Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Книгодрукування в хvі – хvіі ст. На території України.

Поиск

. Іван Федоров та Петро Мстиславець. У 1564 році вони надрукували в Москві першу в Росії друковану книгу "Апостол ", яка складалася з частин Нового завіту - діяння та послання апостолів церкви і "Апокаліпсис" (від грец. слова "одкровення") - теж одна з книг Нового завіту, найдавніший з християнських літературних творів, який містить пророцтва про кінець світу, страшний суд, боротьбу між Христом та Антихристом, тисячолітнє царство боже тощо. Наступного року вони встигли видати ще одну богослужебну книгу - " Часовник". Але й в Московщині друкарська праця була об'явлена чернецтвом як диявольський витвір- позначилася конкуренція з літописцями, яких видання друкованої продукції позбавляло сталого заробітку. Дикий натовп черні, підбурюваний ченцями, спалив друкарню, а

 

Федоров та Мстиславець ледве уникнули наглої смерті і вимушені були рятуватися втечею з Москви. Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властями світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського роду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розійшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допомогою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкарню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублікував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.
Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі.

Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувались думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.
Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрідним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допомогою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Острозьку Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Острозька Біблія складається з 76 книг Старого і Нового Завіту. У основу перекладу церковнослав`янською мовою лягли не староєврейські тексти, як для більшості біблейських видань, а старогрецькі.Наклад був по тому часу величезний: за деякими оцінками, від 1000 до 1500 екземплярів. Книга налічувала 1256 сторінок і завершувалася видавничим знаком і колофоном Федорова. Важливість першої друкарської кирилічної Біблії важко переоцінити. Князь Острозький послав декілька екземплярів папі Григорію XIII і цареві Івану Грозному, який, у свою чергу

подарував одну з книг англійському послові. Острозька Біблія була широко відома: екземплярами володіли шведський король Густав Адольф, кардинал Барберини, багато вчених і громадські діячі епохи Івана Федорова. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати друкарсько-видавничу діяльність.
Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з написом: «...друкованіє занедбалое обновил». Місце поховання і надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для виникнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федоров.


11. Вплив ренесансу на українську культуру.

У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі — 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах — 1534 — 55, С. Конецпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і готичної доби, відбудувався у стилі Pенесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів — початок 17 ст., костьол Бернардинів (Ренесанс з манеризмом, 1600-30). Зразком пізнього Pенесансу, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).

У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві.

У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів церковного призначення (оправа євангелія так званого Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.

Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янських країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або реторичною).


12. Розвиток освіти в ХVІІ – ХVІІІ ст. на території України.

Новим чинником у розвитку української освіти стали братські школи (перша у Львові 1586), спочатку під сильним грецьким впливом. Спосіб навчання, взаємини між батьками і школою регулювалися шкільними «уставами», «порядками» або «артикулами прав» (львівський 1586, луцький 1624). Братства стали піонерами видання шкільних граматик.Граматика 1619 (М. Смотрицького) дає у вступі деякі інформації про методи навчання в братській школі. Від кін. 16 ст. почали й до цих шкіл вводити латинську і поль. мови коштом грец., навчання якої цілком занепало до сер. 17 ст.

Заснована в Києві 1615 братська школа перетворилася 1632 на Києво-Могилянську Колеґію, даючи поч. укр. високим школам.

Укр. мову в школах не викладали. Деякі початки для її введення зробив П. Могила, наказуючи вчителям у школах, щоб давали учням вивчати напам'ять його укр. катехизис (1645). Але не було укр. граматик і букварів; єдина граматика.

З боку уніятів були також спроби піднесення О. духівництва (постанова Собору в Кобрині 1629 про створення духовної семінарії з навчанням латинською і ц.-слов. або руською мовами).

До сер. 17 ст. нижча О. (парафіяльна) стала заг. в Україні. Поділ України в Андрусові 1667 призвів до занепаду правос. братських шкіл на Правобережжі, а спілка з Москвою спричинила відплив богословів з Лівобережжя на Московщину. Занепала на деякий час Київ. колеґія. Аж до схилу 18 ст. не появлялись друком ніякі нові граматики.

Найважливішою школою для правос. під Річчю Посполитою стала монастирська школа в Гощі над Горинню (що існувала там від 1638). Крім цього, українці звідти (особливо свящ.) посилали синів і до Київ. колеґії. Від поч. панування гетьмана І. Мазепи (1687) колеґія переживала відродження. 1701 з поширенням програми дістала вона титул академії. Після Мазепи (1709) академія знову занепала, але піднялась за київ. митр. Р. Заборовського (1731—47). Від сер. 18 ст. почалися спроби часткової секуляризації програми в академії (введення навчання зах. мов, геодезії і будови фортифікацій), але створення чисто світського університету в Москві 1755 усунуло академію на другий план. 1784 до ц.слов. мови в академії введено моск. вимову. Врешті 1817 академію закрито, а 1819 на її базі створено Київську Духовну Академію.

З ін. шкіл на Гетьманщині важливі були: школа в Чернігові, а також Переяславський Колеґіюм. Гетьманщина мала густу мережу парафіяльних шкіл. Податки на школу збирали самі учні. У 18 ст. Почала зростати культ. роля Слобідської України на чолі з Харковом. 1727 відкрито там колеґію.

На Правобережжі після занепаду православної церкви на зламі 17 і 18 вв. укр. О. стала завданням уніятської Церкви, особливо Василіян, які мали свої колеґії в Володимирі, Умані, Любарі, Шаргороді, Бучачі, Гощі і школи для синів зубожілої шляхти.На Закарпатті (після перемоги уніятства) поширилися зах. впливи в Ш. 1684 Єзуїти створили семінарію в Трнаві на зах. Словаччині, де готовано й уніятських свящ. для Закарпаття. Мукачівський єп. Й. де-Камеліс (1689—1706) модернізував закарп. церк. Ш. Його наступник М. Ольшавський (1743—67) заснував богословську школу в Мукачеві (1744), а єп. А. Бачинський (1772—1809) переніс її до Ужгороду (разом з осідком єпархії) і перейменував на семінарію. Енергійні заходи ряду єп. поставили О. на Закарпатті на перше місце в Україні (300 шкіл у 1793), що сприяло виїздам ученим на ін. української території.


Українське бароко

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декоруТакі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким.Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651—1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного,.Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.


 

15. Роль освіти в національну відродженні
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917—1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933—1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" — під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з другого. Основний наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності й культури. її розвиткові сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, трохи поліпшилася мовна ситуація, зокрема, було перевидано "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблено деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. "Відлига" скінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість із них репресували, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури.

 




Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; просмотров: 287; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.223.241.235 (0.016 с.)