Основні види функцій та обґрунтування функціональної структури державного управління.

 

Функції державного управління — це специфічні за предметом, змістом і засобом забезпечення цілісні управляючі впливи держави. Вони тісно пов'язані з суспільними функціями держави і відображають способи здійснення останніх. Якщо суспільні функції держави розкривають її суспільну природу й роль, то функції державного управління показують, як, якими способами, у процесі яких взаємозв'язків із суспільством вона їх здійснює.

Управлінські функції органів державної влади — це юридично виражені управляючі впливи окремих органів державної влади, які вони мають право і зобов'язані здійснювати щодо певних об'єктів управління або компонентів певних структур. Обсяг управлінської функції зумовлений місцем державного органу в структурі управляючої системи й окреслює його межі в управлінні суспільними процесами.

Функції державного управління й управлінські функції органів державної влади у зв'язку зі специфікою їх параметрів поділяються на види.

Так, за критерієм змісту, характером і обсягом впливу функції державного управління поділяють на загальні й спеціальні.

Загальними є функції управління, які відображають сутнісні моменти державного управління, його об'єктивно необхідні взаємозв'язки і мають місце практично в будь-якій управлінській взаємодії органів державної влади з об'єктами управління. За характером і послідовністю дій до загальних функцій управління доцільно віднести такі: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, робота з персоналом, облік, контроль.

Спеціальні функції управління відображають особливий зміст окремих впливів, зумовлений різноманітністю багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів. Вони реалізуються, як правило, в окремих сферах, галузях або на ділянках державного управління і визначаються в основному запитами об'єктів управління (економічних, духовних тощо). Ці функції — основні, бо для їх реалізації утворюються системи управління.

Залежно від спрямованості й місця впливу можна виділити внутрішні й зовнішні функції управління.

Внутрішні функції державного управління уособлюють управління всередині державної управлінської системи й зумовлені багаторівневою і різнокомпонентною побудовою держави як суб'єкта управління.

Зовнішні функції державного управління характеризують безпосередньо процес впливу органів державної влади на об'єкти управління. Система зовнішніх функцій управління визначається, з одного боку, вертикальною й горизонтальною побудовою організаційної структури механізму держави та державного апарату, а з іншого — цілями, особливостями змісту діяльності різних об'єктів управління.

Набір функцій державного управління залежить від стану, структури і рівня самокерованості управлінських суспільних процесів.

Функціональна структура державного управління

Функції державного управління в сукупності і взаємодії одна з одною утворюють складну, багаторівневу функціональну структуру державного управління.

Функціональна структура державного управління є сукупністю функцій державного управління й управлінських функцій органів державної влади у їх взаємодії. Ця структура забезпечує управлінський взаємозв'язок держави як суб'єкта управління із суспільною системою та внутрішню динамічність її як системи, що управляє.

Базовою конструкцією функціональної структури державного управління виступають функції державного управління, навколо яких і для яких формуються управлінські функції самих органів державної влади. У результаті кожна функція державного управління здійснюється через певний комплекс управлінських функцій цих органів, розподілений по «вертикалі» та «горизонталі».

На характер і конфігурацію функціональної структури державного управління впливають багато чинників, а саме:

• сукупність цілей, завдань, функцій та повноважень держави, у тому числі соціальна спрямованість держави;

• стан розвитку громадянського суспільства;

• форма державного устрою;

• форма правління;

• розвиток місцевого самоврядування;

• рівень самоуправління об'єктів управління;

• рівень централізації й децентралізації.

Тому є реальні складнощі в тому, щоб у функціональній структурі державного управління підтримувати результативність і ефективність, з одного боку, гнучкість і адаптивність до цілей, що змінюються, — з іншого.

З метою забезпечення результативності й ефективності функціональної структури державного управління, в основу її формування слід покласти системно-функціональний аспект системного підходу¹.

Це надасть змогу посилити об'єктивізацію функцій управління, тобто прив'язку до управлінських потреб та інтересів об'єктів управління; чітко окреслити перелік управлінських функцій, закріплених за кожним рівнем органів влади чи органів місцевого самоврядування, виходячи з того, що кожен вищий рівень має брати на себе реалізацію тільки тих управлінських функцій органів, які не в змозі здійснити нижчі за організаційно-правовим статусом.

Використання системно-функціонального аспекту системного підходу покликане забезпечити належне юридичне оформлення управлінських функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування і відповідне їх закріплення в компетенційних актах цих органів. У свою чергу, це сприятиме вдосконаленню правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування і поліпшенню їх управлінської діяльності, оскільки, правове закріплення (узгодження по вертикалі й горизонталі) управлінських функцій органів у їх компетенції дає можливість конкретизувати зміст управлінських впливів різних органів із врахуванням характеру їх взаємозв'язків з об'єктами управління та іншими органами.

Системно-функціональний аспект системного підходу дає змогу розкрити і такий аспект функціональної структури державного управління, як обґрунтування типових моделей реалізації управлінських функцій для різних ланок організаційної структури державного управління. Адже, якими б специфічними не були об'єкти управління або їх територіальні й галузеві підсистеми, у них можна виділити певний набір потреб в управлінських впливах, якому має відповідати і набір управлінських функцій органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Правильно підібрана комбінація управлінських функцій зазначених органів, зумовлена цілями управління, значно сприяє підвищенню результативності та ефективності державного управління.

Перехід України до правової демократичної держави, становлення в ній соціально орієнтованої ринкової економіки вимагає постійної уваги до коригування функціональної структури державного управління.

7.Апарат державного управління КМУ, функціональні повноваження членів КМУ

 

Стаття 1. Кабінет Міністрів України у системі органів державної влади України

1. Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

2. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

3. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

 

Стаття 11. Складення повноважень Кабінету Міністрів України у зв’язку з обранням Президента України1. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.2. Заява про складення повноважень Кабінету Міністрів України подається Прем’єр-міністром України чи особою, яка виконує його повноваження, новообраному Президенту України у день вступу на пост Президента України.

 

8.Акти КМУ: вимоги до їх прийняття, відповідальність за виконання, правові засади щодо їх скасування.

нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. КМУ — вищий орган у системі органів виконавчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов’язковими до виконання (ст. 117 Конституції). Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України „Про порядок та терміни дії галузевих стандартів і прирівняних до них інших нормативних документів колишнього СРСР”. Акт Кабінету Міністрів може бути скасований Президентом України на його вільний розсуд, тобто без будь-якого обмежен­ня мотивів такого скасування (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції Ук­раїни), включаючи, природно, і мотиви невідповідності, пору­шення чи суперечності законам або актам Президента України.

При виданні Кабінетом Міністрів акта, який, на думку Прези­дента України, не відповідає Конституції України, він власне з цих мотивів не може скасувати даний акт. Питання про конституційність актів Кабінету Міністрів вирішується виключно Конституційним Судом України (ст. 150 Конституції України), в тому числі й за звер­ненням Президента України. У разі визнання неконституційним акта Кабінету Міністрів або його окремих положень він втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про конституційність акта або його окремих положень.

У формі постанов Кабінету Міністрів видаються акти, що мають нормативний характер, або з питань найбільш важливого чи загального значення. У формі ж розпоряджень Кабінету Міністрів видаються акти, що мають індивідуальний характер, або з оперативно-організаційних та інших поточних питань діяльності Кабінету Міністрів.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів приймають­ся шляхом голосування на його засіданнях більшістю голосів членів Кабінету Міністрів. За рівної кількості голосів голос Прем'єр-міністра є вирішальним.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України. Вони набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо інше не передбачено в самих актах.

Зазначена державна реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України відповідно до Порядку проведення державної реє­страції нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції Украї­ни та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (затвердженого наказом Міністерства юстиції Ук­раїни від 25 листопада 2002 р. № 102/5). Зокрема передбачено, шо державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду, якщо в них є одна або більше норм, що зачіпають со­ціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи і законні інтереси громадян, проголошені і гарантовані Конститу­цією і законами України, встановлюють новий або змінюють, до­повнюють чи скасовують існуючий організаційно-правовий ме­ханізм їх реалізації; мають міжвідомчий характер, тобто є обов'яз­ковими для міністерств, інших органів виконавчої влади, органів державного управління та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

Нормативно-правові акти набувають чинності через десять днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку набрання чинності. Якщо нормативно-правові акти зачіпають права і законні інтереси громадян, вони набува­ють чинності в той самий строк, але не раніше дня їх доведення до відома населення.

 

 

9.Суттєві риси організаційної структури державного управління

Організаційна структура державного управління — це компонент системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об'єднує в собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяються і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності самого суб'єкта управління.

Органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно-правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій позначають поняттям ланка державно-управлінської системи (міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо).

Системним елементом організаційної структури виступає орган державної влади, пов'язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінських впливів. Він є одиничною структурою влади, формально створеною державою для здійснення закріплених за нею її цілей і функцій. У державі, в якій встановлено конституційний поділ влади по горизонталі й вертикалі, організаційна структура державного управління набирає певної конфігурації.

Наступним елементом, що формує організаційну структуру є організаційні зв'язки між суб'єктами управління. Можна виділити три види зв'язків в організаційній структурі державного управління:

• субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого);

• реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого);

• координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома і більше суб'єктами, що не виключає того, що в загальному вони можуть знаходитись на різних рівнях в ієрархічно організованій системі управління).

Субординаційні зв'язки в організаційній структурі державного управління можуть передбачати:

• виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом;

• безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування;

• функціональне або методичне підпорядкування;

• право затвердження проекту рішення;

• підконтрольність;

• підзвітність.

Реординаційні зв'язки передбачають:

• певну самостійність нижчого за організаційно-правовим статусом органу (з певного кола питань орган приймає рішення без їх попереднього узгодження з вищим за організаційно-правовим статусом органом, а останній вправі скасовувати чи призупиняти ці рішення);

• право законодавчої, а також нормотворчої ініціативи;

• право планово-бюджетної ініціативи;

• право структурно-штатної ініціативи;

• право представлення для призначення на посаду;

• право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом брати участь у підготовці рішень органу вищого за статусом;

• право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом на консультативне погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення;

• право й обов'язок не виконувати незаконний, особливо злочинний наказ.

Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості різних органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти і можуть передбачати:

• створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;

• проведення координаційних нарад;

• регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;

• прийняття одночасних спільних рішень.

Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні зв'язки (або взагалі елементів механізму держави та елементів державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням.