Загальна характеристика російської літератури ІІ пол. Хіх століття.

Історичні передумови розвитку літератури ХІХ ст. Російська імперія після Віденського конгресу (1815 р.) відігравала активну роль у європейському житті. За свою участь у придушенні революційних та національно-визвольних рухів вона здобула собі сумнівну славу "жандарма Європи". Виконуючи жандармські функції, Росія не забувала і про свої давні плани посилення впливу на Балканах, які знаходилися під владою давнього ворога – Османської імперії.

На початку 50-х pp. XIX ст. Микола І (30 років правління, ввів режим – «Похмуре семиріччя») готувався завдати Османській Імперії вирішального удару. Приводом до конфлікту стала суперечка між православним і католицьким духівництвом за право нагляду за християнськими святинями в Єрусалимі. Миколу І вкрай образило те, що турецький султан, за підтримки президента Франції Луї-Наполеона, надав перевагу католикам. Натомість російські війська окупували залежні від Туреччини дунайські князівства Молдавію та Валахію. Ці події стали початком Кримської війни (1853-1856 pp.).

Дії Росії викликали негативну реакцію в Європі, і вона опинилась у дипломатичній ізоляції. Англія та Франція, не бажаючи подальшого посилення Росії, 1854 р. оголосили про вступ у війну на боці Туреччини. Згодом до них приєдналося Сардинське королівство. Росія опинилась перед загрозою війни майже на всьому периметрі свого кордону: від Заходу до Далекого Сходу. Це позбавляло її можливості успішно чинити опір об'єднаним силам провідних європейських держав. До того ж технічна відсталість, комплектування армії з неписьменних селян на основі рекрутської повинності, у більшості випадків некомпетентність офіцерського корпусу робили шанси перемоги у війни ефемерними. Після вступу в війну союзників Туреччини основні воєнні події розгорнулись у Криму. У вересні-жовтні 1854 р. десант союзників завдав тут кількох поразок росіянам і оточив головну морську базу імперії на Чорному морі – Севастополь.

Падіння Севастополя фактично означало поразку Росії. Новий імператор Олександр II (1855-1881pp.) вирішив припинити війну. Поразка Росії у Кримській війні та принизливі для неї умови Паризького мирного договору 1856 р. поставили перед імператором Олександром II складні проблеми. Однією з них було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права у Російській імперії означало б невідворотне її перетворення в майбутньому на другорядну державу. 19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив "Положення", "Маніфест" та інші документи селянської реформи, за яким 25 млн кріпосних селян отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики й заводи.

В країні розгортаються національно-визвольні рухи, найжорстокіша політична реакція. Вбивство імператора нічого не змінило в країні, хіба що погіршило становище. Престол наслідував Олександр III (1881- 1894 pp.). "Конституцію" Лоріс-Мелікова було відхилено, в країні запанувала реакція.

Література. Отже, всі ці політичні перипетії вплинули й на літературний процес 19 ст. 60-ті роки пройшли під знаком демократизації художньої свідомості та напруженої ідеологічної боротьби. Література стала основою духовного життя нації. Формується тип письменника-громадянина, який бере активну участь у різних соціально-політичних перипетіях, а часто і в революційній боротьбі (Олександр Герцен, Микола Чернишевський). Російська література мала свою національну своєрідність. Росія не знала Відродження.

Література була по суті релігією (релігія+фольклор=література). Уявлення про людину ведеться через біблійні символи: серце, утробу, тепло. Ніхто не соромиться страждати. Серце у православній релігії – місце зустрічі Бога з людиною.

Герой: новий персонаж – мінливий, що зберігає вірність собі. Він намагається подолати фатальну суперечливість між словом та справою. Він активний, взаємодіє зі світом, несе повну моральну відповідальність за свої вчинки, що рідко бувало у західноєвропейському реалізмі. Також персонажі не органічно вписуються у дійсність, а перебувають у активній конфронтації з нею.

Для російського реалізму характерна масштабність тематики та проблематики:

- показ духовного, внутрішнього світу;

- етико-психологійчний конфлікт батьків та дітей;

- тема народу, його психологізм, можливості;

- повернення до філософської насиченості, символічної значимості образу;

- гуманізм, демократизм.

Провідний жанр – це роман. Російський роман досягає високого рівня майстерності у розкритті нечітких, ледь усвідомлених душевних порухів (внутрішній монолог Толстого). Виникає складний поліфонічний роман (Ф. Достоєвський), що передбачить розвиток ідей діалогізму у ХХ столітті.

Значення російської літератури цього періоду підтверджується її великим успіхом на Заході, конкретними фактами впливу на західні та східні літератури. Переважає суспільно-політична, філософська проблематика. Літературу відрізняє особливий психологізм.

 

2. Життєвий і творчий шлях Ф.Достоєвського (30 жовтня 1821 – 28 січня 1881).

Родовід: У Загальному гербовнику родів російських існує запис «Предок прізвища Ртищевих іменитий муж Прокопій служив у великого князя Дмитра Івановича Донського. У Прокопія був син Лев, на прізьвисько «широкий рот», чиї нащадки служили російському імператору стольниками та в інших чинах. За це Даниїлу Ртищу було подаровано село Достоєво, неподалік від м. Пінська. З 1506 року й пішов рід Достоєвських. В ХІ ст. Достоєво входило до складу Речі Посполитої. Звідси й предки Достоєвського вирушили на Україну, оселившись у селищі Войтовці. У 1789 році народиться батько письменника Михайло Андрійович Достоєвський. Войтовці – зона трьох релігійних течій (уніатства, православ`я, католицтва). 1792 року по другому розподілу Польщі Братславське воєводство відходить до Росії. Таким чином Федір Достоєвський стає громадянином Росії у другому поколінні. Ось так батько Достоєвського одним махом руки відрубує ниточку, яка зв`язує його з батьківським домом.

1809 року Михайло Андрійович покидає західну Малоросію, вступає до Московського відділення імператорської медичної академії, приймає участь у компанії 1812 року. В «Братах Карамазових» є таке висловлювання лакея Смердюкова «В 12-году было на Россию великое нашествие, Наполеона, императора французского. …Хорошо кабы нас тогда покорили эти самые французы. Умная нация покорила бы весьма глупую. И присоединились бы. Совсем даже были бы другие порядки.»

До народження Достоєвського залишається дев`ять років. Він закінчує академію. В січні 1920 року одружується на Марії Федорівні Нечаєвій. В кінці 20-го року народжується Михаїл. З ним він пройде поруч все життя. До народження Федора залишається рік. Оцінюючи життя своє у романі «Підліток» (1875), письменнк словами героя говорить:

«Есть дети, с детства уже задумывающиеся над своей семьёй, с детства оскорбленные неблагообразием отцов своих. Отцов из среды своей, а главное уже в детстве начинающие понимать беспорядочность и случайность основ всей их жизни, отсутствия установившихся форм и родового предания.»

Достоєвський міг народитися, де завгодно. Але він народжується в Маріїнській лікарні для бідних людей 30 жовтня 1821 року. Це доля, карма, це все його майбутнє життя. Все його життя можна назвати «лікарнею для бідних». Це місце, де з дитячих років Достоєвський бачить біль, страждання, смерть.

Онучка Анни Павлівни Філософої – громадської діячки(Трубецкая) запитала: «Який гріх вважається найтяжчим?» Одні відповіли, що це батьковбивство, другі, що це вбивство із-за користі, треті – зрада коханої людини. Тоді вона звернулася до Достоєвського. Той мовчазний, хмурий, сидів у кутку, почувши запитання, Достоєвський помовчав, немов не був впевнений, чи варто йому говорити. Раптом його обличчя змінилося, очі засяяли, сказав: «Найтяжчий гріх – це зґвалтування дитини. Відняти життя – це жахливо. Але відняти віру у красоту кохання, ще найбільш страшний злочин.» Достоєвський розповів епізод зі свого дитинства. Живучи у Москві, він товаришував з дівчинкою, донькою кучера чи кухаря. Якійсь мерзотник в нетверезому стані зґвалтував її. Це перша смерть, яку він бачить. Ставлення до пияцтва було особливим. Смертей він бачив багато. Тут морг, відспівування. Але вони були чужими. А тут помирає людина близька. Від нині всесвітнє зло буде сприйматися, як його особисте зло. Висока таємниця смерті зіштовхується з іншою смертю. Смертю приниженою. Пізніше такою смертю він наказує свого героя Ставрогіна («Беси»).

Про батьків Достоєвський говорить скупо, обмежено. Обожнював матір, уникав розмов про батька. Ця тема була закритою. Сторонніх туди не допускають. Після смерті матері, 37-річної Марії Федорівни, в 1837 році, він пише брату: «Если у тебя будет дочь, то назови ее Марией». Смерть матері означала смерть сім`ї. Було 4 брата і 3 сестри, дуже любив сестру Варвару (від 2-х до 18-ти), Федору на той час виповнилося 16 років.

З осені 1834 по весну 1837 Достоєвський відвідував приватний пансіон Л.І.Чермака.

Про батька говорять, як про людину злу, ненависну, власну. Існують перекази про таємничу смерть батька (1839 р.). Розповідають, що він помер від апоплексичного приступу. Так було написано у лікарському висновку. Але відома й інша версія, що батька убито кріпаками, котрі служили у дворі Достоєвських. Достоєвський, знаходячись під впливом смерті батька, втрачає мову. Як би там не було, ця смерть була для Федора таємницею всього його життя:

«Пристрасть його до спиртних напоїв мабуть збільшилася, і він майже постійно бував не в нормальному стані. Настала весна, мало що обіцяла хорошого … Ось у цей-то час в селі Чермашне на полях під узліссям працювала артіль мужиків, десяток чи півтора десятка людей, діло, значить, було далеко від житла. Виведений із себе,батько розлютився і почав дуже кричати на селян. Один з них, більш зухвалий, відповів на цей крик сильною грубістю і слідом за тим, злякавшися цієї брутальності, крикнув: «Хлопці, карачун йому!..». І з цим вигуком всі селяни, в числі до 15 осіб, кинулися на батька і в одну мить, звичайно, покінчили з ним…» — Із спогадів А. М. Достоєвського