Основні напрямки політики гетьмана І. Мазепи

Зовнішня політика

Незважаючи на заборону, підтримував дипломатичні зносини з багатьма європейськими монархами, приймав у Батурині іноземних послів

• Відновив торговельні зв’язки Гетьманщини з іншими країнами (Річ Посполита, Пруссія, Швеція, Кримське ханство, Туреччина), перервані за часів Руїни

• 1705 р. Установив таємні зв’язки з польським королем С. Ліщинським, а пізніше зі шведським королем Карлом ХІІ

• 1708 р. Уклав україно-шведську антиросійську угоду про воєнний союз та україно-польську угоду про входження Гетьманщини у формі «князівства Руського» до складу Речі Посполитої як третього суб’єкта

• 1709 р. Уклав новий україно-шведський договір про створення незалежної Української держави в союзі зі Швецією

Внутрішня політика

00соціально-економічна

• Прагнув створити в Україні станову державу західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Ідеал державного устрою вбачав у Речі Посполитій

• Сприяв формуванню аристократичної верхівки українського суспільства з козацької старшини, наділяючи її значними землеволодіннями, новими правами і привілеями

• Надав охоронні грамоти містам, підтвердив спеціальним універсалом права Київської митрополії та окремих монастирів

• Узаконив універсалом від 28 листопада 1701 р. панщину для селян у розмірі двох днів на тиждень. Силою придушував селянські протести

• Намагався за допомогою зв’язків з царем і московськими можновладцями зберегти права і привілеї Гетьманщини

• Уважав за доцільне дотримуватися курсу показного вірноподданства Москві, що спричинило великі людські втрати, виснаження економіки Гетьманщини і зростання невдоволення населення

• Політичні та організаційні прорахунки гетьмана позбавили його опори серед козаків і селянства у критичний період боротьби за майбутнє України і прирекли її на поразку

00культурно-просвітницька

• Постійно піклувався станом освіти, науки, мистецтва і релігії

• Добився від царської влади надання Києво-Могилянській колегії статусу академії

• Здобув славу опікуна і захисника православної церкви. Надавав великі кошти на будівництво і відновлення церков і монастирів

• Видав власним коштом Євангеліє арабською мовою. Подарував коштовну срібну чашу церкві Святого Гробу Господнього в Єрусалимі. Обдарував чимало українських церков іконами, книгами, дзвонами і цінними речами

• Покровительствував літературі. Підтримував творчість І. Максимовича, Ф. Прокоповича, Д. Туптала, С. Яворського. Автор низки віршів: «Дума», «Пісня», «Псалми» та ін.

• Направляв навчатися за кордон дітей козацької старшини

Головною метою І. Мазепи було об’єднання земель України в єдину незалежну державу. Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя ПетраI (1689—1725 рр.). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.

У 1700 р. між Швецією і Росією розпочалася Північна війна, у якій остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

За цей вчинок історики називали Мазепу «зрадником», а слово «мазепинець» стало синонімом слова «сепаратист». Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів, були такі:

• Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не відповідало прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

• Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські й матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як «гарматне м’ясо». Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

• У Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні й вийти на береги Балтійського моря.

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило на територію України. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Він надто далеко відірвався від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах. По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним. По-третє, Петро І вжив швидких і рішучих дій проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали в усіх церквах) та залякавши населення України репресіями, спрямованими проти прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю І. Мазепи — місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорозьку Січ. У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана. Ним став Іван Скоропадський (1708—1722 рр.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками. Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію. Після перемоги у вирішальній битві Північної війни — Полтавській (27 червня 1709 р.), Петро І здійснив заходи по ліквідації автономного устрою України: 1709 р. призначив до гетьмана Скоропадського свого резидента, який мав контролювати його діяльність; 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову; 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з гетьманом; із 1724 р. (після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка) Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія; вільна торгівля фактично скасовувалася, українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю — на його кошти було збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

На добу І. Мазепи припадає розквіт архітектурного стилю бароко. На землях України цей італійській стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву українського, або козацького, бароко. На кошти І. Мазепи було споруджено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. За наказом Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря. По всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — на початку XVIII ст. було споруджено низку монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Ним був створений Львівський собор Святого Юра, в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднуються з національними. Українське бароко знайшло відображення і в творчості видатного київського архітектора І. Григоровича-Барського. Під його керівництвом була здійснена реставрація Кирилівської церкви.

31. Українська політика Катерини ІІ. Указ 1783 року. Остаточна ліквідація правових інститутів української державності у другій половині ХУІІІ ст.

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років. Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.

П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.

Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).

У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.

Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).

У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені. XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства і його закріпачення; розбудова міст, поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури, збільшення товарності виробництва; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та деформували соцільно-економічний розвиток.

32. Економічна політика Росії щодо України (кінець ХУІІІ- початок ХХ ст.)

У XIX ст. в Російській та Австрійській імперіях назріла криза феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення малоефективності економіки змусило російський та австрійський уряди ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. В Австрійській імперії реформи були здійснені в 1848—1849 рр., у Росії — в 1860—1870 рр. Реформи, незважаючи на їх обмеженість, створили умови для капіталістичного розвитку України.

Заснований російським урядом для підготовки реформи про скасування кріпосного права Таємний комітет 1857 р. розпочав роботу. Напередодні реформи 1861 р. серед поміщиків не було згоди щодо міри поступок селянству. У тих районах, де земля давала більші прибутки, вони прагнули залишити за селянами менші земельні площі. І навпаки, там, де земля була бідніша, готові були віддати селянам більше. В Україні тільки окремі поміщики погоджувалися на звільнення селян із землею без будь-якого викупу. Це і визначило характер селянської реформи — половинчастість, непослідовність, орієнтація, у першу чергу, на інтереси дворянства.

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено «Положення про селян» і Маніфест, які цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. У містах і селах України ці документи обнародували з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для українських. «Положення» торкалося двох найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

Законодавчі акти реформи вирішували такі питання:

• скасування кріпосного права;

• визначення правового статусу селян;

• організація селянського самоврядування;

• наділення селян землею;

• викуп землі селянами;

• створення інституту мирових посередників.

Селяни одержали особисту свободу, але залишилися нижчим станом суспільства. У селах залишалася община, яка обмежувала особисту свободу селян і регламентувала їхню господарську діяльність. Підтримуючи общину, влада тримала під своїм контролем селянство. За викуп землі селяни повинні були платити ціну, вищу за ринкову; наділи, одержані ними в результаті реформи, були недостатніми для організації повноцінної господарської діяльності.

Попри всі недоліки, загалом селянська реформа дозволила Російській імперії стати на шлях капіталістичного розвитку, яким вже давно впевнено йшла Європа.

Упродовж 1860—1880 рр. у Наддніпрянській Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурного виробництва до заводського та фабричного.

Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі. Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості з переробки сільськогосподарської продукції — цукрова, винокурна, мукомельна. Наприкінці XIX ст. Україна виробляла 85 % загальноросійського виробництва цукру, 50 % — тютюну. У Наддніпрянщині вироблялося більше половини сільськогосподарських машин. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні на кінець XIX ст. становила 1/5 залізничної мережі Росії. Велику роль у промисловості, особливо важкій, відігравав іноземний капітал (німецький, англійський, французький, бельгійський). У 1900 р. його частка в Україні досягала 80—90 %. У цей же час відбувався процес зростання міст. В Одесі, Києві, Харкові й Катеринославі було сконцентровано 35 % усього міського населення Наддніпрянщини.

Обов’язково до 20 ст

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства проходила двома шляхами: пруським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив), і американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували найману працю і постачали продукцію на ринок. Такі фермерські господарства переважали на півдні. Усього ж на кінець XIX ст. сільська буржуазія становила близько 25 % сільського населення і зосереджувала в своїх руках 40 % селянських земель.

Перехід до капіталістичної системи господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. Наприкінці XIX ст. Україна давала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % — пшениці, 10 % — кукурудзи. Але в самій Наддніпрянщині, яка мала статус «європейської житниці», українець у середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії, але при цьому лише 15 % підприємств України випускали готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину — низькими. Розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а на капіталі, що надходив із-за кордону та Росії. Більшу частину своїх прибутків іноземці вивозили. Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906—1911 рр. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4, с. 740).

Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.

Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М. Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.