Конституційно-правові засади національної безпеки України

Система нормативно-правового забезпечення національної безпеки являє собою сукупність законів і під законних нормативних актів, які створюють нормативно правове поле для функціонування системи національної безпеки і виконання нею свого призначення. йдеться про Конституцію України, Закон України "Про основи національної безпеки України", закони України, укази та розпорядження Президента України, міжнародні правові акти, пов'язані із забезпеченням як національної, так і регіональної та міжнародної безпеки, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які визначають компетенцію суб'єктів системи забезпечення національної безпеки, а також відомчі нормативні акти у формі наказів, директив, настановлень, положень, статутів, правил, інструкцій[11, 154].

Виділяють чотири «колони», на яких повинна базуватись національна безпека і руйнування яких загрожує загибеллю держави, та народу, який у ній живе.

Перша «колона» - територія держави. Територія є історичною спадщиною кожного народу, по-друге, його головним багатством. За територією Україна належить до найбільших держав Європи. Україна має вигідне для життя і ведення господарської діяльності положення, і характеризується різноманіттям природних ресурсів. Держава багата на чорноземи, які займають 68% усіх орних земель. У межах України знаходяться гірські масиви Криму та Карпат, що мають туристичний та рекреаційний потенціал. Тому ризикувати територією і тим більше втрачати її не можна ні при яких обставинах.

Друга «колона» національної безпеки – це населення країни. Якою не була б територія, вона має значення лише тоді, коли вона освоєна, а ось рейтинг кожної держави виміряється розвитком її населення. Україна мала б більшу увагу уділяти захисту населення, тому що саме воно є запорукою розвитку країни.

Третя «колона» національної безпеки – це матеріально-технічне багатство держави. Це ліси, моря, ріки, озера, досягнення людського розуму: заводи, фабрики, дороги, університети. В усьому світі визнано, що жоден уряд не має права руйнувати це матеріально-технічне багатство.

Четверта – остання «колона», що є основою національної безпеки. Це спосіб життя народу, його самобутність, його цивілізація. Виділяють шість світових цивілізацій.

Перша цивілізація – західна, тобто це Західна Європа і Америка. Її моральний стан визначають протестантизм і раціоналізм. Вона умовно називається протестантською.

Друга цивілізаційна група – латиноамериканська. Вона розвивається на межах двох культур. Це став синтез культур Європи (Іспанії, Португалії) і культури ацтеків, інків.

Третя світова – це наша східно-європейська. Увесь світ визнає українців однією з найбільших цивілізацій. Українська спадщина, духовна і наукова, настільки велика, що визнається в усьому світі.

Четверта цивілізація – арабська – особливий світ, особлива культура, особливий етнічний тип. П’ята цивілізація – буддійська на Індостані. І остання, шоста – далекосхідна, конфуціанська.

Кожний народ живе в своїй цивілізації, він володіє сукупністю своїх духовних цінностей, специфікою формування людини. Руйнування цієї особливості є ознакою руйнування національної безпеки.

Складність положення в забезпеченні національної безпеки збільшується не лише не достатньою ефективністю системи національної безпеки країни і разом з цим системи управління нею, а й відсутністю серйозної правової основи регулювання забезпечення національної безпеки, системного підходу до вирішення цієї проблеми з правової точки зору. Причина цього полягає у тому, що досі не визначені національні пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики, національні цілі і взагалі бажаний статус України, а звідси — є розпливчатими цілі і завдання реформування СНБ, кола учасників забезпечення національної безпеки, їх компетенції та принципів взаємодії. Проголошений курс на євроінтеграцію, втім реальної правової бази в сфері національної безпеки для цього поки створено не достатньо.

З іншого боку, відсутність правового підходу до здійснення реформи системи національної безпеки, і передусім системи забезпечення національної безпеки, потягло за собою стихію у законотворчій діяльності, подеколи внутрішню правову суперечність між законами, а звідси і надто слабку ступінь правозастосування. У зв'язку з цим деякі складові національної безпеки виявилися недостатньо захищеними, передусім інформаційна і економічна, що завдає суттєвої шкоди державі і суспільству, дискредитує саму ідею сильної і незалежної держави і сподівання українського народу на заможність та процвітання.

В Конституції України було створено базу для подальшого розвитку законодавства, одним з напрямків якого є розвиток законодавства Про національну безпеку. Воно має базуватися на принципах верховенства права, відповідати чинній Конституції, а також виконувати поставлені задачі:

• концептуалізувати феномен національної безпеки як такої, визначивши її вихідні характеристики, параметри і чинники, загрози та небезпеки, параметри управлінських впливів;

• актуалізувати проблему побудови системи національної безпеки як найбільш ефективного засобу забезпечення національних інтересів;

• легітимізувати не тільки процес управління національної безпеки, але і функціонування самої системи забезпечення національної безпеки, яка має складатися із державної і недержавної підсистем забезпечення національної безпеки;

• активізувати діяльність уповноважених органів державної влади і недержавних структур в цьому напрямку;

• закласти фундамент для прогнозованої стабілізації геополітичної ситуації з метою максимальної реалізації українських національних інтересів;

• створити систему моніторингу для відстеження і своєчасної нейтралізації передумов, що створюють загрозу національним інтересам української нації;

• сприяти утворенню гнучкої системи контролюючих нормативно-правових актів, реалізація яких забезпечуватиме подальший розвиток України.

Найбільш вдалим кроком у законодавчій сфері є прийняття 19 червня 2003 року Закону України "Про основи національної безпеки України", в якому було зазначено про втрату чинності Концепції (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 року, котра в цілому достатньо повно визначала напрями державної політики у сфері забезпечення національної безпеки і впевнено можна говорити про те, що свого часу відіграла позитивну роль. Вона відкривала шлях до удосконалення і відпрацювання законів щодо регулювання суспільних відносин у конкретних сферах життєдіяльності, таким чином у принципі закладалися основи для відпрацювання уніфікованого підходу до правового забезпечення як окремих елементів національної безпеки так і в цілому.

Повернемося до закону "Про основи національної безпеки України". В преамбулі даного закону зазначено, що цей Закон відповідно до пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Структурно закон містить 12 статей. У статті 1 дається визначення наступних термінів:

національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам;

національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдино їх) джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

загрози національній безпеці — наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;

воєнна організація держави — сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз;

правоохоронні органи — органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

У статті 2 визначається правова основа національної безпеки, яку становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

У статті 3 надається перелік об'єктів національної безпеки:

1) людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

2) суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

3) держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

У статті 4 визначається коло суб'єктів забезпечення національної безпеки. До них належать: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадяни України, об'єднання громадян.

У статті 5 окреслені принципи забезпечення національної безпеки.

У статті 6 визначені пріоритети національних інтересів.

У статті 7 окреслюються загрози національним інтересам і національній безпеці у найбільш важливих сферах життєдіяльності.

У статті 8 визначені основні напрями державної політики з питань національної безпеки. Зазначено, що з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України в світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

У статті 9 окреслені повноваження суб'єктів забезпечення національної безпеки.

У статті 10 дається перелік основних функцій суб'єктів забезпечення національної безпеки.

У статті 11 зазначено, що Контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки здійснюється відповідно Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Радою національної безпеки і оборони України в межах їх повноважень, визначених Конституцією і законами України.

У статті 12 "Прикінцеві положення" вказується, що цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, а з набранням чинності цим Законом втрачає чинність Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 10, ст. 85; 2001 р., № 9, ст. 38) [4, 1].

Що ж до Стратегія національної безпеки України, то вонавизначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Правовою основою розробки та реалізації Стратегії є Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України», інші закони України та міжнародні угоди, ратифіковані Верховною Радою України, які в сукупності визначають засади політики держави у сфері національної безпеки.

Головна мета Стратегії – забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави у сучасному світі.

Досягнення цієї мети можливе шляхом реалізації державної політики національної безпеки, яка передбачає утвердження засад національної єдності задля розбудови демократичної, правової, конкурентоспроможної держави, формування соціально орієнтованої ринкової економіки, зміцнення науково-технологічного потенціалу, забезпечення інноваційного розвитку, зростання рівня життя і добробуту населення, забезпечення інформаційної безпеки, екологічно і техногенно безпечних умов життєдіяльності суспільства[8, 61].

Державна політика національної безпеки України формується і реалізується за умов, коли у сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних тощо) складових її забезпечення [1, 1].

У цілому слід зазначити, що в Україні досить мляво відбувається процес формування безпекового законодавства. Тим більше, що на сьогодні майже відсутні серйозні розробки стосовно зазначених питань, і дане питання потребує більш детального розгляду, аніж проведення аналізу чинного закону України "Про основи національної безпеки України" і Стратегії національної безпеки України.

Всебічне висвітлення теоретико-правових основ забезпечення безпеки України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, на мій погляд, вимагає розгляду теоретико-правових основ забезпечення національної безпеки та розвитку правової науки у галузі безпеки, а також правових основ та системи забезпечення державної безпеки України. Це сприятиме подальшому аналізу повноважень відповідних суб’єктів сектору безпеки України.

Отже, Україна вже зробила перші кроки у правовому забезпеченні національної безпеки, це наприклад закон Про основи національної безпеки України. Але нині цього недостатньо, тому що сучасний світ ставить перед нами нові загрози, з якими потрібно боротись саме в правовій площині, у цьому і полягає основна задача конституційно-правового забезпечення національної безпеки України.

Висновок

Отже, складність положення в забезпеченні національної безпеки України збільшується не лише не достатньою ефективністю системи національної безпеки країни і разом з цим системи управління нею, а й відсутністю серйозної правової основи регулювання забезпечення національної безпеки, системного підходу до вирішення цієї проблеми з правової точки зору. Причина цього полягає у тому, що досі не визначені національні пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики, національні цілі і взагалі бажаний статус України, а звідси є розпливчатими цілі і завдання реформування СНБ, кола учасників забезпечення національної безпеки, їх компетенції та принципів взаємодії. Проголошений курс на євроінтеграцію, вступ до НАТО лишається проектом, втім реальної правової бази в сфері національної безпеки для цього поки створено не достатньо.

 

 

РОЗДІЛ 2.