Види юридичної відповідальності залежно від її функцій.

1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна) — примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин.

2. Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова) — примус проявляється: а) в обмеженні прав особи, яка притягається до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення права керувати автомобілем, тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності тощо); б) у накладенні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру (штраф, встановлення режиму індивідуального ліцензування тощо).

У колишньому (радянському) суспільстві України, як і країн СНД, все було одержавлено і головне значення надавалося штрафній (каральній) відповідальності. Нерідкими були ситуації, коли громадянин, чиї права були порушені протиправними діями працівників державних організацій і підприємств, замість відшкодування шкоди і збитків одержував повідомлення про те, що на винних накладено дисциплінарні стягнення.

В умовах переходу до формування цивільного суспільства і правової держави зросло значення правовідновлюючої відповідальності. У разі, якщо правопорушенням заподіяно шкоду правам громадянина або об'єднанням громадян, першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок правопорушника .[ Визначення і основний поділ права / Ю. І. Гревцова. 2-е вид., Доп. СПб.: Видавничий Дім С.-Петерб. держ. ун-ту, Видавництво юридичного факультету СПбДУ, 2004. - 224 с.]

Юридична відповідальність на відміну від інших видів від­повідальності (моральної, громадської, сімейної) застосову­ється лише до тих, хто вчинив правопорушення, тобто по­рушив норму права, закон, адже юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних, хоч буває і в «пасивних». Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим лю­дям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціаль­ні наслідки.

Правопорушення виражається в діях, що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно під­літків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов'язаний з настанням певного віку, який дає змогу судити і про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно, заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі — цілеспрямованому, розрахованому вчиненні право­порушення, а може виражатися і в не обережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.

Як умисне, так і необережне вчинення правопорушен­ня завжди свідчить про зневажливе — хоч і різною мірою — ставлення правопорушника до інтересів суспільства, держа­ви, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопо­рушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним. Правопорушення — це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.

Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно з'ясувати принаймні такі пи­тання; чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою? А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встанов­лені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колек­тиву, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оці­нюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шко­да, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його «вчинитель», суб'єкт? Чи винний він у вчиненому? Встано­вити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба про­никнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.

Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи: проступки і злочини. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливав, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має «відповісти» — притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення. Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхи­леннями, які виражаються в правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неми­нуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопоруш­ника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внут­рішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій. Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відпо­відає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інте­ресам, воно є справедливим і необхідним.

Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорст­кий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють під­літки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байду­жими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші - причому теж передбачені законом - заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не по­винна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, непри­ємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповно­важеними на це органами, особами. Невідворотність відпо­відальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.[ Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підруч. – 2-ге вид. – / О. Ф. Скакун. – К.: Алер та; КНТ; ЦУЛ, 2011. – 520 с. –С. 438]

 

“Незнання закону не звільняє від відповідальності.”

[Конституція України Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися КонституціїУкраїни та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. … Ст. 68 Конституція України. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.]

Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопо­рушення.

Знати закони суспільства і додержувати їх — моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною моральністю, що значно полег­шує знання і розуміння законів.

Навряд чи знайдеться підліток, який наважиться заяви­ти, нібито йому невідомі такі моральні принципи, що не мож­на чинити збитки, шкоду, неприємності іншим людям, суспіль­ству, не можна псувати речі, не можна ставитися недбало і недобросовісно до навчання, роботи тощо. Принцип «незнан­ня закону не звільняє від відповідальності», примушує людей вивчати, засвоювати основні норми законодавства, набувати навичок їх використання.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах сус­пільного життя, порушувати норми різних галузей законо­давства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправ­ні дії класифікуються за наступними видами.

- Дисциплінарні проступки - порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

- Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шко­ди, порушення інших майнових або особистих інтересів лю­дей, що захищаються законом.

- Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспіль­ства.

- Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання. [Денисов Ю. А. Загальна теорія правопорушення та відповідальності. - Л., 1983. 127c.]

Якщо розглядати особливості юридичної відповідальності співробітника органів внутрішніх справ у контексті його службової діяльності, то загальним правилом є таке: він несе підвищену відповідальність за порушення норм права, тому що наділений значним обсягом прав і обов'язків — повноважень (правообов'язків) щодо особи і громадянина.

До особливостей юридичної відповідальності співробітників органів внутрішніх справ можна віднести:

1) більш широке коло підстав для відповідальності;

2) наявність підстав для відповідальності, застосовуваних лише до співробітників органів внутрішніх справ як до службовців;

3) підвищений рівень відповідальності стосовно тих її видів, що поширюються і на громадян;

4) виникнення складів правопорушень як безпосереднього результату наявності державно-владних повноважень.

Види юридичної відповідальності, застосовувані до співробітників органів внутрішніх справ:

-кримінальна — позбавлення волі, майна, виправні роботи без позбавлення волі та ін. — конкретні санкції застосовуються лише за вчинення злочинів, перелік яких міститься в кримінальному законодавстві;

-адміністративна — особи рядового і начальницького складу несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами; за порушення правил дорожнього руху, полювання, рибальства і охорони рибних запасів, митних правил і за контрабанду — на загальних підставах. До них не можуть бути застосовані такі заходи, як штраф, адміністративний арешт, виправні роботи;

-дисциплінарна — накладається в порядку, передбаченому правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також відповідно до норм Положення про службу в органах внутрішніх справ і Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ — у разі, якщо за такі порушення не встановлена адміністративна чи кримінальна відповідальність;

-матеріальна — настає тоді, коли співробітник (заподіювач шкоди) перебуває в трудових або службових відносинах з потерпілим. (стор.444-445) [Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2004. — 656 с.]

 

Державний примус

Для нормального життя будь-якого суспільства необхідний певний порядок, урегульованість суспільних відносин, які досягаються за допомогою соціальних норм, що визначають правила поведінки людей. Однак ці норми діють лише тоді, коли вони виконуються. Необхідність співутворення кожним членом суспільства своїх вчинків з установленими в ньому правилами поведінки, а також усвідомлення ним можливості настання несприятливих наслідків у разі їх порушення обумовлює існування такого суспільного явища, як державний примус.

 

Державний примус - здійснюється на основі закону державними органами, іншими уповноваженими на те організації, посадовими особами фізичне, психічне, майновий чи організаційне примус з метою дотримання і виконання правових приписів. Примус існує в будь-якому людському суспільстві і є одним з необхідних методів підтримування в ньому організованості і порядку. Сутність примусу зводиться до такого впливу, в результаті якого людина поводиться всупереч своїй волі, але в інтересах суспільства і держави. Примушується член суспільства до виконання обов'язків, до дотримання заборон. Протягом століть право і насильство ототожнюються, особливо - в повсякденній свідомості, з правом завжди пов'язувалася готовність його відстоювати. І не випадково богиня правосуддя Феміда тримає в одній руці терези, на яких зважується право, а в іншій - меч, як символ його захисту, сили. За образним висловом Р. Ієрінга, «меч без ваг є голе насильство, терези без меча - безсилля права».

З появою держави, законодавства примус до дотримання і виконання норм права стає державним за своїм характером і здійснюється уповноваженими на те державними органами, виступає одним з методів управлінням громадянським суспільством. Воно виражає негативну реакцію суспільства, громадян на неприйнятний для них варіант поведінки, який вибрала і якому слід чи інша особа. Без примусу не може обійтися жодна держава.

У літературі є точка зору, що якщо законодавство послідовно і чітко висловлює ідею справедливості і свободи, то державний примус до дотримання юридичних норм буде виправданим і в свою чергу справедливим, якщо ж ні, то воно перетворюється на свавілля. В основному це виражено в державах з тоталітарним режимом.

Фактичним підставою застосування державного примусу є найчастіше правопорушення, а також інші небажані для інших громадян, суспільства і держави правові аномалії. Наприклад, ухилення особи від виконання покладених на нього юридичних обов'язків (якщо це не утворює складу злочину). Природною формою реакції суспільства на таке поведінка є застосовуване відносно даної особи державний примус - до виконання покладених на людину, але невиконаних ним юридичних обов'язків (примусове стягнення аліментів на виховання дитини, примусове вилучення речі у незаконного власника і передача її власнику і т.д.).

У певних, чітко визначених у законі випадках державні примусові акції можуть застосовуватися і не у зв'язку з правопорушеннями і явними аномальними явищами.

Наприклад, з метою попередження можливих шкідливих наслідків і забезпечення громадської безпеки - митні огляди, огляди багажу в аеропортах, адміністративний нагляд міліції за особами, що скоїли тяжкі злочини і звільнилися з місць позбавлення волі та ін.. Державний примус, здійснюване правовою державою, має деякі особливості. Воно, по-перше, служить захисту інтересів громадян, держави, суспільства, по-друге, є допоміжним, додатковим методом управління суспільством.

 

Основним, головним методом є метод переконання, який являє собою сукупність засобів, прийомів і способів впливу на свідомість людини з метою формування у нього думки про усвідомлене і добровільному дотриманні та виконанні правових приписів. Таке примус, по-третє, здійснюється в закріпленій нормативно- правовими актами процедурної формі.

У цих актах встановлено види та розміри примусових заходів, підстави їх застосування, визначено суб'єкти юрисдикційної діяльності та їх компетенція, порядок здійснення примусу, права громадян на захист. Чим чіткіше і ясніше (повніше) регламентована процедура державного примусу, тим надійніше правові гарантії прав і свобод громадян, тим менше можливостей для зловживання владою посадовими особами.

У четвертих, воно не носить характеру катування, не ставить метою заподіювати фізичні та інші страждання правопорушникові, а спрямоване насамперед на виховання доброчесного громадянина.

Державний примус різноманітно за видами і охоплює: а) попередження правопорушень та інших небажаних для особистості і суспільства явищ (проведення різних організаційно правових заходів - огляд несправних механізмів і призупинення їх експлуатації, евакуацію з районів стихійного лиха та ін; б) припинення правопорушення (як правило, законні насильницькі дії з припинення протиправної поведінки - затримання правопорушників, арешт злочинця, вилучення у нього знарядь злочинів і т.д.), в) правовостановлення, тобто відновлення раніше порушених прав громадянина (повернення майна, відновлення доброго імені та д.р.); г) юридичну відповідальність, яка полягає у покладанні на правопорушника певних поневірянь (позбавлень волі штраф і д.р.).

Державний примус характеризує собою державну владу і є одним з методів її здійснення, одним із способів регулювання соціальної поведінки суб'єктів суспільного життя. Соціальне призначення примусу дуже широке, воно виконує позитивні функції спонукаючи членів суспільства до соціальних необхідних дій, мотивуючи необхідну поведінку суб'єктів суспільного життя в інтересах всього суспільства. (Базилєв Б. Т. Державне примус і правові форми його здійснення в радянському суспільстві: Автореф. дис... канд. юрид. наук. - Київ, 1968. - 16 c.)

 

 

Список використаних джерел

1) Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2004. — 656 с.

2)Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підруч. – 2-ге вид. – / О. Ф. Скакун. – К.: Алер та; КНТ; ЦУЛ, 2011. – 520 с. –С. 438

2) Теорія держави та права: підруч. / [Є. О. Гіда, Є. В. Біло зь о ров, А. М. За валь ний та ін.]; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К.:ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с. – С. 314.