Український націонал-комунізм

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 p.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтеліген- ци йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі». Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білоруси була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румуни, Чехословаччини Крім цього, саме геополітичне положення Білоруси та України висувало в 20—30-х роках «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 p., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відомий український письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн, в Курській губернії — 1,3 млн, Воронезькій — 1 млн, на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національнихменшин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.

«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між на-

Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

Е умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках.

Термін «тоталітаризм» (з італійської — «охоплюючий все в цілому») при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Мусоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. Було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпіні біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурен- тів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства».

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».

7 жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі,

убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечнувласну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється коман дно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат — зв'язуюча ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки йшло надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував увагу саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932— 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 p., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північно-Кавказького краю було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців). В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції — О.Б.) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 р. до 15 лютого 1938 р. було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%). Відповідно до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна,— з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо».

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 т и с, «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 p., загинули 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною

людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуацію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, — заявив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України,... не можна».

Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою ХНІ з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов.(ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

 

№6 Західноукраїнські землі під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини