Розвиток капіталізму в Україні 19 – поч. 20ст. Модернізація промисловості. Столипінська аграрна реформа.

Утворення й розвиток політичних партій в Україні (кін. 19 – поч. 20)

Політичні партії в Україні вперше виникають на зламі XIX-XX ст. як на

території Російської імперії (Наддніпрянська Україна), так і в

Австро-Угорщині (Галичина): Українсько-Руська радикальна партія (Львів)

заснована в 1890 році; Революційна українська партія (РУП) (Харків) в

1900 році; Українська народна партія в 1902 році; Українська

демократична партія в 1904; Українська партія

соціалістів-революціонерів в 1907 році та ін. Після утвердження

радянської влади в Україні багатопартійна система була зруйнована і

розпочалася (як і на всій території СРСР) епоха однопартійної системи. В

той же час у 20-30-х pp. XX ст. у Галичині, Буковині і Закарпатті діяло

близько 100 політичних партій.

Відродження політичних партій в Україні почалось в період перебудови і

було пов'язане з боротьбою проти тоталітаризму, за демократію і

незалежність української держави. Головною і наймасовішою політичною

силою, яка протистояла монополії КПРС, був Народний Рух України — широке

об'єднання політичне активних громадян, які прагнули змін. Саме Народний

Рух і став своєрідною колискою для більшості нових політичних партій

України, їх створення почалось ще до проголошення незалежності України:

Українська республіканська партія (УРП) заснована у 1990 р.; Українська

селянська демократична партія (УСДП) у 1991 р.; Народна партія України (НПУ) у 1991 р.; Соціал-демократична партія України (СДПУ) у 1991 р.;

Українська християнсько-демократична партія України (УХДП) у 1991р.

Соціалістична партія України (СПУ) у 1991 р. та ін. За 10 років

існування незалежної української держави створено і зареєстровано

міністерством юстиції України більше 100 нових політичних партій.

УНР доби Центральної Ради: діяльність, проблеми, результати.

Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало.

Як уже зазначалося, певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Розвиток капіталізму в Україні 19 – поч. 20ст. Модернізація промисловості. Столипінська аграрна реформа.

19 лютого 1861 р. царським маніфестом кріпосне право було скасоване. Селяни отримували особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасовозобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20 відсотків.

Незважаючи на половинчастість реформи, 1861 р. став переломним для розвитку капіталізму в країні. Реформа внесла корінні зміни у розподіл земельної власності. Інтенсивно йшов процес розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих робітників. Таким чином, було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин.

Вслід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися найважливіших питань державного устрою Російської імперії.

З 1864 р. запроваджено земельну та судову реформи. Земське самоуправління вводилося в усіх українських губерніях, крім Правобережжя, оскільки там мала перевагу польська шляхта, а до неї царський уряд після повстання 1863 р. не мав довіри. У виборах до земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при цьому виборці були поділені на три категорії: поміщиків, міщан та селян. Перевага надавалась поміщикам. В ряді земств, особливо на Полтавщині, відчутні були українофільські настрої. Серед земських діячів зросла плеяда активних учасників українського національного руху, як О. Русов, І.Шраг, В.Тарнавський, І. Лучицький, В.Самійленко та ін.

За судовою реформою, вводився позастановий, відкритий, незалежні від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалося за участю двох сторін --обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа в значній мірі сприяла оновленню правової системи, обмеженню станових привілеїв і формуванню нового почуття законності. Внаслідок реформи з'являється нова група високоосвіченої інтелігенції - адвокати-юристи.

У цей же час здійснювалась військова реформа. Більш ніж у півтора рази була скорочена армія, значна частина якої перебувала на території України. Для швидкого розгортання військ під час воєнних дій створювались військової округи. Розпочалося переозброєння армії, і військові замовлення активізували розвиток важкої промисловості.

Нарешті, з 1874р. замість рекрутських наборів запроваджувалась загальна військова повинність, тривалість служби обмежувалась 6 роками в армії і 7 роками на флоті. За умови одержання освіти строк служби значно скорочувався.

З 1864 р. почалась також реформа освіти. За цією реформою, всі типи І початкових шкіл перетворювались на початкові народні училища, керівництво якими передавалось повітовим і губернським училищним радам. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага надавалась гуманітарним предметам, і їх випускники могли без іспитів вступати до університеті. Реальні гімназії мали природничий ухил, і після їх закінчення молодь мала право вступу і лише до вищих технічних навчальних закладів. Кількість технічних вузів значно збільшується. Розширюється автономія університетів і вдосконалюються навчальні програми.

У 1870 р. царський уряд провів реформу міського самоврядування: в містах створювались міські думи, члени яких обиралися всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міські думи і їхні виконавчі органи, міські управи, займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.

Таким чином, реформи 60-70-х років значно прискорили розвиток капіталізму в економічному житті і в соціальній сфері, були першим кроком на шляху реформування Російської імперії. Хоча їх обмеженість і непослідовність таїла в собі майбутні грізні соціальні конфлікти, внаслідок цих реформ Україна в другій половині XIX ст. невпізнанно змінилася.

Столипінська аграрна реформа передбачала:

— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;

— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі.

 

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907—1915 pp. в індивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. До 1916 р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів (14% селянських дворів).

Столипінська реформа значно збільшила масштаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід) з українських земель. Протягом 1906—1912 pp. переселилось близько 1 млн. осіб, але майже чверть їх повернулась.

 

Незважаючи на такі успіхи, столипінська реформа не виконала головного свого завдання: вона не створила опори царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, а ще більше її загострила. До конфлікту селянин-поміщик додався конфлікт між заможним і бідним селянином.

Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто, за рахунок розорення частини селян, поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території на Сході.

Завершити свої реформи П. Столипіну не вдалось. 1 вересня 1911 р. він був застрелений у Києві в оперному театрі. Поховано Столипіна на території Києво-Печерської лаври.

Ключові дати

1906 р. - початок реформ

1 вересня 1911 р. - вбивство П. Столипіна