Оповідь продовжує місіс Катерік

Сер, Ви не повернулися, як обіцяли. Та дарма — я вже знаю новину і сповіщаю вас про це листовно. Чи запримітили Ви щось особливе в моєму обличчі, коли йшли від мене? Я тоді подумала собі: чи не настав нарешті день його погибелі й чи не Ви той обранець, через якого він загине? І Ви й справді це зробили.

Як я чула, Ви були настільки слабодухі, що намагалися врятувати його. Коли б Вам це вдалося, я мала б Вас за свого ворога. Але Вам це не вдалось, тож я маю Вас за свого друга. Ваші розпити загнали його вночі до ризниці. Ваші розпити, без Вашого відома і всупереч Вашому бажанню, послужили справі моєї ненависті і втолили мою жадобу помсти, якій двадцять три роки. Дякую вам, сер, хоч Ви й не потребуєте моєї дяки.

Я почуваюсь зобов'язаною перед чоловіком, що це вчинив. Чим же я можу Вам відплатити? Була б я ще молода, я сказала б Вам: «Приходьте! Обніміть і поцілуйте мене, якщо хочете». Я пішла б навіть на це — і Ви б не відмовилися від мене, сер; ні, не відмовилися б років двадцять тому. Але нині я вже стара жінка. Що ж! Я задовольню Вашу цікавість і таким чином сплачу свій борг. А цікавість Ваша була дуже велика — Вам так хотілось дізнатися дещо про мої особисті справи, коли Ви приходили до мене! Про мої особисті справи, що їх вивідати Ви б ніколи не спромоглися без моєї допомоги, мої справи, що їх Ви не знаєте навіть тепер. То Ви їх знатимете — я задовольню Вашу цікавість. Я постараюся зробити все, що зможу, щоб догодити Вам, шановний мій молодий друже!

Ви, мабуть, були ще малим хлопчиком у 1827 році. А я була в той час вродливою молодою жінкою і жила в Старому Велмінгамі. Чоловік мій був нікчема й дурень. Я також мала честь познайомитись (байдуже, як) із одним джентльменом (байдуже, з ким). Я не називатиму його. Навіщо? Ім'я, яке він носив, йому не належало. Тепер Ви це знаєте так само добре, як і я.

Краще я розповім Вам, як він втерся до мене в довіру. Я зроду мала смаки справжньої леді, а він цьому потурав. Іншими словами, він захоплювався мною і робив мені подарунки. А яка жінка устоїть перед захопленням чоловіка та подарунками, особливо перед подарунками? Надто коли тобі дарують саме те, чого тобі хочеться. Він був досить кмітливий, щоб це розуміти. Більшість чоловіків це розуміє. Звісно, за те він чогось хотів, як і всі чоловіки. І чого ж він хотів, як Ви думаєте? Та дрібничку. Всього лише ключа від ризниці нашої парафіяльної церкви й ключа від шафи, що там стояла, але так, щоб мій чоловік нічого про те не знав. Звичайно, він збрехав мені, коли я спитала, чому він хоче, щоб я дістала йому ключі таким потаємним способом. Міг би й не брехати — я все одно йому не повірила. Але мені подобались його подарунки, я хотіла й надалі одержувати їх. Тож я і дістала для нього ключі потай від мого чоловіка й стала спостерігати за ним, потай від нього самого. Один раз, другий, третій простежила, а на четвертий спіймала його на гарячому.

Я ніколи не була надто доскіпливою до справ інших людей, тож мені байдужісінько було, що в своїх інтересах він дописав ще один шлюб до інших шлюбів, записаних у метричній книзі.

Звісно, я знала, що це негарно, але ж мені від цього ніякої шкоди не було — ось уже одна добра причина, щоб не здіймати через це бучі. А ще ж я доти не мала золотого годинника й ланцюжка — ще краща причина. А він тільки напередодні пообіцяв мені привезти такого з Лондона — це вже третя причина і з усіх найкраща. Знала б я, як закон дивиться на такий злочин та як його карає, я, звісно, подбала б про себе й виказала б його зразу. Та я нічого не знала й так хотіла золотого годинника. Я поставила йому одну-єдину умову: він повинен довіритися мені й розповісти все. Його справи цікавили мене тоді не менше, ніж Вас цікавлять мої справи тепер. Він погодився на мою умову, а чому — Ви зараз довідаєтеся.

Ось що, в кількох словах, я почула від нього. Хоча він не вельми охоче розказав мені те, що я Вам розказую. Дещо я витягла з нього умовляннями, а дещо — наполегливими запитаннями. Я твердо вирішила знати всю правду і, здається мені, вирвала її в нього.

Він знав не більше, ніж інші, про те, які насправді були справи між його батьком і матір'ю, поки мати його не померла. Тоді батько признався йому в усьому й пообіцяв зробити все можливе для сина. Він помер, не зробивши нічого, не лишивши навіть заповіту. Син (хто його за те осудить?) розважливо подбав сам про себе. Він зразу ж приїхав до Англії й заволодів маєтком. Ніхто не запідозрив, що він не має на те права, ніхто не сказав йому «ні». Його батько з матір'ю завжди жили, як чоловік і жінка, — ніхто з тих небагатьох, що зналися з ними, й не підозрював, що вони не одружені. Справжнім спадкоємцем (коли б правда випливла на поверхню) був далекий родич його батька, який і в голову не покладав собі, що він може успадкувати маєток. Коди помер батько мого знайомця, спадкоємець плавав десь по морях-океанах. Спочатку мій джентльмен не зіткнувся ні з якими ускладненнями — заволодів маєтком, мов так і треба було. Але закласти свій маєток він не міг. Це вже було не так просто. Для цього від нього вимагалися дві речі: одна — метричне свідоцтво про його народження, і друга — свідоцтво про шлюб його батьків. Метричне свідоцтво про народження йому дісталося легко, адже він народився за кордоном, і метрика в нього була в повному порядку. А от дістати свідоцтво про шлюб батьків було трудніше, і ця трудність привела його в Старий Велмінгам.

Він був би поїхав замість Старого Велмінгама в Нолсбері, коли б не одне міркування.

Його мати жила в Нолсбері до того, як познайомилася з його батьком. Жила вона під своїм дівочим прізвищем, хоча насправді була вже замужем в Ірландії, де чоловік кривдив її, аж поки й зовсім кинув — поїхав десь з іншою жінкою. Я наводжу Вам перевірений факт — сер Фелікс сам сказав своєму синові, що лише з цієї причини він і не міг одружитися з його матір'ю. Ви, мабуть, дивуєтеся, чому син, знавши, що батьки його познайомилися в Нолсбері, не утнув такої штуки з метричною книгою в тій церкві, де й годилося повінчатись його батькам. Річ у тім, що священик, який служив у церкві в Нолсбері ще в 1803 році (коли його батьки повинні були б побратися, щоб їхній шлюб відповідав його метриці про народження), був іще живий 1827 року, коли він приїхав і заволодів маєтком. Ця прикра обставина й змусила його шукати зручну церкву в нашій околиці. Колишній священик нашої церкви помер за кілька років до того, і тут небезпеки не було.

Старий Велмінгам теж непогано його влаштовував. Його батько забрав його матір із Нолсбері й поселився з нею неподалік від нашого села, у великому будинку над річкою. Люди знали, яким він був відлюдьком раніше, й не дивувались, що він і далі, вже одружившись, живе собі відлюдно. Коли б у нього не був такий потворний вигляд, його усамітнене життя з молодою дружиною могло б видатися підозрілим. А так нікого не дивувало, що він продовжує ревно ховати від усіх свою потворність. Він жив у наших краях, аж поки успадкував той Парк. Після того, як минуло двадцять три чи й двадцять чотири роки, хто б міг запідозрити (адже священик наш помер!), що він не одсвяткував свого шлюбу так само потаємно, як прожив усе своє колишнє життя, та що він не повінчався в церкві Старого Велмінгама?

Ось чому його син вирішив, що Старий Велмінгам йому підходить найкраще, аби заради власної вигоди потай виправити стан речей. Ви, мабуть, подивуєте, коли я скажу вам, що він додумався підробити запис у метричній книзі несподівано для самого себе, під впливом хвилини.

Спочатку він хотів просто вирвати сторінку на підходящому місці й знищити її, а тоді поїхати в Лондон і сказати тамтешнім юристам, щоб ті зробили йому свідоцтво про шлюб його батьків, невинно вказавши їм, звісно, дату з вирваної сторінки. Ніхто після цього не міг би сказати, що його батьки не були одружені. Але він не був певен, позичать йому грошей за таких обставин чи ні. Принаймні, коли б постало питання про його законні права на титул і маєток, він мав готову відповідь.

Та коли метрична книга опинилась у нього в руках і він став її переглядати, то побачив незаповнене місце внизу однієї сторінки за 1803 рік, — мабуть, наступний довгий запис там не вміщався і тому його записали вгорі на наступній сторінці. Побачивши це незаповнене місце, він зразу ж змінив свої плани. Йому випадала нагода, про яку він і не думав, і не мріяв, то він і скористався нею — ви знаєте, яким чином. Для того, щоб його власна метрика відповідала записові про шлюб його батьків, йому потрібен був липень місяць. А порожнє місце припадало на вересень. Та коли б виникли якісь підозри чи запитання, він всякчас міг сказати, що народився семимісячним.

Я була така дурна, що, коли він розповів мені свою історію, відчула до нього якийсь інтерес, якийсь жаль. Саме на це він і розраховував, як Ви далі побачите. Я подумала, що доля повелася з ним жорстоко. Не його вина була в тому, що його батько й мати не одружились, а ті не були одружені також не з їхньої вини. Навіть вибагливіша за мене жінка — жінка, котрій не кортіло б так мати золотого годинника з ланцюжком, і та знайшла б виправдання для нього. Так чи так, а я тримала язика за зубами й допомогла йому приховати те, що він зробив.

Якийсь час він поморочився, щоб підробити чорнило (все змішував по-різному в моїх слоїках), а тоді ще трохи попрактикувався підробляти почерк. Нарешті те й те у нього вийшло, і він зробив із своєї матері порядну жінку, а вона була вже в могилі! Поки що я не заперечую, що він досить шанобливо ставився до мене. Він подарував мені того годинника з ланцюжком, не пошкодувавши на них грошей, — вони були чудової роботи й дуже дорого коштували. Я досі їх маю — годинник іде чудово.

Тоді Ви сказали мені, що місіс Клементс розповіла Вам усе, що знала. В такому випадку мені немає потреби описувати Вам той дурний скандал, через який я постраждала — постраждала невинно, запевняю Вас. Ви знаєте так само добре, як і я, що за дурницю взяв собі в голову мій чоловік, коли довідався про наші з цим красунчиком джентльменом побачення та перешіптування. Але Ви не знаєте, чим усе це кінчилось між тим джентльменом і мною. Читайте далі й ви довідаєтесь, як він повівся зі мною.

Коли я побачила, як обернулася справа, то зразу ж сказала йому: «Виправдайте мене! Зніміть із моєї репутації пляму, що її, як ви знаєте, я не заслужила. Я не вимагаю, щоб ви все-все розказали моєму чоловікові, — ви тільки скажіть йому, заприсягшись словом джентльмена, що він помиляється і що я не винна в тому, в чому він мене підозрює. Зробіть для мене хоч це після всього, що я зробила для вас». Він рішуче відмовився. Так і заявив мені, що йому вигідно, аби і мій чоловік і всі сусіди вірили в ту неправду, бо ж тоді вони ніколи не запідозрять правди. Але я не здавалась і сказала йому, що в такому випадку і мій чоловік, і сусіди почують правду з моїх уст. Відповідь його була коротка: якщо я викажу таємницю й погублю його, то й сама загину разом із ним.

Так! Ось до чого воно все дійшло. Він обманув мене, не сказав, чим я важу, допомагаючи йому. Він скористався моїм невіглаством, спокусив мене своїми подарунками, розчулив своєю історією — і зрештою зробив мене спільницею свого злочину. Він холоднокровно визнав це, а насамкінець розказав мені вперше, яка страшна кара загрожує за це лиходійство йому та будь-кому, хто сприяв йому в цьому. В ті дні закон не був такий поблажливий, яким він є, чула я, нині. Тоді вішали не тільки вбивць, і з жінками-лиходійками не обходились як із дамами, що випадково опинилися в біді. Признаюся, він таки налякав мене, підлий самозванець! Паскудний негідник! Чи розумієте Ви тепер, як я його ненавиділа? Чи розумієте, чому я взяла на себе труд — узяла із вдячністю! — задовольнити цікавість гідного винагороди молодого джентльмена, який загнав його в пастку?

Але я продовжую. Він не був такий дурень, щоб доводити мене до цілковитого відчаю. Таку жінку, як я, небезпечно заганяти в глухий кут, — він розумів це й розважливо постарався заспокоїти мене пропозиціями щодо мого майбутнього.

Я заслужила певної винагороди (так він люб'язно висловився) за послугу, яку я для нього зробила, а також певного відшкодування (так він милостиво додав) за збитки, що їх я зазнала. Він був готовий (великодушний пройдисвіт!) виплачувати мені пристойне щорічне утримання кожні три місяці на двох умовах. По-перше, я повинна була мовчати — заради самої себе так само, як і заради нього. По-друге, я ніколи не повинна була виїжджати з Велмінгама, не сповістивши його про це попередньо й не дочекавшись, поки він дасть мені на те свій дозвіл. У Велмінгамі я ж не питиму чаїв із приятельками-сусідками, й жодна з них не втягне мене в небезпечне пліткування. У Велмінгамі він-бо завжди знав, де мене знайти. Тяжка була вона, ця друга умова, але я пристала на неї.

А що ще мені лишалось? Я була геть безпорадна, та ще й незабаром на мене мав звалитися новий тягар — дитина. Що мені було робити? Покластися на милість мого збіглого дурня чоловіка, що зчинив увесь цей скандал проти мене? Та швидше б я померла з голоду! До того ж обіцяне мені щорічне утримання було зовсім непогане. Я погодилась. І зажила краще. У мене був кращий дім, кращі були килими на підлозі, ніж у інших жінок, що, побачивши мене, закочували очі під лоба. Доброчесність у наших краях ходила в ситці, а я була в шовках!

Тож я прийняла його умови, стараючись користатися ними якнайрозумніше, і почала битву з моїми шанованими сусідами, і мало-помалу добилася перемоги — ви самі в цьому пересвідчились. Як я протягом усіх цих років берегла його таємницю (і свою), і чи моя покійна дочка Анна втерлася в моє довір'я, чи заволоділа теж тією таємницею, — ці питання, смію гадати, також Вас цікавлять. Що ж! Я така вдячна Вам, що ні в чому не можу Вам відмовити. Я почну нову сторінку і зразу ж відповім на ці питання. Але даруйте, містере Гартрайт, коли спочатку я висловлю Вам свій подив із приводу Вашого інтересу до моєї покійної дочки. Я цього ніяк не збагну. Коли Вас цікавлять подробиці її дитинства, то зверніться до місіс Клементс, вона про це знає більше, ніж я. Зрозумійте, прошу Вас, що я не прикидаюся, ніби так-то вже дуже любила свою покійну дочку. Від перших і до останніх днів вона була тягарем для мене, та ще й змалечку слабувала на голову. Ви любите щирість — сподіваюся, Ви задоволені моєю щирістю.

Не варто морочити Вас подробицями з мого минулого. Скажу тільки, що із свого боку я виконувала умови й задовольнялася моїм хорошим утриманням, дістаючи його безперебійно чотири рази на рік.

Час від часу я ненадовго виїжджала з міста, щоразу питаючи дозволу в мого пана-володаря й зазвичай дістаючи той дозвіл. Як я вже Вам казала, він не був такий дурень, щоб доводити мене до крайнощів. Він міг цілком розраховувати, що я триматиму язика за зубами,— хоча б заради себе самої, коли не заради нього. Однією з моїх найтриваліших поїздок була поїздка в Ліммерідж. Я поїхала туди доглянути вмирущу двоюрідну сестру. Подейкували, буцімто вона наощаджала грошенят, і я подумала (на випадок, коли б щось у майбутньому завадило мені одержувати утримання), що непогано було б забезпечити себе і з цього боку. Але вийшло так, що старалась я даремно, — нічого не одержала, бо сестра нічого й не мала.

Я взяла й Анну з собою на північ. На мене часом находили химери і примхи щодо моєї дитини, й тоді я починала ревнувати її до місіс Клементс, бо та мала на неї надто великий вплив. Місіс Клементс ніколи не подобалась мені. Вона була нікчемна, пустоголова, затуркана жінка, вроджене, що називається, бидло, і я вряди-годи не відмовляла собі у втісі дозолити їй, забираючи в неї Анну. Не знавши, що робити з дочкою, поки я доглядала свою родичку в Камберленді, я віддала її в ліммеріджську школу. Власниця маєтку, місіс Ферлі (на диво негарна жінка, яка зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію), надзвичайно потішила мене тим, що страшенно прикинулася до моєї дитини. Внаслідок того дівчинка нічого не навчилася в школі. В Ліммеріджі її всіляко пестили та й розбестили. Вони втовкмачували їй в голову всякі дурниці та химери і, між іншим, прищепили їй думку, що вона повинна завжди ходити в білому. А я терпіти не могла біле й завжди любила яскраві барви. Я вирішила вибити цю дурість їй з голови, як тільки ми повернемося додому.

Дивно, але дочка моя рішуче завпиралась. Коли вже, бувало, щось їй стрелить у голову, то впреться, як осел, і нітрохи не поступиться. Буває таке з недоумками. Ми з нею добряче посварились. Місіс Клементс це, мабуть, не подобалось, і вона запропонувала, що забере Анну з собою в Лондон, щоб вона жила з нею. Я б і погодилась на таке, якби місіс Клементс не стала на Аннин бік, коли та затялась: «Одягатимуся тільки в біле, і край!» Але, твердо вирішивши, що Анна не повинна вдягатися в біле, і зненавидівши місіс Клементс за те, що вона виступила проти мене, заступилася за мою дочку, — я сказала «ні» твердо й остаточно. Отак дочка лишилася зі мною, і внаслідок цього сталася перша серйозні сварка з моїм приятелем через його таємницю.

Минуло чимало часу від тих подій, про які я Вам оце розповідала. Я переїхала до нового міста і вже не перший рік там жила, неухильно поновлюючи свою репутацію та помалу здобуваючи становище серед шанованих людей міста. Цьому вельми посприяло те, що дочка моя жила коло мене. Її сумирність і примха вбиратися в біле викликали деяку симпатію. Я перестала воювати з її улюбленою забаганкою. Адже щось від тієї симпатії мало згодом перепасти й мені. Так воно й було. Саме тоді мені запропонували орендувати два найкращі місця в церкві, а відтак і священик уперше мені вклонився.

Отак воно все й текло, коли це одного ранку я дістала листа від того високородного джентльмена (нині покійного) у відповідь на мого, де я його попереджала, згідно домовленості, про мій намір трохи проїхатись — перемінити обстановку й подихати вільним повітрям.

Певне, коли він прочитав мого листа, грубість узяла в ньому гору над розважливістю, бо відповів він мені відмовою в таких обурливо нахабних виразах, аж я втратила самовладання й відгукнулася про нього в присутності моєї дочки як про «підлого самозванця, що його я могла б погубити на все життя, аби тільки захотіла розтулити рота й виказати його таємницю». Тільки це й сказала. І тут-таки похопилася, завваживши вираз обличчя моєї дочки, — вона дивилася на мене з жадібною цікавістю. Я негайно звеліла їй вийти з кімнати й не заходити, поки я не заспокоюсь.

Признаюсь Вам, невесело було у мене на душі, коли я добре поміркувала про свою необачність. Того року Анна була якась ще дурніша й навіженіша, ніж звичайно. Я жахнулась, коли подумала, що вона може випадково повторити мої слова десь у місті й назвати при цьому його ім'я, коли хтось цікавий почне її розпитувати. Я страшенно злякалась можливих наслідків. Далі цього мої найгірші побоювання не йшли. Я була зовсім не готова до того, що сталося в дійсності, — наступного ж дня.

А наступного дня він без будь-якого попередження з'явився до мене.

З перших же його слів і з тону, дарма що похмурого, я зрозуміла: він уже кається у своїй зухвалій відповіді на моє прохання і приїхав, хоч і в препоганому настрої, налагодити наші стосунки, поки ще не пізно. Побачивши в кімнаті мою дочку (я боялась відпускати її від себе після того, що сталося напередодні), він звелів їй вийти. Обоє вони недолюблювали одне одного, і він, боячись розгнівити мене, зігнав своє зло на ній.

— Лишіть нас! — кинув він їй через плече.

Вона й собі глянула на нього через плече й не зворухнулась.

— Ви чуєте? — заревів він. — Вийдіть із кімнати!

— Розмовляйте зі мною чемно, — заявила вона, спалахнувши.

— Витуріть цю ідіотку! — сказав він, дивлячись на мене.

Вона завжди носилася з дурним своїм почуттям власної гідності, й слово «ідіотка» вмить вивело її з рівноваги. Перш ніж я встигла втрутитись, вона люто кинулася до нього.

— Зараз же просіть у мене пробачення, — вигукнула вона, — а то біда вам буде! Я викажу вашу таємницю! Я можу погубити вас на все життя, якщо тільки захочу розтулити рота!

Мої ж слова! Вона повторила їх достеменно так, як я їх вимовила напередодні, — повторила при ньому, наче свої власні. Йому як заціпило; білий став, мов папір, на якому я пишу зараз. Я мерщій виштовхала її з кімнати. А коли він оговтався...

Ні! Я надто шанована жінка, щоб повторяти те, що він сказав, коли оговтався. Моє перо — це перо члена церковної общини, передплатниці проповідей «У вірі спасіння моє». Чи ж можна сподіватися від мене, щоб я писала на папері такі вирази? Уявіть собі несамовиту, скажену лайку найницішого розбійника в Англії. Та вернімося скоріше до того, чим усе це кінчилося.

Як ви, напевне, вже здогадались, кінчилося це тим, що він заради власної безпеки наполіг, щоб її запроторити до божевільні.

Я намагалася заспокоїти його. Сказала йому, що то вона просто повторила, як папуга, слова, які випадково злетіли з мого язика. Запевняла його, що дочка нічого не знає про саму таємницю, бо я нічого не розказала їй. Пояснювала, що то вона з дурного розуму, аби йому дошкулити, прикинулась, нібито знає те, чого насправді не знала; що вона просто хотіла погрозити йому, помститися за його нечемне з нею поводження. Казала, що вона підхопила мої необачні слова, скористалася ними, щоб хоч так йому дозолити. Нагадала йому про інші її дивацтва, про те, що слабоумні часом забалакуються, адже він і сам це знав. Але все було даремно. Він не вірив моїм клятвам, він був твердо переконаний, що я розповіла дочці всю його таємницю. Одне слово, він і слухати нічого не хотів, тільки твердив: «У божевільню!» — та й годі.

За цих обставин я виконала свій материнський обов'язок.

— Ніяких жебрацьких лікарень, — заявила я. — Я не бажаю, щоб мою дочку запроторили в лікарню для жебраків. Тільки до приватної лікарні, коли вже така ваша воля. Я ж бо маю свої материнські почуття, та й репутацію мені треба оберігати. Тож я згодна тільки на приватну лікарню, на таку, яку мої шановані сусіди вибрали б для своїх душевнохворих родичів.

Отак я сказала. Мені приємно думати, що я виконала свій материнський обов'язок. Дарма що я не почувала надмірної любові до своєї покійної дочки, але я мала почуття власної гідності й належну материнську гордість. Завдяки моїй твердості й рішучості моя дитина не була заплямована жебрацтвом.

Наполігши на цьому (мені це вдалося досить легко завдяки різним пільгам, що їх надають клієнтам приватні лікарні), я не могла не визнати, що Аннине ув'язнення мало свої переваги. По-перше, за нею був чудовий догляд і з нею обходились, як із леді (я подбала, щоб у місті про це знали). По-друге, її забрали з Велмінгама, де вона могла повторити мої необачні слова й накликати всякі непотрібні підозри та розпити.

Те, що її віддали під психіатричний нагляд, мало тільки один дуже невеличкий прикрий наслідок. Ми тільки й добилися, що її пусте похваляння, буцімто вона знає його таємницю, переросло в справжню манію. Випаливши спочатку ті слова з дурного зла на чоловіка, який її образив, вона була досить хитра, аби втямити, що вона добряче його налякала. А ще ж їй стало кмітливості зміркувати, що це він наполіг, щоб її ув'язнили в лікарні. Коли її забирали до лікарні, вона страшенно лютувала на нього, а коли її туди привезли, то ось які перші слова мовила вона доглядальницям, коли ті трохи її заспокоїли: «Мене посадили сюди за те, що я знаю його таємницю! Та коли настане час, я заговорю й погублю його».

Можливо, те саме вона сказала й Вам, коли Ви легковажно допомогли їй втекти. Вона достеменно сказала це (як я чула влітку) тій нещасній жінці, що вийшла заміж за нашого прехорошого безіменного джентльмена, який недавно упокоївся. Коли б Ви чи та сердешна леді краще розпитали мою дочку й наполягли, щоб вона пояснила свої слова, Ви переконалися б, що нічого певного вона й не могла Вам сказати, і з неї враз злетіла б її пиха, і вона б розгубилась, замовкла й не знала б, що сказати. Ви б переконалися, що нині я Вам пишу чистісіньку правду. Вона знала, що існує якась таємниця, знала, чия це таємниця, знала, хто постраждає, коли таємниця розкриється, але крім того, хоч би як вона бундючилась, хоч би якою безумною похвальбою морочила людей, вона до самої своєї смертної години нічогісінько не знала.

Чи ж задовольнила я Вашу цікавість? Принаймні я так уже старалась. І справді-бо, мені більш нічого додати ні про себе саму, ні про мою дочку. Найтяжчі мої обов'язки щодо неї всі скінчилися, коли її надійно ув'язнили в тій лікарні. Мені дали зразок листа, де пояснювались обставини, за яких моя дочка потрапила до лікарні, і цього листа я мала написати такій собі міс Голкомб. Вона цікавилася моєю дочкою, наслухавшись, певне, брехень про мене від язиків, звичних брехати. І після того як моя дочка втекла з божевільні, я зробила все, що могла, аби відшукати її та не дати їй наробити лиха; сама ходила розпитувала про неї в тій місцевості, де її нібито бачили. Але ці та інші дрібниці навряд чи Вас зацікавлять після всього того, що Ви вже почули.

Досі я зверталася до Вас так доброзичливо, як тільки могла. Але, закінчуючи листа, як не висловити серйозного докору на Вашу адресу!

Під час тієї нашої розмови Ви зарозуміло натякнули на походження моєї дочки, так ніби Ви сумнівалися, хто Аннин батько. З вашого боку це було надзвичайно нечемно й вельми не по-джентльменськи! Якщо ми з Вами стрінемося знов, будьте ласкаві не забувати, що я не потерплю ніяких таких натяків та вольностей. Моя репутація несхитна, і моральні підвалини Велмінгама (як любить висловлюватись мій друг священик) не повинні осквернятися подібними розв'язними балачками. Якщо Ви дозволяєте собі сумніватись, чи був мій чоловік Анниним батьком, Ви тим самим грубо завдаєте мені тяжкої образи. Якщо Ви плекали й продовжуєте плекати непохвальну цікавість із цього приводу, раджу Вам у Ваших власних інтересах ту цікавість приборкати раз і назавжди. По цей бік могили, містере Гартрайт, хоч би що там сталося з нами в потойбічному світі, я тієї вашої цікавості не задовольню нізащо.

Можливо, після того що я тільки-но Вам сказала, Вам захочеться написати мені листа з перепрошеннями. Так і зробіть. Я поставлюся до такого листа прихильно. Я піду ще далі — якщо Вам забажається побачити мене вдруге, я прийму Вас у себе. Мої обставини дозволяють мені запросити Вас тільки на чашку чаю — хоча вони й не змінилися на гірше від того, що сталось. Як я вже Вам казала, я завжди жила (й горя не знала) відповідно до своїх засобів, а за останні двадцять років я заощадила досить, щоб не горювати й до смерті. Я не збираюся виїжджати з Велмінгама. В цьому містечку мені ще лишилось дечого добитись. Як Ви бачили, священик вітається зі мною. Він одружений, а дружина його не така чемна. Я маю намір вступити до товариства добродійників «Доркас» і змусити священикову дружину вітатися зі мною.

Якщо Ви вшануєте мене своїм візитом, прошу Вас пам'ятати, що розмова у нас буде тільки на загальні теми. Будь-яке зумисне нагадування про цей лист буде марне — я рішуче відмовлятимусь від нього. Всі докази згоріли у вогні, я знаю. І все ж я вважаю, що мені не завадить бути й надалі обачною.

Ось чому тут не називаються ніякі імена та й підпису не буде. Почерк у всьому листі змінений, і я сама таємно віднесу його, так що зовсім неможливо буде дошукатись, від кого він. У Вас немає підстав нарікати на всі ці застережні заходи. Адже вони не зашкодили мені викласти тут відомості, що їх Ви так хотіли мати, з огляду на особливу мою до Вас поблажливість, яку Ви, безперечно, заслужили. Чай у мене подають о пів на шосту, і мої грінки з маслом нікого не дожидають.