Частина 4. « Заплутана історія кохання»

Частина 4. «Заплутана історія кохання»

Присвячується серії книжок «Поттеріани», без чиєї Золотої Трійки та ще трьох другорядних героїв цієї повісті просто не було б, а також моїй однокласниці Кубрак Н.О., що надихнула мене на її створення.

Розділ перший, у якому ми знайомимося з головною героїнею

- То що, Гаррі, ти зрозумів тепер, що означає його арешт?

- Те, що ти тепер вільний.

- Так… А ще… Не знаю, чи тобі це казали.. Я твій хрещений батько.

- Ну так, я знаю.

Читаючи, я так захопилася, що не помічала, що відбувається довкола мене. Я отямилась тільки тоді, коли нарешті підвела голову від книжки і побачила над собою нашу фізичку.

- Отже, Подільська, відповідати ти сьогодні не збираєшся? – запитала вона. – І чим, запитується, ти займаєшся на уроці фізики?

Я відчайдушно засовалася на місці, хотіла заховати книжку, але не встигла, і вчителька вихопила її в мене. Це був старенький пошарпаний томик «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану»

- Зрозуміло! Книжки читаємо? Скажи мені, Подільська, скільки раз мені ще повторити, щоб до тебе нарешті дійшло? Сюди щоденник!

Я неохоче витягла щоденник із сумки.

- Завтра в школу з батьками! І запам’ятай раз і назавжди – у нас тут урок фізики, а не зарубіжної літератури!

Мої очі налилися слізьми. Мені було образливо і гірко, хоча я добре знала що винна одна я. Моя найкраща подруга і сусідка по парті Маринка підбадьорливо усміхнулась до мене.

- Ну не зважай ти на ту фізичку… - мовила вона. – Ти ж знаєш, яка вона стерва, це природньо…

Я посміхнулася до Маринки. В цю мить пролунав гучний голос Наталі Сергіївни: - Цю задачу нам вирішить Марина Степанова!

Маринка встала, пішла до дошки, і з легкістю розв’язала задачу, задану фізичкою, я аж здивувалася її розуму.

- Молодець, Марино, п’ятірка! – промовила фізичка, - коли Марина простягнула їй щоденник. – А тобі, Світланко, не гріх би й повчитись у подруги. Урок закінчено.

Цей урок був останнім, отож, щойно продзвенів дзвоник, ми кинулись вдягатися та скидати речі у портфель. Коли ми з Маринкою вийшли зі школи, я ще була засмучена, хоча намагалася цього не показувати, і поринула у свої думки.

Я була звичайнісінькою дівчинкою років тринадцяти, ученицею сьомого «Г» класу ліцею № 1 міста Львова, Світланою Подільською. Зовнішність у мене була доволі неординарна – густе темно-руде кучеряве волосся і ясно-голубі очі. Я жила в доволі просторій квартирі з мамою Агатою Захарівною, татом Максимом Денисовичем, братами Герою, Андрієм, і Максом, та сестрою Софією. Я була середульшою дитиною в сім ї. Як я вже казала, я була доволі звичайнісінькою дівчинкою, а от характер в мене був далеко не звичайний. Вчитися я полюбляла не дуже, і ненавиділа точні науки: ну кому треба ця фігня! Коли на уроках мені ставало нудно, я брала книжку і читала. Прочитала я таки багато книжок, особливо фентезі: і «Сутінки», і трилогію «Таймлесс», і «Хроніки Нарнії», і «Міст в Терабітію», «Чорнильне серце», і т.д. … Та найдужче я полюбила «Гаррі Поттера». Ця книга стала для мене божественною. І хай там кажуть, що його рекорд побили «П’ятдесят відтінків сірого», але на мене це не вплинуло. Втім, повернімося до головної теми.

У школі були уроки, які я все-таки спромоглася полюбити: українська і іноземні мови, українська і світова літератури, історія а ще біологія. Я реально обожнювала ці уроки і завжди була в них найпершою. Про мене казала Маринка – «Не всім бути приземленими – дехто має літати в хмарках».

Маринка була абсолютною протилежністю мені. Самостійна, відповідальна і розважлива. Їй легко давалися фізика, хімія, алгебра з геометрією. Вона часто підтягувала мене по цим урокам, коли я в свою чергу допомагала їй з гуманітарними. Маринка не читала книжок, надавала перевагу комп’ютерним іграм, хоча, як і я, теж фанатіла від «Гаррі Поттера».

Мій дім був недалечко від школи, тож я дійшла туди за якихось п’ять хвилин. Прийшовши додому, я завважила, що в квартирі нікого не було. Я пішла на кухню, насипала в миску борщ, і поставила його в мікрохвильову пічку, а потім увімкнула чайник.

Мене гризло сумління. От правду кажуть люди, п’ятниця тринадцятого – нещасливе число. А на додачу, завтра ж день Святого Валентина! І що ж я скажу мамі?! Втім, я вирішила поміркувати про це пізніше.

Пообідавши, я одразу рушила в свою кімнату і витягла з ящика коробку з CD-дисками. Я вибрала «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану» І вставила його в DVD-плеєр, а потім увімкнула телевізор і почала дивитися фільм. Книжку я читала уже мільйон разів, і фільм теж бачила не один раз.

Фільм тривав і тривав, а я поринула в роздуми. Загалом, усі актори мені подобались, та найбільше – Гері Олдмен, він же Сіріус Блек. Він просто запав мені в душу, можна сказати, я навіть закохалася в нього. Уся моя кімната була обвішана постерами з Гері.

Фільм тривав уже доволі довго. Я уже додивилася до того моменту, де головний герой дістає різдвяний подарунок – чарівну карту, коли у двері подзвонили.

Я нажала на пульті кнопку «пауза» і,взувши капці, почалапала в коридор і підійшла до дверей.

- Хто там? – запитала я, вдивляючись у вічко.

- Свої.

Я дістала з полички ключі і відчинила двері. У передпокій увійшов мій найстарший і водночас не улюблений брат Гера.

- Ну, що робиш, Свєтко? Не нудьгувала? – глузливо усміхаючись, запитав він.

- Як бачиш, - пробурмотіла я, не дивлячись на нього. Я замкнула двері в квартиру і пішла у свою кімнату – додивлятися фільм. Але ж від Гери так просто не відчепишся.

Тільки-но я знову увімкнула фільм, як брат приперся, щоб мені позаважати.

- Що, знову дивишся обожнюваного «Гаррі Поттера»? – почав глузувати він. – Не набридло?

- Не такий він обожнюваний, як… - я враз затнулася і почервоніла.

Але брат усе зрозумів без слів. Він наблизився до мого ліжка, над яким висів постер з зображенням Гері Олдмена, і, глузливо усміхнувшись, мовив:

- Я не розумію, як він може тобі подобатись? Ти хоч знаєш, скільки йому зараз років? Фотка-то явно не свіжа. Я там ще розумію Джонні Деп, але він хоч красунчик – і це в свої 50!

- «Серцю не накажеш», - винувато усміхнулася я.

А брат продовжував глузувати:

- А я ще думав, що Софа божевільна, коли втріскалась в Роба Паттісона. Але в неї хоч з мізками все в порядку.

- Ах ти ж… - задихнулася я.

Але він мовби на мене й не зважав:

- А взагалі оцей, поки тривав фільм, здох. Коли закінчуватимеш дивитися п’яту серію, знову будеш ревти, коли його вбє кузина Лестранг?

Мене вже тіпало. От свинюка! Адже він єдиний чудово знав мою слабкість: я завжди плакала над цим місцем.

- Слухай, Германе, заткнися і вимітайся, - прошипіла я.

- Що, зачепив за живе?

Це мене вже дістало. Я схопила свої капці і щосили жбурнула їх у брата, але він зумів ухилитися.

- До речі, третя тридцять, - зауважив він. – Пора за уроки.

Ну все! Зараз він у мене отримає за повною програмою! Я вже хотіла було висловити все, що я про нього думаю, але він пре спокійнісінько вийшов собі з кімнати.

Я глянула на годинник: справді, третя тридцять. Я витягла з ранця щоденник і сіла за письмовий стіл. Я розгорнула щоденник: отже, першим уроком завтра зарубіжна література – завдання 11 на 207 сторінці підручника. Я взяла з полички підручник і розгорнула відповідну сторінку (До речі, зараз ми якраз вивчаємо «Гаррі Поттера»)

Завдання 11

«Напишіть, який персонаж вам найбільше сподобався і чому.»

Ну, це доволі легко. Я розгорнула свій зошит, узяла ручку і почала писати:

«Який персонаж «Гаррі Поттера мені найбільше подобається»

Серед усіх позитивних персонажів мені найбільше подобається Сіріус Блек. Мені він подобається саме тому, що, незважаючи на те, що його життя було гірше нікуди, незважаючи на всі негаразди, він не зламався і зумів вирости порядною людиною. І хоча він прожив надзвичайно коротке життя, зустріч з ним назавжди змінила долю головного героя – Гаррі Поттера. Саме з вуст Сіріуса Блека я почула чимало мудрих висловів. Найбільше мені запам’ятався отакий: «Насправді ти не погана людина, а дуже хороша, з якою сталося багато поганого. У кожному є і світлий, і темний бік. Головне – що обираєш ти».»

Я закрила зошит: була дуже задоволена написаним. Але тепер треба було братися до ненависної мені алгебри. Але тільки я потягнулася за підручником, як пролунав дзвінок у двері. Я знала: то прийшла решта сім ї.

Я кинулась відчиняти двері. Так, то справді прийшли мама й тато, а також сестра та решта братів.

- Привіт, доню! – усміхнулась до мене мама. – Як справи?

- Та, власне кажучи, не дуже, - похнюплено відповіла я.

- Так…. - сказала мама. – Зараз я роздягнусь, і ти негайно розповіси мені, що сталося. НЕГАЙНО!

Я кивнула і пішла на кухню готувати чай.

За кілька хвилин мама переодяглася в домашній одяг і прийшла до мене.
- То що сталося? – запитала вона.

Я зітхнула і розповіла мамі про інцидент на уроці фізики. Мама вислухала мене уважно, і коли я закінчила, промовила:

- Але ж ти знаєш, що винна сама і тільки сама.

- Та знаю, знаю, - відмахнулась я. – Та мені від цього не легше. Я не можу перестати бути бібліоманом!

- Але все одно, книжок до школи тягати не можна. Тобі ж там треба знань набиратися!

- Ну гаразд… Більше не буду читати на уроках.

- От і добре, - зраділа мама.

Я мовчала. Потім я зітхнула і зізналася:

- Герман мене дражнив.

- Знову? – стривожилася мама.

- Так. Через…через….

- Через НЬОГО? – запитала вона, зненацька спохмурнівши.

- Так.

- Германе! – гукнула мама. – ГЕРМАНЕ, сюди йди, НЕГАЙНО!

Старший брат з’явився за кілька хвилин. Вигляд у нього був вельми стривожений.

- Що? – похмуро запитав він.

- Треба поговорити. - Мовила мати.

- Це стосується Свєтки, так? – запитав він.

- Певна річ. Ходімо в твою кімнату.

Вони вийшли з кухні. А мені до смерті було цікаво, про що ж будуть говорити мама та старший брат. Я тихенько встала, і рушила до кімнати старшого брата. Звідти долинали репліки:

- Германе, ну чого ти до неї причепився з цим Сіріусом Блеком? Невже ти не розумієш, що він їй подобається?

- Чесно кажучи, НЕ РОЗУМІЮ! По-перше, він старий, по-друге, в ньому немає ні фіга привабливого, а по-третє – він вигаданий персонаж, а вона його любить, як реального пацана! Мене це бісить.

- Германе, так не повинно бути. А щодо «по-друге» - то ти глибоко помиляєшся. Особисто мені цей персонаж теж дуже подобається, то що – назвеш мене божевільною?

- А МЕНІ ВІН НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ!!!!!!!!!!!!

- То не варто цього виказувати, це ж бісить Світлану.

- Гаразд, гаразд, більше не буду…

Я відчула, що розмова добігла кінця, і кинулась на кухню. Мама і старший брат вийшли на кухню за кілька хвилин.

- Я поговорила з Германом, - сказала мама. – А щодо вчительки.. Завтра вранці я з нею домовлюся, добре?

- Гаразд, - кинула я.

Герман зі злістю глянув на мене і прошипів:

- Донощиця! Ябеда малолітня!

Я усміхнулась і рушила в свою кімнату – доробляти домашні завдання.

 

 

Розділ другий, у якому стаються ще незвичайніші події, викликані об’єктом захоплення головною героїні

Наступного ранку я прокинулась весела як ніколи. Передусім тому, що був день Святого Валентина, а ще що тому, що мама таки пообіцяла поговорити з фізичкою, аби залагодити справу.

Настрій у мене був пречудовий. Я швиденько поснідала, одяглась, вкинула до сумки свіжий випуск журналу «Я Поттероман», і вирушила до школи разом з мамою.

Надворі падав густий лапатий сніг, як і повинно бути посеред лютого. Сьогодні, аби насолодитись красою природи, ми вирішили не їхати машиною, як завше, а просто пройтися пішки до школи – тим паче що іти всього якийсь кілометр з копійками.

До школи ми дісталися менш, ніж за чверть години. Я вирушила до свого 7-Г, а мама пішла в кабінет фізички, аби залагодити ситуацію з навчанням.

Коли я зайшла в клас, там нікого не було, окрім Рози Яблонської, що сиділа собі за передньою партою і вдивлялася в ручне люстерко.

Я намагалася спокійно дійти до своєї парти, остерігаючись, аби Роза мене не помітила, але вона вже підвела голову і косо на мене глянула.

- З добреньким ранком, Подільська, - скептично мовила вона. – І як це ми умудрилися заробити запис в щоденнику аж на день Святого Валентина?

Я розпачливо застогнала.

З усіх дівчат в класі я найбільше не любила Розу. Роза завжди вважала себе найкрутішою і найгарнішою – а насправді її не те що гарною, її навіть симпатичною важко назвати. У неї було сухе біле волосся (ОТАКЕ я не хотіла б мати!), і блідо-зелені очі – «кольору недостиглого яблука», як я їх називала. А до того ж, у неї був ніс картоплею і страшенно тонкі губи.

З першого дня в школі Роза заявила, що не збирається ні з ким рахуватись. У класі її не любили, а вона в свою чергу, відповідала всім взаємністю. Але найбільше вона не любила мене: при кожній нагоді вона вчила мене життю, а крім того постійно глузувала і щоразу давила на моє так назване «слабке місце».

- І від кого ми сподіваємось сьогодні отримати «валентинку»? – пустила шпильку Роза. – Може, від самого СБ?

Ігнор.

- Особисто я не розумію, що ти в ньому знайшла. Як на мене, він просто ІДІОТ.

- Стули пельку!

- От сама візьми і стули!

Хтозна, скільки ще б продовжувалася наша суперечка, якби її не перервав раптовий грюкіт дверей. Я покосилась з острахом на двері, гадаючи, що то наша класуха Єлизавета Ігорівна, але то була Маринка. Гарно і екстравагантно вдягнута, чорне волосся розпущене. Маринка глянула на Розу, як на гівно, і сказала доволі холодно:

- Краще б ти, Яблонська, більше часу домашці присвячувала, як Свєта, а не стовбичила перед дзеркалом. Бо у Свєти, на відміну від деяких, в табелі не одні «цваєчки».

Оце вже було в самісіньке яблучко: Роза навчалася настільки погано, що я ще дивувалася, як її не виключили з ліцею з вовчим білетом. Роза аж отетеріла від слів Маринки, але промовчала і знову стала споглядати себе в люстерку.

- Не переживай через Яблонську, - втішала мене Маринка, поки ми влаштовувались за партою. – Недарма ж кажуть, що всі білявки – дурепи.

- Ну, далеко не всі, - заперечила я. – Завдяки одній з білявок народився чудовий бестселер.

- Окей, забий. А як там в тебе з твором? Написала? Мабуть, про Сіріуса?

- Ну звісно ж. А ти про кого?

- А я про Герміону.

Після цього ми знову узялися обсмоктувати тему про «Гаррі Поттера». Це завжди була, є і буде наша найулюбленіша тема. А крім того, волею долі сталося так, що в нас і дні народження тоді, коли й в наших улюблених персонажів: У Маринки – 19 вересня, а в мене – 3 листопада.

Першим уроком йшла зарубіжна література – мій улюблений предмет. Коли продзвенів дзвоник, усі учні вже були на місці, а ще за кілька хвилин увійшла викладачка – Ольга Єгорівна.

- Доброго дня,- сказала вона. – Сьогодні у нас останній урок за «Поттеріаною», а на наступному уроці пишемо контрольну роботу. Отже, розпочнемо урок. Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Ніхто не поворухнувся.

- Гаразд. Спочатку законспектуємо дещо, потім буде опитування, а після цього я зберу зошити і прочитаю ваші роботи.

Після цього учителька стала записувати на дошці тему уроку. «Головна думка книжок «Поттеріани» та чим популярний цей бестселер».

Кілька хвилин ми просто конспектували, а потім вчителька стала обирати «жертву» для опитування. Вона довго водила поглядом по рядку прізвищ в журналі і нарешті оголосила:

- Степанова.

Маринка аж побіліла: було видно, що до уроку вона не підготувалася. Я підбадьорливо стиснула руку подружки і усміхнулася їй. Трохи провагавшись, Маринка все-таки рушила до дошки.

- Отже так, - почала вчителька. – Зараз ти нам, Степанова, розкажеш (можна своїми словами), чому навчила нас Золота Трійка. Ну, розпочинай.

Маринка розповідала повільно і невпевнено, раз у раз заїкаючись. Класу стало настільки нудно, що всі стали займатися хто чим хоче: дехто просто позасинав на партах, деякі хлопці стали грати в «морський бій», а перша красуня класу, Ліля Ковалевська, дістала модний журнал і почала гортати. І тільки я одна невтомно пожирала Маринку очима, сподіваючись, що їй вдасться викрутитися і не отримати «пару». Але, на жаль, мої сподівання таки не збулися.

Кілька хвилин послухавши монолог Маринки, вчителька зітхнула і промовила:

- Отже, Степанова, до уроку ти не підготувалася. Можна поцікавитись, чому?

Похнюплена Маринка опустила голову.

- Я не знаю, - мовила вона.

- Отже, так, - вирішила Ольга Єгорівна. – Ставлю тобі двійку, але поки що олівцем. Коли наступного разу все вивчиш, так і бути, виправлю на четвірку. Сідай, Степанова!

Коли почервоніла Маринка сіла, літераторка запитала:

- А як там твоя подружка Подільська поживає? Може ти, Світлано, нам таки поясниш, чого навчила нас Золота Трійка?

Я впевнено встала і рушила до дошки. Слова полетіли з рота швидше, ніж я встигла щось вимовити. Це додало мені впевненості, і я заговорила. Торохкотіла я добрячих три хвилини, поки вчителька не зупинила мене:

- Гаразд, Подільська, досить. П’ятірка. А ти, Степанова, краще б більше читала, як подруга.

Коли я сіла на своє місце, ми з Маринкою обмінялися багатозначними посмішками: все було так само, як і вчора, тільки з точністю та навпаки.

- Значить так, - сказала вчителька. – Тепер ми дещо запишемо, а потім я дам вам домашнє завдання.

Решту уроку ми просто конспектували. Коли до дзвоника лишилося всього п’ять хвилин, вчителька оголосила:

- Домашнє завдання на вівторок: сторінка 210, завдання 5. І підготуватися до контрольної роботи! А зараз зошити мені на стіл!

Швиденько ми покидали зошити нас стіл вчительки, і в ту ж мить продзвенів дзвоник. Ольга Єгорівна зібрала зошити в сумку, і вийшла з класу.

- Який наступний урок? – поцікавилась я в Маринки, тим часом малюючи на полях зошита з математики велетенську англійську літеру S.

- Фізра, - відповіла подруга. – А що таке?

- Та нічого, - мовила я, переходячи до літери I.

На цьому уроці ми з Маринкою не могли бути разом, як завжди: оскільки заняття спортом мені були протипоказані, я сиділа в дівочий роздягальні, в той час як Маринка займалася. Думаючи про це, я зітхнула і вивела літеру R.

Закінчивши малювати її, я перейшла до решти літер. I. U. S. SIRIUS.Дописавши це, я вирвала аркуш з зошита, і запхнула його в кишеню кофточки.

Решту перерви я наминала свій другий сніданок і тупо розмірковувала про сенс життя. Так я і сиділа всю перерву, поки не пролунав дзвоник. Тоді я встала, витягла з сумки журнал «Я Поттероман» і рушила в спортзал.

Увійшовши в двері спортзалу, я зразу завернула в бік дівочих роздягалень. Поки що там нікого не було, окрім Лілі Ковалевської, що самотньо сиділа на підвіконні.

- Салют, Подільська,- озвалася вона. – Як життя паскудне?

- Та нормально, в принципі, - сказала я. Тим часом увагу Лілі привернув журнал, який я вертіла в руках.

- Ой, це свіжий номер «Я Поттероман», так? – запитала вона. – А анекдоти нові там є?

- Та певна річ, - сказала я. – Там багато чого є…

- Ну гаразд, зараз усім розповіси, тільки хай зберуться решта.

Не минуло й кількох хвилин, як роздягальня заповнилася тими дівчатами, що не займалися (а таких було чимало).

- Світланко, Світланко! – вигукували вони. – Прочитай нам новий анекдот!

- Без проблем, - я розгорнула потрібну сторінку і узялася читати:

«Сіріус Блек вигулює цуценя. Підходить до нього Гаррі Поттер:

- Сіріусе, ти що, собачку завів?

Ні, Гаррі, дитину.»

Секунду потому роздягальня вибухнула реготом.

- Ой, не можу! – стогнала на підлозі Наталка Дика, одна з найбільш заядлих фанів «ГП» нашого класу. – Дитину! Це ж треба таке!!!!

Одна лише Роза презирливо пхикнула:

- Ну і в чому тут прикол?

- В чому прикол????!!! – Ліля витріщилась на неї, немов на божевільну. – Дитинко, ти що, чокнута? Та це тобі й маля з повзункової групи скаже!

- Але ти не читаєш ніяких книжок,на відміну від деяких, - Наталка з повагою глянула на мене, - і тому ні бельмеса не тямиш. Світлано, поясни їй, в чому прикол.

Кинувши важкий погляд на Розу, я промовила:

- Пояснюю для тупих: Сіріус Блек уміє трансформуватися в собаку, виходить, цуценя – його дитина.

- Краще б ти в нормальних пацанів закохувалась, а не в пришелепків усіляких, - фиркнула Роза.

Я хотіла було кинутись на неї з кулаками, але Наталка стримала мене:

- Та не зважай ти на неї! Усе одно вона тупа як мегавалянок.

Роза показала їй язика і відвернулась.

 

 

А кілька годин потому, коли ми всі збиралися по домах після уроків, я, складаючи речі в портфель, виявила записку:

«Божевільна. Хто в теперішні часи читає? СБ ідіот».

Я глянула на Розу, трусячи запискою:

- Твоїх рук справа?!

- Та ні! Ти що? – помітно розгубилася Роза. Але я…. я…

- Брехло. – Востаннє кинувши на неї тяжкий погляд, я попрямувала до дверей.

- Подільська, зачекай! Я знаю, хто це зробив! – гукнула мені навздогін Роза. Але я вже грюкнула дверима.

 

 

Розділ третій, подальші події якого відбуваються вдома у Світланки

Я брела засніженими вулицями і гарячково намагалася укласти всі думки в голові, а на душі тим часом було якось гризько і неспокійно.

Від кого могла б бути записка? Певна річ, від Рози: хто б іще в нашому 7 «Г» мав на мене зуб?Але мене тривожило те, що вона таки могла сказати правду, хоча це явно не в її стилі.

«Стоп, а чому це я беру до уваги лише клас?» - сяйнула мені думка. «Адже в школі багато класів, і в кожному з них навчається по тридцять з зайвим учнів. Це ж міг бути будь-хто з них.»

Та хай там як, а я вирішила таки знайти цього «автора», хоч би чого мені це коштувало. Раптово я пригадала, як сьогодні вранці Роза дражнила мене з приводу «валентинки». Її я, звісно, не отримала, але що ж маю натомість? Хоча з якого це дива я переймаюсь тим, що пацани не пишуть мені записок? Останнім часом я аж занадто часто повторювала: «Хлопці тутешнього виміру мене не цікавлять».

Додому я дійшла пішки за якусь третину години. Піднявшись на ліфті на свій поверх, я дістала ключі і почала відмикати двері. Коли я увійшла в квартиру, то виявила, що дома нікого немає. Ну, це ясно: батьки на роботі, Макс з Андрієм на «продльонці», Гера в спортзалі, ну а Соня, мабуть, на побаченні з якимось своїм черговим бойфрендом.

Роззувшись, скинувши пальто, шапку і рукавиці і пожбуривши сумку під батарею, я спершу вирішила перевірити електронну пошту. Зайшла в свою кімнату, упала м’яким місцем просто в крісло, що стояло біля письмового стола, і увімкнула ноутбук. Після цього я одразу зайшла на мою сторінку «ВКонтакті».

«ВКонтакті» я була зареєстрована як Джинні Уїзлі – ще один мій найулюбленіший персонаж, крім Сіріуса. Фотка Джинні стояла в мене на заставці, а замість моєї звичної дати народження в мене стояло 11 серпня 1981.

Передивившись повідомлення, я переконалася, що не отримала нічого нового. Потім глянула на список друзів: ніхто з них ще не сидів в онлайні. Раптово з’явився напис: «Користувач Герміона Гренджер вийшов в онлайн».

Ура, Маринка! Я швидко зайшла в наше листування і почала набирати повідомлення:

Джинні:

Привіт! Не зайнята?

Вона відповіла мені хвилину потому:

Герміона:

Та так… Уроки роблю.

Джинні:

Завтра ж неділя! Не можна буде тоді зробити, чи що?xD

Герміона:

А що, маєш рацію J

Джинні:

;-) То як, побалакаємо, чи що?

Герміона:

А про що?:-)

Джинні:

Не здогадуєшся?:-)

Герміона:

Ну звичайно, про ГП?

Джинні:

;-)

Герміона:

В 100-1 раз? Ну давай….

Джинні:

Ти найкраща!!!! А хоча… приходь краще до мене додому, заодно і «Чашу Вогню» подивимося.

Герміона:

Окей, буду за 20 хвилин.

За хвилину і графі «Друзі он-лайн» з’явився напис: «Користувач Герміона Гренджер вийшов з мережі».

Вимкнувши комп’ютер, я полізла під стіл і витягла з ящика CD-диск «Гаррі Поттер і Чаша Вогню» і заходилася вставляти диск в програвач. Увіпхнувши диск, я випадково зиркнула на себе в люстерко, і, виявивши на голові вороняче кубло, вирішила, що причепуритись мені не завадить.

Стоячи перед дзеркалом, я повільно розчісувала коси. З дзеркала мене розглядала пара великих блідо-синіх очей. Я явно була незадоволена власним виглядом.

«Ех, ну чому я не народилася, приміром, сіроокою брюнеткою? І не було б жодної проблеми», - розмірковувала я. Ні, не те щоб я вважала себе такою вже негарною. А проте, порівнюючи себе з героїнями прочитаних книжок, мені здавалося, що я – найпотворніша істота у світі. І хоч більшість з цих дівчат нарікали на свою потворність, я б проміняла усе, аби стати схожою на одну з них. От хоча б та сама Герміона, якою так захоплювалась Маринка…. Хай як я не любила її через надокучливу вдачу, але вона здавалася мені неймовірно шикарною і вродливою. Ліля Ковалевська з нашого класу була достеменною копією Герміони, от тільки волосся і очі в неї були темніші.

Ну а сама Маринка? Вона, до речі, протилежна мені не тільки за вдачею. Блискуче чорне волосся, блідо-зеленуваті очі, крута фігура (Маринка часто займається спортом), в той час як в мене самої одні круглі форми…. Але раптово мені згадалася Полліанна та її «гра в радість», і в голову прийшла рятівна думка: «Хоч ти і не занадто гарна – радій бодай тому, що в тебе не зовнішність Яблонської».

Ну звичайно! Я б нізащо у світі не погодилась би помінятися зовнішністю з такою потворою, як Роза. А крім того, навіть у моїй зовнішності було чим пишатися. Наприклад, кучеряве волосся: такого не мала жодна дівчина в класі, і якось Маринка глибокодумно зауважила мені, що якби я була брюнеткою, я була б схожа на малого Сіріуса. Ну а ще, попри те, що я руда, за всі тринадцять з половиною років у мене не було жодної веснянки.

Привівши зачіску до нормального стану, я поклала гребінець на комод і пішла на кухню: треба було знайти якесь частування. Я розчахнула холодильник і виявила – на превелику мою радість – сандвічі, які мама приготувала на обід (решта сім ї збиралася перекусити в ресторані, а сама я добровільно відмовилась від цього). Окрім сандвічів, я виявила в холодильнику ще й трохи шоколадних тістечок, які нещодавно принесла Соня.

Я понесла усю цю їжу до себе в кімнату і поставила тацю на стіл, а потім стала чекати Маринку. Мені було нудно. Читати не хотілося, малювати й слухати музику також. Я лягла на своє ліжко і втупилася у стіну над ним.

Це була стіна доволі незвичайна – геть-чисто вся завішана фотографіями. Переважали фотографії Гері Олдмана, де-не-де тулилися фотки Бонні Райт (актриси, яка зіграла Джинні Уїзлі), фотографія Золотої Трійки, ну а крім того, постери з героїнями дівчачих дитячих мультсеріалів, якими я захоплювалась колись.

У самому центрі видніла фотографія Мародерів – моїх улюблених персонажів з усієї «Поттеріани».

Їхня фотографія висіла в мене не тільки на стіні. Я ще й мала пенал з зображенням Мародерів, якому відчайдушно заздрили всі дівчата.

Ну а крім того, на стіні висіли фотографії ще двох моїх улюблених актрис - Крістен Стюарт і Лілі Джеймс, а також – фотографія з зображенням моєї улюбленої співачки, Ірини Білик. Я просто обожнюю слухати її пісні!Коли мені нема чого робити, я просто врубаю диски з записами її пісень, і насолоджуюся. Останнім часом я робила це доволі часто.

 

…. Маринка з’явилася у точно призначений час. Сьогодні вона була особливо шикарна. Волосся заплетене у пишну французьку косу, макіяж на обличчі, пофарбовані нігті, і новесенький синій пуловер. Я мигцем оглянула свій одяг: домашній светр і поношені улюблені джинси. Я відчула якийсь дивний укол, але тільки на мить.

- То як, готова? – сліпучо усміхнулася Маринка. – В честь такої події я захопила пляшку «Кока-Коли».

- Та не треба було… - я зашарілася.

- Нічого, нічого! - промовила Маринка. – Твоїх вдома немає?

- Як бачиш. Ти змінне взуття брала?

- Угу.

Швидко перевзувшись, гостя забігла до моєї кімнати. Я поставила усі солодощі на столик біля канапи і увімкнула телевізор.

Ми дивилися фільм і наминали тістечка, обговорюючи хід подій у фільмі. Через деякий час ця тема нам набридла, і ми узялися говорити на іншу.

- Ти ж усі серії передивилася, так? – запитала подруга. – Їх же всього вісім?

- Ну так, їх вісім, і я дивилася всі. Я уже багато разів передивлялася. Оце якраз дивлюсь по новому колу.

- А «Орден Фенікса» будеш дивитися? – підколола мене Маринка. Я різко почервоніла і почала задихатись.

- - Щоб я…, - прохрипіла я…, - ще раз дивилася чи читала «Орден Фенікса»…. ТА НІКОЛИ В ЖИТТІ!!!!!!!!!!

- - Ну гаразд, проїхали. Але, якщо чесно, це моя найулюбленіша серія: така смішна. А твоя яка?

- Оця, котру ми дивимось зараз. Прикольно.

- Ага.

Решту фільму ми мовчали. Коли серія добігла кінця, ми узялися грати в шахи. Шахи не були моїм коником: я постійно програвала, і бідкалася через це.

- Це тому, що мета гри – найкраще поставити мат, а не збити якомога більше фігур, - напучувала мене подруга. – Це ж не шашки, їй-богу!

- Знаю, Маринко…. До речі, маю тобі дещо показати…

- ОК, зараз дограємо, і покажеш.

Гра, звісно, закінчилася черговим моїм програшем. Але я не надто журилася через, тож я витягла записку, отриману сьогодні в школі, і показала Маринці.

Вона замислилась:

- Так, писано лівою рукою, безперечно. І, мабуть таки робота Яблонської, якщо автор – наш однокласник.

- Та яке діло іншим класам до мене?! – отетеріла я. – І потім… Яблонська ж казала, що знає автора..

- Ну та це ж в її стилі: скинути провину на іншого. Треба до неї якось підкотити, дізнатися, нащо вона це робить.

- Добре, тільки благаю тебе: нікому ні ку-ку про записку!

- Ну звісно. І обіцяю помогти з цим розібратися. А зараз бувай, мені треба. – І Маринка рушила збиратись.

 

 

Розділ четвертий, у якому з’являється таємничий троль

 

Лайк, лайк і ще раз лайк.

Так, а оце треба розповсюдити.

Я просиджувала в «ВК» уже кілька годин, лайкаючи і розповсюджуючи фотки і написи з Сіріусом. Потім, просто для інтересу, я клацнула на граф «Останні новини».

О, добре! Найсвіжіша новина була така:

Користувач Наталя Дика виклав фото:

Лайк няшці Сіріусу J

Я глянула на фото – кадр з фільму «Дарунки Смерті: частина 2», зображення маленького Сіріуса.

Я негайно натиснула спочатку «Мені подобається», потім «Розповсюдити» і просто за звичкою узялася читати коментарі. Спочатку вони були доволі типовими: «Красунчик», «Няшечка», «Ставлю царське розповсюдження», і т.д., і т.п. Я уже хотіла було вийти, коли зайшов новий користувач. Такий собі Котик Котиков.

 

Котик:

Який це до біса СІРІУС?! Це не Сіріус!!!!!!!!!! Оце Сіріус, ідіоти!

(Правду кажучи, сварився він значно міцнішими словами, але я їх повторювати не збираюсь.)

Я очманіло втупилась в фотографію, яку Котик додав до свого коментарю: зображення зірки Сіріус. Ну так, я знала, що існує така зірка, але ж не привід обзивати ідіотами тих людей, які цього не знали!

Схоже, одна користувачка подумала те саме.

Діана Капустяна:

Котику, Авада Кедавра.

Котик:

Спробуй;-)

І тут уже не втерпіла я. Реально, куди батьки дивляться?!

Джинні:

Частина 4. «Заплутана історія кохання»

Присвячується серії книжок «Поттеріани», без чиєї Золотої Трійки та ще трьох другорядних героїв цієї повісті просто не було б, а також моїй однокласниці Кубрак Н.О., що надихнула мене на її створення.

Розділ перший, у якому ми знайомимося з головною героїнею

- То що, Гаррі, ти зрозумів тепер, що означає його арешт?

- Те, що ти тепер вільний.

- Так… А ще… Не знаю, чи тобі це казали.. Я твій хрещений батько.

- Ну так, я знаю.

Читаючи, я так захопилася, що не помічала, що відбувається довкола мене. Я отямилась тільки тоді, коли нарешті підвела голову від книжки і побачила над собою нашу фізичку.

- Отже, Подільська, відповідати ти сьогодні не збираєшся? – запитала вона. – І чим, запитується, ти займаєшся на уроці фізики?

Я відчайдушно засовалася на місці, хотіла заховати книжку, але не встигла, і вчителька вихопила її в мене. Це був старенький пошарпаний томик «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану»

- Зрозуміло! Книжки читаємо? Скажи мені, Подільська, скільки раз мені ще повторити, щоб до тебе нарешті дійшло? Сюди щоденник!

Я неохоче витягла щоденник із сумки.

- Завтра в школу з батьками! І запам’ятай раз і назавжди – у нас тут урок фізики, а не зарубіжної літератури!

Мої очі налилися слізьми. Мені було образливо і гірко, хоча я добре знала що винна одна я. Моя найкраща подруга і сусідка по парті Маринка підбадьорливо усміхнулась до мене.

- Ну не зважай ти на ту фізичку… - мовила вона. – Ти ж знаєш, яка вона стерва, це природньо…

Я посміхнулася до Маринки. В цю мить пролунав гучний голос Наталі Сергіївни: - Цю задачу нам вирішить Марина Степанова!

Маринка встала, пішла до дошки, і з легкістю розв’язала задачу, задану фізичкою, я аж здивувалася її розуму.

- Молодець, Марино, п’ятірка! – промовила фізичка, - коли Марина простягнула їй щоденник. – А тобі, Світланко, не гріх би й повчитись у подруги. Урок закінчено.

Цей урок був останнім, отож, щойно продзвенів дзвоник, ми кинулись вдягатися та скидати речі у портфель. Коли ми з Маринкою вийшли зі школи, я ще була засмучена, хоча намагалася цього не показувати, і поринула у свої думки.

Я була звичайнісінькою дівчинкою років тринадцяти, ученицею сьомого «Г» класу ліцею № 1 міста Львова, Світланою Подільською. Зовнішність у мене була доволі неординарна – густе темно-руде кучеряве волосся і ясно-голубі очі. Я жила в доволі просторій квартирі з мамою Агатою Захарівною, татом Максимом Денисовичем, братами Герою, Андрієм, і Максом, та сестрою Софією. Я була середульшою дитиною в сім ї. Як я вже казала, я була доволі звичайнісінькою дівчинкою, а от характер в мене був далеко не звичайний. Вчитися я полюбляла не дуже, і ненавиділа точні науки: ну кому треба ця фігня! Коли на уроках мені ставало нудно, я брала книжку і читала. Прочитала я таки багато книжок, особливо фентезі: і «Сутінки», і трилогію «Таймлесс», і «Хроніки Нарнії», і «Міст в Терабітію», «Чорнильне серце», і т.д. … Та найдужче я полюбила «Гаррі Поттера». Ця книга стала для мене божественною. І хай там кажуть, що його рекорд побили «П’ятдесят відтінків сірого», але на мене це не вплинуло. Втім, повернімося до головної теми.

У школі були уроки, які я все-таки спромоглася полюбити: українська і іноземні мови, українська і світова літератури, історія а ще біологія. Я реально обожнювала ці уроки і завжди була в них найпершою. Про мене казала Маринка – «Не всім бути приземленими – дехто має літати в хмарках».

Маринка була абсолютною протилежністю мені. Самостійна, відповідальна і розважлива. Їй легко давалися фізика, хімія, алгебра з геометрією. Вона часто підтягувала мене по цим урокам, коли я в свою чергу допомагала їй з гуманітарними. Маринка не читала книжок, надавала перевагу комп’ютерним іграм, хоча, як і я, теж фанатіла від «Гаррі Поттера».

Мій дім був недалечко від школи, тож я дійшла туди за якихось п’ять хвилин. Прийшовши додому, я завважила, що в квартирі нікого не було. Я пішла на кухню, насипала в миску борщ, і поставила його в мікрохвильову пічку, а потім увімкнула чайник.

Мене гризло сумління. От правду кажуть люди, п’ятниця тринадцятого – нещасливе число. А на додачу, завтра ж день Святого Валентина! І що ж я скажу мамі?! Втім, я вирішила поміркувати про це пізніше.

Пообідавши, я одразу рушила в свою кімнату і витягла з ящика коробку з CD-дисками. Я вибрала «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану» І вставила його в DVD-плеєр, а потім увімкнула телевізор і почала дивитися фільм. Книжку я читала уже мільйон разів, і фільм теж бачила не один раз.

Філь