Готельні послуги та розвиток курортів у XIX - на початку XX століття

У XIX ст. Київ, маючи сприятливі природно-кліматичні умови, вигідне географічне положення, значну архітектурно-історичну спадщину, високий адміністративний статус і підприємливе, активне та працелюбне населення, мав значний потенціал для того, щоб стати великим туристичним центром Східної Європи. Але для успіху в цій сфері не вистачало сучасної туристичної інфраструктури, тобто готелів, закладів харчування та розваг для туристів, налагодженої транспортної системи.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., плани перебудови центральних вулиць міста згідно нових вимог виконувались повільно. Серед великих готелів Києва виділялись тільки "Зеленая гостиница", яка була побудована ще в 1803-1805 рр. і належала Лаврі. Майже півсторіччя цей готель був найпопулярнішим у Києві. В 1825 р. тут зупинявся О. Грибоєдов. Лаврський готель складався з одного 4-поверхово-го і трьох 2-поверхових корпусів, які розміщувалися поза огорожею монастиря, в Гостинно-Лаврському провулку, що йшов до печер. На цьому місці в давнину існував притулок для прочан, жебраків та калік, заснований ще преподобним Феодосієм.

Лаврський готель мав у 1850 р. 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не враховуючи маленьких будиночків. Приміщенням готелю можна було користуватись безкоштовно протягом 2-х тижнів, їжа коштувала 25 коп. за порцію, окремою в 5 коп. була платня за користування самоваром. Видача обідів починалась о дванадцятій годині. Один з корпусів готелю містив лікарню. Готель приймав до 85 тис. відвідувачів на рік. Утримувався Лаврський готель, головним чином, на кошти графині Анастасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та введенням в дію залізничних доріг помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Існували три основні шляхи, якими користувалися туристи: на пароплавах (по Дніпру); залізницею та в диліжансах.

Особливо важливою була для Києва Південно-Західна залізниця, вона з'єднувала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом і Харковом. Московсько-Київсько-Воронезька залізниця слугувала для найкоротшого сполучення з Москвою.

Києво-Полтавська відкривала прямий шлях до Криму (була введена в експлуатацію у 1901 р.). Києво-Ковельська залізниця вела до західних кордонів Росії.

Сім кур'єрських, поштових і товарно-пасажирських потягів з вагонами І-го, ІІ-го та ІІІ-го класів щоденно приймав і відправляв у зворотному напрямку побудований в стилі англійської готики павільйон Центральної станції київських залізничних доріг, відкритий у 1870 р. (архітектор Вишневський). Вокзал мав загальну площу 460 кв. м: розкішні зали очікування для аристократів, маленькі та брудні приміщення для простолюду. Міська станція залізничних доріг виконувала доручення пасажирів з доставки багажу до квартир і готелів. Умови цих послуг знали провідники кожного потягу. ФЕДОРИНА

Прибулих до Києва пасажирів часто зустрічав духовий оркестр. Прибуття потягів очікували кінні екіпажі, готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори. Знайти екіпаж не було проблемою, але найняти його було недешево. На привокзальній площі працювали комісіонери, вдягнені у фірмовий одяг і картузи з літерою "К", вони пропонували зупинитися в найкращих готелях Києва. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Київ славився гостинністю, і готелів вистачало на всіх заможних туристів.

Найфешенебельнішими вважались "Гранд-Отель", "Отель де Франс", "Бель-Вю" та "Европейская" на Хрещатику, а також "Метрополь" на Великій Володимирській. В першокласних номерах - розкішне меблювання, чемна прислуга, власні екіпажі, телефон. Номер зі зручностями коштував від 1 до 12 карбованців на добу; самовар та білизна - за окрему платню.

Гучні назви київських готелів відображали географію Європи: "Малороссия", "Дрезден", "Россия", "Петербуржская", "Английская", "Лондон", "Рим", "Неаполь", "Женева".

Підприємливі кияни утримували велику кількість мебльованих кімнат майже на кожній вулиці міста. Сервіс в них не поступався першокласним готелям, а коштував у декілька разів дешевше.

Велика кількість готелів розміщувалась на вулиці Безаківській (нині Комінтерна) - їх скупчення пояснювалось безпосередньою близькістю вокзалу та прекрасного ботанічного парку. Майже всі готелі на цій вулиці були побудовані у 1880-1890 рр.

64 готелі Києва, які були в Києві до 1901 р., можна умовно розділити на чотири великі групи.

1. Готелі, що знаходились безпосередньо поруч з вокзалом (4).
2. Готелі на Подолі (11). Розвиток подільської готельної інфраструктури був пов'язаний, по-перше, з близькістю Дніпра, по-друге, з історично-обумовленою спеціалізацією району - торгівлею, організацією ярмарків.
3. Готелі в безпосередній близькості від Лаври та вздовж вул. Олександрівської (нині Грушевського). їх присутність була обумовленою близькістю Києво-Печерської лаври, важливих адміністративних будинків, великих парків, що дозволяло печерським готелям конкурувати з готелями центру.
4. Готелі центру міста. На території сучасного Старокиївського району функціонувало 44 готелі. Архітектори доклали максимум зусиль, щоб центр Києва став "доходним місцем з точки зору туризму". Здебільшого, на Хрещатику переважав стиль "віденський модерн". На східному кінці Хрещатика виникло розкішне місце розваг - парк "Шато де Флер", створений у 1863 р., зі своєю перлиною - Долиною троянд (нині на цьому місці стадіон "Динамо"). У всіх першокласних готелях були лазні, гаряча вод; їжа подавалась в номери або споживалась в ресторані, був свій погріб вин, які раз на добу подавались клієнтам безкоштовно.

Найдорожчим рестораном Києва в кінці XIX ст. був ресторан при готелі "Метрополь", який належав купцеві Дьякову. Престижними вважались ресторани при готелях "Бель-Вю", "Европейская", "Гранд-Огель", "Континенталь". користувались популярністю, але не були такими дорогими ресторани при готелі "Орион", "Древняя Русь" і "Марсель". Добрий обід тут коштував 30-40 коп.

Порція кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових кав'ярнях "Варшавская" на Лютеранській і "Швейцарская" на Прорізній - 25 коп. ТОМАС

Всі готелі мали спеціальний штат посильних, які виконували різні доручення клієнтів. З появою телефону всі готелі скористалися цим досягненням цивілізації, і потреба в посильних різко зменшилася.

Згодом по головній вулиці Києва Хрещатику був пущений трамвай, де проїзд коштував набагато дешевше, ніж в омнібусах та екіпажах.

На початку XX ст. 5 київських готелів того часу вважались готелями вищої категорії, згідно світових стандартів. Це "Континенталь", "Гранд-Отель", "Бель-Вю", "Европейская", і "Франсуа". Ще два були на ранг нижче, але теж користувалися популярністю - це "Английская" та "Националь". На жаль, до 1930 р. залишилось тільки 5 діючих готелів. Це "Континенталь" по вул. К. Маркса з 94 номерами, "Марсель" на бульварі Шевченка, "Новая Россия" і "Красний Киев" на вул. Леніна і "Сельсини дом" на вул. Горького. Змінились часи, а з ними і назви вулиць та готелів. "Континенталь" підірвали в 1941 р. при відступі радянських військ з Києва; готелі "Бель-Вю", "Гранд-Отель" та "Французская" знищили німці; будинок готелю "Европейская" був знесений у 1978 році.

Аналогічно Києву розвивалась туристична інфраструктура на рубежі ХІХ-ХХ ст. і в інших великих містах України - в Одесі, Харкові.

Особливо активним було будівництво готелів в Одесі, оскільки це був великий морський порт і зручне місце для розвитку туризму. Більшість готелів розміщувались у центрі міста, біля морвокзалу на Приморському бульварі, на вул. Пушкінській, яка з'єднувала морський та залізничний вокзали. У дореволюційній

Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Найбільш популярними були готелі "Лондонская" (1899 р. архітектор Ю. Дмитренко) на Приморському бульварі, "Бристоль" (1899 р. архітектор А. Бернардацці) на вулиці Пушкінській, "Пассаж" (1898 р. архітектори Л. Влодек і Т. Фішер) на розі Преображенської та Дерибасівської. Цікаво, що незважаючи на столітній вік, ці готелі функціонували в Одесі й на початку XXI століття.

В Ялті перший готель побудували в 60-ті рр. XIX ст. Матильда Рибіцька; вона придбала наділ землі в Ялті по вул. Бульварній, 12 у княгині Воронцової, де згодом архітектором Бшліманом був збудований двоповерховий будинок, в якому відкрили перший в місті готель. Спочатку він мав назву "Ялта", потім був перейменований в "Тавриду", а після реконструкції у 1906 р. отримав назву "Бристоль". За часів радянської влади назва змінювалась декілька раз. Зараз готель реконструйовано, повернуто назву "Бристоль", він є одним з найпрестижніших у Ялті, знаходиться по вул. Рузвельта, 10. До речі, готель з такою ж назвою був і в Києві, по вул. Городецького; зараз це житловий будинок. ТИМОШЕНКО

Початок курортного будівництва на Півдні України припав на 70-ті рр. XIX століття. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії вздовж усього узбережжя.

Аристократи та найбільш успішні буржуа обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.

Понад 100 джерел мінеральних вод, численні грязьові озера, величезна кількість винограду усе це також сприяло популяризації півострова.

Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3 тис. місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.

Крихітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 будиночків, поступово перетворилось на центр усього південного узбережжя Криму. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав поселенню Ялта, в якому мешкали лише трохи більше 200 чоловік, статус міста.

Швидке перетворення Ялти на курорт почалося після того, як в Лівадії та Ореанді стали відпочивати члени імператорської родини, за ними потягнулося чимало аристократів, які придбали великі ділянки землі поблизу Ялти та побудували палаци й дачі. Наприкінці XIX ст. землі в цьому районі вже активно скуповували під дачі багаті підприємці. Почалося будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приватних дач і лікарень, створення промислових садів та виноградників. Ялта стала престижним аристократично-буржуазним курортом. У 1875 р. в Ялті побудували великий комфортабельний готель "Россия" (зараз у цьому будинку розташований готель "Таврида").

Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С. П. Боткін. За його рекомендацією представники царської династії Романових придбали поблизу Ялти маєток Лівадію.

Ялту почали називати "Російською Ніццою" і "Російською Рив'єрою". У 1913 р. місто Ялта займало територію від Лівадії до Масандри, а його населення складало більше 30 тис. мешканців.

У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродійне товариство міста за участю А. Чехова, Л. Толстого, М. Горького побудувало пансіонат "Яузлар" на 20 місць.

У 1901-1902 рр. було відкрито дитячий санаторій в Алупці. САМОИЩЕНКО

У 1915 р. майже всі курортні заклади Ялти - 5 санаторіїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз - були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфортабельних приватних санаторії та 5 пансіонатів.

Упродовж літнього сезону тут вирувало життя. А коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінційним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Отже, циклічність, сезонна залежність життя цих населених пунктів була такою ж, як в сучасних курортних чорноморських містах.

У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 особи; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містечко мало невеселий вигляд: удень намощена набережна втопала в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма.

У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало, план поліпшення дорожнього та інших господарств. Однак цей план не було реалізовано. Тим не менш, значення Алуніти як курорту поступово зростало, завдяки доброму транспортному сполученню і чудовим природним ресурсам. У 1913 р. в Алушті відпочили 3,5 тис. чоловік. В місті в цей час вже було 4 готелі, в яких, разом, нараховувалося 77 місць.

З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія.

"Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі", - писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово - у 1890, 1891 і 1907 рр., намагаючись вилікуватись від кісткового туберкульозу.

Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпаторії велику популярність. У 1886 р. на березі Мойнакського озера побудували грязелікарню. У 1890 р. території з грязями перейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів.

Завдяки ініціативі окремих підприємців, у 1905 р. в Євпаторії було введено в дію першу приватну здравницю "Приморський санаторій", а через 4 роки - два приватних медичних пляжі. У 1911-1914 рр. побудували санаторій і великий готель "Дюльбер", у 1913 - ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво.

Здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідників лікувальні властивості сакських мінеральних грязей. Про це згадується ще в працях академіка П. Сумарокова (1799 р.). Що ж стосується лікування, то воно протягом віків слугувало джерелом прибутку місцевих мулл. У 1527 р. у Саках було відкрито першу лікарню, через 5 років - готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до В. Жуковського М. Гоголь (1835). Саки як курорт почав постійно функціонувати з 1828 р. і був найстарішим грязелікувальним курортом на території колишньої Російської імперії. ПОЗДНЯКОВА

Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіталю, де крім офіцерів оздоровлювалися й "нижні чини".

Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особливою славою користувалися квіткові ванни, їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста.

Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, відсутністю туманів, рівномірністю температури морської води, великою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста у 1890-х рр. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911р. готелів у Судаку працювало вже три, але ціни трималися високі, і харчування було порівняно дорогим.

Високим рівнем розвитку інфраструктури гостинності відрізнявся Севастополь. Російський уряд сприяв розвиткові тут пізнавального туризму, у тому числі з метою посилення популярності армії та флоту. Кримська війна 1853-1855 рр. привернула увагу всього світу до Кримського півострова, і насамперед до Севастополя. Центральний уряд та місцева адміністрація намагалися перетворити руїни оборонних споруд та меморіали на привабливі екскурсійні об'єкти, і ці зусилля не були марними. В численних готелях красивого міста мешкали туристи з багатьох країн Європи. Окрім пам'яток Кримської війни, туристи охоче милувалися залишками античного міста Херсонес та християнськими святинями севастопольських околиць.

Наприкінці XIX ст. дуже цікавим туристичним об'єктом у Севастополі був Російський Чорноморський флот, відкритий для огляду практично всім бажаючим. Військові моряки привітно зустрічали туристів, які прибували на борт старих та нових панцирників і крейсерів у шлюпках, і особисто проводили екскурсії. Туристи із захопленням споглядали на учбові стрільби флоту, підняття прапорів, відбивання склянок та інші військово-морські акції.

Однак, у 1905-1907 рр. Чорноморський флот став одним з чинників величезних збитків готельної, та й усієї туристичної галузі Криму. У Севастополі революція вилилася у величезний військовий бунт. Чорним морем блукав повсталий броненосець "Потьомкін", наводячи жах на відпочиваючих.

Наприклад, у липні 1905 р. панцирник-заколотник зайшов у феодосійський порт. Команда вимагала в адміністрації видати вугілля, воду й харчі, погрожуючи відкрити вогонь з корабельних гармат по місту. Туристи та мешканці у паніці залишили місто. На момент закінчення терміну ультиматуму, який висунули моряки "Потьомкіна", у Феодосії залишилося не більше трьохсот людей.

Гурзуф - невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) - через 100 років стало найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. Губонін, який нажив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електрику, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак, через дорожнечу, курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 - через 10 років, у 1901 р. Як бачимо, зростання порівняно незначне. ПИЛЯК

Зі слів доглядача Будинку-музею А.П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес, щоб скористатися з розвитку туризму в Криму. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб.) саклю (татарську хату), Антон Павлович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.

Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом - найтеплішим, безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині XIX ст., проте як престижне, буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX ст., коли виник Новий Сімеїз.

Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок "Бруно", "Арнольди", "Ксения", "Дольник", "Ампир" використовувалися малопридатні для житла помешкання, які І здавали за велику плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожному кроці стояли невеликі будиночки, так звані "вагончики". У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оцінювався в 60 крб., на горі - у 40 крб. і вище. Незважаючи на дорожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. "Середній клас" міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 "розкішно обставлених номерів" коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців на добу з "безкоштовним електричним освітленням" і "безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу". Були й дешевші готелі - від 75 коп. за добу, з "балконами", "достатнім світлом і чудовим краєвидом". Вілла на березі моря, де на курортника очікували "здорове повітря, спокій, посилене харчування" (причому їжа була не тільки "здорова", а й "гігієнічна"), оцінювалася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали "шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), дитячими виставками, кеглями, крокетом, катанням на човнах, а також "усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань".

Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період якісний комфортабельний відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верств населення.

Багато готелів, побудованих на рубежі ХІХ-ХХ ст., були справжніми витворами мистецтва, адже їх проектували талановиті, кращі архітектори тієї епохи.

Внаслідок революційних подій 1905-1907 рр. багато готелів та дач розорилися, але напередодні Першої світової війни туристична галузь Криму повернула собі втрачену позицію лідера серед курортних регіонів імперії. ПЕРЕЙМИВОВК