Рання залізна доба (і тис до Н. Е. – поч. І тис. Н. Е. )

Головний зміст етнокультурних процесів цього періоду становлять стосунки між двома головними етнічними масивами, представленими землеробськими та кочовими спільнотами. Одним із головних чинників їхнього розвитку виступили іраномовні племена.

Іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів мігрували на територію України зі сходу кількома хвилями, змінюючи і витісняючи одне одного. Це були нащадки тих давніх індоєвропейських спільнот, які в ІV - ІІІ тис. до н.е. мігрували з дніпровського Правобережжя на схід, дістались Ірану, Індії, Монголії. Отже, цей процес деякою мірою можна вважати поверненням скотарів індоєвропейців на свою давню прабатьківщину, хоча, як в антропологічному, так і в культурному відношенні це, безумовно, була якісно інша спільнота, що на своєму багатотисячолітньому шляху ввібрала різні етнічні елементи. Степові кочовики відігравали провідну роль у налагодженні взаємозв’язків між чорноморськими грецькими містами-поселеннями та землеробським населенням України, яке таким чином наближалося до античної цивілізації.

«Кіммерійський» період став важливим етапом етногенезу українців, коли на тлі доволі строкатої етнічної ситуації кінця ІІ – др. пол. І тис. до н.е. вирізняється чорноліська культура, що стала невід’ємною органічною ланкою тривалої культурно-історичної еволюції населення українського Подніпров’я.

Масштабні етнокультурні зрушення в Україні відбулися за скіфської доби (VІІ - ІІІ ст. до н.е.) в розрізі стосунків між скіфами, грецькими північно-чорноморськими колоніями, а також населенням Лісостепу, що простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та середньої течії Ворскли.

Скіфське «царство». Одне з перших утворень у Східній Європі, заснованих на завоюванні з метою експлуатації переможених. У попередні часи племінні об’єднання створювалися у вигляді союзів для досягнення спільних ідей, а війни між племенами велися головним чином за території і призводили до знищення чи вигнання одного племені іншим. Експлуатація поширювалася не в середині племені, а між племенами. Одна частина – царські скіфи – володарювали над іншими і експлуатували. Скіфське «царство» знаходилося на межі перетворення у державу.

Антична цивілізація. Грецька цивілізація відзначається своєю унікальністю серед інших цивілізацій Стародавнього світу. Греки були єдиним із усіх давніх народів, котрій поталанило вийти на магістральний шлях історичного процесу, що поєднав античний світ з європейською цивілізацією Нового часу. Майбутні українці мали змогу контактувати з найпотужнішою цивілізацією того періоду, виробити в собі на рівні генетичної пам’яті потяг до ідеалів особистої свободи. Міста-поліси: Ольвія (Миколаїв), Тіра (Білгород-Дністровський), Херсонес, Пантікапей.

Населення лісостепової зони в цей час переживало процеси внутрішньої консолідації, що проявилося у виникненні міжплемінних об’єднань, центрами яких були великі городища. Піднесення орного землеробства сприяло виходу цього етнокультурного масиву з ізоляції та розвитку торговельних зв’язків із грецькими колоніями.

Сучасні вчені по-різному окреслюють історико-етнографічні межі Скіфської держави. Вирішення цієї проблеми передусім залежить від визначення її етнічного характеру. Якщо вважати Скіфію моноетнічним утворенням, що складалося зі скіфів, то її кордони можна обмежити північно-причорноморським степом. Якщо вважати Скіфію поліетнічним об’єднанням, то до її складу слід включати не лише територію українського Степу, але й Лісостепу, де проживали численні племена та народи. Останній підхід вважається більш сприйнятливим, бо між скіфами та іншими етнічними спільнотами існувала чітка система взаємозв’язків та васальної залежності.

У Лісостепу мешкали племена, що зазнали потужного впливу скіфської культури, але в генетичному відношенні вони були нащадками носіїв попередніх культур. У зв’язку з цим виникає чимало проблем щодо етнічної ідентифікації населення Лісостепу, де вчені відокремлюють близько десяти локальних етнографічних груп. Більшість вчених погоджується з тим, що скіфи-орачі, які мешкали на лісостеповому Правобережжі, мали «праслов’янське» (чорноліське) коріння. Проте відкритим залишається питання щодо локалізації скіфів-землеробів, є припущення, що можливо в цьому регіоні жили скіфи-скотарі, а скіфів-землеробів просто не існувало.

Племена Лісостепу зазнавали певних скіфських етнокультурних впливів, що яскраво проявилося у їх побуті, мові, релігійних поглядах, а також у поширенні специфічного «скіфського звіриного стилю», елементи якого ще й досі прослідковуються в народному мистецтві. Внаслідок проживання в єдиному етнополітичному просторі, особливо у районах найбільш тісних контактів (наприклад, Західне Поділля), відбувалося певне кровне змішування між землеробською праслов’янською спільнотою та кочовим іраномовним населенням.

Третьою хвилею іраномовних племен, що в ІІІ ст. до н.е. опанували українські причорноморські степи, стали сармати, прабатьківщиною яких вважається межріччя Нижньої Волги та Уралу. Зі своєї прабатьківщини сармати розселилися на широкій території від Кримських гір на півдні до Києва на півночі та Прикарпаття й Поділля на заході. Прибуваючи у причорноморські степи у «первісному вигляді», вони стали основним етнічним угрупуванням цього регіону. З одного боку, самі сармати набували нових рис, а, з другого, - відбувалася певна «сарматизація» етнічних спільнот, з якими вони вступали в контакти. Сармати стали одним із компонентів південно-західного варіанту поліетнічної черняхівської культури. Їхню участь в етногенезі слов’ян вчені не обмежують лише поповненням лінгвістичного запасу праслов’янського субстрату зарубинецької і черняхівської культур. Імовірно, що вони також мали помітний вплив на інші сфери суспільного життя, передусім на розвиток військової справи, скотарства, ремесла тощо.