Сутність спілкування, його мета і моральний сенс

Спілкування — особлива форма людської взаємодії і міжособистісних взаємин, комунікативна діяльність.

Люди не можуть нормально жити, обмінюватися досві­дом, трудовими і побутовими навичками, не контактуючи один з одним і не впливаючи один на одного (прямо чи опо­середковано). Без спілкування не може відбуватися повноцін­ний розвиток людини як особистості і суб'єкта діяльності. Міжособистісне спілкування становить собою персоніфіковану форму суспільних відносин.

За своєю природою спілкування — соціально-психологіч­не явище. Як показали соціально-психологічні дослідження, основні психічні здібності, властивості, якості і характеристи­ки особи, форми її поведінки й діяльності формуються в про­цесі спілкування з іншими людьми.

Роль спілкування у становленні особи переоцінити немож­ливо: «Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині, як для інших, так і для само­го себе», — писав М Бахтін. Спілкування є обов'язковою умо­вою формування загального інтелекту, розвитку емоційної сфери і волі людини. (Тут можна навести красномовний при­клад з дитиною, яка жила у зграї вовків). Спотворене, пору­шене спілкування веде до деформації внутрішнього світу і психічних властивостей особи. Розвиток індивідуальної свідо­мості також неможливий без спілкування.

Метою спілкування є планування і координація спільної діяльності індивідуума або суспільства в цілому, тобто воно обслуговує іншу, некомунікативну діяльність. Ця продуктивна діяльність може мати як матеріальний характер (матеріальні об'єкти — носії соціальних цінностей — знаряддя, предмети, засоби людської праці), так і духовний (ідеї, думки, ідеали, цінності).

Можливі цілі спілкування надзвичайно широкі і знахо­дяться за межами самого спілкування, тобто спілкування здій­снюється задля чогось: отримати чи надати матеріальні блага (предмети, послуги), забезпечити взаємодію при виконанні спільної роботи (практичної і теоретичної), дістати чи пере­дати ті чи інші дані, змінити стан, допомогти іншому у вирі­шенні його духовних проблем, виробити власне ставлення до важливих явищ життя тощо.

Спілкування — це суб'єкт-суб'єктні відносини із зворот­нім зв'язком, і залежить воно перш за все від цілей і ціннос­тей, на які орієнтується.

У процесі спілкування люди не тільки формують свої уяв­лення про світ, доходять взаєморозуміння, знаходять «спільну мову». Спілкування — це одночасно обмін діями, вчинками, думками і почуттями, переживаннями з іншими людьми, а також звернення людини до самої себе — до власної душі, спогадів, совісті, мрій. Все це складає зміст спілкування. По суті своїй спілкування являє собою форму творчої активності, яка допомагає виявити і розкрити різні грані особистості.

Для культурного розвитку людини спілкування стає потре­бою, його відсутність сприймається як тяжка, - непоправна втрата.

Потреба у спілкуванні не у всіх однакова, вона залежить від цілого комплексу біосоціальних характеристик людини (темпераменту, психічної спрямованості особи — екстравер­ти й інтроверти, цінностей, норм, принципів, традицій, стану здоров'я, нервової системи тощо). Поряд з потребою у спіл­куванні можна говорити про здібність до спілкування (тобто про практичне оволодіння його нормами і правилами).

Спілкування інколи є практично єдиним способом задово­лення людських потреб, однак було б невірним заперечувати самоцінність людського спілкування як засобу духовної вза­ємодії і формування особистості. Кожна людина — молода чи похилого віку — завжди дуже хворобливо переносить стан са­мотності, відірваність від оточуючих. Змінюються об'єктивні і суб'єктивні умови спілкування, загальносоціальні та індивіду­альні ціннісні орієнтації, засоби, форми сучасного спілкуван­ня, але потреба у спілкуванні у людей ніколи не зникає.

Призначення і сенс спілкування в тому, щоб людина са­мовизначилася, самовиразилася, самореалізувалася, самоствердилася, взаємозбагатилась у процесі взаємодії з іншою людиною, яка являє собою вищу цінність у спілкуванні, тобто вона є «дзеркалом», в якому людина пізнає самого себе.

«Все життя ми прищеплюємо собі одні властивості і нама­гаємося придушити інші, все життя свідомо чи несвідомо на­слідуємо, все життя, знаючи про це, чи не знаючи, граємо сво­їх батьків, друзів, знайомих, героїв кіно, літератури й ще незлічений легіон різноманітних персонажів, спільне ім'я яким — історія. Навіть якщо ми із себе нікого не «корчимо», вони «творять» нас. Крізь нашу тілесну оболонку, як посто­яльці готелю, проходять багато різних «я», — відзначає В.Леві.

Саме у спілкуванні людина має можливість дізнатися, хто є та особа, з якою вона спілкується, встановлює стосунки, ви­значити погляди, почуття, світосприйняття, цінності, устано­ви. І, сприймаючи іншу особистість, може зрозуміти особис­тість у собі, самоствердитись. Саме спілкування сприяє самовираженню, реалізації і презентації свого внутрішнього світу, своєї людської гідності. Тому призначення і сенс спілку­вання полягає у визнанні цінності іншої людини, як самої се­бе, і через це, — визначення своєї людської, моральної цін­ності, реалізації її. Спілкування, як ніяка інша діяльність, спроможна вдовольнити цю людську потребу.

Але якщо людина бачить вищу цінність тільки в самій со­бі, якщо ставить перед собою неблагородні, корисливі цілі, якщо інша людина для неї є тільки засобом для досягнення особистих цілей, то таке спілкування можна назвати тільки аморальним і безкультурним.

Визнання цінності коленої людини виявляється у конкрет­них вчинках, оцінках, поглядах, міркуваннях, а також у мімі­ці, жестах, умінні виділити позитивні якості й ставити їх ви­ще окремих недоліків.