Економічна ефективність видань

Надати редакторові відомості про економічну ефективність видання повинен інженер-економіст. Критерій економічної ефективності, в загальному випадку, ви­значають як різницю між витратами ЗМІ на публікування/оприлюднення видання та отриманими від його реалізації прибутками. Тут можливі такі види витрат: фінансові, матеріальні, інтелектуальні. В економічний ефективності виокремлюють також два періоди: а) період, упродовж якого видання себе окуповує (якщо це самоокупне ви­дання); б) період, упродовж якого видання дає ЗМІ прибуток.

Економічну ефективність книжкового видання визначають лише після того, як воно було розпродане в повному обсязі, або коли обсяг його продажу, наприклад, упро­довж місяця, дорівнював нулю навіть після вжиття додаткових рекламних заходів.

У кінцевому підсумку за показником економічної ефективності судять про те, яким є підготоване видання: збитковим (планово-збитковим), самоокупним чи прибут­ковим (див. розділ 19.7). В останньому випадку редактор повинен визначити величину прибутку й на його підставі дійти висновку про доцільність перевидання книжки. При цьому редактор повинен визначити, яким саме повинно бути таке перевидання: без змін, виправленим, переробленим, доповненим тощо (див. детальніше розділ 19.9).

Якщо видання є самоокупним, тоді редактор повинен зважити цілу низку факторів, щоб відповісти на запитання про те, за яких умов можна самоокупне видання перетворити в прибуткове. Якщо ЗМІ може забезпечити такі умови, тобто має потрібні для цього ресур­си, редактор повинен запропонувати перевидати таке видання за умови надання потрібних ресурсів; якщо ЗМІ не має потрібних ресурсів, від перевидання слід відмовитись.

 

1. Логічні норми редагування: правила поділу й визначення понять.

Норми редагування понять

1. Критерії необхідності означень. Реєструючі—це такі означення, які вже зафіксовані у найрізноманітнішій довідковій літературі. їх використовують лише тоді, коли подані автором у повідомленні поняття є новими для реципієнтської аудиторії. Йдеться, зокрема, про навчальну, популярну, довідкову та частково виробничу літературу. В таких означеннях вказують лише загальноприйняте значення терміна. Уточнюючі—це означення, які використовують інші, ніж у довідковій літературі, ознаки об'єктів, або до відомих ознак додають ще якісь, у тому числі й несуттєві. їх використовують тоді, коли: а) неможливо застосувати відоме поняття стосовно якоїсь нової задачі й тому необхідно вказати інші суттєві чи несуттєві ознаки поняття; б) термін має кілька означень, які використовують у різних наукових школах. Установлюючі — це означення, відсутні в довідковій літературі, які автор повідомлення впроваджує в наукову сферу вперше. їх використовують тоді, коли: а) в повідомленні вирішують одне конкретне завдання, для чого потрібні нові означення1 (ці означення та вибрані для них терміни, як правило, не слід використовувати за межами повідомлення, адже автор міг вибрати для позначень понять уже існуючі терміни); б) впроваджують зовсім нове поняття, невідоме до цього часу в науковій сфері. • У повідомленнях обов'язково слід подавати всі ті реєструючі означення, які є новими для реципієнтів, а також усі без винятку уточнюючі та установлюючі означення. Будь-які інші означення, зокрема відомі, є зайвими, а тому їх слід видаляти. • В апарат видання навчальної та виробничої літератури (підручників, навчальних посібників, інструкцій тощо) бажано додавати тлумачні словники (глосарії). 2. Структура і види означень. Родовидові означення є класичними й полягають у тому, що для дефінієндума вказують, під яке найближче родове поняття вінпідлягає, а також, чим він відрізняється від інших дефінієндумів того ж роду (видова відмінність). Підвидами родовидового означення є генетичні, операціональні та індуктивні означення. Генетичні означення полягають у тому, що в них демонструють спосіб утворення дефінієнса. Операціональні означення полягають у тому, що в дефінієнсі вказують вимірювальні

операції, які слід виконати над об'єктом, щоби визначити, чи належить він до класу тих об'єктів, які означають. Індуктивні означення полягають у тому, що в дефінієнсі задають операції, які дозволено виконувати над множиною базових елементів, а далі кажуть, що будь-який елемент, утворений у такий спосіб, називають таким терміном (словом). Остенсивні означення полягають у тому, що реципієнтові демонструють об'єкт і зазначають, що далі цей об'єкт називатимуть певним терміном (словом). Серед квазіозначень виділяють такі їх види: У перелічувальному квазіозначенні в дефінієнсі перелічують усі об'єкти, які входять удефінієндум. В описовому квазіозначенні в дефінієнсі перелічують суттєві та несуттєві ознаки об'єкта, який означають. У порівняльних квазіозначеннях у дефінієнсі називають об'єкт, аналогічний до зафіксованого в дефінієндумі, а далі перелічують його відмінні ознаки. Характеристичні квазіозначення перелічують у дефінієнсі лише істотні ознаки об'єкта, які дають змогу однозначно вважати означуваний об'єкт належним до певного класу об'єктів чи ні. Пояснювальні квазіозначення описують певні ознаки об'єкта. При цьому опис можуть обмежувати лише частиною суттєвих ознак. 3. Вимоги до означень. Норми для класичних означень. • Обсяги понять, означуваних дефінієндумом та дефінієнсом, повинні бути тотожними. • Дефінієндум чи похідні від нього слова (синоніми, перифрази) не можуть входити до складу дефінієнса. • Означення дефінієндума не можна давати через заперечення. • Родова ознака повинна вказувати на найближче загальне поняття, не "перестрибуючи" через нього до найзагальнішого. • Видовою відмінністю повинна бути ознака або група ознак, властивих лише певному поняттю і відсутніх в інших понять, які належать до цього роду. • Дефінієнс повинен включати лише ті поняття, які мають чіткі значення та обсяги. • В остенсивних означеннях ілюстрації, аудіо- чи відеофрагменти повинні відтворювати суттєві ознаки дефінієндума. Норми для квазіозначень. • У перелічувальних квазіозначеннях в означенні повинні бути перелічені всі без винятку елементи множини. • В описових та пояснювальних квазіозначеннях слід вказувати лише істотні ознаки дефінієндума.

• У порівняльних квазіозначеннях у дефінієнсі слід вказувати об'єкт, який є максимально, а не мінімально схожим на дефінієндум. • У характеристичних квазіозначеннях у дефінієнсі слідподавати вичерпний перелік характеристик, причому таких, які є суттєвими для дефінієндума. 4. Нерозв'язні проблеми при означенні понять. Особливо складним є означення лінгвістичних значень слів у тлумачних словниках. Як правило, більшість із цих означень хибують на те, що в них є "коло в означенні" (саме такі означення часто ще називають "лінгвістичними", вказуючи цим на неможливість контролювати їх за правилами формальної логіки). • Застосування формальнологічних правил означення понять щодо тлумачних словників є обов'язковим. 5. Вимоги до операцій поділу. Логічна операція поділу — це виділення з множини об'єктів їх частиничерез наявність у них видової ознаки. Ознаку, на основі якої здійснюють поділ, називають основою поділу. Результатом поділу є класифікація об'єктів. Для редактора правила поділу є логічними нормами редагування. • Поділ (класифікацію) слід здійснювати на підставі лише однієї основи поділу. Редактор повинен враховувати, що ця норма зовсім не виключає можливості послідовного поділу понять за різними основами, тобто спершу за однією основою, потім за другою, далі за третьою і т. д. Тому, виявивши помилки, пов'язані з порушенням цієї норми, слід здійснювати творчі виправлення, використовуючи однопараметричні (дихотомічні) та багатопараметричні4, а також одномірні (на базі однієї основи) та багатомірні (на базі кількох незалежних основ, так звані фасетні) класифікації. • Кількість об'єктів, що ввійшли в класи після поділу, повинна дорівнювати кількості об'єктів, що були в класі до поділу. • Після класифікації кожен об'єкт може входити тільки в один клас. • Під час класифікації об'єктів не можна обмішати вид і відразу переходити до підвиду. • За основу класифікації необхідно вибирати суттєву ознаку. У повідомленнях є дві групи елементів, до яких слід обов'язково застосовувати перелічені вище норми. Перша група таких елементів виражена імпліцитно. До неї входять однорідні члени речення, найрізноманітніші переліки, рубрикації, змісти тощо. Друга група таких елементів виражена експліцитно і включає проведені авторами поділи та класифікації.

4. Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. знаків).

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17

1. Книгодрукування в Україні (XIX ст.).

В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот приводить до переходу до великого фабричного виробництва.

Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866 р. мала дві плоскодрукувальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже рівна шести. Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних фірм і припинили свою роботу. В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підприємствам світу. Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським циркуляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко.

 

1. Нормативні документи видавничої справи (законодавчі акти, стандарти, технологічні інструкції).

Нормативні документи видавничої справи (законодавчі акти, стандарти, технологічні інструкції).

• Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні

Цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, Закону України "Про інформацію" та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів.

• Закон України Про інформацію

Цей Закон закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.

• Грунтуючись на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення її незалежності, Закон стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

• Закон України Про авторське право і суміжні права

Цей Закон охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права.

• Закон України Про державну таємницю

Цей Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

• Закон України Про видавничу справу

Цей Закон визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

• Відповідно до Конституції України цей Закон покликаний сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадян України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції.

• Закон України Про обов'язковий примірник документів

• Закон України Про обов'язковий примірник документів визначає правові засади функціонування системи обов'язкового примірника документів та регулює інформаційні відносини, пов'язані з поповненням національного інформаційного фонду України.

• Закон України Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів

• Закон України Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів.

• Як складова частина законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність цей Закон посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері.

• Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів Звіт видавництва, видавничої організації про випуск і здачу друкованої продукції Інструкція по заповненню форми № 1-В Постанова Про впровадження штрихового кодування товарів Наказ Про затвердження Положення про штрихове кодування товарів Про затвердження Порядку надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв Міністерства освіти і науки України Про затвердження Положення про апробацію навчальної літератури для загальноосвітніх навчальних закладів

• МЕТОДИКА ВИЗНАЧЕННЯ ОБСЯГУ АВТОРСЬКОГО І ВИДАВНИЧОГО ОРИГІНАЛІВ ІНСТРУКЦІЯ ПРО ПОРЯДОК НАДАННЯ МІЖНАРОДНОГО СТАНДАРТНОГО НОМЕРА КНИГИ В УКРАЇНІ

ДСТУ 3003:2006. Технологія поліграфічних процесів. Терміни та визначення понять. — На заміну ДСТУ 3003—95; чинний від 2007— 07—01.

ДСТУ 3017―95*). Видання. Основні види. Терміни та визначення. ― Вперше; чинний від 1996—01—01.

ДСТУ 3018―95. Видання. Поліграфічне виконання. Терміни та визначення. ― Вперше; чинний від 1996—01—01.

ДСТУ 3145―95**). Коди та кодування інформації. Штрихове кодування. Загальні вимоги. ― Вперше; чинний від 1996—01—01.

ДСТУ 3582―97*). Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила. ― На заміну РСТ УРСР 1743—82; чинний від 1998—07—01.

ДСТУ 3772―98. Оригінали для поліграфічного відтворення. Загальні технічні вимоги. ― На заміну ОСТ 29.106―90, ОСТ 29.115―88; чинний від 1999—07—01.

ДСТУ 3814―98*). Інформація та документація. Видання. Міжнародна стандартна нумерація книг. ― Зі скасуванням ГОСТ 7.53—86; чинний від 2000—01—01.

ДСТУ 4489―2004. Видання книжкові та журнальні. Вимоги до форматів. ― Зі скасуванням ГОСТ 5773―90; чинний від 2006—01—01.

ДСТУ 4515:2006. Інформація та документація. Видання. Міжнародна стандартна нумерація серіальних видань. — Зі скасуванням ГОСТ 7.56―89; чинний від 2007—07—01.

ДСТУ 4826:2007. Інформація та документація. Видання інформаційні. Загальні вимоги. ― Зі скасуванням ГОСТ 7.23—80; чинний від 2009—01—01.

ДСТУ 4861:2007. Інформація та документація. Видання. Вихідні відомості. — Зі скасуванням ГОСТ 7.4—86, ГОСТ ЭД 1 7.4—90; чинний від 2009—01—01.

ДСТУ 7093:2009 (ГОСТ 7.11—2004 (ИСО832:1994), МОД; ISO 832:1994, МОД) Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Скорочення слів і словосполук, поданих іноземними європейськими мовами. — Зі скасуванням ГОСТ 7.11—78; чинний від 2010—04—01.. ДСТУ 7152:2010. Інформація та документація. Видання. Оформлення публікацій у журналах і збірниках. — Зі скасуванням чинності в Україні ГОСТ 7.5 —88; чинний від 2010—10—01. 14. ДСТУ 7157:2010. Інформація та документація. Електронні видання. Основні види та вихідні відомості. — Вперше; чинний від 2010—07—01.

ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 (ГОСТ 7.1—2003, ІДТ). Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання. — Зі скасуванням ГОСТ 7.1—84, ГОСТ 7.16—79, ГОСТ 7.18—79, ГОСТ 7.34—81, ГОСТ 7.40—82; чинний від 2007—07—01. та ін..

 

1. Лінгвістичні норми редагування: рівні елементарних знаків, морфем, слів.

Норми орфоепії: • Для усіх частовживаних слів знаком наголосу (') слід вказати правильний варіант наголошення, а для рідковживаних, — крім наголошення, ще й вимову, використовуючи для цього нормативну літературу. • У власних назвах — антропонімах (іменах, прізвищах), топонімах (назвах географічних об'єктів, крім водних) і гідронімах (назвах водних об'єктів) — слід вказати правильний наголос згідно з нормами української фонетики. • Поряд із чужомовними словами, які в оригіналі не перекладені (наприклад антропоніми, назви фірм тощо), треба подати їх транскрипцію максимально близькими за вимовою літерами української мови. • Поряд із абревіатурами, що утворені з початкових літер слів, редактор повинен записувати їх звучання так, як ці літери вимовляють в алфавіті. • У випадках, коли речення залежно від поділу на синтагми може набувати різного змісту, редактор повинен вказувати необхідність паузи між словами спеціальним знаком (/). • Якщо між окремими повідомленнями, які розташовані послідовно й внаслідок цього можуть бути сприйняті як одне ціле, а тому можуть викликати в реципієнтів небажані асоціації, то після повідомлення слід вказувати необхідність великої паузи (II) або змінити послідовність їх подання. • Перелічені вище норми не розповсюджуються на мову недикторів, тобто інтерв'юйованих, доповідачів, співбесідників тощо. • Якщо у вимові недикторів є грубі відхилення від норми (такі, що ображають гідність реципієнтів), редактор повинен видаляти ці фрагменти з повідомлення. • Редактор повинен вибірково контролювати нормативність вимови дикторів у прямому ефірі й повідомляти їх про допущені помилки. 2. Два паралельні методи контролю лінгвістичних норм: З однакової чинності двох способів фіксації норм випливає, що редагування на рівні графем можна проводити двома методами: положеннєвими (згідно з правилами орфографії) та списковими (згідно з орфографічними словниками).3. Сучасні орфографічні норми української мови: • Літерний запис загальновживаних слів у повідомленні повинен бути тотожним їх поданню в орфографічному словнику. • У випадку, коли літерний запис загальновживаних слів має дві нормативні дублетні форми, в межах одного повідомлення слід використовувати лиш якусь одну. • При виборі нормативного варіанта написання слова слід враховувати його семантичне та контекстуальне значення. • Лише у випадку відсутності слова в орфографічному словнику контроль орфографічної правильності його написання слід здійснювати за правилами орфографії. • У перехідний період (з одного правопису на інший) редактор повинен готувати повідомлення на основі лише одного правопису. Готувати видання одночасно за нормами двох правописів чи двох відповідних їм словників заборонено. • Редактор повинен слідкувати за змінами в правописі. • Перехідний період у зміні правопису не повинен перевищувати часу опрацювання одного видання, максимум — року.4. Написання імен: • Правильність написання українських власних імен слід перевіряти за словниками власних імен людей1. • Імена, що походять з інших мов, передають шляхом транскрибування літерами українського алфавіту.

• Написання літери "ґ" у частовживаних чужомовних іменах слід контролювати за довідниками3. • Якщо особа має кілька імен, їх пишуть окремо. • Відхилення від словникового написання допустиме лише тоді, коли в повідомленні йдеться про юридичну справу і в паспорті (свідоцтві про народження) ім'я особи написане неправильно. 5. Написання прізвищ: • Написання найуживаніших українських прізвищ слід контролювати за довідниками прізвищ1. • Написання літери "ґ" у частовживаних чужомовних прізвищах слід контролювати за словниками2. • Через апостроф треба писати російські прізвища типу Водоп 'янов, В 'яземський, Григор'єв, Лук'янов. • Прізвища, що походять з інших мов, передають шляхом транскрибування літерами українського алфавіту. • В усіх європейських прізвищах артиклі, а також частки, що позначають дворянські титули (фон, дер, ван, де, да, дю, дель, делла тощо), пишуть окремо від прізвищ і з малої літери. • При повторних посиланнях на іспанські прізвища треба слідкувати, щоб автор обов'язково подавав обидва прізвища особи. • У тюркських прізвищах частки {ед-, аш-, аль-, зуль-, -бей, -паша, -оґли, -заде) пишуть з малої літери і приєднують до імені чи прізвища за допомогою дефіса. • При повторних посиланнях на китайські та корейські прізвища слід вказувати перший компонент атрибуції. • У бірманській атрибуції особи частку Упри повторних посиланнях на особу не використовують. • У прізвиськах кожен їх компонент треба писати з великої літери. • Дворянські титули, що стоять перед іменем чи прізвищем, слід писати з малої літери (наприклад: граф ОбіньїI. • Прізвища, що складаються з двох частин, пишуть через дефіс.6. Написання географічних назв (топонімів: • Правопис назв населених пунктів України повинен відповідати зразку, наведеному в довіднику "Адміністративно-територіальний устрій. • Українські топоніми й гідроніми слід перевіряти лише за другим україномовним виданням Української радянської енциклопедії. • Чужомовні топоніми й гідроніми слід перевіряти лише за другим україномовним виданням Української радянської енциклопедії. • Якщо чужомовний топонім чи гідронім не зафіксований у другому виданні Української радянської енциклопедії, його слід подавати шляхом транскрибування літерами українського алфавіту. • Написання в чужомовних текстах, у тому числі й на картах, українських топонімів та гідронімів повинно базуватися на їх нормативній вимові українською мовою.

1. Морфемний склад слова. У складі слів перелічені морфеми при відмінюванні допускають такі явища: — існування винятків, —чергування голосних і приголосних в основах слів {село—сіл), — паралельні форми, семантичну диференціацію, — стилістичну диференціацію, — контекстуальну диференціацію, — появу в деяких формах "історичних" морфем, — випадання зі складу морфем окремих звуків і відповідних їм літер, —можливість остаточного вибору варіанта морфеми лише на вищому лінгвістичному рівні, • Морфеми, вибрані для утворення слова, повинні бути найпродуктивнішими, тобто вживатися в мові найчастіше., • Із двох однаково продуктивних форм слід вибирати коротшу.,.2. Морфологічні характеристики слів: • Рід іменників слід контролювати за СУМ., • В усіх стилях нормативним є шанобливе використання щодо осіб категорії множини замість однини., • В усіх стилях нормативним є використання однини замість множини у значенні збірності., • У понятійних повідомленнях нормативним є використання в множині тих іменників, що позначають речовини й матеріали і в непонятійних повідомленнях мають лише форму однини., • У конструкціях Школярі писали олівцем і Школярі писали олівцями обидві форми є нормативними. • Паралельне використання категорії часу дієслів є допустимим лише в художньому й публіцистичному стилях. • Паралельне використання категорії способу дії є допустимим лише в художньому й публіцистичному стилях.3. Словотвір, • Вживання слів на зразок глибина — глибінь, висота — височінь слід диференціювати згідно з їх стилістичним значенням., • Абревіатурний спосіб словотвору є нормативним для деяких стилів письмової й ненормативним — для стилів усної мови. • Вживання слів на зразок стукіт — стукання, дзенькіт — дзенькання, набір — набирання слід диференціювати за їх семантичним значенням.

1. Словниковий склад повідомлення: • У повідомленні будь-яке слово можна використовувати лише за одночасного виконання двох умов: якщо слово (його графемний запис) є в словнику реципієнта і якщо в словнику реципієнта за цим словом закріплене те значення, яке використав у повідомленні автор. • Слово, що входить одночасно до лінгвістичного й термінологічного словників, можна використовувати як термін лише в тому випадку, коли реципієнт має його термінологічне значення у своєму словнику. • У повідомленні не слід вживати одне й те ж слово у двох різних значеннях. • Нові слова (незалежно від того, до якого словника вони належать—лінгвістичного чи термінологічного), обов'язково повинні бути пояснені в примітках (внутрі- текстових чи посторінкових). 2. Точність слововживання, — семантичне пряме, — семантичне переносне, — граматичне, — стилістичне, — емоційне, — ідеографічне, в тому числі асоціативне, 1. Індивідуальне авторське. Завжди існує в словнику автора більшою чи меншою мірою стосовно будь-якого слова; реалізується під час генерування автором повідомлення. Значною мірою залежить від життєвого досвіду автора., 2. Контекстуальне. З'являється в слові після його введення до складу повідомлення; визначається лівостороннім контекстом слова. 3. Індивідуальнереципієнтське. Завжди існує в словнику реципієнта стосовно будь- якого слова; реалізується під час сприймання повідомлення реципієнтом. Як і авторське, істотно залежить від життєвого досвіду реципієнта. • Семантичне значення слова у повідомленні, взяте без урахування його контекстуального значення, повинно повністю відповідати значенню цього слова в тлумачному словнику. Переносні значення слів редактор повинен контролювати у двох планах. • У повідомленні семантичне переносне значення, тобто троп певного виду, можна використовувати лише тоді, коли реципієнт обізнаний із "механізмом" його функціонування. • У повідомленні утворене автором семантичне переносне значення слова повинно бути зрозуміле реципієнтові. • Інші значення слова у повідомленні (граматичне, стилістичне, емоційне та ідеографічне), взяті без урахування контексту, повинні повністю відповідати їх значенню в тлумачному словнику, а також інших лінгвістичних довідниках. 3. Урізноманітнення лексики, • У повідомленнях, розрахованих на задоволення емоційних та естетичних потреб реципієнтів, лексику слід урізноманітнювати. • У повідомленнях, спрямованих на задоволення пізнавальних та навчальних потреб реципієнтів, лексику слід уніфікувати. 4. Вживання термінів, Термін — це слово чи словосполучення природної мови, яке позначає поняття окремої ділянки знань чи діяльності людини (галузі). Термінологія — це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворилися і функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема—це опрацьована спеціалістами певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі. • Для контролю термінів слід вибирати словники тільки останніх років видання. • Коли є кілька словників приблизно одного часу видання, то вибирати слід за такими пріоритетами (види словників подано в порядку спадання пріоритету): стандарт, галузева енциклопедія, галузевий словник, універсальна енциклопедія. • Переозначаючи терміни, слід обов'язково зазначити, що нове значення буде вживатися або як "локальне", тобто лише в межах цього повідомлення, або як основне, що пропонується для всієї галузі. Щодо нових термінів норми інші. • Запропонований автором новий термін повинен задовольняти такі обов'язкові вимоги: — мати означення; — відтворювати суттєві ознаки поняття; — бути однозначним (його вживання з іншим значенням допустиме лише в інших галузях); — не мати синонімів; — мати семантичні зв'язки з іншими термінами (в означення терміна повинні входити інші терміни цієї ж галузі); 224 — мати мінімальну довжину; — бути придатним і зручним для утворення інших похідних термінів; — бути лінгвістично нормативним, тобто відповідати правилам орфографії; — мати найвищу частоту вживання (порівняно з іншими словами, що можуть бути запропоновані як варіанти для утворення терміна). Крім цих дев'яти обов'язкових вимог, існують ще дві, застосування яких факультативне: —бути інтернаціоналізмом; — не мати емоційного забарвлення.

4. Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. знаків).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18

1. Книгодрукування в Україні (перша половина XX ст.).

З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише бл. 80. Все ж у 1900-1918 pp. "Вік" видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії "Українська бібліотека", "Сільська бібліотека", зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з "Віком" за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.

Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно

досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б.Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові ("Степові квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900), Херсоні ("Перша ластівка", 1905) та інших містах.

Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок

революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора.

Великим був внесок у розвиток української культури видавництва "Час", що діяло в Києві в 1908-1920 pp. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його - річ нечувана перед тим для української установи - перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво "Сніп" засноване 1905 р. заходами голови одеської "Просвіти", визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова13. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.

Як і раніше, україномовні книжки друкувалися також у Петербурзі та Москві, де різні друкарні приймали замовлення українських письменників і освітніх діячів; окремі російські книгарі-видавці видавали українські лубочні друки для заробітку. Місячник "Украинская жизнь" виходив у Москві 1912-1917 pp. за редакцією Симона Петлюри та Олександра Саліковського, інформуючи про життя України також і тих, хто не знав української мови. В 1898-1917 pp. видавничу діяльність у Петербурзі вело Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок, очолене Данилом Мордовцевим. Відомо понад 80 виданих ним брошур з природознавства, сільського господарства, медицини. Проте українському книговиданню і далі доводилося долати найрізноманітніші перешкоди, зумовлені як політикою уряду, так і свавіллям місцевої адміністрації. З 1914 р. репресії відновилися з новою силою.

 

1. Комп’ютеризація видавничої діяльності.

До редакційних систем належать: текстові процесори (ТП), системи комп'ютерної коректури (СКК), системи комп'ютерного редагування (СКР), довідкові редакційні системи, системи автоматизації видавничої діяльності, системи автоматизованого конструювання видань та автоматизовані системи керування ЗМІ.

Текстові процесори — це програми, які дають змогу набирати, виправляти й зберігати текст, а також виділяти й формувати компоненти його видавничої структури (рядки, абзаци, сторінки, розділи тощо). ТП забезпечують можливість набирання складних текстів (таблиць і формул), а також виконання технічних малюнків середньої складності. Останні версії ТП дають також змогу перетворювати видання, призначені для друкування на папері, в електронні видання1, доступні через інтернет.

Системи комп'ютерної коректури — це програми, які дають змогу приводити копію тексту повідомлення у відповідність з його оригіналом. Існують СКК, вмонто-вані в текстові процесори, а також автономні СКК, що діють як окремі програми.

' Тут ми маємо на увазі перетворення поліграфічних команд у команди формату Ьігпі.

Системи комп'ютерного редагування — це програми, які дають змогу приводити текст повідомлення у відповідність з нормами, прийнятими в теорії редагування (операції творчого редагування редактор може виконувати тільки в ручному режимі). Поки що в системах редагування використовують не всі, а лише незначну частину відомих норм. СКР функціонують лише під керуванням персоналу ЗМІ. Практично завжди СКР вмонтовують у текстові процесори, хоча є й автономні СКР.

Довідкові редакційні системи — це програми, які дають редакторові змогу отримувати додаткову інформацію, потрібну для прийняття рішень під час редагування повідомлень.

Системи автоматизації видавничої діяльності — це програми, які допомагають здійснювати керування видавничою діяльністю засобів масової інформації. Ці системи автоматизують ті процеси діяльності ЗМІ, що становлять специфіку галузі.

Системи автоматизованого конструювання видань — це програми, які дають змогу перетворити видавничий оригінал або у поліграфічну форму, необхідну для друкування на папері, або у форму, потрібну для відтворення на екрані комп'ютера.

Автоматизовані системи керування засобами масової інформації — це про-грами, які дають змогу здійснювати загальне керування засобами масової інформації. Такі системи — це, як правило, системи загального призначення, їх використовують не лише в ЗМІ, а взагалі на всіх підприємствах незалежно від їх галузевої специфіки.

Системи комп'ютерної коректури

У комп'ютерній коректурі можна виокремити два основні методи: метод дублю-вання і метод контрольних розрядів. Метод дублювання базується на безпосередньому порівнянні оригіналу й копії, а метод контрольних розрядів — на перевірці окремих порцій тексту копії стосовно оригіналу різними математичними функціями.

Метод дублювання. Контроль повідомлення методом дублювання використо-вують тоді, коли автор подає оригінал у традиційному вигляді, тобто на паперовому носії (без електронної копії), і коли треба забезпечити найвищу достовірність тексту (наприклад, в офіційних і довідкових виданнях, словниках, енциклопедіях, прейску-рантах тощо).

Контроль методом дублювання полягає в тому, що послідовно — відповідно до зростання порядкових номерів знаків — порівнюють їх коди в двох варіантах одного й того ж повідомлення — оригіналі й копії. Якщо коди знаків тотожні, то їх вважають неспотвореними.

Технологічно коректуру методом дублювання можна здійснювати трьома спосо-бами: 1) текст двічі набирають різні оператори; 2) один варіант тексту набирає опе-ратор, а другий варіант — система оптичного читання (СОЧ); 3) текст двічі набирає СОЧ. Потім два варіанти порівнюють від першого до останнього знака. У третьому варіанті не враховується семантика тексту, тому він є найменш ефективним.

Для контролю тек