Християнізація Русі та її значення

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства у 988 році.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон головних богів.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

 

8, Реформаторська діяльність Ярослава Мудрого. Історичне значення та проблеми спадщини Київської Русі.

У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину «Руську правду». Вона була правовим кодексом держави, що в перше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювало майнове розшарування, панування князів і бояр над прости людом.

Правда Ярославичів, або Устав Ярославичів — збір законів, виданий 1072 року князями Ізяславом, Святославом та Всеволодом, що найменували себе «Ярославичі», а доба правління та міжосібної боротьби відома як Тріумвірат Ярославичів.

«Правда Ярославичів» дещо схожа на «Руську правду» Ярослава Мудрого. У ній була скасована кровна помста, і замінена грошовим штрафом. Закони, видані Ярославичами були написані лише у їх інтересах та для користі їхнього майна та господарства. Внаслідок їх егоїстичного панування почалася роздробленість Русі, яка була частково призупинена їх нащадками.

Тривале князювання Ярослава (1019-1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх володінь. Протягом 1030-1031 рр. він повернув захоплені Польщею черв енські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чудів, оволодів містом Юріїв над Чудським озером. 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди.

У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами.