Економічний потенціал району може визначатися

• кількістю населення,

• розмірами валового внутрішнього продукту,

• валової продукції промисловості і сільського господарства,

• вартістю основних виробничих фондів,

• показниками виробництва продукції на душу населення, на 1000 осіб тощо;

3. Економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни.

4. На території інтегрального економічного району повинен бути сформований досить потужний господарський комплекс, основу якого становлять територіальний комплекс з такою галузевою структурою:

• у профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до складу галузей промисловості і сільського господарства;

• у галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації економічного району (добування і забезпечення сировини, виробництво напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів, тари тощо);

• у галузі, які забезпечують потреби населення промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами, інвентарем, особливо в сільській місцевості.

Типи економічних районів

 

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів.

 

З точки зору внутрішньої просторової структури регіони діляться на два основні типи: однорідні та вузлові.

• Однорідний (гомогенний) регіон немає великих внутрішніх відмінностей по істотним критеріям, наприклад,по природним умовам, щільності населення, доходам на душу населення і т.д.

• Однорідний регіон – це абстракція, в реальності однорідних регіонів не має. Навіть, якщо по багатьох критеріях регіон відносно є однорідним, по деяким іншим – обов'язково не є однорідним. А, власно, к наявності в регіоні будь-якого особливого природного об'єкту (водного джерела, місцезнаходження корисних копалин и т.п.) або ж великі міста - формують регіон неоднорідним одразу по багатьох критеріях.

• Поняття однорідного (гомогенного) регіону має головним чином концептуально-методологічне значення. Так, аналіз національної економіки як системи регіонів зосереджений увагою на відмінностях між регіонами в пропонуванні, що внутрішні відмінності регіонів являються неіснуючим фактором, тобто кожен регіон умовно є однорідним. Допущення однорідності регіонів неявно присутній в макроекономічних теоріях і моделях регіонального розвитку.

• Вузловий регіон має один або декілька вузлів (центрів), які зв'язують інші частини простору. Регіон такого типу називають також центральним, поляризованим.

• У просторовій структурі вузлів регіону виділяють ряд типових елементів.

• Периферія — частина простору, яка доповнює центри, ядро.

• Точка — об'єкт, частина, внутрішніми розмірами можна знехтувати.

• Центр — об'єкт який по відношенню до іншого простору виконує важливу функцію (адміністративну, фінансову, інформаційну і т.п.).

• Ядро — частина регіону, в якому в найбільшій степені (з найбільшою щільністю, інтенсивністю) виражені його існуючі признаки.

 

Враховуючи масштабний ранг України, як територіального державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за територію країни субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обґрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів: галузевих та інтегральних за трьома ієрархічними рівнями.

Науково - обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів: галузевих; багатогалузевих (інтегральних).

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва: природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил

території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні ТВК різних рівнів та ступенів сформованості.

Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються три рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони) та малі (мікрорайони).

Крупні (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування, які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300 тис. км². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони. Це райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів.

За критерієм структури економіки, з урахуванням історичного аспекту регіони поділяються на «старопромислові» і «новітнього розвитку». Виділення першої групи регіонів враховує хронологію їх формування (період освоєння), яка значною мірою визначила їх сучасну структуру. Старопромисловим регіонам притаманна велика частка базових галузей промисловості у виробництві, які зберегли своє значення і за сучасних умов.

Науковими дослідженнями регіонів України об’єднано у групи за рівнем економічного розвитку, в результаті чого їх поділено на «лідери» і «аутсайдери», визначено умови та темпи росту за яких регіони аутсайдери досягнуть рівня розвитку лідерів. Критерієм даної класифікації визначено обсяг ВДВ на душу населення України. Класифікацію за даним критерієм представлено у таблиці 2.1 і на рис. 2.1.

 

Групування показників соціального розвитку регіонів може здійснюватись на основі галузевої класифікації соціальної політики, яка охоплює чотири сектори життя суспільства: демографію, працю, особисті доходи, соціальну інфраструктуру. Опираючись на цю класифікацію можна виділити групи регіонів які потребують різного ступеня і напрямку державного втручання у соціальну сферу регіону. Нами запропонована типологія регіонів за критерієм реального виробництва, здійснюваного у регіоні див. табл. 2.2 і рис.2.2.

 

Перша група – це такі регіони, частка реального сектору в яких менше за середню по Україні і, відповідно коефіцієнт, менше одиниці.

Друга група – це регіони, частка реального сектору в економічній структурі яких знаходиться у межах 1-1,1.

Третя група – це такі регіони, частка реального виробництва в яких значно перевищує середній по економіці України показник і, відповідно, коефіцієнт перевищує 1,1.

Можливе застосування іншого критерію до класифікації регіонів, переважанням в структурі реального виробництва первинних галузей, до яких відносяться сільське господарство, мисливство, рибальство і добувна промисловість; вторинного – обробної промисловості, виробництва та розподілення електроенергії, води і газу, а також будівництво, і третинного – сфери послуг див. табл. 2.3 і рис.2.3.

А отже, приведені типології регіонів України дають наукове обґрунтування для прийняття управлінських рішень, їх необхідно враховувати в процесі здійснення регіональної і галузевої політики, формування міжгалузевих зв’язків, реалізації інноваційних напрямів розвитку економіки регіонів, прийнятті рішень про створення вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку при розробці концептуальних підходів та стратегій регіонального розвитку.