Виникнення й діяльність перших політичних партій в Україні

Наприкінці 80-х років під ідейним впливом М. Драгоманова у Галичині формується перша політична партія — Радикальна, яка поставила за мету захищати інтереси селян. На кошти, які здобували прихильники Драгоманова в Східній Україні, були засновані дві партійні газети — «Народ» і «Хлібороб» та видавництво. Молода партія вміло провела виборчу агітацію і незабаром мала власних депутатів у галицькому сеймі та імперському парламенті. Під впливом практичної діяльності радикалів активізували свою діяльність і москвофіли та народовці. Велася гостра боротьба з поляками, що забирала багато сил українських політиків.

За цих умов народовці при підтримці українських діячів Сходу В. Антоновича, О. Кониського у 1890 р. пішли на компромісну угоду з урядом та польськими політичними колами і підписали з намісником імператора в Галичині графом Бадені, який відображав інтереси польських магнатів, угоду. Згідно з її умовами українські депутати відмежовувалися від москвофілів, що були зв´язані з Росією, переходили до підтримки австрійського уряду, не йшли на зв´язки з польськими революціонерами. За це австрійський уряд дав згоду на фінансово-матеріальну підтримку українських культурно-національних установ, відкриття ще однієї (третьої) державної гімназії для українців, кафедри української історії у Львівському університеті. Народовці назвали цю угоду «новою ерою» у взаємовідносинах з урядом. Однак угода була незначною поступкою і викликала гостру критику з боку радикалів та москвофілів і була підтримана в суспільстві. І все ж її результати дещо зміцнили український національно-культурний процес. Через деякий час (у 1894 р.) народовці, не задовольняючись угодою, перейшли до опозиції уряду. Зрив «нової ери» польський табір сприйняв як заклик до боротьби. Бадені заявив, що проводитиме свою політику без українських парламентаріїв і організував вибори у 1895 та у 1897 роках, коли уже став прем´єром Австро-Угорщини, в умовах політичного терору та жорстокої боротьби з українцями. Однак драконівські методи не зламали українського руху, який все більше набирав всенародного характеру. Друга половина 90-х років характеризувалася зростанням активності як культурного, так і політичного життя українців Галичини. У 1899 р. помірковане крило радикалів і народовці об´єдналися, створивши Національно-демократичну партію, що посідала провідне місце в громадсько-політичному житті краю. Вона заявила, що її кінцевою метою є об´єднання всього українського народу в «одноцільний національний організм». В керівну групу партії входили Михайло Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Юліан Романчук, Іван Франко та інші. Ця когорта відзначалася широкою політичною освітою, фаховими знаннями в різних сферах життя, практичним досвідом, відвагою і рішучістю.

У тому ж році від Радикальної партії відмежувалася група прихильників марксизму — М. Ганкевич, С Вітик, Ю. Бачинський та інші, заснувавши Українську соціал-демократичну партію, яка мала діяти в дусі європейського соціалізму. Вона увійшла до австрійської соціал-демократичної партії як автономна одиниця. Представник УСДП заявив на з´їзді в Брно у 1899 p., що метою його партії є «вільна держава українського люду, українська республіка».

Ще в 1895 р. Радикальна партія проголосила, що її ідеалом є політична самостійність українського народу, тобто його державність. Таким чином, основні українські політичні партії стали настільки зрілими, що вже в кінці XIX ст. поставили своїм завданням об´єднати всіх українців в єдиній соборній державі, хоча соціально-економічні і суспільно-політичні умови боротьби за цей ідеал в Галичині були дуже складними. В той же час сприятливим її чинником була одностайність і політична зрілість галицького суспільства.

На початку XX ст. політична боротьба в Галичині наростає, українські політичні партії вимагають поділу Галичини та її національної автономії. У 1907 р. під тиском демократичних рухів і партій австрійський уряд ввів загальне і рівне виборче право. Таким чином, в імперський парламент українські партії провели 30 депутатів. Це була фракція, з якою треба було рахуватися. Однак у галицькому сеймі продовжувалась боротьба між українцями і поляками. Австрійський намісник, представник польського шляхетства А.Потоцький намагався внести розкол в ряди українців, протиставляючи у сеймі депутатів-москвофілів представникам інших політичних сил. У відповідь на його терор студент М. Сочинський здійснив у 1908 р. терористичний акт, внаслідок якого намісник поплатився життям. У 1910 р. польський шовініст убив лідера українського студентства А.Коцка, який боровся за створення українського університету у Львові. Між українськими і польськими студентами часто прямо в аудиторіях справа доходила до гострих сутичок та бійок.

Таким чином, за рівнем політичного, національно-культурного розвитку, організованості народу, зрілості політичного керівництва Галичина випередила інші райони України, хоча мала значно гірші соціально-економічні умови.

Весною 1906 р. в Петербурзі зібралася перша Дума, вибори до якої бойкотували більшість українських партій, що уклали угоду з соціалістичними російськими партіями. У виборах взяла участь лише радикально-демократична партія, а її представники І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський заснували українську Думську громаду, до якої ввійшли 40 депутатів, у втому числі депутати-селяни. Значну роль в організації її діяльності відіграв М, Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України, яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший парламент Росії.

У другій Думі також створилася Громада, яка заснувала свій друкарський орган «Рідна справа». Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України, але і друга Дума була розпущена. Розпуск її був антиконституційним, по суті, державним переворотом. Царський уряд остаточно переміг, і в Російській імперії настав період реакції. Конституційні свободи зводилися майже нанівець. Попри все українське суспільство вийшло з революції більш організованим, політично зрілішим, маючи певний досвід національно-визвольної боротьби. Важливим результатом першої Російської революції для українців було скасування заборони української мови. Це було значною поступкою царського уряду, яка дала поштовх до розвитку літератури та преси. З´явилася перша щоденна українська газета «Громадська думка» (пізніше «Рада») та окремі місцеві друковані органи.

 

3. Утворення нових українських політичних партій

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад ПО тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту. У якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), Декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ресінській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об´єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літературу українською мовою.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об´єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого, зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня — грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці-У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об´єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість були характерними для селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об´єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

З червня 1907 року було опубліковано царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

 

41. Аграрна реформа П.Столипіна і Україна.

Провадячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міністрів Петро Столипін (1862-1911) хотів створити на селі міцну групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціялістичних ідей. Він визнавав недоцільним конфіскацію земель у заможних землевласників. Перед 1905-им роком взаємовідносини між дворянами-поміщиками та селянами значно змінилися. За останні роки продано селянам, головно за посередництвом Селянського Банку, 26.000.000 десятин з дворянських земель; 16.000.000 продано купцям та торговельно-промисловим підприємствам. У руках селян скупчилося, разом з надільними землями, 165.000.000 десятин у всій імперії, а у дворян залишилося 53.000.000 десятин. Таким чином, експропріяція цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян. Треба було перевести ґрунтовні реформи.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав в «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжив над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала «общині». Існування «общини» не давало можливости застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користатися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами. «Община» провадила. село шляхом павперизації, що загрожувало революцією. Якщо «община» шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки спричиняла вона для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипін перевів аграрну реформу, з цією метою провівши через Думу кілька законів. Закон 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами»). В Україні з 1861 року існувало т. зв. «подвірне» землеволодіння:’ земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було продавати й ділили між членами родини. Тепер кожний селянин міг вийти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Тільки угіддя — ліс, сіножаті — зоставалися у спільному володінні.

Селяни почали покидати села; у деяких селах Волині зосталися тільки церкви, школи, крамниці. Землі, що були раніше у різних клаптях, тепер об’єднували в одну цілість. Касувалося примусову сівозміну.

В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Европейської Росії коло 24 % господарів вийшло з «общини», на Правобережній Україні закріпили землю 50,7 %, у Південній Україні — 34,2 %, на Лівобережжі — 13,8 %.

Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціялістів різних напрямків, які розуміли, що ця реформа ліквідує сільський пролетаріят. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Є. Журавський (губернський маршалок Волині) — поставилися до неї сприятливо.

Великою хибою реформи Столипіна були високі ціни, за які передавалось поміщицькі землі селянам через Селянський Банк, і це робило землі недосяжними для селянської маси.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливість дальшого переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Цей рух помітно збільшився після 1906 року. Правда, багато селян поверталося звідти, не знайшовши відповідних умов для життя. Це пояснює наступна таблиця (число переселенців подано з цілої Російської імперії):

Доба між революцією 1905 року та світовою війною 1914-17 років характеризується зростаючою диференціяцією села. Верхівка селян, статечні господарі скупчували в своїх руках землю, заводили господарства вищого типу, користалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. У значній мірі на допомогу селянам приходили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які організували «злучні» пункти з расовими розплідниками, виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасова користування селянам або продаючи «на рати»; земства будували елеватори, організували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів; засівали піщані простори, організували асекураційні та допомогові банки тощо.

Для незаможних селян творили кустарні промисли різного роду, які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського господарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули велику славу Україні, організовано виставки, що сприяло продажеві тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном. Земства допомагали тим, хто виїздив з України. Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років піднеслися з 300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів.

Кооперація України мала відданих працівників, як «артільний батько» Микола Левитський, який з 90-их років вів пропаганду кооперативних організацій на селі й допомагав закладати кооперативні артілі — хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 році на Київщині було 900, на Поділлі — 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В, Садовський. Виходили спеціяльні часописи — «Наша Кооперація», відбувались кооперативні з’їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші — обстоювали окрему, українську організацію.

Революція 1905 року мала величезний вплив на розвиток українського руху. Пожвавлення виявилося у заснуванні українських часописів по всіх більших містах — у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Лубнях, Катеринославі, Москві, Петербурзі. Почали засновувати видавництва. У Петербурзі, під редакцією В, Доманицького, вийшло перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. У 1906 році переїхав зі Львова до Києва М. Грушевський, перенісши з собою видання «Літературно-Наукового Вісника», навколо якого купчилися українські, письменники. Журнал «Києвская Старина» перейшов на українську мову й змінив свою назву на «Україну». Року 1907 засновано у Києві Українське Наукове Товариство на чолі з М. Грушевським, який зайняв перше місце серед українських наукових та політичних діячів. Засновано в Україні кілька інших часописів: «Дзвін», «Українська Хата», «Рідний Край», «Село», «Посів» та інші. Київ став літературним осередком України.

З 1905 року почали викладати в університетах українською мовою: в Одесі викладав О. Грушевський історію України, у Харкові О. Сумцов — історію літератури. У Київському університеті курсів української мови не було.

В Україні засновано нові високі школи: Комерційний Інститут і Вищі Жіночі Курси — у Києві, Харкові, Одесі. Заходами земств Україна вкрилася рясною мережею шкіл різних ступенів — початкових, професійних, прогімназій. Земства Лівобережної України багато робили для поглиблення національної свідомости населення У Полтаві влаштовували для вчителів курси українознавства, ні яких викладали ліпші наукові сили. Влаштовували виставки українського мистецтва. Кадри інструкторів давали консультації в осередках скупчення кустарних виробів. ^Полтаві за проектом В. Кричевського для Губерніяльної Земської Управи збудовано «Земський Дім» —видатний зразок українського мистецтва. Взагалі була велика різниця в усіх галузях культури між губерніями Лівобережжя, де земства працювали з самого початку, і Правобережною Україною, де введено їх у 1912 році.
41. Україна в роки Першої світової війни: світовий баланс сил та національні інтереси.

Приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни стало вбивство у Сараєві австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца-Фердинанда. Війна, яка втягнула у свій вир і українців, була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово до неї долучилися 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони мали одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю над джерелами сировини, та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Українські землі в планах воюючих сторін посідали істотне місце. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання усіх руських земель", відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль най родючіші землі Європи. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ, який не мав власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн. українців у російській армії та 250—300 тис. в австрійському війську боролися та вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного народу, розділеного між двома імперіями, мусили вбивати одне одного.

Упродовж усієї війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним з основних театрів бойових дій на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку і Росія з другого. Зокрема, під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії.

За 7 місяців російської окупації царська адміністрація знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні "Просвіти", наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Почалися переслідування греко-католицької церкви. Митрополита А. Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців, яких мордували як австрійські й мадярські вояки, що відступали, так і росіяни, що наступали.

Не кращим було становище в під російській Україні, де з початком війни царська влада посилила репресії. Було закрито майже всі українські організації та газети, а загальновизнаного лідера українства М. Грушевського вислано в Росію.

У 1916 р. Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв, коли внаслідок багатомісячної битви — т.зв. Брусиловського прориву було завдано великих жертв та руйнувань, чимало населених пунктів зруйновано вщент, населення евакуйоване, господарство та майно — втрачено. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за р. Збруч.

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради та Бойової управи УСС до новітнього українського війська зголосилися бл. 30 тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично налаштованої української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тис, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Першим офіційним командантом легіону було призначено М. Галущинського, директора Рогатинської гімназії.

 

Створення легіону УСС ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України, Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, він став утіленням передової політичної думки і виражав сподівання на виборення Української держави. Докладаючи неймовірних зусиль, стрільці зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично українську, військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.,

 

Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку наприкінці квітня — на початку травня 1915 р., де стрільці вкрили себе невмирущою славою, хоча й зазнали великих втрат. У 1915—1917 рр. УСС вели кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоня, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзнак і похвал, викликали пошану й симпатії союзників і змусили рахуватись із собою навіть ворогів.

Поставивши основною метою виборення української державності, УСС усвідомлювали, що це потребує ретельної та цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяло кілька громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід назвати бібліотеку, "етапну гімназію", де готували до складання іспитів стрільців-гімназистів, а також Пресову квартиру (своєрідний центр, що організовував і спрямовував духовне, культурне та творче життя легіону), у складі якої плідно працювали А. Баб'юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, 0. На-зарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, М. Гайворонський, Р. Купчинський, О. Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців було налагоджено випуск альманаху "Червона Калина", сатиричних часописів, видано кілька книг тощо.

Національно-політична та культурно-освітня активність УСС не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні. Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації національно-державницької ідеї можуть бути тільки сили власного народу, вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу національно-культурній та просвітницькій праці серед широких кіл української громадськості, щоб допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б домогтися людського існування та гідного місця в історії. Свідченням того, що стрільці працювали й на перспективу, була їх участь в організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 19.16 — поч. 1917 рр. вони організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинських дітлахів.

Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, замислювалося над майбутнім.

Наслідки війни були руйнівними для економіки воюючих країн, які опинилися на межі виснаження. Найтяжчих втрат зазнала Російська імперія, а відповідно й українські землі, які перебували в її складі. Це викликало гостре невдоволення серед багатьох верств українського народу, зростання революційно-визвольного руху. Активізувалася страйкова боротьба робітників і селян. На революційну боротьбу стали солдати, які відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів, здавалися у полон, браталися із солдатами противника тощо. До революційного руху активно долучалася демократична інтелігенція, зокрема студентська молодь.

Усе це свідчило про те, що наприкін. 1916 — на поч. 1917 рр. в Україні, як і в усій Російській імперії, назріла глибока економічна й політична криза. Український народ, витримавши на поч. XX ст. чималі випробування, швидко наближався до нових соціальних потрясінь.