Розділ 1. Теоретико-методологічні засади інституціоналізму

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади інституціоналізму. 5

1.1 Ранній інституціоналізм. 5

1.2. Неоінституціоналізм. 12

Розділ 2. Інституціональний аналіз трансформаційних зрушень перехідних суспільств. 25

2.1. Інституціональне середовище економік перехідних суспільств. 25

2.2. Інститут власності у перехідних суспільствах. 31

2.3. Інституціональна архітектоніка економіки України. 39

Висновки. 41

Список використаної літератури. 43

 

 

Вступ

Актуальність теми. Стратегічним напрямом сучасних вітчизняних економічних досліджень є широкий спектр проблем позитивної та нормативної теорії перехідної економіки в умовах її системної соціально-ринкової трансформації. Осмислення змісту, внутрішніх механізмів, суперечностей та наслідків ринкових перетворень вимагає належного науково-теоретичного обґрунтування та концептуального втілення. Розробка теорії перехідної економіки та шляхів її подальшого реформування має здійснюватися на якомога ширшій концептуально-методологічній основі, з урахуванням новітніх парадигмальних зрушень у світовій економічній науці та провідних тенденцій розвитку економічного аналізу. Саме такий підхід сприятиме залученню всієї різноманітності сучасного аналітичного інструментарію, здатного адекватно відобразити суть і природу трансформаційних процесів, а також створюваних на їх основі соціально-економічних відносин та інституційних змін.

У цьому контексті зростаючою актуальністю та новими аналітично-дослідницькими можливостями привертає до себе особливу увагу інституціоналізм - один з новітніх і разом з тим достатньо впливових та перспективних наукових напрямів світової економічної теорії. Зазнавши тривалої ґенези впродовж XX ст., він в останні десятиріччя дістав бурхливий розвиток в економічній думці США та країн Західної Європи, а завдяки своїй універсальності та конструктивності набуває дедалі більшого поширення від Латинської Америки до Східної Європи.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні сутності господарських процесів у ринковому суспільстві. При цьому рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — держава і профспілки, сім'я і традиції, звичаї і мораль, правові акти й етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція економіки тощо. Ці та інші явища були об'єднані одним спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси інституціоналізму

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити риси раннього інституціоналізму;

· охарактеризувати неоінституціоналізм;

· зробити інституціональний аналіз трансформаційних зрушень перехідних суспільств;

· з’ясувати інституціональне середовище економік перехідних суспільств;

· дослідити інститут власності у перехідних суспільствах.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що на основі аналізу абсолютно різнопланових джерел розглядаються основи інституціоналізму.

Об’єктом дослідження є основи та загальні риси інституціоналізму.

Предметом дослідження виступають засади інституціоналізму та інституціональне середовище економік перехідних суспільств.

Важлива риса інституціоналізму — визнання еволюційного розвитку єдино можливою формою економічного і соціального прогресу. Всі без винятку інституціоналісти були принциповими противниками революційних зрушень, пропонували реформістський шлях оздоровлення капіталізму. Вони одними з перших в економічній науці визнали важливу роль держави в організації ринкової економіки, обґрунтували можливість регулювання останньої.

Ранній інституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929). Син норвезького селянина-емігранта, Веблен здобув ступінь доктора наук в Иєльському університеті, підготувавши дисертацію про етику Канта. 1899 року Веблен опублікував свою першу працю «Теорія бездіяльного класу», в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Цій проблемі були присвячені й наступні його праці: «Привілейовані групи і стан промислової техніки» (1919), «Інженери і система цін» (1921), «Абсентеїстська власність» (1924) та інші.

У питаннях філософії він був ідеалістом, рішуче виступав проти матеріалізму і, зокрема, марксистського філософського матеріалізму.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предмета економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих позицій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму І. Бентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналістичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, таку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять економічні інтереси тільки до суто грошових і ігнорують людину, виклю­чивши її з економічного аналізу.

Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу економічних явищ, Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в історії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного відгалуження — інституціоналізму.

Веблен виступив з гострою критикою капіталізму, що дало підставу колегам назвати його «американським Марксом». Веблен і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав Маркса великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Але сам Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Цілком слушно відомий французький дослідник історії економічної думки Жамс писав:

«Не зважаючи на вороже ставлення до капіталізму, Веблен не був і соціалістом у повному розумінні цього слова. Правильніше було б порівнювати його з Прудоном, а не з Карлом Марксом».

Критичне начало, притаманне інституціоналізмові, наміри дослідити рушійні сили економічного розвитку породжували в інституціоналістів певний інтерес до марксизму. Проте інституціоналізм в цілому, на всіх етапах його розвитку виступає проти визначення капіталізму як експлуататорського суспільного ладу, проти марксистської теорії історичного прогресу через класову боротьбу й соціальну революцію[8, c. 259].

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками досліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соціальних груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, що його він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного класу»). Соціал-дарвінізм Веблена характеризується певною своєрідністю: закономірності суспільного розвитку в нього психологічні, інституціональні, і саме вони, на його думку, підлягають дії біологічних законів.

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Веблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість^Зрозуміло, що таке визначення рушійних сил суспільного розвитку не можна визнати ні слушним, ні вичерпним. Воно свідчить про те, що Веблен був більше соціологом, ніж економістом.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Дальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної машинної системи.

Капіталізм Веблен визначає як «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму він вважає суперечність між «індустрією» і «бізнесом». «Індустрія» — це безпосередній процес виробництва, що грунтується на машинній техніці. «Бізнес» — це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо. Суперечність між ними проявляється в тім, що «бізнес» («психологія бізнесу») перешкоджає розвиткові машинної техніки. Сфера «індустрії», за концепцією Веблена, має на меті підвищення продуктивності й ефективності виробництва на відміну від сфери «бізнесу», яка домагається високого прибутку через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу.

Веблен розрізняє «ранній бізнес» і «сучасний бізнес». «Ранній бізнес» — це «грошова економіка», що відповідала періоду домонополістичного капіталізму. «Сучасний бізнес» — це «кредитна економіка», тобто економіка монополістичного капіталізму. Гостро критикуючи монополії, Веблен їхню суть обмежує утворенням ними «імматеріального багатства» — фіктивного капіталу.

Веблен розрізняє промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталізму відбувається підкорення, поневолення власників справжнього багатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками нематеріальних активів — фінансовими магнатами[11, c. 21-24].

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Коммонс 1862—1945). Систему його поглядів викладено в таких працях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950).

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична діяльність. Він здобув університетську освіту, працював у кількох американських університетах, в урядових установах, певний час був фактично одним із ідеологів Американської федерації праці, брав участь у розробці низки законопроектів.

За його участю було підготовлено такі фундаментальні наукові праці, як «Документована історія промислового суспільства» у десяти томах (1911) та «Історія робітничого класу в США» (1918— 1935). Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими є юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інституціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним способом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливостями його розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відповідних кодексів) так званого загального права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов'яз­кову силу щодо всіх аналогічних справ.

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «регульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характеристики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному суспільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталістичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими капіталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Коммонс визнавав неминучість конфліктів у сфері трудових відносин. Марксистському вченню про класову боротьбу він протиставив теорію «соціального конфлікту». Соціальні конфлікти не мають антагоністичного характеру. Уся проблема полягає лише в тім, щоб опрацювати задовільні правила регламентації. Велику роль у цій справі він відводив профспілкам, які мають забезпечувати «загальні інтереси», а не підривати капіталістичну систему.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник економічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях[15, c. 217-219].

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—194 8)2 Мітчелл — учень Веблена став творцем нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Він закінчив Чиказький університет. На формування світогляду Мітчелла вплинули Жак Леб, Роберт Ф. Хоксі, Генрі Хетфілд. Але найбільше — Веблен і Дж. Дьюї. Дьюї пропагував прагматизм і широкий, усебічний підхід до соціальних проблем. Він вірив у можливість конструктивного вирішення будь-яких конфліктів. У Веблена Мітчелл запозичив генетичний метод дослідження. Він сприйняв ідею Веблена про те, що традиції і звички мають стати головним предметом дослідження. Мітчелл поділяв думку Веблена щодо суперечності між виробництвом і бізнесом. Ця думка стала важливою складовою його аналізу розриву між рухом виробництва і рухом цін, а також між прагненням індивідуального прибутку і турботою про спільне благо.

Проте Мітчелл не був сліпим послідовником Веблена. Він, зокрема, критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень.

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.

Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік проблеми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витрачати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв'язок між інститутами грошового господарства й поведінкою людей.

Саму суть категорії «витрати грошей» він не зводить до марнотратства, а розглядає її з позицій залежності від факторів, що не контролюються індивідуумом. Витрачання грошей часто зовсім не зумовлене потребами, а диктується намаганням підтримати імідж, перевершити суперника.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливаній. Проблемою циклів займалась гарвардська школа кон'юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Економічні цикли», яку він опублікував 1913р. і (з доповненнями) 1927 p. 1946р. було опубліковано книгу «Виміри економічних циклів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Артуром Ф. Барнсом, а 1951 p. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів».

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму», розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 pp. родила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці “Нового курсу” Ф. Рузвельта[14, c. 382-384].

Неоінституціоналізм

Теоретичні витоки неоінституціоналізму беруть початок від двох впливових, але разом з тим досить несхожих наукових напрямів: традиційного (старого) інституціоналізму та ортодоксальної неокласики. Генетично неоінституціоналізм сформувався як продукт їх складного міжпарадигмального синтезу. У його виникненні реалізувалася сучасна тенденція переходу від аналітичної диференціації до інтеграції наукового знання, що надало йому системності та інтердисциплінарного характеру.

Оригінальність цього теоретико-методологічного сполучення полягає, передусім, у тому, що обидва напрями на початковому етапі свого розвитку позиціонувалися в економічній науці виключно як теоретичні альтернативи. Властивому неокласиці високому рівню аналітичності, формалізації, математизації, застосуванню методології маржиналізму, абстрактно-функціональному та статично-рівноважному аналізу ринку представники традиційного інституціоналізму відверто протиставляли емпірику, соціологічність, історико-еволюційний підхід, урахування суспільного контексту. Всупереч культивованому неокласикою звуженому розумінню предмета економічної теорії, його обмеженню рамками ринкового аналізу, інституціоналісти традиційно здійснювали власні економічні дослідження у площині широкого міждисциплінарного підходу, активно розширюючи межі економічної теорії на стиках із соціологією, соціальною психологією, правом, політологією тощо.

Теоретико-генетична спорідненість неоінституціоналізму з обома напрямами виразно відбилась у його назві. Зокрема, морфологічна однокореневість термінів "інституціоналізм" та "неоінституціоналізм" свідчить про їх спадкоємний зв'язок. Тим часом не менший, якщо не більший, вплив неокласики на неоінституційну теорію також дістав семантичне відображення у назві відповідної наукової галузі і нової теоретичної дисципліни - "neoinstitutional economics". До речі, у російсько-українських джерелах вона зазвичай не досить адекватно перекладається як "неоінституційна економіка" (англ. - economy), хоча насправді являє собою сучасний інституційний варіант "economics", який у своїй першооснові має традиційне неокласичне підґрунтя. Саме з неоінституційною теорією (інституційною економікс) західні теоретики пов'язують майбутнє економічної науки, оскільки новий напрям, зберігаючи аналітичний каркас неокласики, долає її соціальну вихолощеність, збагачуючи її зміст широким інституційним контекстом[17, c. 134-136].

Генеза неоінституціоналізму. Початок неоінституціоналізму поклали, як відомо, піонерні дослідження Р. Коуза 30-х років минулого століття. Першою стала стаття "Природа фірми" (1937), в якій були опубліковані основні ідеї вченого, що викристалізувалися ще у 1932 р. її основні положення дістали подальший розвиток у більш пізній публікації -"Проблема соціальних витрат" (1960).

Загальновідомо, що невелика за обсягом праця Р. Коуза 1937 р. була вихідною для становлення неоінституційної теорії. Ця стаття містила стислий виклад загального змісту його аналітичної системи, нового інституційного підходу до природи ринку та фірми, започаткувала теорію трансакційних витрат. З огляду на загальну історію розвитку даного напряму, можна зробити висновок, що стаття по суті відіграла роль парадигмальної праці. Нагадаємо, що, згідно з підходом Т. Куна, який уперше запропонував застосування парадигми як базового структуроутворюючого модуля науки, під нею розуміються визнані наукові досягнення, що дають модель постановки і розв'язання теоретичних проблем. Генезис парадигми, за Т. Куном, зазвичай, започатковує вихідна теоретична праця, яка за своїм значенням має науково безпрецедентний характер і здатна формувати навколо висловлених у ній ідей та методологічних принципів нові покоління вчених - прихильників та послідовників. Саме такою стала праця Р. Коуза. Але їй судилося відстрочене визнання. З часу виходу цього, за висловом прихильників вченого, "засадничого прозріння" і до початку широкої розробки та популяризації неоінституційних ідей пройшло більш як чотири десятиріччя. Як зауважував сам Р. Коуз, у 40-і, 50-і, 60-і роки зрідка "статтю цитували в посиланнях, хоч і без якогось помітного ефекту для того, що було написано в тексті"9, вона лишалася "чимало цитованою і мало використовуваною", а її науковий вплив упродовж цього періоду "був незначним або взагалі ніяким". Стан же розробки теорії трансакційних витрат, як і неоінституціоналізму в цілому, у цей час лишався без змін. Зважаючи на загальну динамічність розвитку світової економічної теорії у XX ст., такий факт здається вражаючим і парадоксальним. Насправді такий досить тривалий період усвідомлення та сприйняття науковою спільнотою неоінституційних ідей є, з одного боку, зайвим свідченням їх неортодоксальності та неординарності, а з іншого - ознакою випередження свого часу[23, c. 186-187].

Найбільший вплив та визнання неоінституціоналізму припадає на останні десятиліття XX ст. Про це красномовно свідчить відзначення Нобелівськими преміями в галузі економічної науки теоретичного внеску ряду його найвидатніших представників: Джеймса Б'юкенена (1986 р.), Рональда Коуза (1991 р.), Дагласа Норта та Роберта Фогеля (1993 р.). До найвідоміших представників неоінституціоналізму, крім названих, належать також Армен Алчіан, Гарольд Демсец, Кеннет Ерроу, Трауінн Еггертссон, Карл Менар, Денніс Мюллер, Мансур Олсон, Стів Пейович, Річард Познер, Гордон Таллок, Олівер Вільямсон, Джон Уолліс та ін.

У рамках неоінституційного напряму дістало розвиток радикальне відгалуження -нова інституційна економічна теорія (новий інституціоналізм), - очолювана такими представниками, як Г. Саймон (США), Л. Тавено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє (Франція) та ін.

Методологічні основи неоінституціоналізму. Оскільки неоінституційна парадигма є продуктом теоретичного синтезу традиційного інституціоналізму та неокласики, то її методологічна своєрідність - це поєднання методологічних ознак обох напрямів, причому (що є найбільш цікавим) у достатньо своєрідному, "синтетичному", сполученні. Результат такого, на перший погляд, компромісного поєднання (здавалося б, непоєднуваних) методологічних принципів протилежних напрямів виявився цілком органічним та достатньо науково продуктивним. Це, на наш погляд, зумовлено тим, що, по-перше, об'єктом методологічних запозичень стали, безумовно, не всі, а вибрані методи та аналітичні принципи обох напрямів. По-друге, у структурі неоінституціоналізму вони були поєднані не механічно, а перероблені творчо і тому зазнали істотної модифікації. По-третє, їх синтез дав не конгломерат, а нову якість - створення нових парадигмальних засад. Подібна "генна інженерія" надала неоінституціоналізму додаткових аналітичних можливостей, збагативши його перевагами обох напрямів і звільнивши при цьому від властивих кожному з них однобічності та обмеженості.

Сучасні представники неоінституціоналізму зазвичай відхрещуються від визнання безпосереднього теоретичного наслідування старого інституціоналізму. Це зумовлено їх скептичним ставленням до старих американських інституціоналістів, доріканнями за їх нездатність створити єдину цілісну теорію, "відсутність дослідницької стратеги", неспроможність піднятися вище методологічного критицизму і висунути дієздатну програму наукових досліджень. На думку Р. Коуза, їх праці до чого не привели, оскільки у них не було загальної теорії для організації нагромадженого описового матеріалу.

Тим часом виразними ознаками методологічної спорідненості неоінституціоналізму з традиційним інституціоналізмом є домінування інституційного методу, урахування інституційних факторів, вихід у площину міждисциплінарного аналізу з типовим для всіх течій інституціоналізму об'єктним розгалуженням теоретичної проблематики, застосування еволюційного підходу, зважання на роль соціального середовища, нарешті, ідея обмеженої раціональності у ринковій поведінці економічних суб'єктів. Використовується також схожий категоріальний апарат (особливо із соціально-правовою течією У. Мітчелла): контрактні відносини, теорія угод, аналіз ділових операцій (трансакцій), урахування організаційно-управлінських відносин, правових норм та судової процедури розв'язання бізнесових конфліктів тощо[9, c. 163-165].

Разом з тим відмінністю неоінституціоналізму є те, що інституційний підхід було привнесено на грунт неокласичної "економіко". Внаслідок цього неоінституціоналізм набув істотних відмінностей у порівнянні з традиційним інституціоналізмом: переважання дедуктивного методу (на противагу індуктивному методу "старих" інституціоналістів), надання переваг інтересам індивіда (методологічний індивідуалізм) над впливом соціальних інституцій (інституційний детермінізм та холізм методу "старих" інституціоналістів), трансформація традиційного міждисциплінарного підходу в економічний імперіалізм, тобто перенесення методів неокласичного мікроекономічного аналізу в дослідження суміжних суспільних дисциплін.

Масштаби включення методологічних засад неокласичної парадигми до теоретичної структури неоінституціоналізму традиційно прийнято розкривати на основі епістемологічної концепції відомого угорського філософа І. Лакатоша, автора однієї з найдосконаліших моделей розвитку науки. Згідно з нею, будь-яка впливова дослідницька програма складається з "жорсткого ядра" та "захисного поясу". Під "жорстким ядром" (hard core) розуміються концептуально визначальні теоретичні основи та головні методологічні принципи, що вважаються незаперечними у межах даної дослідницької програми, тим самим зумовлюючи її зміст та сталість, будучи незмінними у ході неминучих модифікацій та уточнень, що супроводжують розвиток теорії. "Жорстке ядро" утворює ті наукові принципи, від яких не може відійти чи відмовитися дослідник, залишаючися на засадах даної теорії, якою б гострою не була критика опонентів. На противагу цьому "захисний пояс" (protective belt) - це теоретичні положення, що постійно видозмінюються, коригуються, оновлюються впродовж розвитку певної теорії чи під впливом наукової критики.

Так, дотримуючись цього підходу, відомий американський теоретик неоінституціоналізму Т. Еггертссон вважає, що цей напрям у незмінному вигляді увібрав наступні основні структурні елементи "жорсткого ядра" неокласики: 1) стабільний та переважно ендогенний характер переваг індивідів; 2) модель раціонального вибору - максимізуюча цілераціональна поведінка індивідів, орієнтована на мінімізацію витрат та максимізацію результату як основу їх ефективної ринкової діяльності; 3) моделі рівноважних станів (частково та загальнорівноважний підходи), а також рівноважні схеми ринкової взаємодії. Збереження основних сутнісних елементів ортодоксального неокласичного мікроекономічного підходу зумовило озброєння неоінституціоналізму такими вихідними методологічними принципами, як методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" тощо. Отже, з позицій принципу методологічного індивідуалізму економічні процеси розкриваються неоінституціоналістами через пріоритетність інтересів, потреб, мотивів поведінки та економічного вибору окремих господарських суб'єктів, а вже з них виводиться інтерпретація інститутів та інституційних змін.

"Захисний пояс" неокласики включає такі елементи: 1) права власності вважаються чітко визначеними та незмінними, приватна власність на ресурси виступає абсолютною передумовою здійснення обміну на ринку; 2) інформація є цілком доступною та повною, витрати на отримання інформації відсутні, а індивіди мають увесь обсяг інформації про угоду; 3) витрати при здійсненні ринкового обміну відсутні, визнаються та аналізуються лише виробничі (трансформаційні) витрати. Саме ці теоретичні принципи неокласики у структурі неоінституціоналізму були піддані суттєвій модифікації з урахуванням тих змін, що реально відбулися з розвитком ринкових відносин.

По-перше, було докорінно скориговано попереднє уявлення про те, що обмін відбувається без витрат. На противагу йому неоінституціоналістами було доведено існування особливих витрат обміну, що дістали назву трансакціпних. По-друге, було переглянуто твердження про повноту і доступність інформації. Було визнано неповноту, розсіяність, недостатність інформації' та наявність витрат на її здобуття. По-третє, розробка теорії прав власності довела множинну і розгалужену структуру прав власності, необхідність її чіткого структурування та специфікації, тобто правової визначеності й розмежування пучка прав між суб'єктами привласнення, що безпосередньо впливає на ефективність ринкового обміну.

Ще радикальнішою дослідницькою програмою, ніж неоінституціоналізм, стала нова інституційна економічна теорія, оскільки вона піддала суттєвій модифікації та навіть вибірковій структурній заміні сам парадигмальний стрижень неокласики - елементи її "жорсткого ядра". Передусім, були істотно переглянуті такі базові теоретичні передумови неокласики, як ідеї раціонального вибору та цілераціональної поведінки, що максимізує корисність. На противагу їм розробляються припущення щодо обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки ринкових суб'єктів. До речі, це споріднює новий інституціоналізм із старим, оскільки ще Т. Веблен заперечував властиву ортодоксальній неокласиці концепцію повної раціональності та відповідний їй принцип максимізації як вихідний у поясненні поведінки економічних агентів[1, c. 36-39].

Аналітичний інструментарій неоінституціоналізму. З огляду на розвиток світової економічної теорії, неоінституціоналізм асоціюється дослідниками із здійсненням чи не найпотужнішого внеску до модернізації її аналітичного інструментарію у другій половині XX cm. Передусім, маються на увазі принципові відкриття у галузі основних економічних категорій, зокрема, такі, як трансакційні витрати та права власності.

Трансакційні витрати. Під трансакційними витратами розуміються витрати на здійснення ринкових трансакцій — угод, контрактів чи актів обміну між суб'єктами господарювання. Зазвичай вони трактуються як "витрати збору та обробки інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю та юридичного захисту виконання контракту". У ринковій системі трансакційні витрати визначають межі між ринком та окремими фірмами. До найістотніших їх елементів також належать витрати виміру об'єктів обміну, специфікації та захисту прав власності, протидії опортуністичній поведінці (ухиленню, здирництву) тощо.

Ця категорія становить ядро аналітичного апарату неоінституціоналізму. "Небезкоштовність економічного обміну вносить відмінність між підходом з використанням трансакційних витрат і традиційною економічною теорією, успадкованою від Адама Сміта", - зауважує Д. Норт. Крім того, така категорія виконує наскрізну методологічно-цементуючу функцію для досліджень даного спрямування, оскільки "підходи на основі трансакційних витрат об'єднує лише згода про важливість трансакційних витрат, а в інших відношеннях вони істотно різняться".

Існування трансакційних витрат пов'язане з витратами користування суспільними інститутами та системою координації економічних виборів, яка є наявною в економіці певного типу. Це означає, що, по-перше, трансакційні витрати (при їх незбіжній структурі) властиві різним економічним системам, включаючи крім ринкової також командно-адміністративну та перехідну економіки. А по-друге, їх величина та реальний вплив зростають з розвитком суспільства та ускладненням економічної координації. Цим зумовлюється не тільки можливість, але й доцільність їх використання як досить універсального інструменту економічного аналізу, в тому числі і трансформаційних процесів у постсоціалістичних економіках.

Права власності. Ця категорія також відіграє роль ключового інструмента неоінституційного аналізу. Формальна інституційна структура ринку включає до себе встановлення регульованих юридично-правовими нормами і законами економічних прав власності, тобто пучка повноважень використання та отримання доходу від власності, відчуження інших осіб від використання майна чи ресурсів. Визнання множинної природи прав власності істотно розширило і конкретизувало їх традиційну тричленну структуру - володіння, користування, управління - такими вагомими складовими, як право на доход, на капітальну вартість, на безпеку і необоротність привласнення, на успадкування, на безстроковість, на заборону шкідливого використання, на майнову відповідальність, на залишкове повернення власнику. Ринковий обмін розглядається як обмін правами (повноваженнями) власників, а цінність благ вважається прямо пропорційною їх кількості, повноті.

Складна структура економічних прав власності та багатосуб'єктність відносин привласнення робить актуальним їх вивчення та практичне врахування у проведенні роздержавлення та приватизації в умовах перехідних економік. Особливо це важливо для інституційно-правового забезпечення акціонування та корпоратизації підприємств, від чого реально залежить соціально-економічна результативність їх практичного здійснення та ефективність подальшого функціонування.

Інституції - це традиційний інструмент інституційного аналізу в структурі неоінституціоналізму. Серед представників неоінституціоналізму (як, до речі, і їх попередників) немає єдиного загальновизнаного визначення цієї категорії. Найчастіше під інституціями розуміється сукупність панівних норм, правил, настанов, традицій, звичаїв, що утворюють певні рамки, обмеження функціонування відповідного типу економічної системи та її економічних суб'єктів. Згідно з Д. Нортом, інституції- встановлені у суспільстві "правила гри" чи створені людиною обмежувальні рамки, які розглядаються окремо від індивідів та організацій. Вони організують взаємодію між людьми, зменшують невизначеність за допомогою структурування повсякденного життя, а також включають систему механізмів, що забезпечує їх виконання. О. Уільямсон вважає, що інституції - "це основні політичні, соціальні, правові норми, які є базою для виробництва, обміну та споживання". За всеосяжний характер інституційна система суспільства отримала виразну образну назву "м'якої інфраструктури" економіки.