Оповідь закінчує Волтер Гартрайт

I

Коли я дочитав останнього аркушика з графового манускрипту, якраз спливли ті півгодини, протягом яких я мав лишатися на Форест-Роуд. Мсьє Рюбель глянув на свого годинника і вклонився мені. Я негайно встав і пішов, залишивши агента самого в покинутому домі. Більше я його ніколи не бачив, ніколи більше не чув ані про нього, ані про його дружину. Виповзли вони з темних завулків обману й лиходійства, покрадьки перебігли нам дорогу й сховалися навіки в тих самих темних завулках.

За чверть години я був уже вдома.

Кількома словами я розповів Лорі й Меріан, чим закінчилась моя відчайдушна спроба та яка наступна має статися в нашому житті подія. Пообіцявши розповісти подробиці ввечері, я поквапився назад у Сент-Джонз-Вуд — побачити того чоловіка, у якого граф Фоско замовляв карету для зустрічі Лори.

Адреса, яку мені дав граф, привела мене до стаєнь за чверть милі від Форест-Роуд. Власник візничої фірми виявився ввічливим, поважним чоловіком. Коли я пояснив йому, що через важливі родинні обставини мушу просити в нього дозволу переглянути книгу замовлень, щоб підтвердити одну дату, він без будь-яких заперечень погодився на це. Принесли книгу. Там під датою «26 липня 1850 року» був запис: «Карета графові Фоско, Форест-Роуд, № 5, на другу годину. (Джон Оуен)».

Коли я спитав, хто такий Джон Оуен, мені сказали, що це ім'я візника, який возив тоді графа. Він саме працював на стайні, й на моє прохання по нього негайно послали.

— Чи пам'ятаєте ви джентльмена, якого в липні минулого року ви везли з Форест-Роуд на вокзал Ватерлоо? — спитав я його.

— Та, сер, — запнувся візник, — щось не пригадую.

— Може, ви все-таки його пригадаєте? Він був чужоземець, високий такий і надзвичайно огрядний.

Візникове обличчя проясніло.

— Аякже, пам'ятаю, сер! Найгладкіший з усіх, кого я бачив, і найважчий з усіх клієнтів, яких я тільки возив. Так, так, сер, я його добре пам'ятаю! Ми справді поїхали на вокзал і саме з Форест-Роуд. У вікні його дому ще верещав папуга. Джентльмен страшенно квапився з багажем леді й добре заплатив мені за те, що я швидко й справно одержав її речі.

Одержав її речі! Я згадав Лорині слова про те, що з графом був ще якийсь чоловік, який ніс її речі. Оце ж був той самий чоловік.

— А саму леді ви бачили? — спитав я. — Яка вона була з лиця? Молода чи стара?

— Ну, сер, там було таке товпище, така штовханина, що я вже й не скажу, яка була з лиця та леді. Нічим таким вона мені не запам'яталась — ото хіба ім'ям.

— Ви пам'ятаєте її ім'я?

— Так, сер. Звали її леді Глайд.

— Як же ви це запам'ятали, а як вона виглядала — забули?

Візник усміхнувся і збентежено переступив з ноги на ногу.

— Сказати вам правду, сер, то я незадовго до того оженився, і прізвище моєї дружини, поки вона не змінила його на моє, було таке саме, як і в леді, — тобто, Глайд, сер, — сказав він. — Сама леді й назвала своє ім'я. «Є ваше ім'я на вашому багажі, мем?» — питаюсь. «Так, — каже вона, — моє ім'я вказане на багажі — леді Глайд». — «Оце так! — думаю я. — Не дуже я пам'яткий на всякі панські імена, але це мені знайоме, наче давній друг». А коли це було, не скажу, сер, — чи рік тому, чи й ні. Але можу під присягою засвідчити про того гладкого пана та про ім'я пані.

Те, що він не пам'ятав, якого саме числа він їздив на вокзал, було неістотно — число було чорним по білому записане в книзі замовлень його хазяїна. Я збагнув, що тепер у моїх руках є прості, ясні факти, з допомогою яких я можу одним ударом розбити всю графову змову. Не вагаючись ні хвилини, я відвів хазяїна фірми вбік і розповів йому, якими важливими свідченнями є той запис у його книзі замовлень та слова його візника. Легко домовившись відшкодувати йому збитки, якщо візникові доведеться поїхати зі мною днів на три, я сам зняв копію з графового замовлення, достеменність якої засвідчив своїм підписом хазяїн. Перш ніж піти із стаєнь, я умовився з Джоном Оуеном, що він побуде в моєму розпорядженні наступні три дні чи й довше, якщо буде така потреба.

Тепер я мав усі потрібні мені папери разом із медичним свідоцтвом про смерть і листом сера Персіваля, всі вони надійно лежали в моєму записнику.

Із цими письмовими доказами і з свіжою в моїй пам'яті усною відповіддю візника я мерщій подався до контори містера Кірла — вперше за весь той час, відколи я почав своє розслідування. По-перше, я хотів розповісти йому про все, що я зробив, а по-друге — попередити його про мій намір повезти мою дружину завтра в Ліммерідж, щоб її привселюдно впізнали й прийняли в домі її дядечка. За таких обставин він, бувши за відсутності містера Гілмора повірником родини Ферлі, мав сам вирішити, зобов'язаний він чи ні в родинних інтересах бути присутнім при цій події.

Я не стану розповідати про великий подив містера Кірла та про те, як він відгукнувся про мою поведінку під час розслідування. Необхідно тільки зазначити, що він зразу ж вирішив супроводжувати нас у Камберленд.

Ми виїхали туди рано-вранці наступного ж дня. Лора, Меріан, містер Кірл і я — в одному купе, а Джон Оуен із клерком містера Кірла — в іншому. Приїхавши на станцію Ліммеріджа, ми звідти спочатку вирушили на Тоддів Кут. Я мав твердий намір увести Лору в дім її дядечка тільки після того, як він привселюдно визнає в ній свою небогу. Я полишив на Меріан домовлятися про Лорину і її ночівлю з місіс Тодд, коли та прийде до тями (так її спантеличила звістка про мету нашого приїзду в Камберленд); умовився з її чоловіком, що Джона Оуена гостинно прихистять у себе їхні наймити. Залагодивши це, ми з містером Кірлом удвох вирушили в Ліммерідж.

Я не можу розписувати нашу зустріч із містером Ферлі, бо навіть спогади про неї викликають у мене нестерпне почуття відрази. Просто зазначу, що я домігся свого. Містер Ферлі спробував був повестися з нами у звичній своїй манері. Ми залишили без уваги його чемне нахабство на початку розмови. Без співчуття вислухали його подальші запевнення-нарікання, що розкриття змови буквально вбило його. А наприкінці він скімлив і пхикав, мов вередливе дитя. Звідки було йому знати, що його небога жива, коли йому сказали, що вона померла? Він залюбки прийме дорогу Лору, якщо тільки ми дамо йому час трохи отямитись. Невже ми хочемо загнати його в могилу? Ні? Тоді навіщо гнати його, підганяти? Він повторяв ці заперечення на всі лади, аж поки я рішуче поставив його перед неминучим вибором: або він визнає свою небогу тепер, або згодом йому доведеться зробити це публічно в суді. Містер Кірл, до якого він звернувся по допомогу, твердо сказав йому, що він повинен вирішити це питання зараз, цієї ж хвилини. Як того й слід було сподіватись, він вибрав те, від чого можна було швидше відкараскатись, — із раптовим сплеском енергії він оголосив, що не такий він здоровий, аби зносити довше наші залякування, і що ми владні чинити, як нам забажається.

Ми з містером Кірлом зараз же пішли наниз і зробили зразок листа — запрошення всім мешканцям Ліммеріджа, які були присутні на фальшивому похороні. Від імені містера Ферлі ми запрошували їх прийти завтра в його дім. Далі ми написали різьбяреві в Карлайл, просячи прислати чоловіка на ліммеріджський цвинтар, для того щоб стерти напис на надгробку. Містер Кірл заночував у домі, він узяв на себе клопіт прочитати зразок запрошення містерові Ферлі й зобов'язати його власноручно всі ті запрошення підписати.

Повернувшись на ферму, я присвятив решту дня написанню короткого, ясного звіту про сам злочин і про ті факти, що спростовували твердження про Лорину смерть. Цей звіт я дав на схвалення містерові Кірлу, перш ніж прочитати його наступного дня зібранню ліммеріджців. Ми також умовились, як будуть засвідчені докази нашої правоти, коли я кінчу читати. Коли ми владнали ці справи, містер Кірл спробував завести мову про Лорині матеріальні справи. Не знаючи й нічого не бажаючи про них знати, а також не бувши певен, чи містер Кірл, як ділова людина, схвалить байдуже моє ставлення до спадку, що дістався мадам Фоско, я попросив містера Кірла вибачити мені, якщо я утримаюсь від розмови на цю тему. Я тільки міг щиро сказати йому, що ми ніколи не говоримо про це між собою та інстинктивно уникаємо таких розмов із посторонніми, адже все це пов'язане з надто глибокими потрясіннями й тяжким горем у нашому минулому.

Надвечір я зробив останнє, що мені лишалось, — переписав брехливий надмогильний напис, поки його ще не стерли...

Настав день — нарешті настав день, коли Лора знов увійшла у свій рідний дім в Ліммеріджі! Всі люди, що зібралися в їдальні, попідводилися з місць, коли Меріан і я ввели її. Шепіт подиву й цікавості перебіг юрбою, коли всі побачили її обличчя. Містер Ферлі, на мою настійну вимогу, теж був присутній. За спиною в нього стояв камердинер із слоїчком нюхальної солі в одній руці та білосніжним носовичком, просякнутим одеколоном, — у другій.

Для початку я привселюдно попросив містера Ферлі підтвердити, що дію від його імені й на його особливе прохання. Він розкинув руки на обидва боки, до містера Кірла й камердинера, щоб ті його підвели, зіп'явся з їхньою поміччю на ноги й мовив людям ось такі слова:

— Дозвольте представити вам містера Гартрайта. Ви ж знаєте, що я немічний каліка, а він такий люб'язний, що говоритиме вам за мене. Все це страшенно клопітна справа. Прошу вас, вислухайте його, та не галасуйте!

Сказавши це, він повільно опустився в крісло й сховався за своїм напахченим носовичком.

Після кількох вступних слів я коротко й зрозуміло розповів про розкриття всієї змови. Ось що я сказав своїм слухачам. По-перше, я привселюдно заявляю, що моя дружина, яка сидить біля мене, — дочка покійного містера Філіпа Ферлі; по-друге, я наведу незаперечні докази, що похорон, на якому були присутні тутешні жителі, був похороном іншої жінки; по-третє, розповім, яким чином усе це скоїлось. Зробивши такий вступ, я зразу ж прочитав свою розповідь про змову, обмежившись поясненням, що злочин учинено заради матеріальної вигоди. Я не хотів надмірно ускладнювати свою розповідь непотрібними посиланнями на таємницю сера Персіваля. Після цього я нагадав моїм слухачам про викарбувану на надгробку дату смерті — 25 липня, а на підтвердження істинності цієї дати зачитав медичне свідоцтво про смерть гаданої леді Глайд. Потім я прочитав листа сера Персіваля від 25 липня, яким той сповіщав графа Фоско про сподіваний від'їзд його дружини в Лондон 26 липня. Потім я довів, що вона дійсно приїжджала в Лондон, надавши слово візникові, який підтвердив мої слова, а дату її приїзду я підтвердив випискою з книги замовлень. Після цього Меріан розповіла про те, як знайшла Лору в божевільні та влаштувала сестрі втечу. І насамкінець я сповістив присутніх про смерть сера Персіваля та про наше з Лорою одруження.

Тоді підвівся містер Кірл і заявив, що він, як повірник родини Ферлі, вважає мої докази неспростовними, а справу мою цілком доведеною. Коли він це сказав, я допоміг Лорі підвестись, аби всі, хто був у їдальні, могли її побачити.

— А ви всі такої самої думки? — спитав я, ступивши до них кілька кроків і показуючи на мою дружину.

Відповідь на моє запитання була приголомшлива. В далекому кутку зали на ноги звівся один із найстаріших селян Ліммеріджа, а за ним умить підвелась і вся решта. Я досі бачу перед собою його чесне, обвітрене обличчя, його сивину. Він виліз на підвіконня, змахнув важким пужалном над головою і закричав:

— Ось вона, жива й здорова, хай благословить її Господь! Нумо, люди, привітаймо її! Хай живе Лора Ферлі!

Залунали оглушливі, радісні вигуки, знов і знов, — я ніколи не чув милішої музики! Селяни, школярі, що з'юрмилися на моріжку перед будинком, підхопили ці вітальні поклики, аж луна пішла по всьому Ліммеріджу. Селянки наввипередки добивалися до Лори, кожна хотіла перша потиснути їй руку, плачучи на радощах та благаючи її саму не плакати й заспокоїтись. Лора так знесиліла від хвилювання, що я мусив узяти її на руки й винести з приміщення. Там я передав її Меріан — Меріан, що завжди була вірною нашою опорою, Меріан, чия мужність не зрадила її і нині.

Зоставшись один біля дверей, я подякував усім від імені Лори й від себе й попросив піти за мною на цвинтар, щоб побачити, як буде стерто фальшивий напис на надгробку.

Всі вони пішли за мною і приєдналися до гурту селян, що зібралися коло могили, де вже чекав на нас різьбярів підмайстер. В глибокій тиші пролунав перший удар різця по мармуру. Ніхто не зронив і слова, жодна душа не ворухнулась, поки не зникли три слова: «Лора, леді Глайд...» Тоді з багатьох грудей вирвалось полегшене зітхання, от ніби всі відчули, що останні сліди злочинної змови змито з самої Лори. Помалу юрба почала розходитись. Вечоріло, коли стесане було останнє слово напису. Згодом на його місці викарбували тільки один рядок: «Анна Катерік. 25 липня 1850 року».

До будинку я повернувся досить рано й ще встиг попрощатися з містером Кірлом. Він, його клерк і Джон Оуен вирушали в Лондон вечірнім поїздом. Тільки-но вони поїхали, як мені передали зухвалу цидулу містера Ферлі — його винесли з їдальні геть розбитого, коли селяни вітальними вигуками відповіли на мій заклик. У своїй цидулі він посилав нам свої «найкращі вітання» й цікавився, «чи бажаємо ми зупинитися в його домі». На відповідь йому я написав, що та мета, заради якої ми тільки й переступили поріг його дому, вже досягнута, що я «не бажаю зупинятися ні в чиєму домі, крім свого власного», і що містер Ферлі може нітрохи не боятися побачити нас чи почути про нас знову. Ми пішли ночувати на ферму до наших друзів, а наступного ранку мешканці всього села і всі околишні фермери проводжали нас до самої станції. З їхніми найщирішими, найсердечнішими побажаннями ми й поїхали назад, у Лондон.

Зелені пагорби Камберленду танули вдалині, а я згадував, од самого початку, наше печальне минуле й ту довгу, тяжку боротьбу, що вже була позаду. Дивно було озиратися назад і розуміти, що матеріальна нужда, позбавивши нас надії на будь-чию сторонню допомогу, хай і непрямо, але посприяла нашому успіху, бо змусила мене діяти самостійно. Були б ми досить багаті, щоб звернутися по допомогу до закону, — до чого все це призвело б? За словами містера Кірла, ми навряд, ще й дуже навряд чи виграли б судовий процес, а швидше всього — програли б, що й підтвердили події. Закон нізащо не надав би мені змоги побачитися з місіс Катерік. Закон нізащо не зміг би примусити Песку стати караючим мечем, щоб вирвати у графа його сповідь.

II

До ланцюга подій, тут описуваних, мені лишається додати ще тільки дві ланки, щоб завершити цю повість.

Наше щасливе, нове для нас почуття звільнення від довгого й тяжкого гніту минулого ще не встигло стати звичкою, коли по мене послав той самий приятель, що якось-то дав мені перше замовлення в гравюрі на дереві. Я дістав од нього нове підтвердження його піклування про мій добробут. Його посилали в Париж для ознайомлення з новим, відкритим у Франції способом гравірування, бажаючи з'ясувати, чи вигідний він у порівнянні із старим методом. Але приятель мій був зайнятий і не мав часу виконати це доручення. Він дуже люб'язно запропонував своїм роботодавцям послати замість нього мене. Не вагаючись, я вдячно зараз же погодився, адже, коли б я добре впорався (чом би й ні?) з цим ділом, я міг дістати постійну роботу в ілюстрованій газеті, де поки що я мав тільки випадкові підробітки.

Мені дали необхідні вказівки, й наступного ж дня я почав збиратися в дорогу. Знов залишаючи Лору (але за яких змінених обставин!) під опіку її сестри, я задумався про майбутнє нашої Меріан. Думки про це часто тривожили мою дружину й мене. Чи мали ми право так егоїстично приймати всю любов, усю відданість цієї великодушної жінки? Хіба не в тому полягав тепер наш обов'язок, щоб забути про себе й подумати тільки про неї? Так ми б найкраще виказали їй свою вдячність... Я спробував висловити все це Меріан, коли перед моїм від'їздом ми з нею на хвилинку зосталися наодинці. Я встиг лише сказати перші слова, як вона взяла мою руку и не дала мені договорити.

— Після всього, що ми втрьох вистраждали разом, — сказала вона, — у нас не може бути ніякої іншої розлуки, крім найостаннішої. Моє серце й моє щастя, Волтере, з Лорою і з вами. Почекаймо трохи, поки при домашньому вогнищі залунають дитячі голоси. Я вчитиму дітей розмовляти, і першим уроком, що його вони перекажуть своїм батькам, буде: «Ми не можемо обійтися без нашої тітоньки Меріан!»

До Парижа я поїхав не сам-один. Останньої хвилини Песка надумався супроводити мене. Після того пам'ятного вечора в опері до нього ніяк не верталася звична його бадьорість. Тож він вирішив спробувати — може, тижневий відпочинок у Парижі звеселить його?

На четвертий день після нашого прибуття до французької столиці я закінчив усі свої справи й написав необхідний звіт. П'ятий день я вирішив побути в Песчиному товаристві — поблукати з ним по місту, подивитись на славетні пам'ятки Парижа.

Готель, де ми зупинились, був переповнений, і нас не змогли поселити на одному поверсі. Моя кімната була на другому поверсі, а Песчина — наді мною, на третьому. Вранці п'ятого дня я пішов нагору дізнатись, чи вже готовий професор. Я ще не ступив на останній східець, коли побачив, як його двері прочинилися зсередини — їх притримувала тонка нервова рука (не рука мого друга). Водночас я почув Песчин голос — він говорив схвильовано, але тихо, своєю рідною мовою:

—...я пам'ятаю ім'я, але я не впізнав цього чоловіка. Ви самі бачили в театрі — він так змінився, що я не міг його впізнати. Я відішлю ваш рапорт — більше я нічого не можу зробити.

— Більш нічого й не вимагається, — відповів другий голос.

Двері відчинилися ширше, і з Песчиної кімнати вийшов русявий незнайомець із рубцем на щоці — той самий, що тиждень тому їхав слідом за графовим кебом. Він мені вклонився, коли я ступив крок убік, щоб його пропустити. Обличчя його було мертвотно-бліде, й він міцно тримався за перила, йдучи вниз східцями.

Я відчинив двері й увійшов до Песчиної кімнати. Він лежав, скулившись якось химерно, в куточку дивана. Коли я підійшов до нього, він неначе аж сахнувся від мене.

— Я потурбував вас? — спитав я. — Я не знав, що у вас сидить ваш приятель, поки не побачив, як він вийшов од вас...

— Ніякий він мені не приятель! — нетерпляче урвав мене Песка. — Сьогодні я його бачив уперше і востаннє.

— Боюсь, він вам приніс лихі вісті?

— Жахливі, Волтере! Вертаймося в Лондон — я не хочу лишатися тут, я шкодую, що взагалі приїхав. Як тяжко гнітять мене нещастя моєї юності! — сказав він, одвертаючись до стіни. — Вони й досі невідступно зі мною. Я намагаюсь про них забути, та вони не забувають мене!..

— Ми можемо виїхати лише післяобід, — відповів я. — А тим часом чи не прогулялися б ви зі мною?

— Ні, друже мій, я почекаю вас тут. Але їдьмо сьогодні ж, прошу вас! Вернімося в Лондон!

Запевнивши його, що він сьогодні ж поїде з Парижа, я пішов собі. Напередодні ввечері ми умовились, що зійдемо на вежу собору Паризької богоматері, взявши за гіда шляхетний роман Віктора Гюго. З усіх славетних пам'яток Парижа я найдужче хотів побачити Нотр-Дам і сам-один подався туди.

Я йшов до собору понад рікою. Дорогою мені довелося проходити повз морг — лиховісний паризький Дім мертвих. Біля входу гомоніла, хвилювалася велика юрба. Очевидно, там, усередині було щось таке, що збуджувало цікавість гулящої юрби, завжди жадібної до страшних видовищ.

Я проминув би те збіговисько й пішов би далі, до собору, коли б моєї уваги не привернула розмова двох чоловіків і жінки, які стояли найближче до мене. Вони-бо щойно вийшли з того приміщення й розповідали цікавим про небіжчика — чоловіка величезного зросту, із дивним знаком на лівій руці.

Почувши ці слова, я зараз же й став за тими, що йшли в морг. Коли через прочинені двері в готелі я почув Песчин голос, а потім побачив обличчя незнайомця, що пройшов повз мене до східців, у голові в мене промайнуло невиразне передчуття: щось сталось? А це вже сама істина відкрилась мені у випадкових словах, що влетіли мені у вуха. Інша помста, не моя, ішла назирці за цим приреченим чоловіком від Оперного театру до дверей його лондонського дому, а звідтіля — до його паризької криївки. Інша помста, не моя, прикликала його до відповіді й скарала на смерть. Тієї миті, коли в театрі я показав на нього Песці в присутності незнайомця, що його розшукував, — тієї миті вирішилась його доля. Мені згадалась моя душевна боротьба, яку я вів із самим собою, коли граф і я стояли віч-на-віч у його домі. Згадалось, як я дозволив йому вислизнути від мене, і я здригнувся від того спогаду.

Повільно, дрібненькими кроками просувався я вперед разом із натовпом, усе ближче й ближче до великої скляної перегородки, що відділяє в моргу мертвих від живих, — ближче й ближче, аж поки опинився в другій шерензі глядачів і зміг через плечі передніх зазирнути туди.

Він лежав — нікому не потрібний, нікому не відомий, виставлений напоказ нешанобливо-цікавому натовпу роззяв. Такий був страшний кінець того довгого життя, що зневажило вділені йому таланти й проминуло в безсердечних злочинствах! Застигле в суворій тиші вічного покою, обличчя його — масивне, широке, владне — виглядало таким величавим, що щебетливі французки довкола мене сплескували руками й вигукували дзвінким хором: «Ах, що за вродливий чоловік!» Убитий він був кинджалом просто в серце. На його тілі не було виявлено більш ніяких слідів насильства, окрім рубця на лівій руці. На тому самому місці, де я бачив випечене тавро на Песчиній лівій руці, у нього були два глибокі порізи у вигляді літери Т, які цілком сховали знак Братства. Його одежа, що висіла над ним угорі, свідчила, що він усвідомлював небезпеку, яка йому загрожувала, — він був у вбранні простого французького робітника. Хвилину, не довше, змушував я себе дивитися на нього крізь скло. Більш ніяких прикмет я не можу описати, бо нічого більше й не бачив...

Згодом, від Пески та з інших джерел, я довідався про деякі подробиці його смерті й наведу їх тут, перш ніж облишити цю тему.

Тіло його витягли з Сени, в тому самому одязі, про який я сказав. При ньому не було нічого, що могло б допомогти визначити його ім'я, суспільне становище чи місце проживання. Рука, що уразила його, безслідно щезла; обставини, за яких його вбито, зосталися нерозгадані. Хай інші самі зроблять свої висновки про це таємниче вбивство, як я зробив свої. Можу тільки сказати, що чоловік із рубцем на щоці був членом Братства (він вступив до нього вже після того як Песка виїхав з Італії), а два порізи у вигляді букви Т означали італійське слово «traditore», тобто «зрадник». Закон Братства покарав зрадника. Оце й усе, що я знаю про загадкову смерть графа Фоско.

Через день після мого від'їзду тіло впізнала графова дружина, яку хтось повідомив про його смерть анонімним листом. Мадам Фоско поховала чоловіка на кладовищі Пер-Лашез. Графиня досі щодня власноручно прикрашає вигадливу бронзову огорожу довкола його могили вінками із живих квітів. Вона живе в щонайсуворішій самоті у Версалі. Не так давно вона опублікувала біографію свого покійного чоловіка. Цей твір не розкриває справжнього його імені, ані висвітлює справжню історію його життя — він цілковито присвячений вихвалянню його родинних цнот, прославлянню його непересічних талантів і переліку нагород та почестей, якими його осипали. Про обставини його смерті вона згадує дуже коротко, а на останній сторінці підсумовує: «Все його життя було боротьбою за священні принципи Порядку й права аристократії — і він прийняв мученицьку смерть за цю справу».

III

Відколи я повернувся з Парижа, минуло літо, осінь, і нічого не сталося такого, про що варто було б тут згадати. Ми жили так тихо, скромно і всамітнено, що мого постійного заробітку цілком вистачало на всі наші потреби.

Уже в новому році, в лютому, знайшлася наша перша дитина — син. Мої мати й сестра та ще місіс Везі були гостями на хрестинах нашого первістка, а місіс Клементс допомагала моїй дружині. Меріан стала хрещеною матір'ю нашого сина, а Песка й містер Гілмор (цей, так би мовити, «в письмовій формі») були його хрещеними батьками. Можу ще додати, що, коли містер Гілмор повернувся до нас через рік, він, на моє прохання, написав і свій власний звіт, поданий тут раніше, дарма що я одержав його найпізніше.

Мені лишається тільки розповісти про подію, що сталася, коли нашому маленькому Волтерові виповнилося півроку.

На той час мене послали в Ірландію — зробити замальовки для нашої газети, де я тепер постійно працював. Я пробув у від'їзді близько двох тижнів, регулярно листуючись з дружиною та Меріан; лише в останні три дні не писав їм, бо не певен був, де опинюся завтра. Назад я їхав уночі, а коли вранці прибув додому, то здивувався вельми, що ніхто мене не зустрів. За день до мого приїзду Лора й Меріан разом із дитиною десь поїхали.

Записка моєї дружини, яку дала мені служниця, тільки побільшила моє здивування. Лора повідомляла, що вони поїхали в Ліммерідж. Меріан заборонила їй хоч що-небудь пояснювати в листі — мене просили незагайно їхати слідом за ними; я все, мовляв, зрозумію, коли прибуду в Камберленд, а тим часом я анітрохи не повинен тривожитись. Оце була і вся записка.

Я ще міг устигнути на ранковий поїзд. Того самого дня після обіду я приїхав у Ліммерідж.

Моя дружина й Меріан були обидві нагорі. Вони розташувалися (від чого я здивувався ще дужче) в тій самій кімнаті, де була моя студія, коли я оправляв гравюри для містера Ферлі. На тому самому стільці, на якому я, бувало, сидів за роботою, сиділа тепер Меріан, а Лора стояла біля пам'ятного мені стола й гортала невеликий альбом із малюнками, що їх колись давно я малював для неї.

— Господи, і що привело вас сюди? — спитав я. — Чи ж знає містер Ферлі...

Меріан не дала мені договорити, сказавши, що містер Ферлі помер. Його розбив параліч, після якого він так уже й не видужав. Містер Кірл сповістив їх про його смерть і порадив негайно їхати в Ліммерідж.

Невиразне передчуття якоїсь великої переміни замріло в моїй голові, однак Лора заговорила швидше, ніж я встиг його усвідомити. Вона пригорнулася до мене, щоб краще натішитися подивом, що не сходив з мого обличчя.

— Волтере, любий мій, — сказала вона, — чи ж треба нам виправдуватися в тому, що ми посміли сюди приїхати? Боюсь, коханий мій, що в такому випадку мені доведеться порушити наше правило й заговорити про минуле.

— Немає ані найменшої потреби спогадувати минуле, — заперечила Меріан. — Ми можемо все пояснити, та ще й куди цікавішим чином, якщо заговоримо про майбутнє. — Вона підвелась і підняла дитину, що гукала й підстрибувала в неї на руках. — Чи знаєте ви, Волтере, хто це такий? — спитала вона, дивлячись на мене блискучими очима, в яких стояли сльози радості.

— Навіть моєму збентеженню є межа, — відповів я. — Думаю, що я ще здатний розпізнати свою власну дитину.

— Дитину! — підхопила вона з колишньою граційною веселістю. — І це ви так по-панібратськи відгукуєтеся про одного з найбагатших поміщиків Англії? Ось я звертаю вашу увагу на це вельможне немовля, але чи здогадуєтеся ви, в чиїй присутності стоїте? Авжеж ні! То дозвольте познайомити двох видатних людей: містер Волтер Гартрайт — і юний спадкоємець Ліммеріджу!

Так вона сказала. Записавши ці її слова, я написав усе. Перо перестає слухатися моєї руки. Закінчено довгу, щасливу працю багатьох місяців. Меріан була нашим добрим ангелом — нехай же її словами закінчиться наша повість.

 

Кінець.

Примечания

Карл V — іспанський король, імператор Священної Римської імперії (1500—1558), сучасник венеціанського художника Тіціана (1476—1576).

Ідеться про Діка Терпіна, розбійника й конокрада, що жив у XVIII сторіччі в Англії

Шерідан Річард (1751 —1816) —англійський драматург, автор комедії «Школа лихослів'я», з якої взято цитату.

Я повинен згадати тут, що наводжу Песчину розповідь із скороченнями й деякими змінами з огляду на надзвичайно серйозний характер, який має його розповідь, а також із почуття обов'язку щодо мого друга. Це єдина частина всієї повісті, де я не маю права бути цілковито відвертим із моїми читачами, оскільки цього вимагає всім зрозуміла обачність. (Приміт. автора).

 

 

Начало формы