НТР, их роль в развитии современного этапа культуры.

Науково-технічна революція — революційні перетворення науки, техніки і технології, які зумовлюють докорінні зміни у взаємодії людини і природи, особистісних і речових факторів виробництва, системи продуктивних сил та її речової (техніко-економічної) форми, що, у свою чергу, детермінує перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, принципові зміни ролі людини в суспільному виробництві.

Наука як продуктивна сила — сфера розумової діяльності людства, яка полягає в розробленні й теоретичній систематизації знань про реальну діяльність, що використовується для підвищення ефективності виробництва матеріальних і духовних благ.

Уперше за історію цивілізації особистість починає виконувати функції, які відповідають її природі, що забезпечує широкий простір для розвитку її сутнісних сил. Відтепер вирішальну роль відіграватимуть потреби людини у вільній і творчій праці, універсальному характері діяльності, власному вдосконаленні, виявленні талантів, у максимально можливому подовженні активного життя та ін. Така особистість стане могутнім фактором економічного й суспільного прогресу, який, постійно збагачуючись, прискорюючись, своїм ефектом перевершить сукупну дію всіх інших елементів системи продуктивних сил.

20. Релігія у духовну спадщину людства.
Релігія відноситься до тієї галузі культури, яка займається пізнанням і рефлексією світу, людини і міжлюдських відносин. Релігія - це система вірувань, культу і здійснюють його релігійних інститутів.Походження терміна «релігія» можна тлумачити двояко: релігія «пов'язує» людини з Богом, а також «пов'язує» самої людини системою норм і догматів. При цьому віруюча людина через свою віру в Бога долає почуття безпорадності і невпевненості по відношенню до природи і суспільства, а також очищає свою совість.
Релігії як форма духовного освоєння світу здійснює уявне перетворення світу, його організацію у свідомості. У ході цього процесу виробляється певна картина світу, норми, цінності, ідеали та інші компоненти світогляду, що визначають поведінку людини, її ставлення до світу. Конкретні зразки, цінності та норми поведінки виробляють морально-правова та естетична системи. Релігія ж обгрунтовує і узаконює існування самого ціннісно-нормативного порядку, надає нормам і цінностям абсолютний характер. В системі релігійного світогляду існує особливий елемент - сакральний світ, з існуванням якого співвідносить своє життя чоловік. Релігія протиставляє мирському, соціальному цінності віри, надії, любові, стверджує пріоритет духовного над матеріальним.
Релігія складається з 3 елементів: міфологія, уявлення, емоції, почуття, обряди, дійства.
Функції: світоглядна, легітимізує, інтегративна, компенсанаторная, комунікативна, регулятивна
Релігія є соціальним інститутом, що представляє собою складну централізовану і ієрархічну систему.Основна її функція - здійснення нормативного вплив на членів суспільства, формування у них певних цілей, цінностей, ідеалів.
21. Культура і право: проблеми взаємодії та функціонування.
Система цінностей, правових ідей, переконань, навичок і стереотипів поведінки, правових традицій, прийнятих членами певної спільноти (державної, релігійної, етнічної) і використовуються для регулювання їх діяльності. У рамках однієї держави може існувати одночасно декілька П.к. Особливо це характерно для багатонаціональних і мультірелігіозних товариств. Так, в Росії існує російська, елементи мусульманської, відособлена П.к. у циган і деяких інших етнічних спільнот. При цьому можна говорити про П.к. як спільності (суспільства) в цілому, так і П.к. окремої особистості (індивідуума). У правовій теорії існує оцінний підхід до зрілості П.к.: говорять про "високої" і "низькою" П.к., про необхідність підвищення П.к. суспільства і особистості, В той же час стосовно до спільнотам (товариствам) висловлюється думка про непорівнянності різних видів П.к., самоцінності кожної з них.
22. Проблеми оновлення сучасної української культури.

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси. Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва.

Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.

23. Культурні теорії російських авторів 19-20 ст.

Російська панславістська, польська федеративна й українська слов'янофільська теорії

Українська слов'янофільська теорія була відповіддю українських інтелектуалів на російську панславістську та польську федеративну теорії.

Панславістська теорія виникла в громадських і культурних колах західного й південного слов'янства у зв'язку з посиленням ідей пангерманізму та постійної загрози турецького поневолення.

Термін «панславізм» уперше вжив словак И. Геркель у 1826 р. в «Граматиці всеслов'янської мови». На ґрунті культурної та мовної спорідненості перші панславісти мріяли про політичне об'єднання слов'ян під проводом Росії. На їхню думку, це забезпечило б рівновагу сил між групами європейських народів.

Такі ідеї висловлювали тоді словак Я. Коллар, хорват Л. Гай, серб В. Караджич, чех П. Шафарик. Водночас зі своїми і російським народами, вони виокремлювали й «малоросіян». У перші десятиріччя поширення панславізм посприяв швидкому виникненню центрів слов'янознавства в Празі, Загребі, Москві, Харкові та інших містах.

У 30-40-х роках XIX ст. ідеї панславізму використали російські діячі М. Погодін, Т. Аксаков, Ф. Тютчев, перетворивши його на російський імперський панславізм. Його сутність зводилася до створення єдиної слов'яно-руської держави на противагу «ворожій Європі». Для цього вони використали ідеї російських слов'янофілів, які, захищаючи «святу Русь», виступали проти впливів «гнилої», «хворої», «зматеріалізованої» та «безвірної» Європи. Імперські панславісти не брали до уваги існування українського народу й зовсім не помічали його потреб і прагнень.

Те, що українці раніше входили до складу Великого князівства Литовського і Руського, Речі Посполитої, і навіть створили свою Українську козацьку державу — Гетьманщину, і за цей час виробили власні культурні, релігійні та політичні традиції, сприймалося російськими теоретиками як прикра обставина, зумовлена примусовим відокремленням «південно-західних українців» від «материнської основи».

Загарбані Російською імперією, польські громадсько-політичні діячі не сприймали ідеї панславізму з провідною роллю Росії. На відносини між європейськими народами вони дивилися крізь призму теорії федералізму. Намагаючись здобути незалежність, польські інтелектуали хотіли заручитися підтримкою українського населення. Вони висунули твердження про існування республіканського ладу в старій Польщі, де українці, білоруси і литовці нібито мали рівні права з поляками. Спершу вона сформувалася в рамках консервативної аристократичної течії емігрантів, очоленої князем А. Чарторийським. Серед поляків, які мешкали на Правобережній Україні, сформувався «український гурток» поляків-українофілів, які походили з України, захоплювалися її козацьким минулим і розвивали ідеї спільної долі й національних інтересів поляків та українців. Лідер цієї групи, М. Чайковський, за дорученням А. Чарторийського в 30-х роках XIX ст. формував у Туреччині загони козаків для розпалювання в Україні повстанського руху проти імперської влади.

Члени українського гуртка прихильників теорії федералізму уявляли майбутнє України в складі відбудованої федеративної Речі Посполитої і намагалися використати паростки українського національного руху в інтересах відновлення Польської держави. Ідею федерації європейських республік запропонувала також емігрантська шляхетсько-демократична організація «Молода Польща». Проте вона замовчувала питання «української республіки», більше наголошуючи на питаннях боротьби за нову демократичну Польщу, утворену рівноправними і вільними громадянами, а також населенням польських «кресів» — окраїн.

Зрештою, усі провідні польські мислителі не припускали навіть думки про відміну кордонів 1772 р. Польська нація їм уявлялася такою, що неодмінно включала б русинів (українців), литовців і білорусів.

Українських інтелектуалів не влаштовувала і польська федеративна теорія. Ні російські, ані польські інтелектуали не визнавали права українського народу на самостійне існування. Тому на противагу їм члени Кирило-Мефодіївського братства запропонували слов'янофільську теорію. Вона базувалася на ідеї створення федерації рівноправних народів. Про її зміст ви детальніше довідаєтеся з параграфа про Кирило-Мефодіївське братство.