ТОП 10:

Предмет, завдання курсу «Історія України». Періодизація історії України. Основні групи джерел з ІУ.



Основні теорії походження Київської Русі.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього

Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно

рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок тже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст.

внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

Предмет, завдання курсу «Історія України». Періодизація історії України. Основні групи джерел з ІУ.

Предмет вивчення в кожній науці становить система об’єктивних закономірностей. Предметом вивчення історії У. є закономірності виникнення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всіх укр. землях. Історія У. розглядає суспільні процеси та рухи, розвиток різних політичних сил та партій, прагнення укр. народу до незалежності, процесс об’єднання всіх укр. земель в єдину державу, розвиток державних структур та політичної системи. Це перша складова частина предмету. Друга – вивчення світових суспільних процесів, їх взаємозв’язку в історії У., а також місце У. в історії світового суспільства. Існують 5 основних типів історичних

джерел: 1) речові (поселення, архітектурні споруди), які дає нам археологія; 2) етнографічні; 3) лінгвістичні; 4) усні; 5) писемні (актові матеріали, оповідні пам’ятки).

 

Історія вивчає події,явища,які допускають науковіобгрунтовані уявлення про головні тенденції розвитку людини,суспільства.

Історичні джерела : літописи,археологічні пам’ятки,мемуарна література,преса.

Також є умовні джерела : Велесова книга та літопис Аскольда.

Штольцер та Шраєр –німці,які досліджували перші літописи. Шахматов та Погодін-рос. Дослідники.

Списки літописів:

-Іпатієвський список (поч.. 15)Сюди відносять : Київський, Галицько-Волинський,Нестора літописця,повість минулих літ

-Лаврєнтієвський (1377р.)

Археологічні пам’ятки : Адам Чорноцький (кін. 16) польський учений,який досліджував Україну. Батько археології України- Володимир Антонович. Борис Мацаєвський знайшов скіфську пектораль.

Періодизація історії України:

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.3.228.47 (0.006 с.)