Володимир Сосюра (поет)«Любіть Україну»

Представник НЕОРОМАНТИЗМУ.

За вірш «Любіть Україну» його булозвинувачено в націоналізмі.

Автор збірок: «Червона зима» (а також поема «Червона зима»), «Осінні зорі», «Осінь, «Осінні мелодії» та ін. Поема «Третя рота» (є автобіографічною)

Вид лірики: патріотична.

У поезії В.Сосюра намагається осмислити саме поняття «любов до батьківщини», підкреслює, що це почуття підносить самоповагу людини. Поезія має форму послання. Анафора (єдино початок) «Любіть Україну» робить вірш щирим, композиційно завершеним. Поет звертається до молоді, бо майбутнє України пов’язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежить доля України.

 

Любіть Україну, як сонце, любіть, Як та купина, що горить – не згора,

як вітер, і трави, і води… живе у стежках і дібровах,

В годину щасливу і в радості мить, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

любіть у годину негоди. і в хмарах отих пурпурових,

 

Любіть Україну у сні й наяву, в грому канонад, що розвіяли в прах

вишневу свою Україну, чужинців в зелених мундирах,

красу її, вічно живу і нову, в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

і мову її солов'їну. до весен і світлих, і щирих.

 

Між братніх народів, мов садом рясним, Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

сіяє вона над віками… і сльози, і все до загину…

Любіть Україну всім серцем своїм Не можна любити народів других,

і всіми своїми ділами. Коли ти не любиш Вкраїну!..

 

Для нас вона в світі єдина, одна Дівчино! Як небо її голубе,

в просторів солодкому чарі… люби її кожну хвилину.

Вона у зірках, і у вербах вона, Коханий любить не захоче тебе,

і в кожному серця ударі, коли ти не любиш Вкраїну…

 

у квітці, в пташині, в електровогнях, Любіть у труді, у коханні, в бою,

у пісні у кожній, у думі, як пісню, що лине зорею…

в дитячий усмішці, в дівочих очах Всім серцем любіть Україну свою -

і в стягів багряному шумі… і вічні ми будемо з нею!

 

1944 рік

 

Андрій Малишко (поет) «Пісня про рушник»

Був удостоєний Сталінської премії (1947р.)

Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

 

Ця поезія - це сповідь-спогад ліричного героя, пройнята материнським теплом і синівською вдячністю.

У поезії матір дарує синові рушник, вишиваний як символ життєвої дороги. Цей рушник пов'язаний із життєвою долею ліричного героя і з образом матері.

У творі образ матері - це символ чистоти і любові, це образ матері-берегині, яка дала нам життя, мудро формувала наші почуття, творила людину.

Ліричний герой поезії з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити дитину щасливою. У матері - "засмучені очі", бо вона відриває від свого серця дитину й посилає її у великий світ, "в дорогу далеку". А на цій дорозі будуть і радість, і смуток, і печаль.

 

Остап Вишня (Павло Губенко)

(прозаїк-гуморист)

Письменник- гуморист. Започаткував жанр УСМІШКИ. Також працював у жанрі фейлетону. Був завзятим мисливцем. Найвідоміші збірки:

Ø «Вишневі усмішки»;

Ø «Українізуємось»;

Ø «Мисливські усмішки» та ін.

 

Гумореска «Моя автобіографія» (стисло).

У назві «Моя автобіографія» використано ОКСИМОРОН.

Розповідь ведеться від першої особи.

 

У мене немає жодного сумніву, що я народився, хоч мати років з десять казала, що мене «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.

Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.

Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні.

У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника.

Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.

Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.

«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».

З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія:

«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з—за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів».

Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.

«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»

Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»

До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько,повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово—телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати: було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.

Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.

Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими палітурками:

«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах.

А решта книг читалася нічого собі».

У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони.

1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:

«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації,— думаю собі,— в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі,— робитиму».

Зробився Остапом Вишнею, та й почав писати...

 

Гумореска «Сом» (стисло)

За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, [лататтям, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись (тими білими лілеями, й тихо пісню співають.

Чарівна річка Оскіл! А скільки там диких качок! Як сядете на човна-довбанку й попливете тихо єриком, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються...

Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста. Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом!

Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив'язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку. Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Панько кричить, щоб від пускав, адже налигач все одно до дерева прив'язаний, а пан вирішив поводити сома, щоб стомився. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п'ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися. Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з'їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти.

Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера б про ковтнули, та шуму бояться.

Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на. Дніпрі. Раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни де сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.

Сом — риба осідла, живе в якійсь ковбані. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін.

Інтересна риба сом!

 

Микола Куліш «Мина Мазайло»

(драматург)

ЖАНР: трагікомедія.

Історія створення. Твір став відповіддю драмі М.Булгакова «Дні Турбіних», що носила українофоб ний характер. У драмі «Дні Турбіних» українців зображено як бандитів, що розуміються тільки на самогоні і мріють розстрілами, а розмовляють сумішшю скалічених російських та українських слів.

 

В основу конфлікту покладено ставлення персонажів до української мови.

Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське» прізвище на щось милозвучніше. Змалку дражнили його цим прізвищем, і в цьому він вбачає причину своїх життєвих і службових паразок. Його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії.

У творі немає позитивних персонажів. Дядько Тарас надто полохливий і поступливий, непослідовний у своїх думках і вчинках. Мокій – не патріот, бо українська мова цікавить його лише з фахової точки зору. Мина Мазайло – типовий перевертень. Його фіаско можливе лише в літературному творі. У реальному житті радянська влада всіляко підтримувала таких людей і уміло використовувала у боротьбі зі справжніми патріотами.

 

«Мина Мазайло» (дуже стисло)

Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через "сторичне питання". Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди.

З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно!

Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.

Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище.

Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно".

Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.

Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.

Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє.

Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає.

Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно.

Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди".

Мати і дочка сваряться.

Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов...

Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації "виправлених" прізвищ.

— Прощай Мазайло, здрастуй...

Мокій закінчує:

— Мазайло-Квач, наприклад.

Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища.

Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно.

Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище.

До Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений.

Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить.

Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія.

Приїжджає і брат Мини дядько Тарас.

Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики.

Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою.

Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений.

Дискусія з приводу українізації триває.

Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити.

Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ" Мина все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму.

Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій.

Приходить привітати Мину вчителька російської мови.

З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...". " Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки.