Процесс духовного развития украинского народа на рубеже 19-20 ст.

Друга половина XIX століття ознаменувалася досить складними суспільно-політичними процесами на теренах України. Насамперед це стосувалося активного розвитку західноукраїнських громадсько-політичних організацій в умовах конституційної монархії в Австро-Угорській імперії та діяльності українофільських товариств у самодержавній Російській імперії. Політико-правові процеси на цих теренах обумовило й певні ідеологічні трансформації. Важливість й актуальність даного питання визначена насамперед послідуючими подіями ХХ століття, котрі були, значною мірою, визначенні розвитком ідеології другої половини XIX століття.

Після вступу на російський престол у 1855 році вихованого в ліберальному дусі Олександра ІІ, постала проблема нагального реформування всієї державно-правової системи.

Невдовзі після приходу на престол, імператор проголосив амністію членам Кирило-Мефодіївського товариства й всі провідні діячі братства (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський і Т. Шевченко) отримали змогу зустрітись у Петербурзі, де на той час знаходився духовний осередок українського національного руху. Загальне піднесення суспільно-політичного руху, що охопило освічені кола у всій Російській імперії, торкнулося й українського громадянства. Його увага, головним чином, була спрямована на звільнення селян від кріпацької неволі. У порівнянні з цією проблемою всі інші питання відступали на другий план. Тема боротьби з кріпацтвом все більше стає значущою як у російській, так і в українській літературі. Народ і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції, вже підготовленої романтизмом до ідеалізації народу як носія високих моральних основ життя. Кріпацтво уявлялося як велике соціальне зло, як найбільша несправедливість, котру слід чим швидше усунути. Ці ідеї лягли в основу нового напряму, що розвивався однаково серед російського та українського громадянства й котрий дещо пізніше отримав назву «народництва»

Творча спадщина кирило-мефодіївців і, зокрема, М. Костомарова значно вплинула на наcтупне покоління істориків народницької школи, зокрема на В. Антоновича й М. Грушевського. Вчені цієї школи переважно розглядали «народ», «народні маси» як провідний фактор історичного процесу та приділяли пріоритетну увагу висвітленню народних рухів, повстань й інших явищ «народної історії», що обумовило її деяку ідеалізацію та романтизацію.

Загалом саме в ХІХ столітті розпочинається процес усвідомлення української національної ідеї, котра стає українським національним духом Основою цього процесу став розвиток архетипів національної культури – основного джерела національної ідеї та ідеології, ключовим аспектом котрих, на нашу думку, був саме національний дух.

Однак в умовах Російської імперії розвій української національної ідеї та ідеології був надзвичайно ускладнений, оскільки власне розвиток української культури перебував у не менш складному стані. Вже в 1863 році, після видання Валуївського циркуляру, починається переслідування української мови та літератури. На думку В. Антоновича, переслідування української літератури через побоювання царської влади політичного «сепаратизму» було лише продуктом недоумства та змішування прагнень культурних із політичними ї Однак такі дії царизму у той час в Україні фактично не спричинили ніякої, навіть ідеологічної, протидії. Навпаки, відбувався спад громадсько-політичної та культурницької діяльності.

Пожвавлення громадсько-політичного та літературного життя спостерігалося лише у Львові. Поезії Тараса Шевченка розбудили в 60-х роках XIX століття активний рух серед галицьких українців Досить складний стан у духовній сфері склався на Закарпатті, у зв’язку з прагненням урядових кіл Австро-Угорщини (при цілковитій пасивності, а то й потуранні частини місцевої інтеліґенції) повністю денаціоналізувати українське населення краю.Незважаючи на це, певні прояви пробудження національної свідомості українців-русинів Закарпаття все ж мали місце. Зокрема це проявилося в прояві до самоідентифікації себе як частини українського народу.

Таким чином, слід зауважити, що поява в середині ХІХ століття ідеології народництва в Україні ознаменувала прагнення національної інтелігенції до самовизначення, відстоювання прав селян та поширення серед народу просвіти.

Протягом ХІХ століття практично на всіх українських землях виникли підстави до формування єдиної ідеологічної концепції, в основі котрої лежали ідеї соборності, просвіти народу та духовності. Особливого ідеологічного значення цей процес набув наприкінці ХІХ століття.

У подальшому ході дослідження даної теми слід більш грунтовно проаналізувати ідейно-політичні та ідеологічні процеси на українських землях на рубежі ХІХ і ХХ століть.

46. Національно-культурний рух на західноукраїнських землях в 19 ст.
На західноукраїнських землях, на-ходячи під владою Австрійської імперії, вища освіта давав са-мий давній в Україну - Львівський уні-версітет (відкритий в 1661 р.) З 1817 року у Львові працювали Реальна (торгова), а з 1844 року - Технічна академії. Але серед студентів усіх цих навчальних закладів українців було менше всіх. Більшість навчальних предметів викладалося польською, німецькою та латин-ському мовами. Теж саме було і в гим-назіях, де українці становили мен-шинство.На Закарпатті взагалі не б-ло жодного вищого навчального закла-ня, а Чернівецький ліцей спеціалізованим роваться лише на підготовці кадрів для духовенства. Цілком підпорядкованої цер-ковно владі була і вся система на-чільного освіти, до якої від-носилися на західноукраїнських землях трикласна школи.
Після революції 1848-1849 років вони стали чотирикласне, тому що учні вивчали основи сільськогоспо-дарських практичних знань в об-ласті землеробства, садівництва, город-ництва, бджільництва та шелководст-ва. Відразу після революції в багатьох містах і селах почали працювати віск-ресня школи-читальні для дорослих. Навчання в них, як і в початкових шко-лах, велося українською мовою. Содер-жание недільних і початкових шкіл пе-реложіло уряд повністю на плечі - населення. Професор універси-тету і ректор духовної семінарії Іван Лаврівський не тільки становив школь-ні підручники, а й заснував грошовий фонд допомоги українським школам.
Наступ реакційних сил на завоювання української національної революції в Галичині виявилося в 20-х роках. Українська мова в Украї-ні не застосовувався для навчання ні в початкових, ні в середніх, ні у вищих уче-бних закладах. Та й взагалі началь-ное освіту здобути простому людино було дуже важко.
Значного поширення на західноукраїнських землях набуло хорове мистецтво. Хорові самодіяльні та професійні колективі ви діяли в усіх великих куль-турне центрах Східної Галичини, Се-вірною Буковини і Закарпаття. Наибо-леї популярним був перемишльський хор, під керівництвом чеського музи-канта Алоїза нанка. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів з народних уст видав збірку українсько-галицьких пісень.
На початку XIX ст. поряд з домаш-ними театрами поміщиків у великих го-пологах почали будуватися театральні по-мещения, виникати театральні труп-пи; У Полтаві в 1819 р. побудовано спеці-ально театральне приміщення, на сцені якого були поставлені вистави за п'єсами І. Котляревського "Наталка Полтавка "і" Москаль-чарЕвнік1 '. Полтав-ський театр гастролював у Харкові, Києві, Кременчуці, інших містах.
Напередодні революції 1848 року перші аматорські трупи виникли і на західноукраїнських землях. У їх ре-пертуаре були п'єси І. Котляревського та Г.Квітки-Основ 'яненка, а також місць-них авторів - М. Устияновича, С. Петрушевича, А. Духновича. Навіть при неви-соком художньому рівні драматур-ня творів і виконавців багатьох ролей вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність в суспільством, засуджували свавілля і насильство влади, висміювали тих, хто забув мову і звичаї свого народу. Австрійський ська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.
Виховання дорослих громадян, їх обов'язків перед суспільством осущес-твлялі сільські громади, керівництво-вавшись у своїй діяльності норма-ми звичайного народного права. Для рішен-ня важливих справ життя села вони скликання-ли мешканців на сход. На західноукраїнських землях на такі сходи в період революції 1848-1849 років збиралися селяни навіть з кількох сіл. Вони вже тоді набували характеру масових політичних мітингів.

47. Культурні процеси в Україні в 20-30 рр. 20 ст.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-х роках. Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи), їхня мережа швидко розросталася. Якщо 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

До середини 30-х років, після низки експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну, вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932/1933 навчальному році в школах республіки навчалося понад 4,5 млн. осіб — майже вдвічі більше, ніж у 1928/1929 навчальному році.

Наприкінці 30-х років система обов'язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Поряд з цими значними успіхами в системі народної освіти визрівала низка серйозних проблем, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що суттєво знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді — ремісництва. На посилення цих негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930): «Ми маємо багато пропозицій про звуження загальноосвітніх дисциплін: на практиці в багатьох випадках усі загальноосвітні дисципліни зводять нанівець. Тут т. Бубнов зачитав програми наших шкіл ФЗУ, 3% припадає на загальноосвітні політичні дисципліни.