Небанківські фінансово-кредитні установи

Валютні відносини

За економічним змістом валютні відносини – це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств різних країн і обслуговуються валютою.

Валютні відносини – це економічні відносини, пов’язані з використанням національних валют у світовому господарстві при обміні результатами праці національних економік, а також використання іноземних валют на території окремої країни.

Учасники валютних відносин: держави, міжнародні організації, юридичні особи, фізичні особи. Валютні відносини поділяють на національні та світові.

Національні валютні відносини – це сукупність відносин, за допомогою яких здійснюється між народний платіжний обіг, формуються та використовуються валютні ресурси, необхідні для функціонування економіки країни. З організаційно-правового погляду національні валютні відносини – державно-правова форма організації функціонування валюти в країні, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв'язків та закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національні валютні відносини тісно пов'язані зі світовими валютними. Зв'язок світових валютних відносин із національними здійснюється через національні банки, що обслуговують та регулюють валютні відносини, і виявляється в міждержавному валютному регулюванні та координуванні валютних політик країн. Міжнародні валютні відносини - сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Валютна система

Валютна система – форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами. Валютні системи поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Валютна система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є: сприяння розвитку товарообмінних операцій; встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами; здійснення платежів для покриття угод; забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів.

Світова валютна система

Валютна система – форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами. Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Призначенням (функціями) світової валютної системи є: сприяння розвитку товарообмінних операцій; встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами; здійснення платежів для покриття угод; забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів.

Основні складові світової валютної системи: світовий грошовий товар;валютний курс;валютні ринки;міжнародна валютна ліквідність;міжнародні валютно-фінансові організації.

Головне завдання світової валютної системи: ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Основна відмінність функціонування світової та міжнародної (регіональної) валютної системи від національної - це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді.

Європейська валютна система

Європейська валютна (монетарна) система — регіональна валютна система, спрямована на об'єднання валют Спільного ринку у спільну одиницю. Європейська Валютна Система спиралася на три елементи: Європейська валютна одиниця — ЕКЮ; Курсово-інтервенційний механізм;Кредитний механізм. З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Функції ЕКЮ: міра вартості у механізмі валютних курсів, основа для визначення показника відхилення курсів валют від центрального курсу, платіжний засіб для розрахунків в рамках інтервенцій на валютному ринку, платіжний засіб для розрахунків між органами та фінансовими інституціями Співтовариства, одиниця, у якій складався бюджет Співтовариства та проводилися усі розрахунки в рамках Співтовариства.

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання. Механізм кредитування визначає умови надання кредиту фінансової допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.

Підводячи підсумки функціонування механізму ЄВС, необхідно підкреслити, що вона ґрунтувалася на трьох основних опорах: механізмі валютних курсів, який був серцевиною системи; механізмі приведення в дію цілого арсеналу кредитних інструментів при керівництві ЄФВС; екю, яке було ядром системи і на базі якого встановлювалися курси валют країн ЄВС.

Класифікація валюти

Валюта – це грошові кошти, формування та використання яких пов’язано із зовнішньоекономічними відносинами. 1) За емітентською належністю виділяють: національну валюту, яка виражена у грошах, що емітуються національною банківською системою; іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн; колективну валюту, виражену в міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами та функціонують за міждержавними угодами. 2) За режимом використання валютиподіляються на конвертовані та неконвертовані. Неконвертовані валюти неможливо вільно обміняти на інші валюти. Їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Конвертовані валюти вільно обмінюються на валюти інших країн за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться чи ввозяться через кордон. Конвертованість валюти можна класифікувати за кількома критеріями: за повнотою конвертації (повна, часткова); за видами суб’єктів (зовнішня, внутрішня); за характером економічних операцій, що обслуговуються (за поточними операціями, за переміщенням капіталу). Повна конвертованість означає можливість вільного обміну національної валюти на іноземну для всіх категорій власників (юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів) та за всіма видами цілей та операцій (платежі за поточними операціями, за рухом капіталу і переказами). Часткова конвертованість валюти означає, що національна валюта обмінюється на іноземну з певними обмеженнями. 3) За сферою застосування: національна; міжнародна; регіональна: СПЗ (спеціальні права запозичення); євро. 4) Відносно курсів інших валют: сильна (тверда) — це валюта, яка характеризується стабільним валютним курсом, що відповідає основним макроекономічним закономірностям; слаба (м’яка); 5) За матеріально-речовою формою: готівкова;безготівкова;відносно валютних запасів країни:резервна та ін.

Резервна валюта — це національна валюта провідних країн світу, що накопичується центральними банками інших країн як резерв коштів для міжнародних розрахунків.

Валютний курс

Ціною грошовою одиниці тієї чи іншої країни на валютному ринку виступає валютний курс, який являє собою співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу. Стан валютного курсу залежить від: співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку у кожному конкретному випадку; стану платіжного балансу держави; різниці процентних ставок у різних країнах; ступеня довіри до даної національної валюти на світових валютних ринках; міждержавної й соціальної стабільності держави, напряму її зовнішньополітичного курсу, міжнародного авторитету.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій: подолання національних обмежень грошової одиниці;локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну;виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.

Зниження курсу національної грошової одиниці (девальвація) сприяє подорожчанню імпорту й зростанню експорту, і навпаки - зростання курсу (ревальвація) призводить до здешевлення імпорту і падіння експорту.

Валютний курс класифікують за такими ознаками: 1) за способом регулювання: фіксований валютний курс; мінливий валютний курс, такий що коливається в межах коридору; плаваючий курс, який змінюється залежно від ринкового попиту та пропозиції; 2) Спосіб розрахунку: Паритетний; Фактичний. 3 ) Спосіб установлення: Офіційний; Неофіційний. 4) Відношення до учасників угоди: Курс покупки; Курс продажу; Середній курс. 5) По обліку інфляції: Реальний; Номінальний. 6) По способу продажу: Курс наявного продажу; Курс безготівкового продажу; Оптовий курс обміну валют; Банкнотний. 7) Відношення до паритету купівельної спроможності валют: Завищений; Занижений; Паритетний.

Номінальний валютний курс - це відносна ціна двох валют, тобто ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти.

Реальний валютний курс - це номінальний валютний курс, помножений на співвідношення внутрішніх цін до цін країни, до валюти якої коту-ється національна валюта.

Валютний ринок

За своїм економічним змістом валютний ринок - це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта.

За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок - це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції.

Валютний ринок класифікуються за різними критеріями. 1. Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий та позабіржовий. 2. За характером операцій на валютному ринку виділяють ринок конверсійних операцій та ринок депозитно-кредитних операцій. На ринку конверсійних операцій купівля-продаж валюти здійснюється переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликими цінностями у вигляді різних валют. На ринку депозитно-кредитних операцій банки залучають інвалюту на депозитні вклади та надають інвалютні позички на узгоджені терміни. 4. За територіальним розміщенням – європейський, північноамериканський, азіатський та ін. 5. За формою валюти – ринок безготівкових операцій, ринок готівки. Валютний ринок має свою структуру, яка включає національні (місцеві) ринки, міжнародні ринки, світовий ринок. Національні валютні ринки обмежуються економічним простором конкретної країни та регулюються її національним валютним законодавством. Міжнародні валютні ринки регулюються міждержавними угодами між учасниками цих ринків. Міжнародні ринки формуються зазвичай у містах із вигідним географічним розташуванням, великою концентрацією фінансових інституцій. Основними функціями валютного ринку є: забезпечення умов і механізмів для реалізації валютної політики держави; формування та урівноваження попиту та пропозиції валюти і регулювання валютного курсу; створення суб’єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів і сприяння розвитку зовнішньої торгівлі; забезпечення прибутку учасникам валютних відносин; страхування валютних ризиків та диверсифікація валютних резервів. Об’єктом купівлі продажу на валютному ринку є валютні цінності (іноземні – для резидентів, національні – для нерезидентів). Суб’єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (фізичні та юридичні особи, резиденти та нерезиденти) і посередники (банки, брокерські компанії, валютні біржі).

Валютні операції

Валютні операції – контракти агентів валютного ринку по купівлі-продажу, розрахунку і наданні позички в іноземній валюті на конкретних умовах (сума, обмінний курс, відсоткова ставка, період) із виконанням на певну дату. Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку. Ці операції класифікуються за кількома критеріями. 1. За терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти: касові, або операції з негайною поставкою; строкові. 2. За механізмом здійснення операцій: операції спот; форвардні операції; ф 'ючерсні операції; опціонні операції. 3. За цільовим призначенням: операції з метою одержання валюти для здійснення платежів за міжнародними розрахунками; операції з метою страхування від валютних ризиків (операції хеджування); операції з метою одержання прибутку або спекулятивні операції. 4. За формою здійснення: безготівкові; готівкові. 5. За масштабами операцій: оптові (здійснюються між банками); роздрібні (здійснюються між банками та їх клієнтами). 6. За характером операцій: на конверсійні та депозитно-кредитні операції.

Валютне регулювання

Валютна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері валютних відносин, спрямованих на реалізацію визначених державою стратегічних завдань розвитку національної економіки. Валютний контроль являє собою сукупність заходів, спрямованих на перевірку дотримання та забезпечення виконання законодавчо-нормативних вимог, норм та правил проведення валютних операцій. Валютне регулювання – це діяльність держави й уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку. Валютне регулювання – це сукупність нормативних документів, установлених органами валютного регулювання у законодавчому чи адміністративному порядку, які спрямовані на регулювання потоків капіталу в країну та за її межі, а також валютних операцій, що здійснюються в межах держави, з метою підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці, достатнього рівня валютних резервів і збалансованості міжнародних платежів.

Метою валютного регулювання є підтримка економічної стабільності й утворення надійного фундаменту для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс і на валютно-обмінні операції.

Основні завдання валютного регулювання та контролю: організація системи курсоутворення, захист і забезпечення необхідного ступеня конвертованості національних грошей;регулювання платіжної функції іноземної валюти, регламентація поточних операцій платіжного балансу;організація внутрішнього валютного ринку;регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;захист іноземних інвестицій, регулювання процесів утворення та руху капіталу;встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;забезпечення стабільних джерел надходження інвалюти на національний валютний ринок.

Суб’єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без винятку учасники валютних операцій: центральний банк; уряд країни; уповноважені банки; юридичні особи – резиденти і нерезиденти; фізичні особи – резиденти і нерезиденти.

 

Фінансові посередники

Фінансові інститути - це посередники, які забезпечують зустріч інвестора і позичальника. До них належать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи). Основна функція фінансових посередників — це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки, їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для позичальників.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому: 1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на висхідні позиції; 2) скорочення витрат базових суб'єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів; 3) послабленні фінансових ризиків для базових суб'єктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників; 4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу; 5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники.

Виділимо основні функції фінансового посередництва: 1) активізація механізмів трансформації заощаджень в інвестиції шляхом підвищення інвестиційної активності індивідуальних інвесторів; 2) активізація процесів перерозподілу та мобільності капіталів. 3) зниження відсоткових ставок; 4) професійний відбір об'єктів інвестування; 5) економія на масштабах операцій; 6) диверсифікація активів та уникнення ризиків інвестування.

Класифікація фінансових посередників за їх участю у формуванні пропозиції грошей: банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей; небанківські фінансово-кредитні установи, які не здатні безпосередньо впливати на пропозицію грошей через мультиплікатор.

Банки: суть та функції

Відповідно до законодавства, банк – це юридична особа, яка на підставі ліцензії НБУ здійснює діяльність по залученню вкладів від фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах. До банківської діяльності відносять наступні посередницькі операції: приймання грошових вкладів від клієнтів; надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; здійснення розрахунків між клієнтами.

Банком в економічному розумінні можна розглядати інституцію, яка здійснює комплекс з трьох базових операцій: депозитних, кредитних і розрахункових.

Є дві функції банків: трансформаційна і емісійна. Трансформаційна функція полягає у зміні якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки (рівень ризикованості, строковість, обсяги, спрямування в просторі). У зв’язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції: трансформація ризиків; трансформація строків; трансформація обсягів; просторова трансформація.

Трансформація ризиків полягає в тому, що банки вживаючи відповідних заходів, можуть звести ризиків для своїх вкладників і акціонерів до мінімуму. До таких заходів належить: диверсифікація активних операцій; створення резервів; диференціація процентних ставок; страхування депозитів.

Трансформація строків означає, що мобілізуючи значні обсяги короткострокових коштів банки одержують можливість частину їх спрямовувати в довгострокові позички та інші довгострокові активи.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів.

Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування проектів одного регіону, однієї країни, одного об’єкта.

Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію грошей.

Банківська система

Банківська система - законодавчо визначена, чітко структурована та су­бординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльність на постійній професійній основі і функціонально взаємозв’язані в самостійну економічну структуру.

Самостійність банківської системи як економічної структури має подвійне спрямування: відносно окремих банків як її структурних елементів; відносно інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з банківською.

Цілі банківської системи: забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами; забезпечення надійності і стабільності функціонування окре­мих банків та банківської системи в цілому з метою стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки.

Банківська система спроможна виконувати три такі функції: трансформаційну; створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну); забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).

Трансформаційна функція, яка полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб'єктів господарювання і передаючи їх різними способами іншим суб'єктам, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики. Функція створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності.

До таких загальних рис банківської системи можна віднести: поєднання багатьох однотипних елементів, які підпорядковуються однаковим цілям; динамічність системи; закритість системи; саморегуляція системи.

До специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи і виділяють її з ряду інших, можна віднести: дворівневу побудову; поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому; централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів; наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків.

14. Комерційні банки: суть та види

Фінансово-кредитна установа - юридична особа, яка проводить одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів від населення. У широкому розумінні, комерційний банк - це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними. У вузькому розумінні, комерційний банк - це банк, який виконує певний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку.

Види комерційних банків: 1) універсальні – вид комерційних банків, які виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. 2) спеціалізовані - вид комерційних банків, які виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки.

Класифікаційні ознаки: Порядок створення - перепрофільовані, новостворені; Характер спеціалізації - універсальні, спеціалізовані; Територія діяльності - Регіональні, республіканські, міжнародні; Розмір - Великі, середні, малі; Форма власності - Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною власністю, змішані; Функції і характер виконуваних операцій - Інвестиційні зберігання, депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові, біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні; Характер відносин - Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені; Ступінь впливу - Монополісти, аутсайдери; Структура - Багатопрофільні, безфіліальні; Ступінь контролю - Контролюючі, контрольовані; Конкурентоспроможність - Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні; Фінансовий стан - Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути.

Економічні межі кредиту

Економічні межі кредиту - рівень розвитку кредитних відносин в народному господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки.

Разом з тим сама економічна межа може розглядатися в кількох аспектах: залежно від певного рівня економічної системи — як мікроекономічна і макроекономічна межі кредиту;залежно від призначення можна говорити про кількісну і якісну межі кредиту.

Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників — юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників: динаміки ринкової ставки позичкового процента;характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному капіталі;стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання;ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.

Макроекономічна межа кредиту визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень у народне господарство в цілому. Проте макроеконо­мічна межа кредиту є не простою механічною сумою багатьох мікромеж, а має відносну самодостатність і формується під впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як: обсяги і темпи зростання ВВП; структура і рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів; цілі і методи державної грошово-кредитної політики; розвиток ринкових відносин тощо.

Види кредиту

Міжгосподарський кредит — це кредит, який існує між функціонуючими суб’єктами господарювання.

Комерційний кредит — це форма руху безпосередньо промислового капіталу і спосіб перетворення товарного капіталу у грошовий шляхом продажу товарів із відстроченням платежу та з поверненням боргу грошима.

Банківський кредит - це економічні відносини, в процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення. Ці відносини передбачають рух вартості (позикового капіталу) від банку (кредитора) до позичальника (дебітора) і навпаки.

Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками: 1) За укрупненими об’єктами кредитування банківський кредит поділяється на три групи:в основний капітал, в оборотний капітал, на споживчі потреби; 2) За характером повернення: з одноразовим поверненням, з погашенням у розстрочку, з регресією платежів; 3) За термінами користування: короткостроковий (умовно до одного року), середньостроковий (від одного до трьох років) і довгостроковий (понад три роки); 4) За сферами суспільного відтворення розрізняють кредити у сферу виробництва, у сферу обігу та у сферу споживання; 5) За порядком надання кредит поділяється на прямий і непрямий; 6) За методом надання розрізняють кредити, які позичальники отримують одноразово, перманентно або гарантовано; 7) За схемою надання розрізняють кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії, револьверні, контокорентні та овердрафт; 8) За формою залучення кредиторів до кредитних операцій банківський кредит буває двосторонній, консорціумний (синдикатний), паралельний (багатосторонній); 9) За забезпеченістю повернення кредити бувають забезпечені та незабезпечені (бланкові); 10) За ступенем ризику кредити поділяються на дві групи — стандартні та з підвищеним ризиком; 11) За строками повернення розрізняють кредити строкові, до запитання, відстрочені (пролонговані) та прострочені.

Державний кредит - це кредит, одним із учасників якого (позичальником чи кредитором) є держава в особі уряду або місцевих органів самоврядування. Споживчий кредит - кредит, який надається юридичним чи фізичним особам на споживчі цілі. Міжнародний кредит - це переміщення позичкового капіталу з однієї країни в іншу. З алежно від того, хто є кредитором, розрізняють фірмовий, банківський та урядовий кредити. Фірмовий кредит - це, власне, комерційний кредит на міжнародному рівні, коли іноземний експортер продає товар вітчизняному імпортерові в кредит. Урядовий кредит може надаватись урядом однієї країни уряду іншої країни в межах укладеної між ними угоди, а також шляхом розміщення урядом своїх цінних паперів на зарубіжних фінансових ринках. Банківський кредит - це економічні відносини, в процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення.

Позичновий процент

Норма позичкового процента — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100.

Норма позичкового процента залежить від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Мінімальна межа норми позичкового процента не повинна дорівнювати нулю. Максимальна межа норми позичкового процента не може бути вищою за норму прибутку.

На рівень норми процента впливають: розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві та товарно-грошова збалансованість виробництва; масштаби виробництва; співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави; циклічність коливань виробництва; сезонність умов виробництва та реалізації продукції; темпи інфляції; своєчасність повернення кредиту; рівень кредитно-грошового регулювання економіки центральним банком; міжнародні чинники.

Процентна ставка – це відносна величина доходу (процентних грошей) за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу до суми боргу за одиницю часу. Визначена таким чином процентна ставка називається простою.

Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей в борг називаються процентними грошима або процентами. Розрахунок просних процентів здійснюється за формулою: P=K*S*T, де P- процентні гроші, K-величина кредиту, S-процентна ставка за один період нарахування процентів, T–кількість періодів нарахування процентів.

Функції позичкового процента: 1) Розподільна функція процента змушує позичальника раціонально використати надані йому кредитором у тимчасове користування кошти, щоб не тільки їх повернути, а й отримати додатковий дохід. 2) Функція збереження позичкового капіталу полягає в тому, що з допомогою процента кредитору забезпечується повернення від позичальника як мінімум вартості, рівноцінної тій, що була надана в кредит.

Функції процента визначають його роль у суспільстві. Насамперед процент сприяє більш ефективному використанню кредиту, зміцненню комерційного або господарського розрахунку. Процент сприяє й більш ефективному використанню суб’єк­тами господарювання своїх власних грошових коштів. Велику роль відіграє процент у стимулюванні населення вкладати свої заощадження в банки.

21. Центральний банк: функції та правовий статус

Центральний банк характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом державної влади, уповноваженим здійснювати державне управління в сфері банківської діяльності, а з іншого, — банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків.

Головне призначення центрального банку — це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки. Центральний банк впливає на грошовий об