Філософія Стародавньої Індії (брахманізм, вайшешика, буддизм) та Стародавнього Китаю (даосизм і конфуціанство).



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософія Стародавньої Індії (брахманізм, вайшешика, буддизм) та Стародавнього Китаю (даосизм і конфуціанство).



Брахманізм

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

На рівні вчення про посмертне перетворення людини існувало два підходи: відомі нам ідеї про рай і пекло та ідея сансари (мандрування душі). Уявлення про райську віддяку за гідні вчинки погано кореспондувались з дійсністю ритуального жертвопринесення. Виникло протиріччя, що стало однією з причин занепаду державного брахманізму.

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" — єдина абсолютна реальність та "атман" — суб'єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу — в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман — Космос;

якщо атман є життєве "Я", душа, то брахман—космічна душа; якщо атман—інтелектуальне "Я", самосвідомість, то брахман—шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма—персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Параджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення — пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху — аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця — "того світу", проте це ще не кінцева зупинка — через деякий час душа повертається в "цей світ", а тут на неї чекає "подяка": праведній людині — лоно брахмана або кшатрія, неправедній — лоно свині або собаки.

Другий шлях (духовного злиття з Брахманом) прямо веде до богів, переродження припиняються.

Є ще третій шлях тих, хто не йде двома першими. Їх чекає один і той же кругообіг, вони "народжуються" і "вмирають". Під ними ("нікчемні тварі") ймовірно розумілися варвари.

Вайшешика і Ньяя

На відміну від веданти, міманси та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання.

В основі вчення лежать шість категорій, які уособлюють шість видів реальності, вони ж об'єкти пізнання: субстанція, якість, дія, загальне, особливе і притаманність. Пізніше до них додалася сьома — небуття.

Субстанції є першоосновою та першопричиною світу і реалізуються у 9-ти формах: 5-ти матеріальних — земля, вода, вогонь, повітря і ефір (акаша) та 4-х нематеріальних — манас (розум), простір, час, атман. Субстанції становлять єдність якостей та дій. Одна з якостей є специфічною для даної субстанції (атрибут), інші можуть змінюватися. Всього налічується 24 види якостей. Субстанціональні якості п'яти матеріальних стихій співвідносяться з органами відчуття людей: земля — нюх, вода — смак, вогонь — зір, акаша — слух.

Самі матеріальні субстанції складаються з атомів (ану). Початкове ану тлумачились як граничне малі матеріальні об'єкти сферичної форми, які е носіями якостей і здатні з'єднуватися. Поєднання трьох атомів дає перший об'єкт, доступний органам відчуття (пилинка в промені світла), які самі складаються з однорідних за якістю сприйняття атомів: орган смаку не сам язик, а вода на його поверхні.

Вайшешика відокремлює рух від матерії, залишаючи останній лише здатність його збереження (інерція). Сама дія здійснюється Махішваром за допомогою адршит (неспостережувана сила). Ка-нанда розрізняв п'ять видів руху: угору, вниз, розширення, стиснення, переміщення. Далі до них додалися свідомі, тобто викликані людиною, і несвідомі, тобто викликані стихіями, види руху. Процес руху є перехід з однієї точки простору в іншу за певний час. Таким чином, простір і час, що є вічними та нескінченними, постають нам у процесі руху як дискретні та скінченні.

Розвинена онтологія з розробленими категоріями механічно поєднується з міфологічною космогонією. В центрі світу знаходиться Макешвара, який з атомів творить матеріальні стихії, далі Ішвара створює золоте яйце, з якого виникає уся решта предметів, та Брахма, який своєю чергою породжує Праджанаті та варни людей. Коли цикл розвитку завершується, Макешвара руйнує світ на атоми, щоб дати душам можливість відпочити від процесу переродження. Далі все повторюється.

Вчення Вайшешики мало не тільки розвинену онтологію, а й цікаву натуралістичну теорію пізнання, яка багато в чому збігається з гносеологією школи ньяя.

Виникнення школи ньяя відносять зазвичай до І ст., коли був створений трактат "Ньяя-сутра", авторство якого традиція приписує Готамі (Гаутамі) на прізвисько Актанада — "той, що дивиться під ноги". Багато дослідників пов'язують виникнення ньяя з необхідністю створення теорії суперечки. Справді, логічні проблеми аргументації посідають чільне місце серед досліджуваних цим вченням питань.

Ньяя та вайшешика виходять з спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання. Незважаючи на близькість за змістом систем, обидві школи існували самостійно.

Буддизм

Буддизм як вчення складався кілька століть і започаткувався від однієї з шраманських шкіл другої хвилі. Чинниками, що сприяли його розповсюдженню, є:

1) виникнення чернецької общини, що відіграло вирішальну роль;

 

2) включення в своє вчення ведичної спадщини;

 

3) рівність людей у духовній сфері — всі живуть у стражданні і всі мають рівні можливості для спасіння.

Зміст самого вчення зводився до наступних пунктів. Є чотири благородні істини:

1) життя повне страждань, під .якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть. Соціальні відміни до уваги не беруться — багатії також плачуть;

2) є причина страждань, яка полягає в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює ії нещастя;

3) від страждань можна звільнитись, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має 8 ступенів.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна: а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами; в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо; г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.; д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування; е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху; є) матії "правильну вагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення; ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати. Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину.

Ранній буддизм дуже мало приділяв \ваги філософському обгрунтуванню свого вчення. Основу його теоретичної бази становило вчення про дхарми (елементи), яке заперечувало субстанціональність світу: в ньому немає нічого, крім окремих елементів психофізичної природа. Людина, її "Я" становить собою са-нжану, тобто потік, послідовність комбінацій дхарм, що зберігають єдність завдяки внутрішньому принципу — прапті, що узгоджує фізичні властивості та духовні якості людини. Дхарми мають складну класифікацію: скандхи — 5 груп (тіл, відчуттів та почуттів, сприйнять, карми, свідомості); аятани — 12 груп пізнання; дхату, де до 12 аятан додаються 5 дхарм, що створюють потік свідомості.

За допомогою дхарм пояснюється сансара та життя, в основі якого лежить дванадцятиступеневий шлях, що становить собою, з сучасного погляду, психологічний портрет особи, обрамлений фактами народження, смерті і нового народження. Виділялись інстинкти (вроджене), свідомість, 5 органів чуття, розум, психічне та фізичне, почуття, емоції, потяги, "чіпляння за існування" (самозбереження), буття, що сприяє новому існуванню. Моральні дії особистості відбиваються на стані потоку дхарм: позитивна — наближує до нірвани, негативна — віддаляє, тобто в буддизмі кар-ма набула загального характеру — вона діє не тільки в момент переродження, а й упродовж всього життя.

Включення частини стародавньої Індії до складу Кушанської імперії та покровительство з боку її правителів дали змогу буддизму розширити ареал свого розповсюдження, проникнути в інші країни. В цей період складаються дві основні течії буддизму, що відрізнялися питанням про архатство. Прибічники ортодоксального буддизму вважали архатство кінцевою стадією духовного самовдосконалення людини, а чернецтво — єдиним шляхом його досягнення. Буддійські школи, що приймають цю тезу, належать до "хінаяни" (малої колісниці). На початку І тисячоліття формується новий підхід до релігійного ідеалу, де місце архата посідає бодхісатва — "істота, яка прагне просвітлення", шляхом якого можуть йти всі. Прибічники цього підходу називали свою концепцію "махаяна" (велика колісниця).

 

Розбіжність між двома течіями буддизму не зводиться тільки до питання про архатство. Прибічники махаяни зробили ґрунтовну ревізію застарілих уявлень. Зміни торкнулись як теоретичних положень, так і сфери культу. Замість Будди-особистості з'явився трансцендентальний Будда, який має безліч "відображень" у всіх сферах Космосу. Будда Шак'ямуні — лише одне з його проявлень. Наступним, після обожнювання Будди, кроком було створення власного пантеону, куди увійшли відомі будди та бодхісатви, а потім — і численні другорядні боги та богині.

Якщо ранній буддизм сповідував шлях особистого спасіння, то в махаяні важливу роль починають відігравати нові заповіді: каруна— співчуття та майтри — релігійна любов. Щезло й виразне протиставлення нірвани та сансари.

Представники ще одного напряму — тантризму пішли найдальше у перегляді положень раннього буддизму. Вони вважали, що нірвани може досягти будь-яка людина, а за певних умов це можна зробити миттєво. Звідси інша назва тантризму — ваджраяна, що означає "шлях блискавичного просвітлення".

В галузі релігійної філософії буддизму в цей час виділилися чотири школи: вайбхашиків, саутрантиків, йогачарів та мадх'ямиків. Перші дві розвивались у руслі хінаяни. Вайбхашики виділяли два види дхарм — абсолютні (причинове необумовлені) і мінливі (причинове обумовлені). В галузі пізнання — знання чуттєве та логічно виводимо, визнання можливості пізнання об'єктів дійсності.

Саутрантики заперечували подвійну природу сутнього і можливість існування минулих та майбутніх дхарм. Дійсна лише сучасність, яка є певним поєднанням дхарм, тому сутність невід'ємна від дії. В гносеології ця позиція реалізується через заперечення можливості безпосереднього пізнання об'єктів. Свідомість зрозуміла як самосвідомість, актуальна тільки тепер, коли вона здатна зафіксувати через органи сприйняття лише форму об'єкта. При цьому усвідомлена "копія" об'єкта не може бути точною, тому що її виникнення опосередковується умовами сприймання. Реальне існування і справжня сутність об'єкта розкриваються тільки шляхом логічного умовиводу.

Конфуціанство

Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства Лу. 26-тилітнім посів посаду дрібного чиновника, у 30-ть — відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував, побував у царствах Ци, Вей, Сун, Чень, де шукав мудрого правителя, який би погодився у своїй політиці з порадами Конфуція. Останні роки життя присвятив збиранню та систематизації літературної спадщини. За деякими твердженнями, у його школі отримали знання понад 3000 учнів.

Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі. В епоху Хань його вчення було канонізовано і довгий час (до 1949 року!) було державною ідеологією Китаю.

Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається до недавнього минулого, висунувши ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом:

"Володар є володарем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином".

Досягти такого стану можна двома шляхами. По-перше, постійним "виправленням найменувань", що означає — необхідно узгоджувати нові явища суспільного життя з традицією, тобто потрібнопідганяти нові реалії під старий зміст понять. По-друге, шляхом повсякденного морального самовдосконалення, метою якого є цзю-ньцзи — шляхетність людини.

Об'єктивно вчення Конфуція вносить нову ієрархію в соціальну структуру, коли за визначальний принщіп береться не походження, не влада, не багатство, а моральність. З іншого боку, цзюньцзи — ідеал і дтя держави, тому що основою її поведінки є осягнення "жень" — людинолюбства, гуманності, взаємності, в основі якої своєю чергою лежать "і" (обов'язок), "сяо" (синівське шанування), "чжун" (вірність). Тому "шляхетна людина" є ідеальним законослухняним громадянином, якого не треба примушувати підкорюватися силою.

 

У таких громадян мусить бути мудрий правитель, що керує на основі доброчесності. А це означає, що він спочатку має дарувати милість народові (який, за Конфуцієм, тільки про це і мріє), в якого має бути вдосталь їжі та зброї, щоб він міг довіряти правителеві. Конфуцій заперечував писані закони, але ж держава без права не існує. Тоді він розв'язує цю проблему через розподіл функцій регуляції та покарання. Перша залишається за "лі" (ритуал), друга — за державою.

Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги. Але Конфуцій не помічає, що суперечності залишилися — вони лише піднесені на рівень логіки понять. Так, вимога "шляхетності" — не чинити з іншими, як не хочеш, щоб вчинили з тобою", — не узгоджується з ієрархією повноважень. Покарання сина є вияв батьківського обов'язку і порушувати асиметрію їх взаємин неможливо навіть в ідеальній формі.

Хоча Конфуцій створив морально-політичне вчення, він не зміг проминути кола питань проблем пізнання, хоча спеціально ними не займався. Всю його гносеологію репрезентує одна цитата: "Ті, що мають знання від народження, стоять найвище від усіх; ті, що мають знання завдяки навчанню, — йдуть за ними; ті, хто почав навчатись, опинившись у скрутному становищі, — йдуть за ними;ті ж, хто, опинившись у скрутному становищі, не вчиться, — стоять найнижче серед людей". Себе самого Конфуцій ототожнює з тими, хто, не володіючи знаннями від народження, "виявляючи розуміння, набув їх". Він вважає, що знання і мудрість — не одне й те ж, і що знання, які людина не може використати, не мають сенсу.

Структурно вчення Конфуція відбиває зафіксований ще родовою свідомістю просторово-часовий поділ світу. Система категорій та організація принципів поведінки відповідають 3-х, 5-ти, 7-ми, 9-ти елементній структурі. Особливе значення надається числу З, виділяється, наприклад, три види дружби, три види радощів, хоча кількість видів можна налічити й більше.

Після смерті Конфуція його школа розпалася на вісім напрямів, серед яких особливо яскравими є Мен-цзи та Сюнь-цзи.

Даосизм

Проблема засновників даосизму

Першою книгою, в якій викладено погляди даосів, є "Дао де цзин", авторство якої приписується легендарному мудрецеві Лао-цзи. Існує кілька версій його біографії. Згідно з однією, найбільш розповсюдженою, Лао-цзи народився у царстві Чу і звали його Лі Ер Дань. Він займав посаду доглядача архіву Чжоузького правителя.

Друга книга — "Чжуан-цзи". Назва відповідає імені автора, дати життя якого відомі — бл. 369-286 до н.е. Порівняльний аналіз цих творів свідчить, що за формою викладу, за ступенем раціоналізації понять "Чжуан-цзи" стоїть ближче до передфілософії, ніж "Дао де цзин", проте в ній є ряд нових положень. Це дало змогу зробити висновок, що обидва тексти написані приблизно в один і той же час і є варіантами більш раннього твору, але він не отримав широкого розповсюдження.

Трактат "Ле-цзи" був втрачений у період Цзинь і відновлений Чжан Чжаном на основі уцілілих фрагментів. Велика кількість пізніших нашарувань змушує з обережністю підходити до цієї книги.

Лао-цзи

Якщо Конфуцій за місце гармонізації суперечностей буття люди- ни обрав соціальний космос, то Лао-цзи звертається до природного Космосу і на нього накладає політичні та моральні проблеми. Способи філософствування обох мудреців досить близькі — Лао- цзи також ставить себе у центр Всесвіту, але він для нього має природний характер, через що "основа усього" — дао — також природне. Спираючись на вироблені попередніми поколіннями поняття, філософ створює на їх основі якісно нову систему знань, в якій змальовується походження світу і людини. "Дао породжує одне, одне породжує два, два породжує три, а три — усі істоти" — такий вигляд у символічній формі має еволюція світу. Дао — сутність і основа всіх речей і в цьому розумінні не існує без них, але водночас не може бути в них і виявлене. Воно нескінченне і невидиме, ніхто не може його собі підкорити. Говорячи сучасною філософською мовою, дао є єдність буття і небуття, єдність закону і основи змінення речей. "Одне" — це хаос у вигляді безформеного туману частинок ци, що безладно рухаються. "Два" — це розподіл хаосу на янь-ци та інь-ци. "Три" — зв'язок поміж двома началами породжує гармонію, а відтак народжується все сутнє.

Політичні погляди Лао-цзи починаються з констатації кризи суспільства: тривають безперервні війни; одні багатіють, інші бідніють; що більше злидарювання, то більше розбрату; що більше розбрату, то більше заборон та указів, то більше злодіїв та розбійників. Людина зупиняється в нерішучості в умовах необхідності політичного вибору — чи бути з низами, чи з верхівкою суспільства, чи бути з тими, хто хоче відродити минуле, чи з тими, хто прагне об'єднати країну в майбутньому — адже будь-який вибір не дає гармонії, одна протилежність без другої не існує.

Тож це є теоретичними засадами самого Лао-цзи — досягти гармонії можна тільки шляхом серединного царства: "Знати міру в мірі — ця міра сталість". На космічному рівні гармонія є сталість взаємодії інь-ци та янь-ци, які змінюються природніш шляхом — дао. Тому ідеал для людини — цзи жень (природність), а всі негаразди у світі — від її порушення. Через те що дао є фіксацією самовідтворюваних природних ритмів, яким властива повторюваність, час — циклічний, усе повертається на круги свої.

Лао-цзи ідеалізує родову рівність, проте це не свідчить, що він закликає повернутися до неї. Це буде порушенням дао.

"Якщо відкинути вченість — не буде й смутку", "якщо не звеличувати талантів, то люди й не суперничатимуть", "якщо не цінувати важко здобутого багатства, то люди й не стануть розбійниками"— це має пам'ятати правитель. Так можна повернутися до природності шляхом дао.

Але в обгрунтуванні цього положення є проблема. Як можна наслідувати дао, адже воно невидиме, нечутне, "нескінченне і не може бути назване". Тут Лао-цзи фіксує обмежені можливості пізнання людиною гранично загальних зв'язків. Вихід зі становища здійснюється введенням поняття "де", під яким Лао-цзи розуміє не моральну норму, а постійні якості речей — атрибути. "Де" є формою представлення "Дао". "Дао породжує (речі), де викохує (їх)", тобто через де речі стають речами.

Людина також є втіленням де. Мудреці з вищим де знають таємницю дао і наслідують йому. Лжемудреці мають нижче де і використовують примус, порушуючи дао. Тут криється головне протиріччя Лао-цзи. Адже якщо є нижче де, то що його породило — нижче дао? Якщо людина постійно порушує дао, то, можливо, в Цьому і є її сутність?

Лао-цзи, звісно, мріяв про здійснення на практиці свого вчення. Але як досягти цзи жень у суспільстві, адже політичне насильство суперечить дао. Принцип недіяння спрямовує на шлях морального самовдосконалення, але не через мораль, як у Конфуція, а через довіру самому собі, усвідомлення свого єства, свого зв'язку з Космосом і всім світом.

Мілетська натурфілософія

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Піфагорійська філософія

Введення терміну «філософ» приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а «тим, хто любить мудрість». Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.

Про Всесвіт

Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».

Всесвіт, за Піфагором, — шароподібний і складаєть з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.

Про Бога

За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.

Клятва: «Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи».

Про сакральну математику

У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять — досконалому числі. До заслуг Піфагора (швидше, членів його ордену, оскільки в більшості випадків винаходи останніх за звичаєм приписувалися Піфагору) належить відкриття та доведення теореми Піфагора- однієї із ґрунтовних теорем евклідової геометрії.

Про гармонію

Гармонія присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань — смутку й мук, другі — проти гніву й злості, а треті — проти пристрастей. Піфагорейцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.

Про еволюцію

Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію, як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно цього закону, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.

Про дружбу

Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: «між друзями всі речі — спільні». Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.

Про перевтілення душі

За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: «Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки. „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу.“»



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.229.64.28 (0.016 с.)