Котику, засунь ці слова собі в одне місце, тобі тут не дурдом. І взагалі, щоб ти ніколи не смів ображати ні Сіріуса, ні моїх подруг, ні будь-кого іншого. Інакше- підеш і сам здохнеш.

Відправивши коментар, я стала чекати відповіді. Та минуло кілька хвилин, а Котик не відповідав, хоча було видно, що він висить в он-лайні. Краєм ока я помітила, як мигає напроти графу «Мої повідомлення» одиничка. Я хотіла було клацнути туди, але зиркнула на електронний годинник – і вжахнулася: 23:37. А батьки, брати і Соня ще досі не вернулися з кафе… Що ж, мабуть, час лягати. Біс із ним, тим відправником! Гляну завтра.

 

 

Розділ п’ятий, у якому з’являються Руслана, Агнеса та Гліб

Тієї ночі я спала доволі погано. Снився кінець фільму «Орден Фенікса»: Департамент Таїнств, де б’ються

шестеро чаклунів-підлітків і Поглиначі Смерті, Сіріус, що падає в Арку Смерті, дикий вереск Беллатрікс…..

- ААААААААААААААААА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Я прокинулась і сіла на ліжку. Годинник показував половину третьої ночі. Я витерла рукавом раптові сльози, що виступили на очах і пішла на кухню попити води. Випивши ледь не всю пляшку, я сходила в туалет по-маленькому і рушила назад у спальню. Біля дверей мене чекала Соня: рідні вже повернулись додому.

- Ти верещала уві сні, - тихо проказала сестра. – І чого, запитується?

Я винувато знизала плечима: мовляв, ти ж знаєш.

- Ні, ти не подумай, - продовжувала вона, - я проти нього нічого не маю. Але… менше жахастиків треба дивитися.

- Якби ти вчила в школі літературу, - прошипіла я, - то знала б, що фентезі і жахастики – це різні жанри.

Кілька хвилин ми мовчали. І тут…Соня ляпнула перше-ліпше, що спало їй на гадку:

- Ти спиш з ЙОГО фото під подушкою?!

- Яке твоє діло?! – огризнулася я.

- Та добре, проїхали… І не кричи так, бо батьків і хлопців побудиш.

Ми мовчки розійшлися по ліжках.

Коли я знову заснула, мені наснився сон, але вже цілком нормальний: снилось мені, як я опинилася біля річки. На камені поряд з річкою сиділа тринадцятилітня Герміона і вдивлялася кудись удалечінь. Чого наснилася мені саме вона, а не хто інший – незрозуміло. Раптово вона обернулася і зашепотіла мені:

 

- Чекай! Небезпека ще тільки попереду! Але тобі поможуть.

- Яка небезпека?- самими губами мовила я.

- Комусь може не сподобатись те, від чого ти без розуму… У тебе з’явиться новий ворог, який почне тобі мстити… Тебе спіткає зрада…. Але, крім того ти розкриєш таємницю, яка тебе так непокоїть, а замість старих друзів, що тебе кинуть, ти відшукаєш нових. Крім того, в твоєму житті з’явиться кохання, що принесе великих клопотів одному з твоїх найкращих друзів.

- Це все? – спитала я.

- Ну, не зовсім. – Герміона зашарілася. – Інший твій найкращий друг відкриє тобі таємницю, яка тебе дуже шокує. Ну а ще ти дізнаєшся про таємницю одного з нас…. Яка приголомшить тебе не менше.

- А що це за таємниця? І чия?

- А оцього я вже не маю права тобі казати. Вона не моя, і сама я не можу тобі її звірити.

Я мовчала.

- У книжках, Світланко, написана далеко не вся правда про нас. І навіть не вся правда на нашому оф. сайті www.pottermore.com. У декого з нас є свої таємниці, які, проте, залишились в далекому минулому….

- Стоп, а як же я про неї дізнаюся? – здивувалася я.

Кілька хвилин помовчавши, дівчинка продовжила:

- Ти віриш в те, що п’ятниця тринадцятого – незвичайний день?

- Ну так… в принципі….. так.

- Для нас, чарівників, це справді магічний день – день, коли має статися якась незвичайна подія. І саме тому вночі на наступну п’ятницю тринадцятого ти й довідаєшся ту таємницю.

- А ти не можеш хоча б сказати, кого саме вона стосується?

Але Герміона хапливо затулила рукою рота. Поперед очима в мене поплив туман, і я тільки встигла почути дівочий голос:

- Прощавай…

За хвилину я вже прокинулась.

Був уже ранок, дев’ята година. Надворі світило тепле зимове сонце. Я сіла в ліжку і спробувала укласти всі думки в голові.

Це був не просто сон, це якийсь знак… Але, їй-богу, сьогодні неділя, а не п’ятниця – а віщі сни сняться ж бо саме в п’ятницю.

А ще, чесно кажучи, мене схвилювали не стільки Герміонині передбачення, скільки таємниця одного з її друзів, - чи то, може, ворогів…. Але що це за таємниця?! І яким чином вона стосується мене?

Раптово я згадала, що вчора отримала повідомлення «ВК». Я швидко встала, підійшла до ноутбука, що лежав на столі, увімкнула його і вийшла на свою сторінку.

Так… Все по-старому. Ніяких новин, ніяких відповідей. Тільки одне повідомлення. Адресантом виявився Котик.

Котик:

Я до тебе ще доберусь, психушко! Я тобі покажу, як зазнаватися!

Я машинально видалила повідомлення і натиснула на кнопку «Заблокувати Котика».

Треба було терміново з кимось поговорити. Розповісти про сон (про передбачення я вирішила не розказувати), записку, витівки Котика і дивну поведінку Рози в школі. Але з ким?! Причому це має бути хтось такий, хто знає про мою … ну…. проблемку.

З Маринкою я вже говорила вчора. З ріднею – теж відпадає: батьки не зрозуміють, Соня й Гера глузуватимуть, а Макс і Андрій ще замалі для таких речей. Одне слово, над цим ще треба добряче поміркувати.

Коли я передяглась і прийшла в кухню снідати, там уже сиділа за столом вся родина і пила чай.

- Привіт, - усміхнулась до мене мама. – Як ти, без нас не нудьгувала?

- Та ні, - протягнула я. – Приходила Марися, ми з нею трохи поспілкувалися. Ну а потім я висіла в Інтернеті. Так що було нормально.

- А вчора валентинку в школі не отримала?

- Ні.

- Ну звісно, хто б тобі міг написати, - хихикнув Гера. – Хіба що отой твій ухажор, але ж його фактично не існує.

- Ой, знаєш, чия б казала, а чия б мовчала, - прошипіла Соня, копаючи його ногою під столом.

- Ну гаразд, не сваріться, - втихомирила їх мама. – Ми тобі, Світланко, якраз тортика з ресторану взяли – «Празький», твій улюблений.

- Ой, дякую, - зітхнула я, падаючи на стілець.

Сніданок проминув у тиші. Я нашвидкуруч з’їла три кусні торта, випила чашку чаю, а потім пішла до своєї кімнати готувати домашні завдання. Упоралась я з ними доволі швидко, бо ж ніяких точних наук завтра не буде.

Що робити далі, я не знала. Треба було терміново з кимось поговорити, а я не мала з ким. І раптом мені спало на думку – Руслана!

Руслана Максименко була моєю двоюрідною сестрою, що мешкала в Києві і відвідувала десятий клас гімназії № 179. Запальна, балакуча і допитлива, вона завжди приходила на допомогу і, крім того, з нею завше було про що побалакати. А ще вона була дуже вродлива – кучеряве каштанове волосся і великі сірі очі. А крім того, з самого дитинства Руслана мріяла стати співачкою: вона відвідувала вокальну школу і вже кілька разів брала участь в шкільних концертах. Тітка Оксана, її мама, казала, у неї велике майбутнє. Руслана часто гостювала у нас на канікулах – зазвичай не сама, а разом і своєю найкращою подружкою і однокласницею, Агнесою Загребельною.

Агнеса була не менш цікава, ніж Руслана. Неймовірно популярна у своїй школі, а ще й дуже гарна (хвилясте золотаве волосся і голубі очі), вона постійно цікавилася всім новим і була ще тією витівницею – Фред і Джордж відпочивають!.. Коли Агнесі не хотілося сидіти в школі, вона просто брала і зривала урок. Та не зважаючи на це, її всі дуже любили. Молодші учениці просто в рота їй дивилися, а оцінки, як не дивно, вона завжди мала високі.

Отже, я вирішила зателефонувати Руслані та розповісти їй про всі свої переживання. Я узяла мобільний,набрала Русланин номер і стала чекати. Проте, вже за хвилину жіночий голос повідомив: «На даний момент абонента немає на зв’язку. Надішліть, будь ласка, СМС або зателефонуйте пізніше».

Якого чорта це сталося саме зараз?!?

Після спроби додзвонитись до Руслани я намагалася зателефонувати Агнесі, але й тут виявилося, що абонента немає на зв’язку. От не щастить так не щастить…

Я вирішила набрати Руслану через домашній телефон. Слухавку взяла її мама.

- Алло?

- Тітко Ксеню? А це Свєта. Руслана вдома?

- Руслана? Ні, вона з Агнесою на концерт пішла. Повернеться години за дві з половиною, мабуть. Дівчатам щось передати?

- Та ні, дякую. До побачення.

- До побачення.

Я поклала слухавку.

На душі було якось незатишно. Отже, Руслани зараз вдома немає, а чекати, доки вона повернеться, я не можу. Треба з кимось поговорити ТЕРМІНОВО. Але з ким?

І тут мене осяйнуло. Я гукнула:

- Мамо, можна я запрошу Гліба в гості? Просто зараз?

- Звичайно, можна. Хай приходить.

О, ви ще не знаєте, хто такий Гліб? Заждіть-но, я вам розповім.

Гліб – мій однокласник і друг дитинства. Наші батьки дружать, тож ми і підростали разом. Мій дім знаходився недалечко від дому Гліба, тож, коли ми були маленькі, ми часто забігали один до одного в гості і разом гралися. Коли ми вже вдвох навчилися читати, як тільки хтось із нас знаходив якусь нову книжку, і ми разом читали її вголос. З Глібом я вже прочитала багато моїх улюблених книжок. І, до речі, саме завдяки Глібу виникло моє знайомство з «Гаррі Поттером». Я вам розкажу цю історію.

Мені тоді було років п’ять. У той час Соня так само захоплювалась детективами, як тепер я – фантастикою. Того дня вона з мамою ходила до книжкового купувати нову книгу, а мене вони взяли з собою. Поки Соня розраховувалась за книжку, я захоплено розглядала книжкові полиці. Раптово до мене долинув знайомий голос: то був Гліб.

- Мам, я хочу таку книжку! Купи мені її, ну будь ласка!

- Глібе, я ж тобі вже казала, що в мене на даний момент немає грошей. І не верещи, будь ласка, на весь магазин. Мені за тебе соромно.

- Але я ж так хотів! Ну, прошу!

- Я сказала «ні»… Пішли звідси.

Гліб з матір’ю вийшли.

Мені стало цікаво, яку ж книжку так закортіло мати Глібові. Я підбігла до полички і побачила її…. Гарна біло-голуба обкладинка, на якій зображений хлопчик на мітлі, а вгорі – напис великими червоними літерами: «Гаррі Поттер і Філософський Камінь». Я погортала книжку – від неї пахло тим самим запахом свіжонадрукованих сторінок, який я дуже любила. Так чи так, але я постановила зробити Глібові сюрприз.

Раптово пролунав голос Соні:

- Свєто, ти де? Пора йти….

Я знехотя вийшла з крамниці.

Того дня я була дуже замислена і спокійна і весь час ходила, щось обмірковуючи. Під вечір я попросила у Соні:

- Даси сто гривень?

- А навіщо? – здивувалася вона. – Може, спершу скажеш, на що?

- Завтра побачиш, - загадково посміхнулася я. – А гроші я тобі потім поверну.

- Ну, на.

Наступного дня після садочку я попросила маму відпустити мене до книжкового. Оскільки магазин знаходився буквально в двох кроках від нашого дому, мама погодилась, аби я сходила туди сама.

Отже, прийшовши до магазину, я придбала там дві книжки першого тому про Гаррі Поттера.

- Ти робиш чудовий вибір, - похвалила мене продавщиця. – Це дуже популярний дитячий бестселер, зараз в Британії його взагалі з раннього віку починають читати…

Після магазину я вирішила не йти додому, а забігти до Гліба, який жив недалечко від мене. Зупинившись біля дверей його квартири, я поклала на килимок одну з книжок, запаковану в яскравий подарунковий папір, і натиснула на дверний дзвінок, після чого втекла. Спускаючись по сходинкам, я почула радісні вигуки Гліба, і усміхнулась.

Як тільки я увійшла у свою квартиру, я одразу почула вигук Соні:

- Що ти там купила?

- Книжку, - просто відповіла я.

- І скільки ж вона коштувала?

- П’ятдесят гривень.

- А на біса тобі здалось сто?

- Взагалі-то я купила два екземпляри, - пояснила я. – Одна книжка мені, а одна Глібу.

- Ой, ну звісно ж, отому твоєму дружку. А книга-то як називається?

Я вже збиралась відповісти, але Соня висмикнула в мене пакет і розірвала його.

- Ой… - сказала вона, покрутивши в руках книжку. – Це що, той самий бестселер?!

Я тільки плечима стенула.

- Дай! – і я простягнула руку по книжку. Трохи провагавшись, Соня простягнула її мені, перед цим запитавши:

- Ти ж даси почитати, правда?

Я кивнула, і, вихопивши книжку, побігла в кімнату.

А потім – пішло-поїхало… Щойно ми з Глібом разом здолали перший том, як нам тут же забаглось другого, і так ми прочитали всю серію, а потім і продивилися кожен фільм. Невдовзі потому ми стали підсаджувати рідних та близьких друзів на «Гаррі Поттера». Від книжки кайфували усі… Крім однієї особи. Крім Гери.

Гера взагалі не розумів моїх захоплень. Але мало того. Він ще й завжди, що б чи хто то не був, - книжки, фільми, улюблена співачка – завжди знаходив до чого причепитися і постійно мені допікав. Ми, здається, не любили одне одного ще з дитинства: ніяк не змогли знайти спільної мови. Я не могла збагнути: чому він постійно до мене чіпляється?! Якби я була б на його місці, я б не докучала: у кожного мають бути свої захоплення. Але повернемося до попередньої теми.

Коли ми з Глібом стали трохи старші, я раптом усвідомила, що він мені більше, ніж друг. Минуло не так багато часу, і я почала за ним гинути. Правду кажучи, не одна я – він був доволі показний зі своїм золотавим волоссям і великими темно-сірими очима. Але до сьомого класу в нього чомусь не було жодної дівчини. Торік в останній день навчання я освідчилась йому (він потім довго відходив) – але він пояснив мені, що не має до мене таких же почуттів. Після цього мої почуття до нього вистигли. В сьомому до нас в клас прийшла Ліля – і він замутив з нею. Але, попри це, ми з Глібом залишились друзями і часто бігали один до одного в гості.

Отже, я набрала номер Гліба. Він взяв слухавку через кілька хвилин:

- Алло?

- Привіт, це Свєта. Слухай, мені треба з тобою серйозно побалакати. Але це не телефонна розмова.

- Гаразд. Прийду хвилин за 10-15, - він відключився, і я стала чекати.