Українська національна мова як основа культури українського народу, його державності.

Історії українського ділового мовлення.

Віддавна в житті України важливу роль відігравали такі документи: грамоти, акти, хроніки, кодекси права, історичні описи тощо. Формування традицій ділової мови відбувалося в таких різних сферах, як літописання, релігійна література, актово-урядове письменство. До наших днів збереглися Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (1425 р.) кодекси, грамоти галицько-волинських князів, договір із Візантією, збірник законів "Руська правда" та ін.

3 XIV століття українська, або т. зв. "руська" мова, практично стала офіційною в Литовській державі. Зокрема "Статут Литовський 1529 року" наполягав на україномовному укладанні документів. Для литовсько-польської доби були характерними такі ділові папери: грамоти великих князів литовських та польських королів, різноманітні акти - сеймів; магдебургій, міських та земських судів, церков і монастирів тощо. Серед найвідоміших пам'яток діловодства згадаймо "Литовську метрику", "Коронну метрику", "Судебник" Казимира, "Статут Литовський 1529 року

Справочинство розширюэться за козацьких часів (ХVII - XVIIІ ст.), що пов’язано з державним характером гетьманської України. Типовими "для цієї доби є міжнародні договори, конституції, універсали, листи, різноманітні акти. На підпорядкованій московській владі території застосовувалися всілякі російські документи, найвідомішими з котрих стали такі: "Права, за якими судиться малоросійський народ та "Полное собрание законов Российской Империи".

У період XIX - XX діловодство бурхливо розвивається, Серед найприкметніших документів доби можна виділити епістолярну й мемуарну спадщину українських митців (Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, В. Самійленка, О. Довженка та ін,); документи Української держави (1918 - 1921 рр.); українську радянську документацію (1917 - 1991 рр.); документи установ діаспори.

В епоху відновлення української державності (з 1991 року) зростає роль як українського ділового мовлення в цілому, так і справочинства зокрема. Особливо актуальними для сучасної доби є документи щодо особового складу, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні ra розпорядчі документи.

10. Мова й мовлення; види мовлення; особливості усної та писемної форм мовлення. Мова - це самобутня система звукових знаків, основа духовного життя етносу, нації, людства. Мова виконує важливі комунікативні, соціативні, пізнавальні, оцінні, емотивні, естетичні функції. Засобом самоздійснення мови є мовлення. Мовлення - сукупність мовленнєвих дій,' мета яких випливає із загальної мети спілкування [9, с. 178]. Основу мовлення становить мовленнєва діяльність, яка можлива тільки в суспільстві й зумовлена його потребами. Безпосереднім виявом мовлення є різноманітні акти в усній і писемній реалізації.

Мовлення здійснюється у двох формах: усній та писемній. Особливості усної та писемної форм мовлення:

1. Писемне мовлення є вторинним щодо усного - воно виникло значно пізніше і спирається на усне, як на своє джерело.

2. Писемне мовлення фіксується графічними знаками і сприймається зором. До графічних знаків відносять літери, цифри, символи, малюнки, умовні позначки.

3. Писемна форма дає можливість фіксувати усні висловлювання, що дозволяє відтворювати чиєсь мовлення значно пізніше того, як воно прозвучало.

4. Писемне мовлення, як правило, монологічне не тільки в офіційно-діловому стилі, а й у науковому та публіцистичному. Діалогічну мову зустрічаємо тільки в художньому та усно-розмовному стилях.

5. На відміну від усного, писемне мовлення дає можливість більш детального аналізу тексту, у результаті чого текст можна поліпшити на лексичному та граматичному рівнях, виправити невдалі слова й речення.

6. У зв'язку з відсутністю додаткових інформаційних засобів, у писемному мовленні зростає значення суб'єктивно-емоційної оцінки. Хоча для офіційно-ділового стилю емоційність не дуже характерна, проте вона можлива в деяких випадках: на урочистих засіданнях, у святкових наказах, привітаннях тощо.

7. Писемний текст завжди строго унормований графічно, орфографічно та пунктуаційно.

8. Для писемних текстів є характерною чітка диференціація за сферами спілкування,, Зокрема існують тексти, розраховані й на зорове, й на слухове сприймання (наказ, резолюція), а також тексти, придатні тільки для зорового сприймання (квитанція, розписка).

9. Писемна форма розрахована на необмежену кількість відтворення й дублювання.

 

11. Як відомо, існування людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці неможлива без мови. Го­ловна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух необхідність того чи іншого слова.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність; 2) логічність; 3) стислість; 4) відповідність між змістом і мовними засобами; 5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу; 7) вживання сталих словосполучень; 8) різноманітність мовних засобів; 9) нешаблонність у побудові висловлювання; 10) доречність; 11) виразність дикції; 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Слід пам'ятати про те, що загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й ерудицією людини, культурою її мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, рівнем психологічного й комунікативного розвитку. Усне мовлення є мовною творчістю, імпровізацією, у ньому присутній значний емоційний потенціал.

 

Ділові засідання.

Ділові засідання (наради) - один із найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах виробничого, громадського й політичного жита. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення.

Розрізняють такі види нарад:

а) інформаційні, або директивні - наради, на яких учасників знайомлять із певними новими даними, новими положеннями й настановами;

б) диспетчерські, або оперативні - наради, що мають на меті охопити всі три стадії процесу управління: збір інформації, її переробку й прийняття рішень;

в) дискусійні наради, на яких кожен може вільно висловити свої думки, навіть якщо вони й розходяться з думкою більшості чи з думкою керівництва.

Підготовка наради включає визначення тематики, завдань, порядку денного, приблизного складу учасників, дати та години початку ділового засідання; підготовку доповіді й проекту рішення, вибір і підготовку приміщення тощо. Регламент наради звичайно визначається самими учасниками ділового засідання. Для заходів, які відбуваються регулярно, регламент виробляється один раз, для неперіодичних заходів установлюється кожного разу. Найскладніші питання можна розв'язати за 40 хвилин - таким вважають оптимальний час проведення наради. Нараду в будь-якій організації, як правило, проводить її керівник, і результати ділового засідання залежатимуть від уміння керівника працювати з людьми. Щоб бути вправним головуючим на нараді, керівникові треба мати не лише організаторський хист, а й уміти зосереджувати увагу й зусилля на тому, щоб постійно стежити за перебігом дискусії, обмірковувати й добирати слушні зауваження, систематизувати різні погляди. Ефективність ділового засідання полягає саме в тому, щоб виробити спільну думку, яка нерідко важить набагато більше, ніж сума окремих думок членів даної групи.

Узагальнення

Тож якісне ділове спілкування неможливе без усного ділового мовлення. Вивчення специфіки цього виду мовлення, засвоєння основних вимог до усного ділового мовлення сприяє мовленнєвому становленню кожної особистості, а відтак - і підвищенню культури управління.

13. Приватне усне ділове мовлення є засобом повсякденного спілкув. людей у процесі виконання ними службових обов’язків, а також засобом спілкув. працівників установи з відвідувачами в години прийоми; і з працівниками інших установ. Керівники установ та їх заступники проводять прийоми з найпринциповіших питань. Начальники структурних підрозділів проводять прийоми, на яких обговорюють часткові поточні питання. Графік прийому повинен складатися реально з урахуванням усіх можливостей тих хто його вестиме. Якщо керівник не зміг прийняти відвідувача, то це повинен зробити хтось інший, компетентний з даного питання. Місце прийому відповідно обладнується: необхідно подбати про столи, стільці, канцелярське приладдя. У приймальній знаходяться секретар, який допомагає організаційно. Час прийому відвідувачів суворо регламентується. Офіційна особа, що проводить прийом повинна ввічливо зустріти відвідувача, уважно його вислухати, коректно говорити, розібратися в деталях, знайти розв’язок справи. Відвідувач має бути ввічливий, стриманий, прохання повинен висловлювати ясно, чітко й коротко.

14. У наш час телефон – не лише один з найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами. Телефонна розмова відрізняється від власне мовлення тим, шо співрозмовники не бачать один одного. Важливим є доцільне використання вербальних засобів спілкування, темпу мовлення, тембру голосу, інтонації.

Ділова тел. розмова потребує продуманості, попередньої підготовки. Для цього потрібно:

· скласти чіткий план спілкування (порядок питань, які хотіли б поставити);

· мати поряд допоміжний матеріал (довідки, цифрові дані, списки тощо, що може нагально знадобитися);

· мати можливість зафіксувати потрібну інформацію.

Тел. розмова повинна мати позитивний емоційний тон, слова слід вимовляти звичайним рівним голосом. Надто гучна мова часто звучить не розбірливо. Дати, прізвища, цифри, назви міст, потрібно вимовляти чітко.

Якщо сталося роз'єднання з тех. причин, відновлює розмову той, хто зателефонував. Закінчує той, хто її почав. Принцип тел. спілкування треба будувати таким чином, щоб інформація, отримана від попередньої розмови, була вигідною для наступної. Підраховано, що кожна телефонна розмова триває в середньому від З до 5 хвилин.

Ось короткий план телефонної розмови. Припускається, що на розмову припадає 3 хвилини:

1. взаємне представлення - 20+ - 5 секунд 2.уведення співрозмовника в курс справи - 40+ - 5 секунд 3. обговорення ситуації, проблеми - 100 + - секунд 4. заключне резюме.

Не слід: 1. Довго не піднімати трубку. 2 Запитувати: Я можу чимось допомогти? 3. Використовувати клаптики паперу для записів.

Слід: 1. Сказати Добрий ранок, я слухаю. 2 Концентруватися на розмові й уважно слухати. 3. Використовувати бланки для запису телефонних розмов. 4. Записати номер того, хто телефонує, і пере телефонувати йому.

15. Спілкування – це міжособистісна та між групова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного й обмін певними результатами психолог. діяльності (думками, почуттями, оцінками).

Розрізняють такі основні види спілкування:

I функціональне - виникає під час виконання певних службових функцій: “водій-пасажир”, “перукар-пасажир”…Торкається й службових відносин у колективі. Воно може симетричним (рівноправним), якщо мова йде про стосунки між колегами одного віку, що обіймають однакові посади, а також асиметричні (нерівнопр.), коли співробітники мають значну різницю за віком, та рівнем фахової та наукової підготовки. Норми ділового етикету вимагають шанобливого звертання на “Ви”, “ім’я по батькові”, застосування таких слів як “Пан”…

II неформальне – спілкув. між добрими знайомими або друзями в неофіційній обстановці. Поняття дружба викликає рівноправних стосунків, тому неформ. спілкування симетричне. Як правило друзі звертаються один до одного на “Ти” та “На ім’я”.

III інтимно-сімейне – в родинному колі. Воно може бути як симетричне, якщо йдеться про стосунки між дітьми і подружжям, так і асиметричне. Традиційно укр. діти звертаються до батьків на “Ви”, однак інші широко поширені на “Ти”.

IV анонімне – короткочасне спілкування між незнайомими людьми, при якому немає потреби для офіційного представлення. У таких випадках прийнято звертатися на “Ви”.

Узагальнення

Усне публічне мовлення є важливою складовою життя сучасного суспільства в усіх його формах. Оволодіння основами ораторського мистецтва, знайомство з його найпопулярнішими жанрами, засвоєння основних елементів підготовки до публічного виступу ~ необхідний компонент професійної діяльності кожної ділової людини.

 

20. Контакт між слухачами й оратором - запорука успішності публічного виступу. Контакт із слухачами - це стосунки між лектором та аудиторією, які складаються під час виступу під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів (темп лекції, час виступу, знань, методичної майстерності оратора, його ерудиції, авторитету тощо) і виражаються у ступені інтересу й уваги слухачів до живого слова [28, с. 333]. Встановленню контакту між слухачами й оратором сприяє поведінка промовця, зміст виступу й манера викладу матеріалу.

Запорукою успішного публічного виступу є доброзичливість, відвертість доповідача, які ґрунтуються на щирому інтересі. Варто подумки постійно спілкуватись з аудиторією. Доповідач випромінює довіру, якщо сам віритиме в себе, не применшуючи і не перебільшуючи своїх можливостей. У жодному разі не можна зверхньо ставитись до слухачів та співвідповідачів, адже подібна поведінка викликає антипатію та неповагу. Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитись безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: “Ви розумієте…”, “Ви також помітили, що…”, “Як ви знаєте…” Це подобається людям, оскільки це свідчить про те, що промовець бачить їх.

21. Спілкування як особливого роду діяльність - це творча гра інтелектуальних та емоційних сил співбесідників. Відомо, що спілкування не вичерпується усними або письмовими повідомленнями. В цьому процесі важливу роль грають емоції, манери партнерів, жести. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження і лише 20-40% інформації передається за допомогою вербальних

Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене імпульсами нашої підсвідомосгі. і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному вербальному каналу спілкування

У практиці взаємодії виділяють кілька основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла передають багато зведень про людину.

По-перше, в них відображається стан організму і безпосередні емоційні реакції.

По-друге, пози і рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її впевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість.

По-третє, у позі і жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною.

По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні. чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

22. Писемне мовлення — універсальний засіб спілкування людей. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління. Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості. У писемному мовленні є точний добір лексики.

Формою писемного спілкування є документ — основна одиниця офіційно-ділового стилю. Документ — це матеріальний об'єкт (папір, перфокарта, дискета, магнітна стрічка, диск), що зберігає конкретну інформацію про факти, явища, події та усе інше, пов'язане з розумовою діяльністю людини. Отже, документ — це і носій, і джерело інформації, що може бути використана у різноманітних галузях людської діяльності.

ВИМОГИ ДО ДОКУМЕНТІВ

1)документ видає повноважений орган або особа відповідно до її компетенції. 2)документ не може суперечити чинному законодавству. 3) повинен бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах та містити конкретні й реальні пропозиції і вказівки. 4)документ слід складати за встановленою формою. 5)документ має бути бездоганно відредагований та оформлений.

23. Усі наявні в обігу документи можуть бути згруповані за такими ознаками: 1)за найменуванням(заява, телеграма, анкета); 2)за місцем виникнення: внутрішні(виникли в межах установи) і зовнішні(надходять з ін. установ); 3) за походженням: службові(ств. в установі) та особисті(уклад. окремими особами); 4)за призначенням: розпорядчі(накази), статусні(правила), виконавчі, інформаційні; 5) за структурними ознаками або за формою - регламентовані(стандартні) та нерегл.(нестандарт.); 6)за напрямком: вхідні й вихідні; 7)за строками виконання: звичайні, безстрокові, термінові й дуже термінові; 8)за змістом інформ.: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обміну, підготовки й установки кадрів, фінансово-кредит. операцій; 9)за стадіями створення: чорнові, оригінальні, копії; 10)за ступенем гласності: звичайні, секретні, для службового користування; 11)за строком зберігання: постійного й тимчасового зберігання; 12)за юридичною силою: справжні й підроблені; 13)за технікою відтворення: рукописні й відтворені механічним способом; 14)за носієм інформації: оформлені на папері, диску, фотоплівці тощо.

24. Формуляр документа – це сукупність розміщених у встановленій послідовності реквізитів документа. Форм. має містити всі необхідні для оперативної роботи відомості: закріплення за реквізитами постійних місць робить документ зручним для сприймання, спрощує їх обробку, дає можливість застосовувати техн. засоби. Документ з високим рівнем стандартизації ств. відповідно до формуляра – зразка – єдиної моделі побудови комплексу документу, яка встановлює сукупність реквізитів розміщених в уставленій послідовності. Типові формуляри служать базою для проектування бланків, окремих видів док. Бланк – це друкована стандартна форма документу з реквізитами, що містять постійну інформ. Усі основні документи повинні друк. на бланках; їх застосування підвищує культуру праці управління, надає інформ. офіційного характеру, полегшує виконання і подальше використання док. На загальному бланку можна друкувати всі види док., що робить бланк універсальним і дає змогу виготовляти його великим тиражем. Реквізити в документі розміщуються з урахуванням послідовності операцій, його підготовки, оформлення і виконання. Кожному реквізиту, який містить постійну інформацію, відводиться суворо обмежений обсяг, достатній для розташування максимальної кількості друкованих знаків.

25.Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Держ. герб зображ. на бланках держ. установ, друкованих орнаментах держ. влади й держ. управ., на службових посвідченнях, штампах з обов’язковим додержанням пропорцій зображ. герба. Герб розміщений посередині бланка або в кутку над серединою рядка з назвою док. Емблема орг-ції чи під-ва – умовне символічне граф. зобр., що реєструється відповідним чином. Емблемами орг-цій можуть бути: діючий товарний знак, малюнок, абревіатура,всіляки комбіновані зображення. При кутовому розміщенні реквізитів емблема розташована у верхньому лівому куті аркуша, а при поздовжньому – посередині верхньої частини сторінки. Код п-ва, установи, орг-ії пишеться у верхньому правому кутку. Назва міністерства або відомства пишеться у верхньому лівому кутку або посередині стор. Повна назва п-ва, установи чи орг-ії автора документа вказана у верхньому лівому кутку. Назва структурного підрозділу вказана у верхньому лівому кутку. Індекс п-ва зв’язку, поштова й телеграф. адреса установи розташ. у верх. лів. кутку й оформ. відповідно до поштових правил.

26. Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Дата документа надається днем його підписання або затвердження на бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо док. скл. не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 2007) або цифровим; трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік (17.06.07 ). Гриф затвердження ставиться у верхній правій частині док. Затвердження – спосіб засвідчення після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження: слово “затвердження”, назва посади; особистий підпис; ініціали та прізвище особи, що затвердила док; дата затвердження. Гриф узгодження – розрізн. 2 форми узгодження документу: внутрішнє і зовнішнє. Цей реквізит складається із: слова “ узгоджено ”; назва посади службової особи, з якою узгоджено документ та назви установи; особистого підпису; його розшифрування; дати. Грифи узгодження розташ. нижче від реквізиту “ підпис ” або на окремій сторінці. Резолюція ставиться у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте ін. реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Склад. з таких елементів: прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; вказівка на порядок вик. документа; термін вик. док.; особистий підпис керівника; дата. Заголовок до тексту – друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею док. і здебільшого починається з прийменника “про”; має бути лаконічним і точним, якнайповніше розкривати зміст док.

27. Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Підписують перший примірник документа. До складу підпису входять:

- зазначення посади (ліворуч);

- ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч);

- підпис (посередині).

Підписи к-кох службових осіб на документах розт-ся один під одним у послідовності, що відповідає займаній посаді.

Печатка прикладається до документів. що вимагають особливого засвідчення. Печатки є чергові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб.

Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядних документів при їх розсиланні.

Засвідчення копій – у правому верхньому кутку пишеться слово «копія»; під реквізитом «підпис» слово «правильно»; дата; посада виконавця, підпис.

Відмітка про виконання розміщуєтьсь в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа. Містить такі елементи: стислу довідку про виконання; слова «ДО СПРАВИ» та номер справи, до якої має бути підшитий документ; підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.

Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі лівої сторінки документа. Складається із скороченої назви організацій, що отримала документ та дата його надходження.

Узагальнення

Таким чином, документи з високим та низьким рівнями стандартизації є важливими складовими писемного ділового мовлення, Засвоєння і правильне використання основних реквізитів сприятиме підвищенню культури писемного ділового мовлення, а також більш ефективному укладанню ділових паперів…

 

Сталі вирази й штампи.

Фразеологізми або сталі вирази активно вживаються в усіх стилях сучасної української літературної мови. У науковому та офіційно-діловому мовленні, як правило, використовуються загальнолітературні стійкі звороти, що виступають у номінативній функції: брати участь, виносити ухвалу, підбивати підсумки. Сталівирази цього стилю практично позбавлені образності, емоційності, експресивності. Порівняймо: офіц. узяти до уваги, порядок денний, взяти до відома, мати значення, порушити клопотання, витяг із протоколу і худ. умивати руки, геркулесова праця, сади Семіраміди, буріданів віслюк, альфа й омега; розм. пекти раків, накивати п'ятами, сьома вода на киселі, п'яте колесо до воза тощо.

Серед типових помилок, пов'язаних із неправомірним використанням сталих виразів, виділимо такі:

1. Уживання ненормативних форм фразеологізмів, напр.: відігравати значення замість мати значення, робити підсумки замість підбивали підсумки тощо.

2. Неправильний переклад із російської мови, напр.: повістка денна замість порядок денний, виписка із протоколу замість витяг із протоколу.

3. Нерозрізнення паронімів, гуманний факультет замість гуманітарний факультет, економна стратегія замість економічна стратегія, комунікаційна функція мовлення замість комунікативна функція мовлення.

Надмірне захоплення стандартизацією мовних засобів породжує словесні штампи - слова і вирази, позбавлені образності, часто й одноманітно повторювані без урахування контексту, які збіднюють, знеособлюють мову [28, с. 60]. Колись ці вислови були яскравими, влучними, та з часом, від безконечного повторення у відповідних і невідповідних мовних ситуаціях перетворились у мертві "заготовки", зміст яких стерся, зблід, вивітрився [29, с. 63]. Напр., працівники пера (письменники), люди в білих халатах (лікарі), квіти життя (діти), зелений масив (ліс); приділити значну увагу, активна підтримка громадськості, предметний обмін думками, творча ініціатива мас, широкий загал тощо. Надмірно "заштампована" мова свідчить не тільки про досить обмежений словниковийзапас мовця, а й про стереотипність та шаблонність його мислення.

Числівник

Числівник - це самостійна частина мови, що означає число, кількість та порядок предметів при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?За типами відмінювання числівники поділяються на кілька груп:

1. Числівник один; 2. Числівники два, три, чотири; 3. Числівники від п’яти до двадцяти і тридцяти; 4. Числівники сорок, дев’яносто, сто; 5. Числівники п’ятдесят – вісімдесят; 6. Числівники двісті – дев’ятсот;

Відмінювання числівника один

Чол. рід сер. рід жін. рід множина

Н. один одне одна одні

Р. одного однієї одних

Д. одному одній одним

З. одного одну одних

О. одним одною одними

М. …одному …одній …одних

Порядкові числівники відмінюються як прикметники. Числівники перший, другий відмінюються як прикметники твердої групи, а числівник третій - як прикметники м'якої групи.

Множина

Н. перші

Р. перших

Д. першим

З. перші

О. першими

М. перших

 

Узагальнений

Оволодіння провідними морфологічними категоріями неабияк сприяє ефективному та дієву професійному спілкуванню. Відповідні знання й навички, набуті студентами під час вивчення граматичних категорій різних частин мови в ділових паперах, можуть стати основою для подальшого підвищення їх культури писемного та усного ділового мовлення.

 

Узагальнення

Орфографія і пунктуація є необхідними факторами, що допомагають якнайкраще та якнайточніше передати зміст будь-якого документа.

Вивчений матеріал спрямований на оволодіння тими орфографічними нормами й правилами, до яких найчастіше звертаються в писемному діловому мовленні. Опанування теорегичних відомостей й практичне їх засвоєння сприятимуть виробленню міцних орфографічних навичок,

Правопис географічних назв.

1. Індивідуальні астрономічні назви (незалежно від кількості їхніх складників) пишуться з великої літери, загальні поняття – із малої: зірка Вега, планета Земля.

2. Індивідуальні (видові) географічні назви пишуться з великої букви, загальні (родові) поняття - із малої: Чорне море, материк Антарктида.

3. Якщо означуване слово, що входить до складу географічної назви, не виражає родового поняття, то воно пишеться з великої літери: місто Біла Церква, заповідник Біловезька Пуща.

4. Назви сторін світу звичайно пишуться з малої букви -- захід, схід, південь.

5. Якщо ці слова виступають як назви країв чи народів, то тоді вони пишуться з великої літери: Середня Азія, Західна Україна, Близький Схід, країни Заходу.

6. Індивідуальні назви вулиць, бульварів, провулків, проспектів, тощо; шляхів (залізничних, морських тощо); каналів, а їх родові поняття - із малої: проспект Миру, вулиця Героїв Пожежних, Соборний майдан.

7. Якщо в назвах вулиць, проспектів, населених пунктів тощо слова брід, вал, ворота, міст, шлях, яр і т. ін. уже не сприймаються як родові позначення, то вони пишуться з великої літери: Красні Ворота; міста Гола Пристань, Кривий Ріг, село Сухий Яр.

8. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць пишуться з великої букви: Арабська Республіка Єгипет, Угорська Республіка

8. Областей, районів, сільрад із великої літери пишеться тільки перше слово: Житомирська область, Брусилівський район

9. Неофіційні назви держав, одиниць територіального поділу та образні назви географічний об'єктів пишуться з великої букви: Житомирщина, Прикарпаття, Приазов'я, Полісся, Золотоверхий (Київ).

55. Технічні правила переносу; Розрізняють орфографічні й технічні правила переносу слів. Орфографічні правіша переносу базуються на складоподілі, оскільки частини слів з одного рядка в другий можна переносити за складами, напр.: пра // ців // ник.

До технічних правил переносу ставляться такі вимоги:

1. Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали або умовні скорочення, що до них відносяться: ГЛ.: Франко (а не І.Я. // Франко), акад. Русанівський (а не акад. // Русанівський). Якщо прізвища, імена, по батькові, звання тощо подаються повністю, то прізвища, а також по батькові можна переносити: Іван // Якович // Франко тощо.

2.Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать: 1991. р. (а не 1991 II р.), 5 т (а не 5 // т). Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити: 1991 // рік.

3. Граматичні закінчення, з'єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити: 10-й (а не 10- // й), 3-го (а не 3- //то).

4. Не можна розривати умовні (графічні) скорочення типу вид-во, і т. д., і т.ін., т-во.

5. Не можна переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки. Правила оформлення цитат. Цитата - це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки. У цитаті не можна нічого змінювати (навіть розділових знаків). Якщо цитата наводиться частково, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: У повісті "Наші тайни" Ю. Смолич відтворив колективний образ юних бунтарів, ровесників XX сторіччя: "Ми любили один одного. Ми були однодумці... Ми були як один чоловік".

Оформлення бібліографії

Бібліографія - це список літератури з певного питания. У книзі бібліографія слугує для поглиблення й розширення знань читачів із певної галузі науки або техніки, якій присвячено основний зміст книги. У залежності від характеру й призначення видання розрізняють такі типи бібліографій:

1. Реєстраційна бібліографія знайомить читача з назвами всіх книжок, що стосуються певного питання.

2. Рекомендаційна подає назви книжок, які автор рекомендує почитати.

3. Список використаних джерел - бібліографія, в якій указуються вихідні дані всіх книжок, використаних у певній праці.

Відповідно до ступеня розкриття змісту книжки виділяють бібліографії описові й анотовані. Описова бібліографія фіксує лише ті дані, які містяться на титульних сторінках книжки. Анотована бібліографія разом із титульними даними подає стислий виклад змісту книжки.

Відомості про використану літературу, як правило, наводяться в підрядкових примітках (виносках) або в дужках після слів, до яких стосуються. У великих за обсягом текстах у дужках ставлять цифрові позначки, а вкінці подають список використаних джерел. У таких випадках перша цифра в дужках означає порядковий номер видання в списку, а друга - номер сторінки. Назви книжок у списках можуть розміщуватися за алфавітним, тематичним, хронологічним принципами та в порядку цитування.

Бібліографічні відомості про книжку подаються в такому порядку:

1. Прізвище та ініціали автора. Напр., Антоненко-Давидович Б.Д.

2. Якщо авторів декілька, то їхні прізвища й ініціали перераховуються через кому: Паламар Л.М., Кацавець Г.М.

3. Якщо книжка написана чотирма авторами й більше, то вказують лише першого, а замість прізвищ інших авторів позначається та ін. С.В. Шевчук та ін.

4. Якщо книжку редагував, упорядковував або укладав певний автор, то спочатку пишеться назва книжка, а потім після навкісної риски з великої літери пишеться скорочено За ред,, Уклад., Упоряд. тощо й прізвище з ініціалами. Напр.: За ред. В.М Русанівського, Упоряд. В.Л. Кулініченко.

5. Назва книжки пишеться з великої букви без лапок, вкінці ставиться крапка. Напр.: Антисуржик.

6. Якщо є підзаголовок, то він записується в такий спосіб: після назви ставиться двокрапка, а підзаголовок пишеться з великої букви без лапок, вкінці ставиться крапка й тире. Напр.: Ділове мовлення: Методичні рекомендації и зразки ділових паперів.

7. Початкові відомості:

- місто видання - із великої літери скорочено: Москва (М.), Санкт-Петербург (СПб), Київ (К.), Харків (X.), Львів (Л.). Усі інші назви міст пишуться повністю - Житомир, Тернопіль. Після назви міста ставиться двокрапка; якщо назва видавництва не вказується, то після назви міста ставиться кома. Напр.: Житомир,...

- назва видавництва пишеться з великої букви без лапок, напр.: Либідь, Дніпро: Після назви видавництва ставиться кома.

- рік видання пишеться арабськими цифрами, вкінці ставиться крапка й

тире. Напр.: 1999. -

8. Відомості про загальну кількість сторінок указуються вкінці після тире: пишеться відповідна цифра і скорочене слово сторінка (с.) - 243 с. Якщо вказують конкретні номери сторінок; то спочатку пишеться скорочене слово сторінка (С), а потім арабськими цифрами номери сторінок, вкінці ставиться, крапка: С. 8 — 12.

Узагальнення

Писемне ділове мовлення як специфічний різновид літературного мовлення спирається на принципи української орфографії та пунктуації. Незнання провідних правописних норм унеможливлює процес укладання документів. Все це показує значимість даного матеріалу в процесі підготовки майбутніх спеціалістів. Вивчення правописних норм спрямоване на формування орфографічної та пунктуаційної пильності, розвитку власного мовленнєвого чуття кожного мовця.

57. В основу культури спілкування вчителя покладено етикет, що наслідує кращі моральні принципи, норми, звичаї, традиції поведінки та спілкування всіх народів.

Моральною основою етикету є розроблені суспільством правила співжиття людей, які забезпечують умови для нормальної громадської та особистої життєдіяльності. Безпосередньо з мораллю пов'язані і такі норми етикету, як ввічливість (уміння поводитися чемно), тактовність (уміння дотримуватися певної міри у відносинах з людьми), коректність (уміння тримати себе в межах пристойності, не принижуючи гідності інших), вихованість (уміння