Наявність у канонічного права складної внутрішньої струк

 

тури. У результаті розвитку уже в ХІІ–ХІІІ ст.воно являло собою непросто сукупність правил поведінки з різних питань, віднесених до компетенції церкви, а чітку систему права зі своєю структурою. Причому аналітичне об’єднання канонічного права, його докладна логічна систематизація відштовхувалися від уявлення про те, що в основі різноманіття правових норм і процедур лежить певний набір фундаментальних правових принципів і що завдання юристів — знайти ці принципи і привести право у відповідність до них. На підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникло декілька галузей канонічного права — корпоративне, кримінальне, шлюбносімейне, спадкове, право власності, договірне і процесуальне право.

 

Канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне: воно змінювалося відповідно до потреб часу. Цим система канонічно

го права відрізняється від системи мусульманського права. Як зазначає Е. Аннерс, іслам був так прив’язаний до авторитету Корану, що законотворчість була просто неможлива. Учені тільки розробляли деталі правопорядку шляхом умоглядного філософського тлумачення окремих місць Корану. Арабські правознавці, однак, і не прагнули створити окреме право на основі раціонального аналізу текстів. У канонічному праві авторитет Біблії так само ніколи не оспорювався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри. У Диктатах папи Григорія VII, виданих у 1075 р., було вперше прямо закріплено його право створювати нові закони відповідно до вимог часу.

 

 

 

7. Створення двох систем канонічного права після розколу хрис

 

тиянської церкви. У другій половині ІХ ст.протиріччя в питанняхвлади між Римським і Константинопольським патріархами призвели до розколу єдиної християнської церкви на Західну і Східну, який був остаточно закріплений у 1054 р. Це надзвичайно вплинуло на використання цими церквами певних джерел канонічного права. Західна церква — католики визнали вищу владу Папи Римського і відповідно його актів — декреталій. Східна церква — православні визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів. Джерела, прийняті церквами після розколу, взаємного визнання не мають. Відмінністю цих систем є також ступінь систематизації норм права. Католицька церква пішла шляхом систематизації канонічного права, усунення внутрішніх протиріч на основі формальнологічних методів схоластики. Східна церква пішла шляхом збереження первісних традицій всесвітніх соборів, через що не знала широкої переробки та систематизації.

 

Джерела канонічного права

 

Оскільки канонічне право — це релігійноправова система, його першоджерелом є божественна воля, що знаходить своє втілення в книгах Святого письма—Біблії. Християнська церква визнає священними лише книги Нового Заповіту. Норми цього божественного за походженням права є першоосновою й вищим началом позитивного церковного права. Презумується, що норми церковного (людського) права не можуть суперечити праву божественному. Проте в повсякденній практичній діяльності на книги Святого Письма, як правило, не посилаються, а переважно використовують право, створене церквою.

 

В епоху визнання християнства в Римській імперії діяло правило, щоб у кожній церковній області місцеві єпископи не рідше одного разу на рік збиралися на собор для обговорення загальних справ і вирішення питань, викликаних місцевим церковним життям і практикою.

 

Постанови обласних (помісних) соборів, що вирішують проблеми івстановлюють правила поведінки для християнської громади, стали одним із джерел канонічного права. Спочатку вони мали регіональний характер, оскільки були обов’язкові тільки для церков тієї області, де собор був вищою церковною інстанцією. Але у зв’язку з тим, що підвалини церковного життя були однакові в різних провінціях, правила деяких обласних соборів стали застосовуватися і в інших церковних

 

областях, ставши джерелами права для всієї церкви. Подібного значення набули, зокрема, рішення семи обласних соборів, що проходили в IV і V ст.: анкірський (314), неокесарійський (314), антіохійський (341), сардинський (344), гангрський (362–370), лаодикійський (343– 381) і карфагенський (419).

 

Щоб приймати рішення, обов’язкові для всієї християнської церкви, почали збиратися надзвичайні собори, на які запрошувалися представники всіх патріархій. Вони дістали назву Всесвітніх соборів, а їх рішення — Постанови Всесвітніх соборів стали найважливішими джерелами канонічного права. Загальне визнання одержали сім Всесвітніх соборів — Нікейський перший (325), Константинопольський перший (381), Ефеський (431), Халкідонський (451), Константинопольський другий (553), Константинопольський третій (680), Нікейський другий (787). Слід зазначити, що вже на цьому етапі становлення канонічного права виникли розбіжності між Східною і Західною церквами з приводу рішень всесвітніх соборів. Східна і Західна церква не визнають окремих правил цих соборів. У середині XI — першій половині XIII ст. церковні юристи розробили вчення про те, що тільки санкція Папи Римського надає собору статус «Всесвітнього». З 1123 р. папи відновили скликання Всесвітніх соборів, внаслідок чого католицька церква налічує тепер 21 Всесвітній собор.

 

Після розколу церков на Сході перестали скликати періодичні собори. Їхнє місце посів постійний собор (синод) при константинопольському патріархові. Поступово він став головним органом церковного законодавства, а його акти — Постанови синоду — стали невід’ємним джерелом канонічного права Східної церкви.

 

Одним із найважливіших джерел канонічного права на Заході стали Папські декреталії(декрети). Уже в V ст. ці акти мали не менше значення, ніж соборні постанови, і включалися в усі збірники канонічного права. За часів Папської революції Григорій VII у Диктатах прямо закріпив своє виняткове право видавати нові закони відповідно до потреб часу, визнавати або не визнавати книги канонічними і скликати Всесвітні собори. Відповідно до вчення Гугуччіо, яке офіційно визнано католицькою церквою, Папські декреталії почали розглядатися вище соборних канонів.

 

Наукові трактати авторитетних богословів,офіційно визнаніцерквою, аналізували і давали тлумачення існуючих норм канонічного права. На Заході до таких належать праці Граціана, Гугуччіо, Іоанна Германця, на Сході — твори Олексія Арістіна, Іоанна Зонара і Федора Вальсамона та ін.

 

Так, праця «Декрети», видана Іоанном Граціаном близько 1140 р., вплинула на подальший розвиток всього канонічного права Західної церкви. Граціан став вважатися творцем каноністики (науки канонічного права). Ця праця була не тільки систематичною збіркою джерел церковного права, але водночас і коментарем до них. Граціан відповідно до схоластичного методу виявляв відмінності між суперечливими або не цілком ясними положеннями і ставив питання, що вимагали вирішення в теорії та на практиці. «Декрет» був поділений на три частини. Перша охоплювала 101 відмінність, причому 20 перших були присвячені загальним питанням і джерелам, в інших ішлося про церковну організацію. Друга частина підрозділялася на 36 справ, у яких Граціан виокремлював численні «питання», розглядаючи майнове, процесуальне, орденське і шлюбносімейне право церкви, а також систему покаяння. Третя частина, розділена на п’ять «відмінностей», трактувала церковні таїнства.

 

Ще одним джерелом канонічного права є звичай. Церква не лише не заперечує звичаї як джерело права, а й у деяких випадках прямо визнає їх дію в канонах Всесвітніх соборів. Однак для визнання звичаю від нього потрібно, поперше, щоб він не суперечив духу як усієї церкви, так і природі того інституту, якого він стосується; подруге, щоб його існування і дія могли бути доведені за більшменш тривалий час. Якщо церковний звичай задовольняє цим вимогам, він може не тільки заповнювати прогалини церковного законодавства, але й у деяких випадках обмежувати його дію.