Уніфіковані правила для інкасо (УПІ)

Розрахунки у формі інкасо досить поширені в міжнародній торгівлі. При цьому інкасо використовується як при розрахунках за умови негайної оплати, так і при розрахунках за комерційним кредитом.

Інкасова форма розрахунків є однією з найстаріших банківських операцій і регулюється спеціальним документом — Уніфікованими правилами для інкасо, які розробила Міжнародна торговельна палата, створена на початку ХХ ст. у Парижі.

УПІ регулюють основні права й обов’язки учасників інкасо. Зараз діє редакція Правил 1978 р., що була введена 01.01.1979 р. Правила визначають види інкасо, порядок подання документів до оплати і здійснення оплати, акцепту, повідомлення про проведення платежу, акцепту або про неплатіж (акцепт) та інші питання. До Правил приєднались банки більшості країн світу, в тому числі й Україна.

Інкасова форма розрахунків має певні недоліки. Основним з них є тривалість проходження документів через банки і, відповідно, періоду їх оплати, який може забирати від декількох тижнів до місяця і більше. Крім того, імпортер має право відмовитись від оплати поданих документів або не мати дозволу на переказування валюти за кордон. У цих випадках експортер понесе витрати, пов’язані зі зберіганням вантажу, продажем його третій особі або транспортуванням назад у свою країну. У цьому зв’язку при розрахунках за інкасо можуть використовуватись різні способи прискорення і додаткового забезпечення платежів.

Розрахунки у формі інкасо дають певні переваги імпортеру, оскільки в нього немає потреби заздалегідь, як це має місце при акредитивній формі розрахунків, відволікати кошти з свого обороту. Проте для експортера ця форма розрахунків має певні недоліки:

· експортер ризикує, оскільки імпортер в разі погіршення кон'юнктури ринку або фінансового стану може відмовитися від платежу;

· значний розрив у часі між надходженням валютної виручки за інкасо і відвантаженням товару, особливо у випадку тривалого транспортування.

З метою усунення цих недоліків на практиці застосовуються певні гарантії. Наприклад, за дорученням імпортера банк видає на користь експортера платіжну гарантію, тобто банк гарантує експортеру сплатити суму інкасо у разі неплатежу з боку імпортера.

Однією із форм міжнародних розрахунків є валютний кліринг. Валютний кліринг – це міжурядова угода про взаємний залік зустрічних вимог і зобов'язань, які виходять з вартісної рівності товарних поставок і наданих послуг. Валютні кліринги можуть бути двосторонні, багатосторонні та міжнародні.

 

Різні форми розрахунків щодо оцінювання ризику відображені на рис. 4.1.

Рис. 6. Оцінювання ризику неплатежу/непостачання товару
для контрагентів при різних формах розрахунків

Як видно з рис. 6, авансовий платіж і платіж на відкритий рахунок перебувають на різних полюсах. Це пояснюється тим, що дані форми розрахунків становлять однобічні вигоди або продавцеві, або покупцеві. Крім того, на відміну від документарного інкасо й акредитива, участь банків при цих формах розрахунків значно менша. Вони є лише провідниками грошових коштів.

4. Банківська гарантія як інструмент забезпечення виконання зобов’язань у міжнародних розрахунках

Загальні принципи і правові основи банківської гарантії. У практиці проведення міжнародних розрахунків ефективно використовується такий інструмент, як банківська гарантія. Вона кваліфікується як зобов’язання банку сплатити відповідну грошову суму у разі невиконання або порушення контрагентами умов контракту.

У зовнішньоекономічній торгівлі для обох ділових партнерів часто виникає однакова проблема: продавцеві важко оцінити платоспроможність покупця, а останньому нелегко оцінити готовність постачальника виконати зобов’язання, його професійні та фінансові можливості. Таким чином, основною вимогою контрагентів є забезпечення виконання зобов’язань партнером.

При тлумаченні терміна «гарантія» різні джерела неоднаково визначають її сутність. Одні розуміють під цим тільки самостійне, незалежне від стану і реалізованості інших правових стосунків між боржником і кредитором, гарантійне зобов’язання. Інші називають гарантією різного роду гарантійні операції — від морально зобов’язуючої заяви про патронат до поручительства і зобов’язання платежу.

Загальним для всіх таких операцій є поручительство гаранта сплатити борг або виконати послуги, якщо сторона, котра взяла на себе зобов’язання це зробити, не в змозі його виконати. Характерною ознакою гарантії є функція забезпечення, яка саме і полягає у забезпеченні платежу.

Міжнародна торговельна палата в Парижі видала основні правила для гарантій, які називаються «Уніфіковані правила за договірними гарантіями». Перше видання вийшло в серпні 1978 р.

Разом з тим на відміну від Уніфікованих правил для акредитива і Уніфікованих правил для інкасо основні правила для гарантій досі не вдалося реалізувати. Таким чином, уніфікації у сфері банківських гарантій ще не досягнуто.

У цілому для банківських гарантій використовується тільки право, яке діє за місцем перебування того банку, який видає гарантію бенефіціару. Тому для кожного окремого випадку передусім необхідно з’ясувати правове положення в тій чи іншій країні. Будь-яку заяву, яка називається «гарантією», необхідно ретельно перевіряти з правового погляду і на предмет дійовості. Насамперед необхідно перевіряти, в якому вигляді надано гарантію — як поручительство чи як зобов’язання здійснити платіж. Останнє ще має назву абстрактної обіцянки платежу.

Відповідно до загального права іноземних держав поручительство є однією з форм гарантії і являє собою договір, згідно з яким одна особа (поручитель) бере на себе перед кредитором відповідальність за виконання боржником зобов’язання у повному обсязі або тільки частково.

Поручительство має акцесорний характер і має силу тільки в тому випадку, коли діє головне зобов’язання. Акцесорний характер поручительства полягає в тому, що:

· зобов’язання поручителя не може бути більшим за обсягом або більш обтяжливим, ніж зобов’язання головного боржника. Однак воно може бути меншим і менш обтяжливим і стосуватися тільки частини боргу;

· за відповідних умов поручитель може використовувати право головного боржника на залік його вимог;

· поручителю належить право на всі заперечення проти вимог кредитора, які випливають з самого зобов’язання головного боржника.

Поручительство, за відсутності іншої домовленості, забезпечує не тільки основне зобов’язання головного боржника, а й додаткові зобов’язання, які виникають з основного відповідно до закону, наприклад зобов’язання сплатити законні відсотки за прострочку платежу, відшкодування збитків, що мали місце при невиконанні зобов’язання, сплату договірної неустойки.

Вимоги до поручителя виставляються кредитором не раніше терміну, коли головний боржник повинен був виконати своє зобов’язання. Поручитель, який сплатив борг за головного боржника, опиняється щодо нього в тому самому становищі, в якому перебуває кредитор. До поручителя переходять усі права, що сто­суються боржника, які належали кредитору, включаючи забезпечення (заставу, іпотеку тощо).

Слід мати на увазі, що акцесорність є критерієм розмежування між поручительством і платіжним зобов’язанням (гарантією). Якщо акцесорність має місце, то мова йде про поручительство, якщо її немає, то про платіжне зобов’язання.

Принципові моменти, які відрізняють поручительство від гарантії:

 

Поручительство	Платіжне зобов’язання
Зобов’язання поручителя поширюється тільки на зобов’язання основного борж­ника. Він платить лише в тому разі, коли доведено, що основний боржник не виконав договір з кредитором	Зобов’язання гаранта самостійне, тобто не залежить від договірних стосунків між принципалом і бенефіціаром

 

 

Рис. 7. Поручительство Рис. 8. Платіжне зобов’язання

Платіжне зобов’язання є формою гарантії, яка створює неакцесорне, абстрактне зобов’язання щодо бенефіціара (рис. 8). Гарант залишається зобов’язаним навіть тоді, коли зобов’язання, яке становить основу договору, з якихось причин утрачено. Він повинен без заперечення здійснити платіж на першу вимогу. Тому він може і буде тільки перевіряти, чи правильно запитана гарантія, тобто чи виконані формальні умови згідно з текстом гарантії. Він не буде перевіряти матеріальну правомірність пред’яв­лення вимог за гарантією.

Така форма гарантії створює бенефіціару досить надійне правове становище. Він може вимагати негайної виплати, причому принципал або гарант не мають права заявляти протест. Тим самим бенефіціар звільняється не тільки від ризику неплатоспроможності основного боржника, а й від ризику процесуального заперечення. Це пов’язано з тим, що саме боржник (продавець, експортер) повинен вимагати назад платіж, який зроблено за гарантією, якщо він вважає, що несе відповідальність за незадовільне виконання контракту. І зовсім не кредитор (покупець, імпортер) повинен домагатися реалізації своїх вимог, які виникають із незадовільного виконання контракту. Тут, як і при акредитиві, діє принцип «спочатку платити, потім вести судовий розгляд.

Дія банківських гарантій Банк не зобов’язаний здійснювати прогарантовану ним роботу замість виконавця. Він не буде, наприклад, будувати нафтопереробний завод, якщо його принципал не в змозі це зробити. Він не вироблятиме хімічних добрив, якщо його клієнт запізнюється з поставкою. Банк платитиме, оскільки його обов’язок як гаранта обмежується платежем, а не здійсненням невиконаної роботи.

Банківська гарантія діє як забезпечення виконання робіт потрійним чином:

1. Легітимація. Банківська гарантія є свідоцтвом здатності принципала за гарантією виконувати роботу. Оскільки банк бере на себе безвідкличне зобов’язання здійснити платіж, він повинен ретельно перевірити репутацію свого клієнта з технічного та економічного боків, його спроможність виконати ті проекти (роботи, заходи), з якими пов’язані зобов’язання, що забезпечені банківською гарантією.

2. Мотивація. Принципалу (продавцю) загрожує втрата гарантійної суми, якщо він не виконує договір (не постачає товару, не виконує роботи або не надає зазначених послуг). Це є для нього дійовим стимулом виконати зафіксоване в договорі зобов’язання самостійно, навіть якщо інтерес його до цієї угоди послаблюється.

3. Компенсація. Якщо принципал за гарантією порушує свої зобов’язання, покупець має право вимагати сплати гарантійної суми. Тим самим він повністю або частково (якщо був наданий аванс на здійснення певних робіт) компенсує фінансові наслідки порушення договору.

Банківська гарантія може виставлятися бенефіціару прямо, без авізування через його банк. Тоді в гарантійній операції беруть участь три сторони.

1. Принципал — наказодавець за гарантією, який уповноважує свій банк виставити гарантію, він же дає інструкції своєму банку щодо того, яку гарантію необхідно надати (її вигляд, сума, дата закінчення строку дії, специфічні умови тощо).

2. Гарант, або банк-гарант, — банк, який виставляє гарантію (банк принципала).

3. Бенефіціар — особа, на користь якої виставлена гарантія.

Взаємовідносини сторін схематично показані на рис. 4.3.

 

 

Рис. 4.3. Схема надання прямої банківської гарантії

 

Ця схема ясно показує, що банк-гарант надає гарантію на користь бенефіціара безпосередньо, без допомоги посередника. Такі гарантії називаються прямими гарантіями. Вони найменш вигідні бенефіціару, оскільки йому важко перевірити оригінальність гарантії без свого банку. Найбільш поширені в міжнародній торгівлі гарантії, які авізуються через банк бенефіціара. У цьому разі до операції підключається четвертий учасник, і гарантія надається бенефіціару місцевим банком за запитом банку експортера, який діє як контргарант. У такій гарантійній операції беруть участь чотири сторони:

· принципал;

· банк-гарант;

· авізуючий банк — банк, що здійснює авізування бенефіціару отриманої від банку-гаранта гарантії;

· бенефіціар.

 

Рис. 4.4. Схема надання непрямої банківської гарантії

Якщо банк-гарант і авізуючий банк не є кореспондентами, то у проведенні операції бере участь ще банк-посередник (загальний кореспондент) або кілька банків-посередників. Такі гарантії називаються непрямими.

Система дії непрямих гарантій на практиці нагадує безвідкличний документарний акредитив. Так само в операції задіяні чотири сторони, однак механізм дії гарантії зворотний: імпортер діє як принципал, коли просить свій банк відкрити акредитив у банку експортера, мета якого полягає в авізуванні клієнта-бенефі­ціара, з наданням і без надання свого підтвердження.

Використання непрямих гарантій уповільнює процес реалізації гарантії через присутність четвертої сторони як посередника. Крім цього, зростає також вартість операції, оскільки банк, що є гарантом, бере комісію, яку буде віднесено на рахунок експортера.

Якщо гарантію виставляє не банк принципала, а банк бенефіціара або третій банк, то банк принципала є банком-поручителем.

Слід підкреслити, що днем закінчення контргарантії має бути дата, відмінна від дня закінчення самої гарантії, щоб існувала можливість для поштових відстрочок (обмін інформації між банками). Як правило, термін контргарантії закінчується не пізніше, ніж через 15 днів після самої гарантії. В окремих випадках можливе збільшення вказаного терміну.

Видача банківської гарантії — це «робота на замовлення», яка має суто індивідуальний характер. Перед тим як дати наказ на виставлення гарантії експортер консультується зі спеціалістами, оскільки необхідно враховувати велику кількість національних законодавчих особливостей і технічних нюансів у країні отримувача. Зазвичай такими спеціалістами є банки, до яких звертаються з проханням видати гарантію.

Банки, приймаючи рішення про надання гарантії, вимагають від клієнтів подання таких документів:

· доручення на видачу гарантії;

· генеральне або разове зобов’язання;

· завірений проект гарантії на рідній мові (один прим.) і на відповідній іноземній мові (два прим.);

· завірену копію контракту чи іншого документа, який свідчить про необхідність видачі гарантії;

· оригінали векселів і копії одного з них, а також розклад виплат за векселями (за гарантіями в забезпечення оплати векселів).

Перевіривши прийнятність для банку умов гарантії і правильність оформлення поданих документів, виконувач відповідного відділу банку складає проект гарантії банку або доручення іноземному банку про видачу гарантії за рахунок уповноваженого банку (контргарантії останнього) і передає їх на підпис особі, яка має право підпису таких документів у банку.

Гарантію доцільно складати у чотирьох примірниках: один — для бенефіціара за гарантією, другий — для клієнта, що дав доручення на видачу гарантії, третій — у договірно-правовий відділ банку, четвертий — у досьє за гарантією.

Підписані гарантії і контргарантії уповноваженого банку реєструються в спеціальному журналі за такими основними реквізитами:

· номер гарантії, який одночасно є і номером особового рахунку, за яким ця гарантія ставиться на облік;

· найменування клієнта або іноземного банку, за дорученням якого видана гарантія;

· найменування банку, фірми або установи, на користь якої видана гарантія;

· дата гарантії;

· сума гарантії в іноземній валюті;

· термін дії гарантії.

Видані банками гарантії передаються при супроводжувальному листі клієнтам для подальшого їх передання бенефіціару або направляються останньому безпосередньо через іноземний банк (залежно від умов, що зазначені в дорученні на видачу гарантії). Гарантія, яка видана на користь іноземного банку, як правило, відправляється безпосередньо на його адресу з проханням підтвердити її отримання, а копія цієї гарантії передається клієнту, який дав доручення на її відкриття.

Порядок зміни умов гарантії, що видається банком, визначається його внутрішніми інструкціями.

Зменшення суми гарантії (якщо це відповідає умовам гарантії) відбувається у міру виконання контракту. Аналогічно відбувається зменшення суми контргарантії уповноваженого банку за умови відповідного підтвердження іноземного банку-гаранта.