірів] підприємства і галузі промисловості, до якої належить підприємство. На особливу увагу, на думку М. Цитовича, заслуговує відмінність між великими таї малими підприємствами. Оскільки для великих підприємств джерела підприємницького прибутку більш різноманітні, то і сам підприємницький І прибуток більший, бо ці підприємства можуть використовувати ренту від! великих капіталів, а ризик, поєднаний із затратами капіталу, а отже, і страхова премія у великих підприємств також більша. Джерелом підприємниць-1 кого прибутку для малих підприємствах є фактично лише особлива інтенсивність підприємницької праці, і винагородою за неї є переважно нематеріальні переваги, які поєднуються зі становищем підприємця.
Визнаючи функції підприємницького прибутку, Цитович вказує на їх І різноманіття, яке пояснюється різноманітністю складових підприємницького прибутку.
Страхова премія виконує функцію винагороди за особливу продуктивну І послугу, яку підприємець надає народному господарству, беручи на себе технічний і економічний ризик виробництва. Вона виконує функцію також винагороди за гарантію, яку підприємець надає особам, що одержують від нього умовні прибутки. Функція доходу від особливої інтенсивності підприємницької праці полягає в строгому дотриманні підприємцем економічних принципів. А функція рентних частин підприємницького прибутку полягає в залученні до застосування найкращих прийомів виробництва і більш продуктивних особистих і матеріальних сил. У більш вузькому розумінні, підприємницька рента слугує поштовхом до об'єднання продуктивних сил.