Джерела порушень комунікації в сім ї.

2. Головні проблеми порушення міжособистісної комунікації

 

Розвиток сім’ї як малої соціальної групи залежить від способів розв’язання проблем внутрішньогрупової комунікації, тобто – особливостей спілкування між членами сім’ї, способів вирішення конфліктів, умов міжгрупової взаємодії як вибудови відносин з соціальним оточенням тощо. Міжособистісна комунікація у сім’ї має на меті обмін інформацією, узгодження зусиль і виконання ролей у спільній діяльності, встановлення та розвиток міжособистісних відносин. До основних проблем, що найчастіше обговорюються батьками і дітьми, належать: майбутня професія дитини; її стосунки з друзями, однолітками; шкідливість тютюнопаління й вживання алкоголю, наркотиків; здорове харчування; релігія; сутність щастя тощо. У таблиці 1 подано відсотковий розподіл відповідей батьків і дітей з цього питання.

 

Як бачимо, за всіма напрямами, що становлять зміст внутрішньосімейної комунікації, спостерігається перевага ініціативи батьків, які намагаються в такий спосіб справляти цілеспрямований вплив на формування у дітей тих чи інших особистісних якостей. Та навіть сумарні показники засвідчують, що залишається досить високий відсоток сімей, в яких жодна з означених проблем не викликає інтересу ні в дорослих, ні в дітей: приблизно у 20 % сімей порушене міжособистісне спілкування з проблем, пов’язаних з формуванням і розвитком дитини[5, c. 144-145].

 

Розрізняють такі рівні психологічного здоров’я сім’ї, яких розвивається між комунікаційне спілкування:

 

· норма, що умовно визначається ступенем розвитку індивідуальних і групових процесів, у межах яких, з одного боку, спостерігаються узгодженість і задоволення потреб членів сім’ї, а з іншого боку — їх соціальна (внутрішньосімейна) активність;

 

· відхилення від норми, що характеризується перевагою індивідуальних процесів над соціальними (внутрішньосімейними), частковою узгодженістю дій членів сім’ї;

 

· відсутність психологічного здоров’я сім’ї (психологічне нездоров’я), що полягає в її нездатності самостійно коригувати дезорганізуючі дії її членів, переважанні внутрішньо сімейного дискомфорту і практично повній автономності дій членів сім’ї щодо задоволення суто індивідуальних потреб.

 

Психологічно здоровій сім’ї притаманні такі властивості: гуманність (турбота й увага до людини як найвищої сімейної цінності), гармонійність (високий рівень сумісності членів сім’ї), життєздатність (стійкість проти впливу зовнішніх дестабілізуючих факторів) та ін.

 

Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім'ї у спілкуванні. Від характеру внутрісімейного спілкування, морально-психологічного клімату сім'ї залежить моральне і психічне здоров'я людини, її емоційна культура.

 

До показників, за якими оцінюють психологічне здоров’я сім’ї, належать:

 

· подібність сімейних цінностей, ціннісно-орієнтаційна єдність;

 

· функціонально-рольова узгодженість;

 

· соціально-рольова адекватність, або міра здійснення очікувань членів сім’ї стосовно один одного, відсутність конфліктів між роллю й особистістю;

 

· адаптивність, або міра пристосування до соціально-психологічного клімату сім’ї після перебування в іншому середовищі, особливо кризовому, прагнення зберегти комфортні емоційні сімейні стосунки;

 

· емоційна задоволеність шлюбом, сімейними стосунками;

 

· спрямованість на сімейне довголіття, усвідомлене прагнення до нових (найближчих і перспективних) сімейних цілей.

 

Таким чином, психологічно здорова сім’я (така, що успішно функціонує), створює умови для реалізації потенціалу кожного її члена, оптимальну модель для оволодіння соціальними навичками, що може бути перенесена в зовнішнє середовище. Межі між підсистемами в такій сім’ї досить прозорі для забезпечення спілкування між підсистемами і із зовнішнім середовищем і досить недоторканні для підтримки їх автономності; сім’я з повагою ставиться до правил, що визначають відносини між підсистемами і внутрішні процеси в кожній з них[2, c. 73-74].

 

Ставлення батьків до обговорення з дітьми проблем, які їх хвилюють, також не є однозначним. „Дуже легко” це завдання можуть реалізувати лише 15 % респондентів. На те, що їм „легко” це робити, вказало 43 % опитаних. Складність обговорення означених проблем відзначили 22 % батьків, 5 % обрали варіант відповіді „дуже складно”.

 

Про взаємини батьків і дітей, ставлення одне до одного і, зрештою, про сутність процесу виховання свідчить також обізнаність дорослих щодо основних моментів дитячої життєдіяльності. Вивчення цих питань засвідчило, що більше половини батьків (64 %) добре обізнані, з ким дружить дитина, на що витрачає гроші (60 %), де буває після школи (58 %) і ввечері (63 %), що вона робить у вільний час (56 %), які в неї стосунки з учителями (54 %), як почувається у колі однолітків, чи є у неї проблеми (48 %). Дещо обмежені знання з означених питань мають від 17 % до 29 % опитаних. Нічого не знає про це в середньому 6 % батьків.

 

Усе це породжує низку суперечностей, які також негативно позначаються на функціонуванні інституту сім’ї. Насамперед це суперечності між потребою особистості в засвоєнні нових соціальних ролей і спотвореними уявленнями про їх суть. Руйнація ідеологічних меж, яка, з одного боку, цілком може бути розцінена як реалізація принципів демократизації суспільства, входження України в активні відносини з іншими країнами, водночас викликала до життя й певні негативи, що зумовлено непідготованістю населення (насамперед, сім’ї як виховного інституту) до сприйняття тієї інформації, що плине різними каналами. Закритість нашого суспільства в минулі роки зводила до мінімуму пізнання, ускладнювала адекватне сприйняття певних образів західного світу. Але сьогоднішня „відкритість” не завжди може розцінюватися як таке вже й велике добро. Результатом набуття негативної „інформаційної культури” стало формування часто викривленого уявлення про реальність, про цінності людської цивілізації, в тому числі й вітчизняної[4, c. 18].

 

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що нагально постала проблема формування концептуально нової національної політики щодо сім’ї як цілісної системи заходів, які мають бути спрямовані на розв’язання таких завдань:

 

· сприяння трансформації сім’ї відповідно до інтересів і потреб сучасного суспільного розвитку;

 

· еволюційне становлення нового типу сім’ї та її розвиток як суспільно необхідної інституції з принципово новою структурою зв’язків з соціальним макросоціумом;

 

· формування демократичного соціального середовища сприяння сім’ї у виконанні її функцій, насамперед виховної, в усіх сферах суспільного життя.

 

При цьому актуальним завданням має стати не пошук окремих форм і методів підвищення якості окреслених напрямів роботи, а утвердження певної системи за обов’язкової умови повсякчасного її вдосконалення.

 

Серед причин виникнення конфлікту у родині можна виділити наступні: заборона щось робити, крик або фізичне покарання дитини батьками, сварки між батьками. Але виникають певні розбіжності між результатами груп. Зокрема, діти зі стабільних сімей часто ображаються на батьків, що вони їх "не бачать" і "не чують". А діти із дискантних сімей таку причину не зазначають. Діти з дискантних сімей найбільше пишаються тими родичами, які залишилися вдома (80%), але обняти і поцілувати бажали б того, хто зараз за кордоном (маму). Це свідчить про дефіцит прояву позитивних почуттів, як по відношенню до іншої особи (до батьків), так і по відношенню до себе (відчути ніжність, лагідність, любов матері чи батька), тобто відчути себе цінним для значущих дорослих. Опитані зі стабільних сімей пишаються всіма своїми родичами.

 

Більше половини дітей вказує на те, що їх повністю, стовідсотково не знає ніхто. І лише 20% підлітків з дискантних сімей називає маму, а 58,3% підлітків зі стабільних сімей батьків. Можна припустити, що на виникнення таких результатів по впливали кількість та якість спілкування між батьками і дітьми.

 

Діти із задоволенням проводять дозвілля з батьками, але підлітки з стабільних сімей намагаються знайти в цьому якусь вигоду для себе (наприклад, грошову). Майже всі опитувані вважають, що між батьками і дітьми має бути стовідсоткова довіра, хоча насправді її дуже мало у батьківсько-дитячих стосунках даних сімей. Найбільш високий рівень довіри діти відчувають до матері.

 

Отже, ми дійсно можемо говорити, що особливості спілкування підлітка в сім’ї залежать від її благополуччя та стабільності. Коли один із батьків виїжджає за кордон, створюється криза у формуванні його особистості. Деформуючий характер впливу кризової ситуації на поведінку особистості в цілому може стати або реальною можливістю ще одного провалу в житті, етапом дезадаптації, або може зіграти благополучно в особистісному соціальному розвитку, порушуючи звичні структури поведінки, формуючи нові, більш адаптивні шляхи її реалізації[6, c. 177-179].

Висновки

 

Фактори, що впливають у сім’ї на особистість дитини, можна умовно поділити на три групи. Перша - соціальне мікросередовище, в якому діти прилучаються до соціальних цінностей і ролей, починають розуміти складність і суперечності сучасного суспільства. Друга - це внутрішньо- і позасімейна діяльність, що є засобом прилучення до майбутньої життєдіяльності. Третя група – це, власне, сімейне виховання, певний комплекс педагогічних впливів.

 

Отже, сімейне виховання - одна з форм виховання дитини, яка поєднує цілеспрямовані дії батьків з об’єктивним (тобто, стихійним) впливом сім’ї. Останні становлять неусвідомлені, неконтрольовані впливи (манера поведінки, звички, спосіб життя тощо), які регулярно повторюються і підспіль впливають на дитину, формуючи її цінності, орієнтації, систему потреб, інтересів, звичок, поведінку. Саме спосіб сімейного виховання, який обумовлює зміст внутрішньосімейних взаємовідносин, виступає конкретною соціально-психологічною формою організації життєдіяльності сім’ї і справляє домінуючий вплив на формування особистості дитини. У більш широкому розумінні маються на увазі соціальні настанови, система цінностей сім’ї, взаємини її членів між собою та ставлення до інших людей, моральні ідеали, потреби, сімейні традиції тощо.