Основні повноваження Кабінету Міністрів України.

 

Основні функції та повноваження Кабінету Міністрів: • у сфері економіки, фінансів, науки і технологій: - здійснює прогнозування і антимонопольне регулювання економіки України,сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіхформ власності та забезпечення соціальної спрямованості економіки,організовує управління об'єктами права державної власності, розробку іреалізацію загальнодержавних програм; - вживає заходів щодо підтримки національного товаровиробництва,структурної перебудови економіки та пришвидшеного розвитку їїпріоритетних галузей, проведення земельної реформи, залучення інвестиційв економіку України, утворює і використовує державні резервні фонди,визначає порядок формування та розміщення замовлень щ^ виробництвопродукції для державних потреб; - організовує розробку і виконання Державного бюджету України контролюєобслуговування державного боргу України, дотримання! порядку державногоціноутворення, організовує державне страхування, випуск державнихвнутрішніх позик, проведення грошово-речових, лотерей, сприяєзабезпеченню стабільності грошової одиниці України; - вживає заходів для стимулювання інноваційної діяльностітоваровиробників, обґрунтовує пріоритетні напрямки розвитку науки ітехніки, розробляє пропозиції щодо обсягів бюджетного фінансуваннянауково-технічної сфери, створює, реорганізовує та ліквідовує державнінаукові установи, які повністю або частково фінансуються з коштівДержавного бюджету України;• у сфері соціального розвитку, освіти і культури: - вживає заходів для підвищення реального рівня життя населення,забезпечення його зайнятості, пріоритетності соціального розвитку села,професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки працівників,соціального захисту непрацездатних і малозабезпечених верств населення,охорони сім'ї, материнства і дитинства, регулює міграційні процеси; - створює матеріально-технічну базу та інші умови, необхідні для розвитку галузей охорони здоров'я, освіти, культури, спорту і туризму,забезпечує доступність для громадян усіх форм державних медичних,освітніх, культурних, фізкультурно-спортивних і рекреаційних послуг;забезпечує духовно-культурний розвиток української нації, всього Іукраїнського народу, збереження і охорону історико-культурних пам'яток,гармонійне функціонування міжнаціональних відносин, сприяє задоволеннюнаціонально-культурних потреб українців, які проживають за межамиУкраїни; •у сфері гарантування прав і свобод людини, законності та громадськогопорядку, національної безпеки і обороноздатності: - організовує і контролює дотримання органами виконавчої владизаконодавства, що визначає права та свободи людини і громадянина,гарантії їх реалізації та захисту; - забезпечує охорону приватної та інших форм власності, зміцненнягромадського порядку, активну боротьбу зі злочинністю, виконання судовихрішень, вживає заходів щодо соціального захисту працівників (та членівїх сімей) правоохоронних і судових органів; - забезпечує дотримання вимог законності у діяльності органів виконавчоївлади та їх апарату і посадових осіб, вживає заходів для подоланнябюрократичних та інших зловживань при здійсненні їх повноважень; - вживає заходів для зміцнення національної безпеки та обороноздатностіУкраїни, охорони й захисту її державного кордону і території,керівництва цивільною обороною України; - визначає в межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян,які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори,забезпечує реалізацію прав та гарантій військовослужбовців і осіб,звільнених з військової служби (та членів їх сімей); • у сфері охорони природи, екологічної, безпеки та природокористування: - організовує управління охороною та раціональним використаннямприродних ресурсів, розробляє і забезпечує виконання державних іміжурядових екологічних програм, вживає заходів для вдосконаленняекономічного механізму природокористування; - забезпечує виконання програми ліквідації наслідків аварії наЧорнобильській АЕС, вживає заходів для ліквідації шкідливих наслідківінших значних аварій і катастроф, стихійного лиха, вирішує питання прообмеження, тимчасову заборону або припинення діяльності підприємств,установ і організацій на випадок порушення ними законодавства проохорону навколишнього середовища; • у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності: - бере участь у забезпеченні виконання міжнародних договорів України,приймає рішення і проводить переговори та підписує міжнародні договориУкраїни, укладені від імені Кабінету Міністрів України; - організовує управління зовнішньоекономічною діяльністю держави, митноюсправою, складання платіжного балансу України, забезпечує раціональневикористання державних валютних коштів. Кабінет Міністрів може здійснювати й інші функції та повноваження, щоможуть бути визначені Конституцією і законами України та указамиПрезидента; • стосовно повноважень уряду у відносинах з іншими державними органами.Кабінет Міністрів спрямовує, координує і контролює діяльністьміністерств України, державних комітетів, інших центральних органів!виконавчої влади, які безпосередньо підвідомчі урядові. Кабінету Міністрів підзвітні та підконтрольні обласні й районні державніадміністрації, а також державні адміністрації міст Києва і Севастополя,голови яких при здійсненні повноважень також відповідальні перед ним; • специфіка відносин уряду України з Радою Міністрів АвтономноїРеспубліки Крим, яка не є безпосередньо підпорядкованим йому органомвиконавчої влади. Він спрямовує, координує і контролює її діяльність тавиконання нею вимог Конституції, законів України, указів Президента,актів Кабінету Міністрів України. Для здійснення постійних зв'язків Кабінету Міністрів України з РадоюМіністрів Автономної Республіки Крим у столиці України - місті Києві -діє постійне представництво уряду Автономної Республіки Крим; • повноваження Кабінету Міністрів України щодо органів місцевогосамоврядування спрямовані на максимальне сприяння їх діяльності ірозвитку без будь-якого втручання у їхню безпосередню діяльність. Разом з цим, органи місцевого самоврядування в частині делегованих їмзаконом повноважень органів виконавчої влади підконтрольні та підзвітніКабінету Міністрів України. 52. Взаємодія органів державної влади і молодіжних організацій. Форми і методи співпраці.

У третьому підрозділі “Взаємодія органів державної влади і молодіжних організацій. Форми і методи співпраці” розглядається роль молоді в державній молодіжній політиці як її суб’єкта. Наголошується на важливому значенні молодіжних громадських організацій. За даними Держкоммолодьспорттуризму України у 2000 р. діяло понад 3 тис. місцевих молодіжних об’єднань, причому більша їх концентрація в західних областях. Вони за оцінками експертів гуртують від 2-х до 8 % молоді. На сьогодні добре себе зарекомендували форми співпраці, які надають можливості більшого використання організаційного потенціалу молодіжних організацій, зокрема такі як: сприяння створенню різних координаційних і дорадчих структур з метою узгодження молодіжного руху, концентрації зусиль на необхідних напрямах роботи; методична підтримка молодіжних організацій; сприяння підготовці лідерів і активістів молодіжного руху; зустрічі керівників регіонів з представниками молодіжних організацій; виступи молодіжних лідерів, активістів у засобах масової інформації; участь керівників областей, районів, міст у заходах, що проводяться молодіжними організаціями.

 

 

51. Формування «дерева цілей» у державному управлінні

Цілісна система державного управління органічно поєднує у своєму складі: суб'єкт управління (керуючу систему); об'єкт управління (керовану систему); всю сукупність різноманітних зв`язків, які при цьому здійснюються (систему управлінських відносин щодо їх взаємодії). Такий підхід є найбільш розповсюдженим до першого уявлення про систему державного управління, але він не надає змогу розкрити всю складність та масштабність цього поняття, адже суб'єкт і об`єкт управління також є великими системами, кожна з яких має свої характеристики, розподіляється на підсистеми та елементи. Державне управління – це система, що побудована для вирішення багатоцільових завдань, що відображає різні непорівнянні аспекти та характеристики об'єкту, які складно побачити з позиції одного спостерігача (суб'єкта управління).

Суб'єкт управління може бути представлений органом влади, установою, підрозділом апарату управління чи посадовою особою, які виробляють і ухвалюють державно-управлінські рішення щодо здійснення керуючого впливу на підпорядковані об'єкти управління, або регулювання певних процесів відносин у різних сферах суспільної життєдіяльності.

Згідно з Конституцією України, єдиним джерелом влади у демократичному суспільстві виступає народ, який делегує свої повноваження колективним суб'єктам управління – органам влади. Усвідомлюючи соціальну відповідальність, вони мають право в межах своєї компетенції формувати державну політику, приймати рішення та здійснювати цілеспрямовуючий вплив на об'єкти влади. Але при цьому слід враховувати мінливе домінування активної ролі суб'єктів і об'єктів державного управління.

Об'єкти управління – це суспільство в цілому, адміністративно-територіальні утворення, процеси, відносини у різних галузях, сферах діяльності, організації, колективи, окрема людина, на які спрямована направляюча, організуюча та контролююча діяльність відповідних суб'єктів управління.

Кожній із складових частин всієї сукупності об'єктів державного управління притаманні такі ж властивості, як і будь-якій із самоорганізованих систем. Тобто, кожна установа, підприємство чи адміністративно-територіальна одиниця також є системами, які мають свої органи управління, формують стратегію і тактику діяльності, пристосовуються до умов природного та соціального життя, виконують властиві їм функції, реалізують цілі діяльності. Із розвитком цих особливостей зменшується потреба у регулюючому впливі держави.

Також, слід звернути увагу, що поняття «об'єкт управління» розповсюджується й на ті процеси, що регулюються суб'єктами державного управління, а також соціальні спільноти, які формуються за різними ознаками (належністю до певних верств населення і національних меншин, місцем мешкання, політичними поглядами, інтересами та ін.).

Виходячи з того, що держава є спеціальним інститутом для здійснення управління великою соціально-економічною територіальною системою, доречно звернутися до термінів, які пов'язані з механізмами управління. У словнику-довіднику за редакцією В.М. Князєва та В.Д. Бакуменка «механізми державного управління» визначаються як «практичні заходи, засоби, важелі, стимули, за допомогою яких органи державної влади впливають на суспільство, виробництво, будь-яку соціальну систему з метою досягнення поставлених цілей» [5, с. 116]. Виходячи з запропонованого підходу до визначення механізму управління як сукупності різноманітних засобів та важелів здійснення державної влади, «практичні заходи» мають бути віднесені не до механізмів, а до їх реалізації, застосування.

Наприклад, якщо розглядати державне управління з точки зору процесуального підходу, то його послідовність може бути представлена таким чином:

• при розробці державної політики ставляться стратегічні цілі розвитку держави та через принципи обмежуються шляхи їх досягнення;

• виходячи з державної політики, приймаються рішення, які втілюються у тому числі у відповідних механізмах управління;

• механізми державного управління та інші доведені до стадії впровадження рішення реалізують необхідний вплив держави на об'єкти державного управління;

• об'єкти державного управління під цим впливом здійснюють конкретні дії;

• дії дають той результат, який сприяє просуванню до цілей державної політики. Ця послідовність повністю відповідає представленій схемі і доводить, що використовувані у державному управлінні конкретні механізми є лише одним з засобів здійснення цілеспрямованого управлінського впливу з боку держави.

Цілі становлять собою продукт діяльності політичної системи, певним чином являючись суб'єктивним відбитком об'єктивного.

Об'єктивно цілі державного управління народжуються і мають народжуватись «знизу» – іти від потреб та інтересів людей, об'єднаних у державу. Зміст і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному й духовному розвиткові свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми, що його турбують, є справжнім та актуальним джерелом формування цілей державного управління.

Необхідне вивчення об'єктивних умов, які створюються навколо суспільства і всередині нього, реальне визначення можливостей і сили суб'єктивного фактора, конкретне знання потреб та інтересів окремих об'єктів, на які спрямовуються керуючі впливи, достовірна оцінка потенціалу державного управління та здійснення інших дій, які здатні привести в сукупності й у підсумку до об'єктивної практичної цілеспрямованості державного управління. Цілепокладання в державному управлінні має рано чи пізно стати об'єктивним.

Сутність управління вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, від нього – до програмування з використанням сучасної математичної та іншої методології і методики, а далі й до планування – вибору належним чином дій та їх неухильного втілення в життя.

Велике соціологічне значення має ієрархія цілей державного управління. Головним для суспільства і тим самим для державного управління є створення, підтримання та поліпшення умов для вільної, спокійної, творчої життєдіяльності людей, налагодження раціональних взаємовідносин між особистістю, суспільством і державою. Звідси й ієрархія цілей державного управління, побудована за принципом пріоритету потреб та інтересів розвитку суспільства.

За джерелом виникнення й змістом, складною та логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

• соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;

• економічні, які характеризують і утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;

• духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в другому – з підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей.

Вони певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

• діяльнісно-праксеологічними, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного апарату;

• організаційними, які спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктах і об'єктах державного управління – побудову відповідних функціональних і організаційних структур;

• виробничими, що полягають у створенні й підтриманні активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і сприяють їх реалізації;

• інформаційними, що забезпечують процеси цілевизначення, цілепокладання, цілереалізації та оцінювання ціледосягнення необхідною, достовірною, достатньою та адекватною інформацією;

• роз'яснюючими, що вимагають відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні;оперативні.

У процесі цілевиявлення важливе значення має побудова «дерева» цілей державного управління на основі визначення стратегічної цілі й розбивки її на цілі нижчого порядку.

Цілі державного управління, представлені у певному «дереві», мають відповідати таким вимогам:

• бути об'єктивно зумовленими й обґрунтованими, виходити з об'єктивних закономірностей і тенденцій суспільного розвитку й діяльності людей;

• бути соціально мотивованими, тобто йти від потреб, запитів та інтересів людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей, прагнення втілити їх у життя;

• бути науково обґрунтованими, тобто підкріпленими відповідними науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального та духовного розвитку суспільства;

• бути системно організованими, включати в певній послідовності цілі стратегічні, тактичні й оперативні, загальні та часткові, головні й забезпечуючі, кінцеві й проміжні, віддалені, близькі й безпосередні тощо;

• бути забезпеченими у ресурсному відношенні як з інтелектуального, так і з матеріального боку, базуватись на реальному, а не на уявному потенціалі [4].

Обґрунтованість і дієвість цілей державного управління визначаються їх залежністю від певних ресурсів і забезпеченості ними. Особливе значення тут мають, як і у всьому, природні й людські ресурси, але таких ресурсів мало і збільшення їх не передбачається. Тому увагу слід звернути на ті, які не потребують великих витрат, відтворюються, розвиваються й перебувають у нашому розпорядженні. Перш за все, – це ресурси права, причому права в широкому розумінні.

Будь-які цілі, які ставляться в державному управлінні, мають оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації.

Винятково багатим за потенціалом ресурсом, як для формування, так і здійснення цілевизначення в державному управлінні, є демократія – певна система самоорганізації життя людей на основі їх прав і свобод. Цілі державного управління з мінімальними затратами і максимальними результатами можуть досягатись тоді, коли потенціал демократії включений у їх реалізацію, коли люди знають цілі державного управління і поділяють їх, беруть участь уїх реалізації, відчувають співвідношення результатів реалізації цілей зі своїми потребами та інтересами.

На особливу увагу заслуговує співвідношення цілей і засобів їх досягнення. Про адекватність других першим часто забувають, у результаті чого цілі, за задумом благородні й потрібні, реалізують такими засобами, що зрештою вони втрачають будь-який життєвий сенс. Раціональне й ефективне державне управління вимагає поєднання цілей, засобів і методів їх реалізації, оскільки лише воно створює кругообіг у системі державного управління, породжує до нього довіру суспільства, людей і стимулює управлінські процеси.