Оповідь продовжує Волтер Гартрайт

I

Першим моїм поривом, коли я прочитав незвичайне послання місіс Катерік, було знищити його. Безсоромна, груба порочність усього того творива, від початку й до кінця, жорстока перекрученість думки, що з обурливою наполегливістю пов'язувала мене з лихом, до якого я не мав аніякого відношення, і зі смертю, яку я, важачи власним життям, хотів одвернути, — викликали в мені таку глибоку відразу, аж я хотів був уже порвати його. Але одне міркування стримало мене, і я вирішив ще на якийсь час поберегти листа.

Це міркування не було ніяким чином пов'язане з сером Персівалем. Відомості, що їх сповістила мені місіс Катерік, здебільшого тільки підтверджували висновки, яких я дійшов раніше.

Свою підробку він вчинив саме так, як я припускав. Мовчання місіс Катерік щодо дубліката метричної книги в Нолсбері підтвердило мою думку про те, що ні вона, ні сер Персіваль не підозрювали про його існування та про можливість викрити їхній злочин шляхом зіставлення оригіналу метричної книги з її копією. Але сам цей злочин більше вже не цікавив мене. Я вирішив зберегти листа, бо він міг знадобитися мені в майбутньому для з'ясування останньої таємниці, якої я досі не розгадав: хто був батьком Анни Катерік? У листі її матері були дві чи три фрази, над якими варто було поміркувати на дозвіллі, коли вирішаться нагальніші проблеми. Не все тут було мені зрозуміле, але я сподівався, що знайду потрібні докази. Питання це досі мене цікавило — я хотів дізнатися, хто був батько нещасної, що спочивала нині в одній могилі з місіс Ферлі.

Тож я запечатав листа й поклав його дбайливо до свого записника, щоб перечитати знову, коли настане час.

Завтра був мій останній день у Гемпшірі. Коли я побуваю у мирового судді в Нолсбері та на відкладеному судовому дізнанні у Велмінгамі, я зможу повернутися в Лондон денним чи вечірнім поїздом.

Наступного ранку я знов спочатку пішов на пошту. Лист від Меріан чекав на мене, але чогось він був незвично легкий на вагу. Стривожений цим, я розпечатав його. В конверті була тільки вузька смужка паперу, складена вдвоє. Квапливим почерком, із ляпками, там було написано:

«Повертайтесь якомога швидше. Нам довелося переїхати. Приїжджайте на Гоуверс-Вок, Фулем, № 5. Я виглядатиму вас. Про нас не турбуйтесь — ми живі й здорові. Але повертайтесь! Меріан»

Звістка, що містилася в цих рядках, звістка, що вмить пов'язалася в моїй уяві з якоюсь новою спробою графа Фоско завдати нам шкоди, просто приголомшила мене. Мені забило дух, я стояв, зіжмакавши папірця в руці. Що сталось? Який хитрий підступ замислив і здійснив граф за моєї відсутності? Минула ціла ніч відтоді, як Меріан відіслала свою записку, — мине ще багато годин, поки я зможу повернутися до них. Нове лихо, про яке я ще не знаю, може, вже спіткало їх. А я тут, за стільки миль від них, я мусив лишатися тут — прикутий, подвійно прикутий до місця владою закону!

Не знаю, до чого призвели б мої тривоги й хвилювання, які обов'язки я занедбав би, коли б не заспокоїла мене моя віра в Меріан. Тільки думка, що я можу цілковито покластися на неї, це єдине тверезе міркування, допомогла мені трохи заспокоїтись і додала мужності терпеливо чекати. Судове дізнання було першою перешкодою, що відділяла мене від свободи дій. В призначений час я з'явився на суд. Формально моя присутність була необхідна, але цього разу мене навіть не викликали. Ця нікому не потрібна затримка була мені тяжким випробуванням, хоч я всіляко старався погамувати своє нетерпіння, дослухаючись якомога уважніше до того, що відбувалося на суді.

Серед присутніх був і лондонський повірник небіжчика — містер Меррімен. Та він нічим не міг допомогти слідству. Він тільки заявив, що невимовно вражений, просто приголомшений тим, що сталося, але не може пролити ніякого світла на таємничі обставини справи. В проміжках між викликами свідків він підказував слідчому запитання, які той, своєю чергою, ставив потім свідкам, але й це не дало ніяких наслідків. Після наполегливого, доскіпливого опитування багатьох осіб, що знали сера Персіваля, опитування, що тривало три години, присяжні винесли звичайний присуд: смерть унаслідок нещасливого випадку. До цього формального висновку додали офіційну заяву, де говорилося, що слідством не з'ясовано, як і хто викрав ключі, від чого виникла пожежа та з якою метою небіжчик був проник до ризниці. На цьому судове дізнання закінчилось. Юридичному представникові покійника доручили подбати про похорон. Свідки могли вважати себе вільними.

Щоб не втрачати ані хвилини дорогоцінного часу, я оплатив рахунок у готелі й найняв карету для поїздки в Нолсбері. Якийсь джентльмен, що стояв поблизу й бачив, що я сам збираюся їхати в Нолсбері, чемно попросив у мене дозволу поїхати зі мною, оскільки він живе в тих краях. Звісно ж, я відповів згодою.

Дорогою ми, зрозуміла річ, розмовляли на тему, що в ті дні хвилювала всю округу.

Мій новий знайомець знався з повірником покійного сера Персіваля. Вони з містером Мерріменом поговорили про стан справ покійного баронета та про те, кому перейде спадок. Матеріальні труднощі сера Персіваля були добре відомі у всьому графстві, тож повірникові не лишалось нічого іншого, як щиро визнати цей факт. Сер Персіваль загинув, не залишивши заповіту, але хоч би він його й залишив, заповідати йому було нічого, бо все багатство, успадковане ним від дружини, поглинули кредитори. Оскільки дітей у сера Персіваля не було, маєток мав успадкувати далекий його родич — син двоюрідного брата сера Фелікса Глайда, який нині командував кораблем Англо-Індійської компанії. Спадок, що діставався йому так несподівано, був обтяжений боргами, але сам маєток із часом, якщо капітан буде бережливий, може принести йому добрі статки, тож на схилі віку він міг стати багатою людиною.

Хоч як мене терзала думка про якомога швидше повернення до Лондона, ці відомості, що підтвердилися в майбутньому, були самі собою цінні для мене й привернули мою увагу. Мені подумалось, що й цим виправдовувалось моє мовчання про підробку, яку вчинив сер Персіваль. Справжній спадкоємець, чиї права він узурпував, тепер мав успадкувати маєток. Прибуток від Блеквотер-Парку, по праву належний йому за всі останні двадцять три роки, небіжчик розтринькав до останнього гроша. Того прибутку вже було не вернути. Коли б я оголосив своє відкриття, це нікому не дало б ніякої користі. А продовжуючи мовчати, я приховував справжнє обличчя людини, яка шляхом ошуканства одружилася з Лорою. Заради Лори я волів промовчати. Заради неї ж, розповідаючи цю історію, я називаю всіх її учасників вигаданими іменами.

В Нолсбері я розпрощався із своїм випадковим супутником і зараз же пішов до мирового судді. Як я і сподівався, ніхто не з'явився з позовом проти мене. Необхідні формальності були дотримані, й мене відпустили. Коли я виходив із ратуші, мені вручили листа від містера Доусона. Він писав, що лікарські справи не дозволили йому приїхати, але запевняв, що радий надати мені всіляку допомогу, якої я можу потребувати від нього. Я тут-таки написав йому про свою щиру вдячність і про те, що шкодую про неспромогу побачити його й подякувати йому особисто, оскільки невідкладні справи змушують мене сьогодні ж повернутися до міста.

Через півгодини експрес уже мчав мене в Лондон.

II

Було близько десятої години вечора, коли я доїхав до Фулема і розшукав дорогу в Гоуверс-Вок.

Лора й Меріан удвох зустріли мене в дверях. Мабуть, до цього вечора, коли всі ми троє знов опинилися разом, ми й самі не усвідомлювали, які міцні ті узи, що пов'язували нас. Ми зустрілися так радісно, ніби наша розлука тривала багато місяців, а не кілька днів. Обличчя Меріан було змучене й заклопотане. Як тільки я глянув на неї, я зрозумів, хто взяв на себе всі небезпеки і хто виніс на своїх плечах усі прикрощі, поки мене не було вдома. Лора виглядала незрівнянно здоровшою і веселішою, ніж раніше. Я зрозумів, що Меріан дбайливо приховала від неї вість про страшну смерть у Велмінгамі та справжню причину нашого переїзду в нове помешкання.

Очевидно, сам переїзд і звеселив і зацікавив Лору. Вона тільки й говорила, що Меріан надумала щасливу думку влаштувати мені сюрприз — переїхати з тісного, гамірного, багатолюдного кварталу в мирну, тіняву місцину за містом, біля річки. Вона мала стільки планів на майбутнє — говорила про малюнки, які повинна була закінчити, про нових покупців і замовників, що їх я знайшов у провінції, про шилінги та пенси, заощаджені її стараннями, і, показавши мені свого повного гаманця, гордо запропонувала мені зважити його на долоні. Для мене було радісною несподіванкою бачити, як вона погарнішала й поздоровшала за кілька днів моєї відсутності. Я до цього був зовсім не готовий! І всім цим невимовним щастям я завдячував мужності Меріан, відданості Меріан.

Коли ми з Меріан зосталися наодинці й змогли відверто про все говорити, я спробував висловити якось ту вдячність, те захоплення, що переповняли мені серце. Але благородна, великодушна Меріан і слухати не захотіла моїх похвал. Святе жіноче самозречення, що віддає все, не вимагаючи нічого взамін, спонукало її і цього разу відкинути всі думки про себе. Вона турбувалася про мене.

— Я була б написала вам докладніше, — сказала вона, — та у мене лишалася тільки хвилина до відправлення пошти. Вигляд у вас стомлений і змучений, Волтере. Боюсь, мій лист дуже стривожив вас?

— Тільки спочатку, — відповів я. — Але я заспокоївся, Меріан, знаючи, що можу цілком покластися на вас. Чи правдиві були мої побоювання, що цей несподіваний переїзд спричинений якимось новим підступом графа Фоско?

— Ваші побоювання були цілком правдиві, — сказала вона. — Я бачила його вчора і, що ще гірше, Волтере, — говорила з ним.

— Говорили з ним? Він довідався, де ми живемо? Він приходив до будинку?

— Так. Він прийшов до будинку, але не піднявся до нас нагору. Лора його не бачила, вона нічого не підозрює. Я розкажу вам, як усе це трапилось. Вірю і сподіваюсь, що небезпека вже минула. Вчора я сиділа у вітальні, там, на старій нашій квартирі. Лора сиділа за столом і малювала, а я ходила по кімнаті й робила лад. Проходячи повз вікно, я виглянула на вулицю. І там, на протилежному боці, якраз навпроти нашого будинку, я побачила графа! Він розмовляв із якимось чоловіком...

— Він помітив вас у вікні?

— Ні... Принаймні я думала, що не помітив. Мене так приголомшила його поява, що я не можу сказати з певністю, побачив він мене чи ні.

— А хто був із ним? Незнайомець?

— Ні, Волтере, знайомець! Трохи оговтавшись, я зразу ж його впізнала. То був директор лікарні для божевільних.

— Граф показував йому на наш дім?

— Ні. Вони собі розмовляли так невимушено, от ніби цілком випадково здибалися на вулиці. Я зосталась біля вікна, спостерігаючи за ними з-за фіранки. Коли б я обернулась, коли б Лора побачила моє обличчя!.. Хвалити Бога, вона заглибилась у своє малювання. Ті двоє швидко розлучились. Директор лікарні подався в один бік, а граф — у другий. Я почала вже сподіватись, що їхня зустріч була й справді випадкова, коли це побачила: граф вернувся, знов зупинився навпроти нашого будинку, дістав олівця, щось записав, а тоді перейшов вулицю і зайшов до крамниці під нами. Я метнулася повз Лору, кинувши їй на ходу, що забула щось нагорі, а сама хутенько спустилася вниз по східцях до першого майданчика й стала чекати — я була сповнена рішучості нізащо не пустити його нагору, коли б він захотів піднятись. Але він не зробив такої спроби. На східці з крамнички вийшла продавщиця і, побачивши мене, подала мені візитну картку — велику, тиснену золотом, із його ім'ям та гербом угорі. А внизу олівцем було написано: «Дорога леді (так, цей негідник після всього ще й звертається до мене в таких виразах!), дорога леді, благаю Вас — на одне слово! У справі, важливій для нас обох». У крайній необхідності людина міркує миттєво, якщо взагалі зберігає здатність міркувати. Я зразу ж відчула, що було б непрощенною, фатальною помилкою не вивідати намірів такої людини, як граф Фоско. Я збагнула: за вашої відсутності, коли я відмовлюсь побачитися з ним, болісні думки про його наміри терзатимуть мене вдесятеро дужче, ніж коли я погоджуся і вийду до нього. «Попросіть джентльмена зачекати в крамниці, — сказала я. — А я вийду до нього за хвилину». І побігла нагору по свого капелюшка, бо аж ніяк не хотіла, щоб він розмовляв зі мною на східцях. У нього такий гучний, розкотистий голос — я боялась, що Лора почує його, навіть коли ми розмовлятимемо в крамниці. Не минуло й хвилини, як я була вже внизу й відчиняла вхідні двері. Він вийшов до мене з крамниці. Весь у жалобі, він чемно вклонився, лиховісно посміхаючись. На нього витріщалися роззяви, жінки й хлопчаки, дивуючись його величезній постаті, його чудовому чорному вбранню й ціпку із золотою головкою. Тільки я його побачила, як на мене наринули всі жахливі спогади про Блеквотер. Уся моя давня відраза воскресла в мені, гадиною обвилася кругом серця, коли він, скинувши капелюха й величаво мені вклонившись, заговорив до мене так, ніби ми тільки вчора якнайприязніше з ним розпрощались.

— Ви пам'ятаєте, що він сказав?

— Я неспроможна повторити це, Волтере! Зараз ви довідаєтеся, що він сказав про вас, але я не можу повторити того, що він сказав мені. Це було ще гірше за чемне зухвальство його листа. Мені аж руки свербіли дати йому ляпаса! Була б я чоловіком... А так я тільки порвала на шматочки під своєю шаллю його візитну картку. Я мовчала і все далі відходила від дому (боячись, коли б Лора не побачила нас із вікна), а він, лагідно протестуючи, йшов за мною. Зайшовши за ріг, я стала й спитала, що він хотів мені сказати. Він, бачите, мав дві мети. По-перше, коли я не заперечую, він хотів висловити мені свої почуття. Але я про ті почуття не побажала слухати. По-друге — повторити засторогу, висловлену в його листі. Я спитала, чим викликана необхідність повторяти ту засторогу. Він низенько вклонився, усміхнувся і сказав, що залюбки пояснить. Його пояснення цілком підтвердило мої побоювання — пам'ятаєте, Волтере, я їх висловила вам перед вашою поїздкою? Я сказала вам, що сер Персіваль занадто впертий, щоб послухати ради свого друга щодо вас, а ще сказала, що з боку графа небезпека виникне аж тоді, коли він відчує загрозу власним інтересам і сам перейде до дій.

— Я пам'ятаю, Меріан.

— Отож усе так і сталось. Граф сказав, що він запропонував серові Персівалю свою пораду, але той її відхилив. Сер Персіваль, мовляв, слухався тільки своєї сваволі, своєї впертості й ненависті до вас. Граф надав йому змогу діяти на власний розсуд, але спочатку з'ясував таємно, на випадок, коли б надалі виникла загроза його власним інтересам, де ми мешкаємо. Вас вистежили, Волтере, коли ви поверталися з вашої першої поїздки в Гемпшір, люди того «клерка»: вони якийсь час ішли за вами від вокзалу, а граф ішов за вами аж до дверей нашого помешкання. Як він примудрився лишитись непоміченим — того не розказав. Але він не користався цим своїм відкриттям, аж поки до нього не дійшла вість про смерть сера Персіваля. А вже тоді вирішив діяти сам, гадаючи, що потім ви візьметеся за нього, як за небіжчикового спільника. Він негайно домовився про зустріч із директором лікарні, щоб привести його сюди, до будинку, де переховується його втекла пацієнтка, бо певен: хоч би чим це скінчилось, а ви будете негайно втягнені в довгі судові тяжби й суперечки, це зв'яже вам руки й не дасть перейти в наступ проти нього. Такий був його намір, як він сам мені в цьому признався. І тільки одне-єдине міркування зупинило його в останню хвилину...

— Так?

— Мені нелегко говорити про це, Волтере, але я мушу сказати й скажу. Одним-єдиним міркуванням, що зупинило графа, була я! Ніякими словами не висловити, якою приниженою у власних очах я почуваюсь, коли здумаю про це! Але так чи так, а єдине слабке місце в крицевій вдачі того чоловіка — це його осоружне захоплення мною. Із почуття власної гідності я довго намагалась не вірити йому, але ті його погляди, його вчинки змусили мене переконатися в цій ганебній істині. В очах цього чудовиська, цього лиходія блиснули сльози, коли він заговорив до мене... Це правда, Волтере! Він заявив, що тієї хвилини, коли хотів показати директорові на наше помешкання, він подумав про те, як я страждатиму, коли мене розлучать із Лорою, подумав, що я нестиму тяжку відповідальність, коли мене звинуватять у влаштуванні її втечі. Це вже вдруге він пішов на ризик (сподіваючись від вас найгірших прикрощів) і не вказав нашого помешкання — заради мене. Він просив мене тільки про одне: щоб я пам'ятала про його самопожертву й погамувала ваш запал — заради самої себе! Бо хтозна, чи зможе він ще раз зважити на мої інтереси... Ні про що таке я з ним не домовилась — швидше б я вмерла, ніж пішла б на таку згоду! Можна вірити йому чи не вірити, що він одіслав директора лікарні під якимось приводом, але я сама впевнилась — бачила, як той пішов, навіть не глянувши в наш бік, не подивившись на наше вікно...

— Я вірю, що граф сказав правду, Меріан. Найкращі з-поміж людей бувають непослідовні, роблячи добро, то чом би найгіршим з-поміж них не бути непослідовними, творячи зло? Заразом я думаю, що він просто намагався залякати нас, погрожуючи тим, чого він насправді не міг зробити. Мені здається, що він не владний з допомогою директора повернути Лору до лікарні тепер, коли сер Персіваль помер і місіс Катерік звільнилася з-під його опіки. Але я хотів би дізнатися, що було далі. Що сказав граф про мене?

— Насамкінець він заговорив про вас. Очі його заблищали сталевим блиском, усі його манери змінилися, стали такими, якими я пам'ятаю їх ще з часів Блеквотер-Парку, — тією сумішшю нещадної рішучості й неприхованого знущання, що через них так нелегко збагнути глибини його душі. «Остережіть містера Гартрайта! — мовив він своїм щонайбундючнішим тоном. — Коли він здумає помірятись силами зі мною, нехай зважить на те, що стає на герць із людиною розуму, з людиною, якій начхати на закони та суспільні умовності. Коли б мій друг, якого я оплакую, послухав моєї ради, судове дізнання велось би з приводу мертвого тіла містера Гартрайта. Але мій друг, якого я оплакую, був упертюх. Погляньте! Я скорблю по ньому — ношу жалобу в душі й жалобу на капелюсі. Цей банальний чорний креп промовляє про почуття, шанувати які я закликаю містера Гартрайта. Ці почуття можуть перерости в незмірну ворожість, коли він посміє зневажити їх. Хай задовольняється тим, що має, — тим, що я лишаю недоторканним заради вас! Передайте йому вітання від мене й скажіть: коли він зачепить мене, то матиме справу з самим Фоско! Висловлюючись простою англійською мовою, я доводжу до його відома: Фоско не зупиниться ні перед чим! На все добре, дорога леді!» Його холодні сірі очі затримались на моєму обличчі, він величаво скинув капелюха, низько вклонився — і пішов.

— Він не вертався? Не казав іще якихось слів на прощання?

— Дійшовши до рогу вулиці, він обернувся, помахав рукою і театральним жестом ударив себе в груди. Пішов він у протилежний від нашого дому бік, а я поспішила назад до Лори. Ще й не добігши до дверей, я вже вирішила: треба негайно переїжджати. Тепер, коли граф вистежив наше помешкання, воно, надто за вашої відсутності, було вже не притулком нашим, а пасткою. Була б я певна, що ви скоро повернетесь, я б ризикнула почекати до вашого приїзду. Але я ні в чому не мала певності, то й владнала все зразу, піддавшись миттєвому порухові душі. Ще перед від'їздом ви говорили якось, що добре було б, ради Лориного здоров'я, переїхати десь у спокійніше місце, на чистіше повітря. Я тільки нагадала їй про ці ваші слова й запропонувала влаштувати вам сюрприз, щоб позбавити вас клопотів, пов'язаних із переїздом, як вона вже й загорілася, забажала переміни не менше, ніж я сама. Вона допомогла мені спакувати всі ваші речі, а потім сама розклала їх тут, у вашій новій робітні.

— Чому ви надумали переїхати саме сюди?

— Тільки тому, що погано знаю інші передмістя Лондона, а от Фулем я трохи знаю, бо тут ходила колись до школи. Я відчувала потребу заїхати якомога далі від нашого колишнього помешкання. Сподіваючись, що школа досі існує, я послала туди посильного із запискою. З'ясувалось, що школа досі існує, тільки тепер нею керують дочки моєї давньої вчительки. Відповідно до моїх вказівок вони й винайняли для нас цю квартиру. Коли посильний повернувся з адресою нашого нового житла, були вже сутінки, час, коли відправляли пошту. Переїхали ми поночі, ніхто й не завважив нашого переїзду. Чи ж правильно я вчинила, Волтере? Чи виправдала вашу довіру?

Я відповів тим, що подякував їй від щирого серця. Але й після моїх палких слів вираз тривоги не щез із її обличчя. Коли я замовк, вона знов повела мову про графа Фоско.

Я побачив, що її ставлення до нього змінилось. Вона вже не спалахувала гнівом при самій згадці про нього, більше не квапила мене мерщій поквитатися з ним. Тепер, коли вона повірила в щирість його почуття до неї, її глибокий жах перед його лихою енергією і невсипущою передбачливістю начебто ще посилився, а недовіра до його незглибної підступності зросла стократно. Голос її впав до шепоту, погляд був сповнений зачаєного страху, вся вона стала втіленою нерішучістю, коли спитала мене, як я ставлюся до його погроз та як гадаю чинити надалі.

— Небагато часу минуло, Меріан, відколи я бачився з містером Кірлом, — відповів я. — Коли я прощався з ним, то сказав йому наостанок такі слова про Лору: «В присутності всіх людей, що йшли за труною на фальшивому похороні, її рідний дім одчинить перед нею двері. За розпорядженням голови її родини знищать той брехливий напис на надгробку, а ті двоє поплатяться за своє лиходійство, і покараю їх я, дарма що правосуддя, яке засідає по судах, безсиле притягти їх до відповідальності». Одного з них мені вже не прикликати до відповіді. Другий не вмер — і рішення моє не вмерло.

Очі її заблищали, щоки зашарілися. Вона нічого не сказала, але її обличчя промовисто свідчило, що вона цілком схвалює мою рішучість.

— Не буду приховувати від вас, як не приховую і від самого себе, — я аж ніяк не певен у кінцевому успіху. Небезпеки, що їх ми пережили, — це, може, дрібнички, коли порівнювати з небезпеками, які чигають на нас у майбутньому. Та ми все одно повинні зважитися на це, Меріан. Я не такий запальний, щоб ставати до бою з такою людиною, як граф Фоско, добре до того не підготувавшись. Я навчився терпцю, я вмію чекати свого часу. Нехай граф гадає, нібито його слова справді подіяли. Нехай він нічого про нас не знає і не чує. Даймо йому досить часу, щоб він відчув себе в цілковитій безпеці. Його хвальковита самовпевненість сама прискорить розв'язку, або ж я серйозно в ньому помиляюсь. І з цієї причини я буду вичікувати. Але є ще одна, набагато важливіша причина. Моє становище відносно вас, Меріан, і особливо відносно Лори має стати визначенішим, ніж воно є нині, перш ніж я випробую останній наш шанс — прикличу до відповіді графа.

Вона присунулася ближче й здивовано подивилася на мене.

— Яким це чином ваше становище може стати ще визначенішим? — спитала вона.

— Я скажу вам, коли прийде час, — відповів я. — Час іще не настав для цього, а може, він ніколи й не настане. Може, я навіть Лорі ніколи нічого не скажу... навіть вам не скажу зараз, бо не певен, чи маю на те право, чи не завдам зайвого болю їй і вам. Облишмо це. Поговорімо про невідкладніші справи. Ви приховали від Лори, милосердно приховали від неї смерть її чоловіка...

— Ох, Волтере, правда ж, ми ще не скоро зможемо сказати їй про це?

— Ні, Меріан, краще сказати їй про це зараз. Краще буде, коли ви самі повідомите її про смерть сера Персіваля, аніж вона потім дізнається про це випадково, — а це може статися коли завгодно. Не розказуйте їй подробиць, пощадіть її — дуже м'яко, обережно скажіть їй, що він помер.

— Ви хочете, Волтере, щоб вона довідалася про смерть свого чоловіка, не тільки через побоювання, що вона дізнається про це випадково, але й з якоїсь іншої причини?

— Так.

— І ця причина безпосередньо пов'язана з тим, про що ви до пори не хочете мені говорити? Про що ви, може, ніколи не скажете Лорі?

Вона значущо наголосила ці останні слова. Я відповів ствердно: теж наголосивши ті самі слова.

Вона зблідла. З хвилину вона дивилася на мене з сумовитою цікавістю, мовби вагаючись. Незвична ніжність затремтіла в її темних очах і зм'якшила тверду лінію вуст, коли вона глянула вбік, на те місце, де за дня сиділа дорога супутниця всіх її радощів і печалей.

— Здається, я розумію, — мовила вона. — Думаю, що я повинна сказати їй про смерть її чоловіка — заради неї і заради вас, Волтере.

Вона зітхнула, міцно стисла мою руку, а тоді випустила її і вийшла з кімнати. Наступного дня Лора довідалась, що вона вільна: чоловік її помер і з ним разом поховано помилку і нещастя її життя.

Ми більш ніколи не згадували його імені, більш ніколи не говорили про нього. Відтоді ми в розмовах намагались уникати згадок про його смерть і так само, з мовчазної обопільної згоди, ми з Меріан уникали щонайменшого натяку на ту, іншу тему, час для якої ще не настав. Але ми повсякчас думали про це й жили цією думкою. З тривогою, хвилюванням і любов'ю ми обоє спостерігали за Лорою, чекаючи то з надією, то зі страхом, коли ж настане той час і я зможу сказати...

Помалу ми вернулися до нашого звичного способу життя. Я знову взявся за свою щоденну роботу, яку урвала моя поїздка в Гемпшір. Нове помешкання коштувало нам більше, ніж те, колишнє, яке було не таке просторе й вигідне. Тож мені доводилось трудитися ще з більшим старанням — зважаючи ще й на непевне наше майбутнє. Непередбачені скрути могли швидко виснажити наш невеличкий фонд у банку. В кінцевому підсумку єдине, на що ми могли розраховувати, — це була робота моїх рук. Потрібна була надійніша і прибутковіша робота, і я наполегливо шукав її, продовжуючи працювати для знайомого гравера.

Але хай не подумають читачі, ніби в цей проміжок часу, відданий усамітненню й роботі, я зовсім занедбав ту єдину, всепоглинаючу мету, з якою були пов'язані всі мої помисли і вчинки, описані на цих сторінках. Мали проминути місяці за місяцями, але влада цієї мети наді мною не могла ослабнути ні на мить. Але поки вона визрівала в часі, час давав мені змогу вжити застережних заходів, оддати борг вдячності й розв'язати одне загадкове питання.

Застережні заходи стосувалися, звісна річ, до графа. Вкрай необхідно було з'ясувати, чи збирається він лишатися в Англії, — іншими словами, чи буде він у межах досяжності для мене. З'ясувати це мені пощастило щонайпростішим чином. Адреса його дому в Сент-Джонз-Вуді була мені відома. Я довідався, хто працює агентом по найму будинків у цьому районі, пішов до того чоловіка й спитав, чи скоро здаватиметься в найми будинок номер п'ять на Форест-Роуд. Відповідь була заперечна. Мені сказали, що чужоземець, який винаймає цей дім, поновив договір іще на півроку й користуватиметься помешканням до кінця червня наступного року. А нині був лише початок грудня. Я пішов від агента заспокоєний — поки що я міг не боятися, що граф вислизне від мене.

Обов'язок і почуття вдячності привели мене знов до місіс Клементс. Адже я був пообіцяв їй вернутись і докладно розповісти про смерть і похорон Анни Катерік, чого не міг зробити при нашій першій зустрічі. Тепер обставини перемінились, уже ніщо не заважало мені втаємничити добру жінку в історію змови в тих межах, у яких це було необхідно зробити. Почуття щирої симпатії та вдячності до неї квапило мене виконати свою обіцянку, і я її виконав — якомога обережніше і м'якше. Немає потреби захаращувати ці сторінки подробицями тієї нашої розмови. Доречніше буде згадати, що сама зустріч із місіс Клементс нагадала мені знов про питання, яке ще належало розв'язати, — про питання, хто ж був батьком Анни Катерік.

Безліч дріб'язкових міркувань, що нічого не значили кожне окремо, але набували значущості, коли зібрати їх докупи, підказувала мені один несподіваний висновок, який необхідно було перевірити. Я дістав дозвіл від Меріан написати майорові Донторну у Варнек-Хол (де кілька років, ще до свого заміжжя, служила місіс Катерік). В листі від імені Меріан я просив його відповісти мені на деякі питання, пов'язані із справами й історією родини Ферлі, чим пояснюється і виправдовується клопіт, якого я йому завдаю. Пишучи листа, я аж ніяк не міг знати, чи живий іще майор Донторн, але про всяк випадок відіслав листа, сподіваючись, що майор живий-здоровий і захоче відповісти мені.

Через два дні я переконався, що майор іще живий-здоровий і готовий допомогти нам. Від нього надійшов лист.

Його відповіді пояснюють, які саме запитання я ставив йому в своєму листі. Ось які він повідомив важливі факти.

По-перше, «покійний сер Персіваль Глайд із Блеквотер-Парку» ніколи не бував у Варнек-Холі. Ні сам майор, ні будь-хто з його родини не були знайомі з тим джентльменом.

По-друге, «покійний містер Філіп Ферлі з Ліммеріджа» був замолоду близьким другом і частим гостем майора Донторна. Освіживши свою пам'ять при допомозі давніх листів та інших паперів, майор міг упевнено сказати, що містер Філіп Ферлі приїжджав погостювати у Варнек-Хол у серпні 1826 року й зостався там, щоб пополювати, ще на вересень і жовтень, а потім, якщо майор не помилявся, містер Ферлі поїхав у Шотландію. Аж через багато років він знов приїжджав у Варнек-Хол, але вже з дружиною, — вони побралися незадовго до того.

Самі собою ці факти не мали особливої цінності, та коли їх розглядати у зв'язку з іншими, відомими нам із Меріан, вони підводили до простого висновку, що його неможливо було відкинути.

Знаючи, що містер Філіп Ферлі гостював у Варнек-Холі восени 1826 року, а місіс Катерік у цей самий час була там служницею, ми знали також: перше — Анна народилася в червні 1827 року; друге — вона була разюче схожа на Лору; третє— сама Лора була викапаний портрет свого батька. Містер Філіп Ферлі був свого часу одним із найвродливіших чоловіків Англії. Вдачею зовсім не схожий на свого брата Фредеріка, він був розпещеним улюбленцем світського товариства, надто жінок. Безтурботний, легковажний, чарівливий, щедрий аж до марнотратства, він легко захоплювався, не дотримувався твердих принципів і не задумувався про моральні обов'язки у стосунках із жінками. Такі були достеменні факти. Така була вдача цього чоловіка. Чи не зайве після всього цього розважати про логічний висновок, що напрошувався сам собою?

У світлі цих нових фактів лист місіс Катерік теж, хоч і всупереч бажанню авторки, підтверджував висновок, якого я дійшов. Вона згадувала місіс Ферлі як «на диво негарну жінку», що «зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію». Обидва ці твердження були безпідставні й неправдиві. Така жінка, якою була місіс Катерік, не могла не висловити своїх заздрісних ревнощів бодай у такій завуальованій і в'їдливій формі. Тільки заздрісними ревнощами місіс Катерік до місіс Ферлі міг я пояснити особливу зухвалість тієї фрази, котра, по суті, була зовсім зайва у її листі.

Коли вже ми згадали тут місіс Ферлі, то цілком природно постає інше питання: чи підозрювала коли-небудь місіс Ферлі, чия дитина була та маленька дівчинка, яку привели до неї в Ліммерідж?

Меріан була переконана, що її мати нічого не підозрювала. Лист місіс Ферлі, що його Меріан прочитала мені колись у Ліммеріджі, той її лист до свого чоловіка, де вона згадувала про схожість Анни з Лорою і говорила про свою симпатію до маленької незнайомки, був, звісно, написаний від щирого серця і в цілковитому невіданні фактів. Мабуть, і сам містер Філіп Ферлі знав про народження своєї дитини не більше, ніж його дружина. Ганебне ошуканство, з допомогою якого місіс Катерік вийшла заміж, потреба приховати свою ганьбу (для того й заміж виходила) змушували її обачливо мовчати. Мовчала вона, можливо, і з гордощів, — адже могла повідомити про своє становище батька майбутньої дитини.

Коли в моїй голові майнула ця думка, мені згадалися слова із Святого письма: «Гріхи батьків упадуть на голови дітей їхніх». Якби не фатальна схожість двох дочок одного батька, та злочинна змова, невинним знаряддям якої стала Анна, а невинною жертвою — Лора, ніколи не була б ви-плекана і здійснена. З якою несхибною і жахливою невблаганністю довгий ланцюг подій вів од бездумного гріха, сподіяного батьком, до безсердечної кривди, завданої його дітям!

Ці та й інші думки роїлися в моїй голові, аж поки полинули до тихого камберлендського цвинтаря, де покоїлася нині Анна Катерік. Я згадав той вечір, коли зустрівся з нею біля могили місіс Ферлі. Тоді я бачив її востаннє. Мені згадались бідні, безпомічні її руки, що обнімали надгробок, і ті втомлені, тужливі слова, які вона шепотіла до мертвих останків своєї заступниці, свого друга: «О, коли б я могла померти й спочити навіки біля вас!» Не минуло й року відтоді, як вона видихнула це своє побажання, — і як недовідомо, як страшно воно збулось! Заповітна мрія, якою вона поділилася з Лорою на березі озера, сповнилась: «О, якби мене поховали поруч вашої матінки! Якби тільки я змогла прокинутись біля неї, коли засурмить архангел і мертві воскреснуть!» Яке жахливе лиходійство, які щонайтемніші повороти на шляху до смерті привели до того, що ця вбога й нещасна здобула нарешті свій останній притулок там, де за життя вона й не сподівалась його здобути... Нехай же спочиває в тому святому спочинку, біля тієї, кого вона так любила, хай спочиває в мирі!

Так печальний образ, що з'являвся на цих сторінках, що з'являвся і в моєму житті, сховався навіки в непроглядній пітьмі. Мов примарна тінь, вона вперше постала переді мною в нічній німоті. В німоту смерті вона зійшла, мов тінь.

III

Збігло чотири місяці. Настав квітень - місяць весни, місяць радісних перемін.

Зима проминула мирно й щасливо у нашому новому домі. За цей час я добре потрудився — знайшов ще багато інших джерел для свого заробітку й поставив наші матеріальні справи на міцнішу основу. Звільнившись від постійної непевності й тривоги за майбутнє, які протягом такого довгого часу жорстоко виснажували, тяжко гнітили її, Меріан піднеслася духом — до неї помалу верталися колишня енергія і життєрадісність, воля і снага минулих днів.

На Лорі, чутливішій до переміни обставин, ніж її сестра, ще помітніше позначився цілющий вплив нового, здоровшого життя. Втома і безнадійний смуток, що дочасно старили її, дедалі рідше затуманювали її риси. Неповторний вираз обличчя — найбільша її приваба — вертався до неї разом із колишньою вродою. Я помічав у ній лиш один наслідок того переживання, яке ще недавно загрожувало відібрати в неї розум і життя: вона не пам'ятала нічого з того, що сталося з нею від її від'їзду з Блеквотер-Парку й до нашої зустрічі на цвинтарі в Ліммеріджі. При найменшому натяку на той період вона мінилась на обличчі і вся тремтіла, слова її починали плутатись, вона безпомічно й даремно силкувалась пригадати, що з нею було. Тут і тільки тут сліди минулого були надто глибокі, щоб час міг так швидко їх зцілити.

Що ж до всього іншого, то вона так явно видужувала, що іноді виглядала й поводилась зовсім як Лора незабутніх давніх днів. Ця радісна зміна, цілком природно, впливала на нас обох. То вона, то я пробуджували з довгого сну ті незнищенні спомини про наше швидкоплинне щастя в Камберленді — спомини про нашу любов.