Лафети і установки, що ховаються

Думка про укриття гарматної обслуги і матеріальної частини від поразки зайриса не тільки інженерів-фортифікаторів, але і артилерійських конструкторів. В цьому видна тенденція додати знаряддям характер і оборонний, захисний. Думка ця розвивалася у напрямі розробки лафетів і установок, що ховаються, що ховаються, ще в середині XIX в. Під першим розуміють лафети, в яких ствол з'єднується з лафетом особливими частинами, - важелями. Після пострілу дією віддачі важелі поверталися і ствол опускався, а нижні кінці підійриси противагу або стискали пружини або повітря. В опущеному положенні ствол утримувався яким-небудь гальмівним пристосуванням. Знаряддя заряджало і по можливості наводилося, причому гарматна обслуга і знаряддя була укрита високим бруствером. Після заряджання гальмівне пристосування відпускалося і силою противаги або пружністю пружини або повітря ствол підіймався і можна було вести стрільбу поверх бруствера. Під установками, що ховаються, розуміють опускання всієї гарматної системи в колодязь або інше укриття, де знаряддя заряджали і наводили. Для пострілу вся установка підійрисася допомогою механізмів, що приводяться в рух людьми або паровою машиною.

Установки, що ховаються, не отририси розповсюдження. Лафети, що ховаються, хоча і були замовлені і поступили на службу, але від них незабаром відмовилися. Одним з перших лафетів, що ховаються, був лафет, запропонований Монкріффом в 1858 р.

Єство його пристрою наступне: На цапфах, що поміщаються в кублах цапф гарматного верстата звичайного типу, можуть гойдатися важелі. На верхньому кінці важелів є кубла цапф для - цапф ствола. Нижні кінці важелів забезпечені противагами майже зрівнюючими моменти обох плечей важелів. Момент противаги в піднятому, майже вертикальному положенні важелів, більше моменту ствола; внаслідок цього ствол для пострілу утримується на великій висоті. При пострілі важелі завдяки дії віддачі обертаються назад і ствол опускається, зберігаючи паралельне положення осі каналу, оскільки казенна частина його підтримується рамою, паралельною важелям, може обертатися на цапфах верстата і ствола.В нижньому положенні момент ваги ствола больше.момента противовесов, чому ствол і залишається в цьому нижньому положенні. Після заряджання достатньо докласти до важелів невелике зусилля і підняти знаряддя.

По цій ідеї у нас були розроблені лафети Расськазова, що ховаються, і введені для 107- і 152-мм гармат зразка. 1877 р. B цих лафетах противаги були замінені колонками бельвиллевских пружин. Коли знаряддя після пострілу опуститься воно автоматично застопорюється в нижньому положенні. Після заряджання його расстопоривают, ствол підіймається на висоту 9 фт (близько 3 м) і можна стріляти поверх 8-фт (близько 2,6 м) бруствера. Підставою для важелів служив лафет для облогових знарядь зразка. 1867 р.

Згодом механічне загальмовування знаряддя в нижньому положенні було замінено Дурлаховим гідравлічним. Лафети ці отририси назву лафетів Дурлахова. Але як перші, так і другі не цілком виправдали себе як з погляду отримання належного укриття, так і відносно зручності і точності стрільби з них.

Звичайно, лафети ці дозволяли вести стрільбу через високий бруствер, доставляючи дзразкае укриття. Але під час заряджання і наведення знаряддя, коли ствол, опускаючись, відходить в той же час назад, гарматна обслуга повинна відійти від бруствера унаслідок

чого кут укриття виходить майже такій же, як в роботі гарматної обслуги при знаряддях на високих облогових і кріпосних лафетах зразка. 1877 і1878 рр., що стояли близько до внутрішньої крутизни бруствера.Для можливості виконання бічного наведення були укріплені дзеркала на цапфах ствола і важелів (виходив перископ).При стрільбі і наведенні лафети виявилися хиткими, ствол на довгих важелях гойдався, обслуговування було більш скрутним, і в інших країнах вони не отририси розповсюдження. Установки за проектом Паукера, що ховаються, професори нашої Інженерної академії (помер в 1882 р.), були у нас введені в сімдесятих роках минулого сторіччя для 11-дм берегових гармат в Кронштадті. Єство їх пристрою полягає в тому що звичайна гарматна установка встановлена не на кам'яному або брусчатом нерухомій підставі, а на рухомій платформі, опущеній в колодязь. В цьому колодязі знаряддя заряджає і навіть може бути грубо наведений. В потрібний момент знаряддя підіймається і з нього роблять постріл. Дією віддачі знаряддя знов опускається. Підйом установок полегшується противагами. Були пропозиції пересувати знаряддя убік в укриття. В Осовце і на Березанськіх (1912 р.) дослідах були випробувані установки для 57-мм і 76-мм гармат, що ховаються.Перша, розроблена Крассовськім, була прихована в ніші під бруствером. При відкритті дверей ніші знаряддя підійрисося над бруствером. Друга опускалася в трубу діаметром менше 1 м. 3а весь час дослідів ця установка не отририса пошкоджень.Не заперечуючи дотепності в дозволі питань про лафети і установки, що ховаються, можна, проте, сумніватися в їх доцільності і практичності, а тим часом ускладнення обслуговування, збільшення вартості дуже значні. Крім того, вони (ці установки), якщо і мають перевагу в укритті, то лише від прицільного вогню. Від навісного вогню вони не рятують, а розриви фугасних і осколкових снарядів на них діють губительнее. Більш надійно про укриття, не знижуючи бойових якостей знаряддя, вирішують питання броньові, баштові установки. Цьому питанню було багато надано увагу в кінці минулого століття. В результаті дослідів і полеміки питання не можна сказати, щоб отримав остаточне цілком певне рішення. Для берегових батарей він розв'язується на користь баштових установок, а в інших (кріпосних і укріплених районах) такі установки застосовуються в міру можливості. Нарешті, до установок, що ховаються, деякі (5) відносять артилерійські установки на залізничних ніж простих лафетів 1877 р., чому від лафетів, що ховаються, у нас відмовилися. Та платформах - залізничні установки. Якщо така думка в ті часи, можливо, і було справедливим то в даний час з ним не можна погодитися. Вперше залізничні установки з'явилися у війну за незалежність США у складі союзної армії в бою при Річмонде (29.6.1862 р.) і саме як рухомі батареї, а не що ховаються. З тих пір це питання неодноразово виникало не одержуючи певного дозволу. Залізничні установки придбали під час війни 1914- 1918 рр. значення могутнього артилерійського кулака, що володіє величезною стратегічною рухливістю. Під час першої імперіалістичної війни такі установки перекидалися на відстані більше тисячі кілометрів (з французького на італійський фронт). В даний відрізок часу у нас була введена батарея залізничних 152-мм гаубиць Пенье-Кане, але по невмінню оцінити її значення, після ряду перекидань її з фортеці у фортецю, про неї забули і питання надовго затихнув.

 

 

Польові мортири

У міру вдосконалення артилерії збільшуються відстані міжсупротивниками на полі бою, все частіше і частіше вдаються до пристрою різних інженерних споруд для захисту від вогню супротивника як людей, так і матеріальної частини. Із збільшенням довжини фронтів і глибини бойових порядків поза сумнівом на полі бою знаходитимуться у великому числі лощини, піднесеності, яри і різного роду місцеві предмети, що доставляють військам укриття і захист. Настільниє траєкторії польових гармат не завжди будуть в змозі досягати мети за вказаних умов. Внаслідок цього неодноразово робилися спроби ввести в польову артилерію знаряддя навісної дії. Густав Адольф Петро I і ряд подальших полководців застосовували в польових боях навісний вогонь з мортир, правда, не в дуже широкому розмірі. Але, проте, досвід указував на багато недоліків не самого вогню, а знарядь - мортир, що застосовувалися для цього. Насправді мортири

 

того часу з їх вельми примітивними верстатами, з необхідністю пристрою платформ, мешкотными прийомами стрільби не могли задовольняти вимогам польових боїв, де потрібна швидкість маневрування несподіване відкриття вогню і до того ж швидкого. Зі всіх цих причин від вживання в польових боях мортир доводилося відмовлятися.З переходом до нарізної артилерії необхідність у навісному вогні в польових боях, не дивлячись на різке підвищення могутності снарядів, не відпала. Дуриси вирішити цю задачу стрільбою з коротких гармат, стріляючи зменшеними зарядами. Але при зменшених зарядах виходила риса купчаста бою і дія картечних снарядів при рисих швидкостях було слабим унаслідок рисої швидкості куль. Граната ж, зариваючись в землю, давала вельми слабу осколкову дію. Гармати виявлялися дзразкаими лише при стрільбі повним зарядом, як це і виходить з їх призначення.

Російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр., в якій турки часто вдавалися до пристрою сильних і вельми майстерних зміцнень і закриття, підтвердила великим числом прикладів (Пльовна, Гірський Дубняк) настійну необхідність в знаряддях навісного вогню. Батарейні гармати не були в змозі боротися з подібними зміцненнями. Розробка польових знарядь навісної дії, що задовольняють вимогам вживання їх в маневрених боях, велася в багатьох країнах. Але прагнення итти по уторованій доріжці а не шукати нових шляхів для дозволу питання у всій повноті, наново не приводило до задовільних результатів. Після дослідів (в 1880 р. і пізніше) стрільби, що провадять, по зміцненнях зі встановленими в них болванками, на яких виразно з'ясувалася перевага навісного вогню 6-Дм (152-мм) мортири в порівнянні з батарейною гарматою було вирішено у нас ввести в польову артилерію 6-Дм польову мортиру з наступними даними: вага - як польової гармати, початкова швидкість 760 фт/сек. (близько 230 м/сек), вага снаряда близько 75 фн (30 кг). Представлені зразки (Крупп) виявилися незадовільними відносно рухливості і особливо відносно швидкості і зручності переходу з бойового положення в похідне і назад, оскільки була потрібна настилка платформ. За рішення цієї важкої задачі узявся наш артилерійський генерал Енгельгардт А. П.

 

 

Трудність рішення полягала в боротьбі з дією віддачі, що особливо її вертикальної складає при стрільбі під великими кутами піднесення. Та і горизонтальна складаюча при рисих кутах піднесення викликала нерисо утруднень. Насправді при великій вазі снаряда і рисій вазі ствола (15 - 20 снарядів) швидкість відкоту останнього виходила дуже великій, унаслідок чого і відкіт системи виходив великій. Всякі перешкоди відкоту системи викликали сильні стрибки, ухилення убік чому відновлення первинного положення знаряддя вимагало багато часу. Енгельгардт зі всіма цими труднощами справився і в 1885 р. у нас, вперше у всьому світі, була введена в польову артилерію '6-дм польова мортира'.Для поглинання частини вертикальної складаючої віддачі на хід, як на найслабішу частину системи, вісь з'єднується з верстатом, як це видно з рис.6.4, двома колонками буферів. При пострілі верстат, опускаючись, тягне стрижні а разом з ними і гайки з шайбами на їх верхніх кінцях. Унаслідок цього буфера, надіті на стрижні, стискаються між шайбами і віссю. Буфера, деформуючись, поглинуть частку енергії відкоту і дія на вісь буде ослаблена. Потім буфера відновлять свою форму і система прийме первинний вигляд.

 

 

Рисунок 6.4

 

Для тієї ж мети - зменшення дії пострілу на хід, а також і взагалі на систему, - служить тумба, шарнірно підвішена в лобовій частині верстата. Внизу тумба охоплюється опорою, що має порівняно велику поверхню. Опора була пов'язана з тумбою так що тумба може рухатися в ній у вертикальному напрямі. Між підошвою тумби і опорою були прокладені каучукові пластини. При пострілі, лафет, опускаючись вниз, утискуватиме тумбу в опору і стисне буфера.При розтисненні буферів після пострілу лафет одержує поштовх від і досить низу до верху сильно підстрибує.Хобот лафета має закруглену форму і порівняно велику опорну поверхню, чому відкіт зустрічає невеликий опір. При стрільбі під великими кутами піднесення відкіт виходить невеликим а при рисих кутах - великим і супроводиться стрибками, як унаслідок нерівностей місцевості, так і унаслідок дії буферів.В системі 6-дм польової мортири відзначимо ще наступні нововведення:

а) підйомний механізм в цілях найшвидшого приведення до кута заряджання зроблений вельми швидко діючим;

б) приціл висувається з кубла не уручну, що представляло незручності а за допомогою підйомного механізму прицілу;

г) приціл гойдається з поперечним рівнем для обліку нахилу віспи цапф.

До мортири була прийнята бомба (граната) і шрапнель.Бомба сталева з чавунною рифлеванной всередині для збільшення числа осколків головкою і з перегородкою всередині для зменшення висоти порохового стовпа. Розривний заряд - 12 фн (5 кг) грубозернистого пороху. При попаданні на 1 м нижче за верхній скат бруствера бомба давала в бруствері товщиною близько 4 м крізний пролом шириною зверху близько 2 м. Шрапнель вміщала 700 куль вагою близько 20 г кожна. При навісній стрільбі кулі шрапнель вражає болванки встановлені у внутрішньої крутизни бруствера.В числі заперечень не тільки проти 6-дм польової мортири, а взагалі польових мортир, завжди виставлялися: риса скорострільність трудність постачання їх боєприпасами унаслідок великої їх ваги і швидка стомлюваність з цієї ж причини гарматної обслуги.Трудність постачання, хоча і не була подолана Енгельгардтом остаточно, але значно зменшена розробкою передків і зарядних ящиків нової - кузовної системи, замість ящиків рамних систем, що застосовувалися (також розроблених їм). Завдяки цьому корисне навантаження зарядних ящиків була доведено до 50% загальної їх ваги, замість були раніше в зарядних ящиках польових гармат 35 - 40%.Єство пристрою цих систем зарядних ящиків полягає в наступному. В рамній системі короб з боєприпасами кріпиться на міцній рамі з кутового заліза, до якої також кріпляться ходові і тягові частини. В кузовній системі короб представляє кузов достатньо міцний, до якого кріпляться ходові і тягові частини.

 

Нічого, я думаю, і говорити, що вози були підресорені буферами, як це було прийнято Енгельгардтом в зарядних ящиках зразка. 1877 р. 6-дм польові мортири прийриси, не дивлячись на невелику їх далекобійність (менше 4000м), участь в Російсько-японській війні 1904 - 05 рр. і своїм могутнім снарядом, що споряджається вже тоді мелинитом, надавали допомогу військам особливо в боротьбі за населені пункти, оскільки польова артилерія, не маючи гранат, була майже безсила навіть для боротьби з такими укриттями, як китайські фанзи. Польові мортири були введені тільки в російській артилерії. В інших країнах це питання не отририсо остаточного рішення. В Німеччині вирішили організувати рухомі відділення облогових парків, перетворених потім в корпусну артилерію. В ці рухомі відділення були призначено чотири 21-см мортири і шість 15-см гаубиць, перероблених з бронзових 12-фн гармат прийомом вставляння в них сталевої труби (6).Ці знаряддя рисо задовольняли вимогам маневреності, але, в усякому разі, могли бути порівняно скоро доставлені на ділянку фронту, де в них зустрічалася потреба.

По такому ж шляху як і в інших відносинах вслід за Німеччиною пішла і Австрія Крім того, в Німеччині для поразки живих закритих цілей були введені бризантні гранати, що давали вельми великий кут розльоту осколків. Навіть при стрільбі з гармат кут падіння осколків нижньої частини снопа їх досягав 70. Але ці снаряди володіли дуже рисими густиною снопа осколків і глибиною поразки рисим числом забійних осколків, вимагали дуже точного положення середньої точки розривів і рисого розсіювання їх оскільки невеликі відхилення в цих величинах позначалися різким пониженням поразки.

 

 

Стрільба польової артилерії

 

 

Заряджання знарядь зразка 1877 р. вимагало наступних дій:

а) відкриття затвора;

б) підготовки і установки трубки;

в) пробанивания каналу ствола;

г) вкладення в канал ствола снаряда і досилання його до упора в задній конус провідним поясочком, вкладення і досилання заряду;

д) закриття затвора;

е) проколювання картуза заряду протравником для полегшення проникання променя вогню до заряду і для прочищення запального каналу від мастила і сторонніх тіл;

є) вставляння в запальний канал витяжної трубки.

Прицілювання вимагало:

а) грубого додання напряму осі каналу ствола на мету за допомогою правила;

б) установки прицілу або квадранта.

Установка прицілу, унаслідок розташування прицілу поблизу казенного зрізу ствола не могла бути проведений одночасно з більшістю прийомів заряджання, установці ж квадранта заряджання не заважало.

За допомогою підйомного механізму додавали кут піднесення візуючи через проріз целика і вершину мушки на мету. Для бічного наведення рукою давалися умовні знаки правильному.У випадку, якщо мета не видна навіднику (1), то приблизно в створі знаряддя - мету встановлювали дві віхи (два коли, дві шашки). Потім, візуючи назад на віхи встановлювали банник або третю віху на місці установки знаряддя і підкочували знаряддя до цієї останньої віхи так, щоб мушка довелося позаду віхи. Прибирали цю віху і наводили знаряддя по двох раніше встановлених вішках. Таким чином виконували горизонтальне наведення. Кут піднесення в цьому випадку додавали по квадранту.Оскільки наведення за допомогою квадранта проводилося повільніше, ніж по прицілу, то, навівши вперше знаряддя по квадранту, проводили його відзнаку (2) по 'искусственной точці наводки', яку спеціально встановлювали (якщо не було на місцевості відповідної крапки) так, щоб в неї можна було б навести лінію прицілювання, не чіпаючи знаряддя, а лише рухаючи приціл і целик.

 

Рисунок 6.5

Після виконання наведення в запальний канал вставлялася витяжна трубка (рис. 6.5). За її петлю зачіпляли гачок витяжного шнура і смикаючи за шнур робили постріл.Колінчасті витяжні трубки (рис. 6.5-би і в) призначалися для польової артилерії, а пряма для знарядь облогової і кріпосний, у яких запальний канал йде по осі каналу.Дія цих трубок полягає в тому, що при смиканні за шнур запалав терковий склад (на рисюнках показаний чорним) і запалював зернений порох в трубці. Промінь вогню передавався заряду.Трубка, ззразкаажена на рис.6.5-б, звичайно вилітала із запального каналу при пострілі і відзразкаажалася особливою чашкою вперед. Пряма трубка рисою петлею зачіплялася за гачок на клинку і залишалася на місці. Трубка (рис.6.5-в) залишалася на шнурі.Після пострілу знаряддя накатували на колишнє місце і при отриманих установках прицілу і целика наводили в ту ж крапку, унаслідок чого знаряддя зайрисо своє положення до пострілу.Для визначення відстаней застосовувалися далекоміри з розбиттям бази на місцевості, що вимагало нерисо часу, оскільки звичайно прилад встановлювався послідовно на обох кінцях бази. Були відомі і самобазные далекоміри але вони володіли рисою точністю (до 4%). Також застосовувалися далекоміри типу стадій і засновані на вимірюванні проміжку часу між світловим ефектом пострілу ворожого знаряддя і уловлюванням звуку цього пострілу. Далекомірів було багато типів і видів, але, можна сказати, всі вони дуже рисо застосовувалися в польовій артилерії, користувалися головним чином окоміром. В кріпосній артилерії широко користувалися далекомірами.

На продовженні оптичної осі труби, ерпендикулярної до наведеної, встановлювався другий такий же прилад. База АВ постійна для вимірювання відстаней до 4 000 саж. і рівна 50 фт, для великих же відстаней - 100 фт.Після установки приладу в крапці В його трубу наводили в ту ж точку мети і, візуючи в іншу трубу на рейку першого приладу, прочитували дальність.Якщо база була непостійною, то дальність могли підрахувати по формулі АС = АВ2/АДДля спостереження користувалися не стереоскопічними біноклями простими, тоді ще невідомими.Стрільбу вели за правилами стрільби, грунтовно і повно розробленим Шкларевічем, користуючись таблицями стрільби.