Утворення Османської держави

Сельджуцький (Конійський) султанат розпався на кілька дрібних бейліків (князівств). Хоча султанат і зберіг владу над бейліками, проте вона була лише формальною. Один із бейліків очолив вождь племені кайї — Осман (близько 1281-1326 рр.).

З остаточним розпадом Сельджуцького султанату володіння Османа І перетворилися на самостійний Османський емірат, а турки почали називати себе на честь вождя — османами (турками-османами).

Османський султанат поступово збільшував територію, приєднуючи до своїх володінь область за областю, і в 1299 р. Осман офіційно проголосив себе «султаном», започаткувавши династію Османів.

3. Завоювання османських султанів у Європі й Азії

Син Османа Орхан I (1326-1362 рр.) продовжував політику батька. Він захопив території від Мармурового до Чорного моря та почав перші турецькі завоювання в Європі.

Для зміцнення держави Орхан І провів низку реформ: почав карбувати власну срібну монету, реорганізував армію, додавши до легкої кінноти корпуси піхоти з яничарів.

Нащадок Орхана Мурад I (1362-1389 рр.) спрямував свою агресію на Балкани. У другій половині ХІV ст. балканські країни перебували в стані занепаду та постійно воювали між собою. Мурад І завоював Фракію, і в 1365 р. переніс столицю своєї держави в Адріанополь.

Візантійська імперія обмежувалася тепер самим лише Константинополем. Невдовзі Болгарія визнала себе васалом султана, і Мурад І пішов на Сербію.

Вирішальна битва сербів та боснійців із турками відбулася в 1389 р. на Косовому полі. Армія османів була значно більшою, проте серби билися відчайдушно. Посеред битви сербський патріот Мілош Обіліч проник у табір турків-османів і вбив Мурада I, проте це не вплинуло на результат битви.

Під керівництвом сина султана Баязида серби зазнали повної поразки, і Сербія була захоплена турками.

Баязид I (1389-1402 рр.), якого за військову вправність прозвали «Блискавкою», підкорив Македонію, Болгарію, частину Сербії та Албанії, а також Малу Азію.

Успіхи османів занепокоїли європейців, і Папа Римський оголосив проти них хрестовий похід. У 1396 р. 60-тисячна армія рицарів-хрестоносців із Німеччини, Франції, Угорщини, Чехії, Польщі була розбита біля міста Нікополя в Болгарії.

У 1400 р. Баязид І розпочав облогу Константинополя, яка тривала близько року, проте, отримавши звістку про вторгнення армії середньоазійського правителя Тимура (Тамерлана), він зняв облогу та рушив назустріч.

У битві при Анкарі (1402 р.)турецька армія була розбита, а Баязид І потрапив у полон, де й помер. Тимур, розоривши володіння турків у Малій Азії, повернувся до Середньої Азії.

У тривалій боротьбі між синами султана переможцем вийшов Мехмед I Челебі, який зібрав усі землі Османської імперії.

Його правління було порівняно спокійним. Він уклав мирні договори з Візантією, Сербією, Валахією й Угорщиною. Султан толерантно ставився до підданих-немусульман, розвивав торгівлю, був покровителем літератури, особливо поезії. Його характеризують як справедливого, покірливого, миролюбного й освіченого правителя, проте з усіма повстаннями він розправлявся швидко та жорстко.

Мехмед II Фатих (Завойовник) (1451-1481 рр.) не тільки завершив наведення ладу в Османській імперії, але й суттєво збільшив її територію, звоювавши Кримське ханство, Сербію, Морею, Трапезундську імперію, Боснію, Албанію.

Але найвизначнішою подією його правління було взяття Константинополя. Зібравши багатотисячну армію, у квітні 1453 р. султан розпочав облогу міста, яка тривала 53 дні, і 29 травня 1453 р. після штурму Константинополь упав. Імператор Константин XI загинув, захищаючи місто.

За наказом Мехмеда ІІ місто перейменували на Стамбул (Істанбул), і воно стало столицею Османської імперії. Собор Святої Софії було перебудовано в мечеть. Крім завоювань, султан приділяв багато уваги і внутрішній політиці. За його правління була складена перша збірка законів Османської імперії «Канун-наме».

Захоплення Константинополя султаном Мехмедом ІІ постало новою сторінкою в розвитку Османської імперії. Його син Баязид ІІ (1481-1512 рр.) продовжив справу батька. За часів його правління держава постійно воювала з європейськими країнами (Венецією, Угорщиною, Австрійськими Габсбургами, Польщею), Єгиптом та Персією. Проте Молдавське князівство визнало васальну залежність від імперії, також було підкорено східне узбережжя Чорного моря.

4. Державний устрій, населення, релігія та культура в Османській імперії

Османська імперія в період свого розквіту розташовувалася в Європі, Азії та Африці.

За своїм устроєм імперія була абсолютною монархією, уся влада належала султану. Він вважався священною особою, володів усією землею в державі, був головнокомандувачем і духовним лідером усіх мусульман у країні.

Султан здійснював управління за допомогою дивану (уряду), який призначав він особисто. Від імені султана роботою дивану керував великий візир, а духовним життям та дотриманням шаріату (мусульманського законодавства) опікувався шейх-уль-іслам.

У Туреччині була створена військово-ленна, або тимарна, система:

- воїн (як правило, кіннотник) отримував земельний наділ за службу. Він зобов’язаний був за першим наказом вирушити в похід у повному озброєнні та верхи на коні.

- Яничари (від тур. «нове військо») — піші воїни, озброєні ятаганами (криві шаблі), що набиралися з християнських хлопчиків, яких виховували для військової служби.

Основну масу населення Османської імперії складали селяни. Вони були особисто вільними, але не мали права володіти землею й орендували її, виплачуючи податок у розмірі десятої частини врожаю.

У містах розвивалося цехове ремесло. Ціни на товари контролювалися владою.

Розвивалася торгівля, а диван проводив політику меркантилізму. Держава перебувала на перехресті торговельних шляхів, і збирання мита давало великі прибутки.

Державною релігією Османської імперії був іслам. Султан одночасно був халіфом, тобто духовним лідером усіх мусульман. Більшість населення держави становили мусульмани. Немусульманське населення сплачувало спеціальний податок. Ставлення до представників інших релігій змінювалося залежно від правління того чи іншого султана, але загалом немусульмани не зазнавали сильних гонінь.

Судочинство в державі базувалося на шаріаті (правові, морально-етичні та релігійні норми ісламу).

Турецька культура розвивалася разом із державою, знаючи піднесення та падіння. Певний вплив на неї мали культури підкорених народів та релігії (християнство, буддизм).

Культура Османської імперії зазнавала впливу ісламу. Уся система освіти зосереджувалася в руках духовенства. Усі навчальні заклади перебували при мечетях (медресе) і виховували дітей у дусі мусульманської релігії.

У школах викладали арабську та перську мови, мусульманське право (шаріат), пізніше були запроваджені математика, астрономія та логіка.

Також при мечетях існували бібліотеки. Іслам впливав і на розвиток наукових знань, передусім низьким рівнем освіти. Мусульманська релігія забороняла зображення людей і тварин, тому живопис був розвинений слабко, в основному він утілився в мініатюрах, які часто містилися в книжках.