Етнос та етногенез: концепції і теорії

Етноси є найбільш давніми, природними і усталеними спільнотами, з яких складається людство. Етнічна сфера людського буття така ж важлива, як і соціальна, економічна, політична, духовна.

Будь-якому суспільству потрібні дані про свою анатомію, траєкторію руху, тенденції розвитку. Особливо потребують їх молоді незалежні держави, процес становлення яких відбувається у складних умовах зміни політичних полюсів і ціннісних орієнтирів, гострих кризових явищ.

Надзвичайно актуальною є потреба у сприйнятті українським етносом своїх першовитоків, відтворенні генетичної пам’яті, глибокому пізнанні власної історії, усвідомленні історичних коренів, почуття господаря для ствердження себе як повноправного суб’єкта історичного розвитку. В сучасних державах саме воля і згуртованість певного етносу може призводити до політичних, державотворчих трансформацій. Особливої уваги, з точки зору етнополітології, заслуговують висновки Д. Фішмена, на думку якого етнічність існує «у формах етнічного відродження, повернення до свого етнічного коріння, етнічної пам’яті та етнічної лояльності». Вона може бути як потенційним джерелом дестабілізації, так і джерелом стабілізації етнополітичної ситуації в країні чи регіоні. Етнічність можна використати як «базу мобілізації» і «свідомо маніпулювати нею так само, як будь-якою іншою силою, яка об’єднує людей, зокрема економічною, релігійною, ідеологічною, політичною тощо. Історичний досвід переконує: якщо національна ідея висувається прогресивною соціальною силою, то прогресивним буде і її втілення; якщо її пропонує суспільству реакційна сила, то ідея стає руйнівною. Сутність сучасного історичного розвитку полягає у пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної світоглядної опори, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності».

Сучасна суспільна наука оперує двома основними підходами до розуміння етнічності:

Перший – розглядає етнос в якості деякої історично-спадкоємнісної спільноти, котра має спільних предків і єдину расово-біологічну природу.

Другий – модерністський, який витлумачує етнос як уявну спільноту, сформовану на основі тотожності кожного її члена зі сформульованим культурною елітою національним міфом.

Видатний англійський етносоціолог та етноополітолог Е. Сміт стверджував, що етнос – це спільнота, яка має: 1) спільну назву; 2) низку міфів про спільне походження; 3) певну спільну історичну пам’ять; 4) спільну «історичну територію» або батьківщину; 5) один або кілька елементів спільної культури – мова, звичаї або релігія; 6) почуття солідарності між членами спільноти. А видатний російський філософ М. Бердяєв зазначав: «...всі спроби раціонального визначення етнічності ведуть до невдач, бо ні раса, ні територія, ні мова, ні релігія не є ознаками, котрі визначають етнічність, хоча всі вони грають ту чи іншу роль в її визначенні... етнічність – таємнича, містична, ірраціональна...».

Процес формування народу (або етносу) називають етногенезом (від гр. «етнос» – народ та «генеза» – походження). Його вивчають представники декількох історичних дисциплін: антропології та археології (добувають та досліджують давні поховання в різні історичні періоди), етнографії та лінгвістики (аналізують походження, культуру, побут та мови народів).

Питання про час та причини виникнення перших етносів все ще остаточно не вирішене. Серед різних теорій і гіпотез, що претендують на пояснення феномену етногенезу, виділяються наступні:

Соціальна теорія: Етноси оголошуються соціальними спільнотами, тобто увага концентрується переважно на спільному соціальному походженні членів спільноти, їхній соціально-класовій приналежності. Наріжним положенням цієї теорії, що відстоювалася радянською наукою, є теза про відповідність кожному суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості). У первіснообщинній формації склалися рід і плем’я; при феодальній та рабовласницькій – народність; при капіталістичній – нація, а комуністичній формації повинно відповідати інтернаціональне братерство народів, у якому зникнуть класові та інші (отже, й етнічні) відмінності. Однак, сучасна практика світового суспільного розвитку доводить, що етнічна самобутність була і ще тривалий час залишатиметься важливим чинником суспільного розвитку й найвиразнішою ознакою виокремлення (ідентифікації) людських спільнот та окремих соціумів.

Природно-біологізаторська теорія. Російський вчений Л. Гумільов у своїй книзі «Етногенез і біосфера Землі» (1979 р.)стверджував, щокожний етнос має так зване «етнічне поле», або «пасіонарне поле». Під пасіонарністю він мав на увазі біохімічну енергію, яка є «двигуном подій». Пояснюючи її походження, він нагадував, що кожна людина має енергетичне поле, яке впливає на її поведінку. Внаслідок взаємодії цих осіб виникає спрямована емоційна, психологічна і поведінкова цілісність, іншими словами – «єдиний ритм», що об’єднує людей і перетворює їх на етнос. Внаслідок різних обставин, і перш за все географічних, кліматичних та етнокультурних, етноси отримують різний за силою і характером заряд енергії, що й відрізняє їх один від одного та визначає їхню поведінку і діяльність. Діяльність етносів може бути пасивною і активною, миролюбною і агресивною, творчою і руйнівною тощо.

Отримавши певний заряд енергії, етноси поступово витрачають її, а потім переходять або до рівноваги із середовищем, або «розпадаються на частини, уламки», котрі потім можуть інтегруватися в інші етноси.

Етногенез – процес розвитку етносів від їх виникнення до розпаду – може тривати біля 1200-1500 років, тобто протягом життя приблизно 40 поколінь.

Часто, але далеко не завжди етнос створює соціально-політичну і державну систему або націю-державу, яка забезпечує йому сприятливі умови існування.

Цивілізаційна концепція. Процес етногенезу зводиться до двох складників – антропогенезу (формування виду homo sapiens) та соціогенезу (зародження основних форм праці, мови, релігії та формування на цій основі людського суспільства). Такий підхід доцільний при вивченні етногенетичних процесів у глобальному світовому масштабі. Погоджуючись із гіпотезою про єдиний центр походження людини, можна уявити, як зі зростанням чисельності населення відбувалося опанування нових територій з різними природно-географічними умовами. Відтак змінювався вихідний антропологічний тип людини, посилювалися процеси расогенезу. На цьому тлі наростали контакти між різними народами.

В основі цивілізаційної концепції покладені також фундаментальні зрушення в життєдіяльності людських спільнот, зокрема технологіях, комунікаціях, способах самозабезпечення тощо. Зважаючи на втягування в етногенетичні процеси дедалі більшого числа різних етнічних спільнот, цивілізаційний підхід дозволяє визначити притаманні їм загальні та специфічні риси, а також відрізняти їх одну від одної.

Отже, з поміж різних теорій етногенезу найприйнятнішою, на нашу думку, є цивілізаційна, що дозволяє простежити процеси зародження і формування людських спільнот та з’ясувати сукупність чинників (історичних, культурних, географічних, біосоціальних та ін.), що визначають їх життєдіяльність.

Для розуміння етнічних процесів необхідно визначити етногенетичну еволюцію всього людства та окремих народів. Сучасна етнологія не виробила єдиного погляду на проблему типології етнічних спільнот. Прадавні люди жили таким спільним життям, яке називають племінним, що складається із декількох родів, тобто груп родичів, об’єднаних одним предком. Одним племенем народ первісного типу не вичерпується: частіш за все він складається з декількох племен, що живуть по сусідству, мають спільну мову, більш менш однакові звичаї, іноді воюють між собою, але частіше знаходяться у союзницьких стосунках. Такі племена створюють соплеменність, тобто групу споріднених племен.

Потім почали формуватися нові етнічні спільноти – архаїчні народності, типові для древніх спільнот. У порівнянні з соплеменностями вони вже мали кордони, внутрішньо були згуртованими, хоча і неоднорідними. Паралельно з архаїчними народностями на кордонах культурного світу продовжували існувати і колишні первісні соплеменності, що все частіше об’єднувалися у так звані союзи племен (скоріш політичні, ніж етнічні). Пізніше одни з них злилися з народностями, інші – продовжували співіснувати з ними, створюючи своєрідні культурні утворення.

Так, паралельно з етносами формувалися і більш крупні об’єднання – метаетноси (від гр. «мета» – після та «етнос» – народ), що складалися переважно з споріднених або близьких один одному за типом господарювання, мові, віруванням або політичній орієнтації етносів. Вони мали спільні культурні характеристики, а іноді навіть зачатки етнічної самосвідомості, хоча все ж таки були неусталеними.

Метаетноси характерні для античного та ранньосередньовічного періодів (етнічні об’єднання еллінів, древніх слов’ян, осілих та кочових древніх іранців та тюрків). У ХІІІ-ХVІ ст., коли ці непостійні утворення розпалися, стали формуватися етноси сучасного типу – нації – з чітко вираженою етнічною самосвідомістю, внутрішньо достатньо згуртовані, хоча і складаються з різнорідних та багаточисельних елементів.

Отже, народ може існувати поза державною формою як спільнота людей, яких об'єднує певний спосіб життя, характер тощо. Проте нація – то народ у його понятійному, дійсному розумінні. За Г. Гегелем – розвинена індивідуальна форма духу, досягає свого найвищого життя лише з появою держави. Тому в наявному бутті народу головна мета полягає у тому, щоб бути державою і підтримувати себе як таку. Саме держава робить людей організованим цілим, тобто народом, у якого існують державна влада, закон.