Василь Стефаник «Камінний хрест»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Василь Стефаник «Камінний хрест»



Письменник-прозаїк.

Представник ЕКСПРЕСІОНІЗМУ (від лат. вираження; літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо).

Перша збірка: «Синя книжечка» (1899)

Найвідоміші твори:новели «Новина», «Камінний хрест» та інші.

У новелі В. Стефаника «Камінний хрест» психологічно вмотивовано розкривається трагедія еміграції українців за кордон. Безземелля, нужда змушували селян західноукраїнських земель масово емігрувати за океан у пошуках вільної землі й кращої долі. Багато з них гинули і в дорозі, і в чужих краях. Важко було Івану Дідухові наприкінці життя покидати назавжди рідну землю, политу потом і кров’ю, але він це робить заради майбутнього дітей. На згадку про себе ставить на своїй землі кам’яний хрест. Хрест — не лише конкретна реалія, а й символ тяжкої праці хлібороба (нести свій хрест). На прив’язаність героя до землі вказує навіть його прізвище — Дідух (сніп пшениці, жита). Твір написаний у модерністичній манері.

«Камінний хрест» (стисло)

Відколи Івана Дідуха пам'ятали в селі, він впрягався разом із конем і виконував усяку роботу нарівні з ним, але коня жалів більше, ніж себе.

Десять років відслужив Іван в армії, коли повернувся, то вже не застав батьків живими. У спадок йому дістався шматок найгіршої в селі землі — на піщаному горбі. Там ніхто не орав і не сіяв, а Іван взявся те робити. Конем підвозив гній до горба, а тоді сам його виносив на гору. Працював так тяжко, що перегнувся, звали його на селі Переломаним. Хоч горб і переламав селянина, але кинути його було жаль. Господар обгороджував свою ділянку, обгортав її грудками, щоб дощ не змивав гній. Так і провів усе життя на тому горбі.

Гостей у Івана повна хата, бо він на вимогу жінки й дітей спродав усе й зібрався їхати з родиною до Канади. Зібрав Іван ціле село, прощався, вдивлявся в знайомі й рідні обличчя, хотів запам'ятати, зичив здоров'я, для кожного в нього знайшлося тепле слово. Сердився лише на дружину, що плакала, адже то не він її на старість гнав з хати в далекі краї. Сам не приховував журби: "Люди, такий туск (сум), такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!"

Пригощаючи гостей, Іван розповідає, що сини його письменні, дістали якогось листа й карту, та й заговорили про Канаду. Адже землі мало, ділити нічого, то треба йти в наймити, а вони не хочуть. Батько розумів синів, але жаль було своєї землі, обробленої, щедро политої потом. Селяни розраджували його, говорили, що а такою бідною на врожай землею горювати нічого. Івана тривожило ще й те, що молодь відвертається від землі, не хоче на ній працювати.

Дідух залишає гроші молодому й поважному чоловіку Якову, щоб найняв службу в церкві, як почують, що їх не стало.

Друге прохання було таке, щоб люди, йдучи повз його землю, вважали на кам'яний хрест, який він поставив на пам'ять про себе, адже невідомо, в якій землі йому доведеться лежати. Кум Михайло за всіх відповів, що, звичайно, вони пошанують хрест, адже Іван — добрий чоловік, ні з ким не сварився, чужого не займав, був порядним чоловіком.

Як виходили з хати їхати, піднявся плач. Іван, ухопивши дружину, пустився з нею в танок, страшний такий танець. Мати вчепилася за поріг, сини ледве їх обох винесли з хати.

Проводжаючі спинилися біля хреста, поставленого Дідухом. Іван і каже:

— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє...

 

 

Леся Українка

(Лариса Петрівна Косач-Квітка)

«Лісова пісня»

«Contra spem spero»

Письменниця-поетеса.

Представниця НЕОРОМАНТИЗМУ (стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового).

Найвідоміші збірки поезій: «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки» та інші.

Найвідоміші поеми і драми: «Касандра», «У пущі», «Оргія», «Бояриня», «Лісова пісня» та інші.

«Лісова пісня» ( дуже стисло)

ЖАНР:драма-феєрія (один із жанрових різновидів драми, для якого властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменниці фантастично-міфічні істоти).

"Лісову пісню" Леся Українка написала влітку 1911 року всього за дванадцять днів. Драмою-феєрією назвала тому, що у творі відбуваються незвичайні метаморфози (перетворення), поряд з людьми діють міфічні істоти. Твір має міфологічно-фольклорну основу, а прототипами реальних людей стали волинські селяни, дядько Лев Скулинський, чиї розповіді так любила слухати маленька Леся Образи Мавки й дядька Лева уособлюють духовність і красу, а матері Лукаша й Килини — приземленість, грубість. У Лукашеві ж ці риси поєдналися, і Мавка дуже жалкує, що він не може "своїм життям до себе дорівнятись". Стративши любов, Лукаш втратив і вміння відчувати красу, і здатність до творчості, перетворився на вовкулаку (напіввовка, напівлюдину). "Лісова пісня" — це глибоко філософський твір про взаємодію добра і зла, про боротьбу людини за вільне, красиве, духовно багате життя в гармонії з природою.

У драмі використано фольклор Волині.

У драмі-феєрії змальовано протиборство двох протилежних світів: вільного широкого, незалежного, до якого тягнуться і природа, і людина, другий – рабський, заздрісний, хижацький, для котрого немає нічого святого (мати Лукаша, Килина).

____________________________________________________________________

Дійові особи: "Той, що греблю рве", Потерчата, Русалка, Водяник, Русалка Польова, Лукаш, мати Лукашева, дядько Лев, Доля, Злидні, Перелесник, Пропасниця, Куць, Мавка, Лісовик, Килина, "Той, що в скалі сидить", діти Килини.

Дія відбувається в старезному лісі на Волині протягом року. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.

 

Перша дія

На лісову галявину з плакучою березою й великим престарим Дубом виходять дядько Лев і його небіж (племінник) Лукаш. Вони збираються тут, біля озера, збудувати собі хату. Але лісові істоти не Хочуть, щоб люди потривожили їхній спокій. Лісовик зупиняє Русалку, яка похваляється потопити люд?й, говорячи, що коли б не Дядько Лев, давно 6 не стало вже цього дуба й інших дерев.

Весна. Все починає розвиватися. Прокидається Мавка в дуплі старої верби, де вона зимувала, від чарівної мелодії сопілки. Це грає Лукаш. Мавка хоче побачити його, а Лісовик застерігає: "Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно". З'являється Лукаш, хоче наточити соку з берези, але підбігає Мавка й не дає йому це зробити, називає березу своєю сестрою, а сік — її Кров'ю. Лукаш дивується цьому, але йому подобається зеленокоса лісова дівчина.

Мавка слухає чарівні звуки сопілки, від якої пишніше розцвітають квіти, голосніше співають птахи. їй не хочеться розлучатися з хлопцем. Лукаш говорить, що восени його хочуть одружити. Мавка зажурилася, спитала, з ким. Хлопець сказав, що він не знає, може, Ще й не знайшли йому пари. Тоді лісовичка запитала, чи ж люди паруються надовго? Хлопець відповів, що навіки, а Мавка поскаржилася, що зовсім самотня, і в них немає такого, щоб назавжди.

 

Друга дія

Пізнє літо. До озера прийшли люди, оселилися, принесли свої звичаї, гамір. Все це захоплює поступово й Лукаша. Ось він виходить з лісу із сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. їй потрібна невістка-помічниця, про Мавку вона й чути не хоче, бо то "відьомське кодло". Коли Мавка з'являється на подвір'ї в дядька Лева, мати говорить, що дівці не слід упадати за парубком. Дядько Лев заступається за лісову красуню, говорячи, що відьми живуть у селі, а не в лісі, "що лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть...". Проте від допомоги Мавки мати не відмовляється: дає селянський одяг і посилає в поле жати. Русалка Польова просить Мавку не губити її красу, і та врізає собі руку серпом. Мати приходить з повновидою молодицею Килиною. Побачивши, що Мавка ще й не починала жати, лає її. Килина, а потім і Лукаш швидко жнуть та в'яжуть снопи. Мавці не подобається жінка, бо вона лукава, лиха, "хижа, наче рись". Парубок незадоволений такими словами й говорить, що й сам може перебратися з лісу в село. Він проводжає Килину, жартує з нею, не звертаючи уваги на лісовичку.

Мавка сумує. їй співчувають лісові мешканці. Йде дрібний дощик. Мавка просить Лісовика зробити її знову такою, як була:

То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, І щастя упаде мені до ніг. Благаючи моєї ласки!

Лісовик прикрашає дівчину в багряницю й срібний серпанок. Прилітає Перелесник і кружляє Мавку в прудкому танці. Раптом з'являється Марище й умовляє Мавку піти з ним у край вічного спокою. Та відмовляється, але, почувши, що Лукаш засилає до Килини старостів, погоджується, і вони зникають у безвісті.

 

Третя дія

Хмарна осіння ніч. Чути сумне вовче виття. Біля хати Лукаша — Мавка в чорному одязі з пучечком червоної калини.

Виходить Лісовик і дивується, що Мавку відпустив назад "Той, що в скалі сидить". Лісова дівчина говорить, що це він її визволив своїм злочином. Лісовик заперечує — це не злочин, а справедлива помста за зраду. Він перетворив Лукаша на вовкулаку. Мавка ж застерігає його, щоб не радів, бо вона "його порятувала. В серці знайшла... те слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає".

Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряє, що та довго спить, і корова в неї погано доїться, і сама вона нікчемна господиня.

Мавка ж, як тінь, блукає коло хати, сподіваючись зустріти коханого. Килина, побачивши це, заклинає її й перетворює на вербу.

З лісу виходить Лукаш — худий, з довгим волоссям, без шапки. Килина спершу зраділа, а потім почала дорікати за те, що десь "тягався, волочився", обізвала п'яницею.

 

Лукаш питає, куди подівся великий дуб, а жінка відповіла, що продали, щоб не померти з голоду. Вибігає з хати мати, радіє, побачивши сина, потім скаржиться на нестерпне життя з "отою відьмою" Килиною.

До них підходить хлопчик із сопілкою з верби, що в неї перетворилася Мавка, й просить заграти. Лукаш грає і чує, що це промовляє до нього душа Мавки. Кидається до Килини й питає, що то за верба. Жінка говорить, що не знає, й радить зрубати дерево. Лукаш замахується сокирою, але не може. Тоді замахується Килина, і верба раптом спалахує вогнем. Вогонь швидко перекидається й на хату. Мати й Килина метушаться, вихоплюють з вогню хатні речі. Разом із ними виносять і Злидні. Лукаш стоїть собі байдуже. Килина просить його піти з ними в село, а він не хоче. Тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, й схиляється над Лукашем. Готовий до помсти лісовички, адже він її занапастив, та Мавка все йому прощає. Лукаш грає на сопілці, Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці, а хлопець кидається до неї з покликом щастя. Налітає завірюха, а коли відступає, то видно Лукаша, що сидить один під березою зі щасливим усміхом, а на голову йому падає сніг.

 

«Contra spem spero»

Розмір вірша:АНАПЕСТ

* Без надії сподіваюсь! (Лат.)

 

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

 

Іван Франко «Мойсей»,

«Гімн», «Чого являєшся мені у сні»

Найвідоміші праці:

Ø збірка «З вершин і низин»;

Ø збірка «Зів’яле листя» ( складається з трьох жмутків);

Ø збірка «Мій ізмарагд»;

Ø збірка «Із днів журби»;

Ø поема «Іван Вишенський»;

Ø поема «Мойсей»;

Ø драма «Украдене щастя» та інші.

«Мойсей» (дуже стисло)

ЖАНР: поема.

За основу сюжету поеми взято епізод зі Старого Заповіту.

Поема складається з прологу і 20 пісень. Пролог передує загальному вступу до поеми, в якому письменник вводить читача в психологічну атмосферу, що склалася в момент назріваня конфлікту між єврейським народом і Мойсеєм. Народ зневірився в існуванні обіцяного пророком «чудового краю».

Фінал поеми – гімн народові, його творчій силі, що ніколи не згине. Мойсей помер, але народ залишився жити. Смерть Мойсея стала тим імпульсом, що призвів до руху прихованої сили народу. Відбувається величезний вибух народної енергії, на чолі народу стає новий вождь – Єгошуа. Лжепророки гинуть від народного гніву. Народ іде до соціальних змін і оновлень.

_________________________________________________________________

Автор звертається у пролозі до свого замученого, розбитого народу, який стоїть на роздоріжжі й не знає, куди йти. Саме його майбутнім і тривожиться поет, не вірить, що судилося йому "в сусідів бути гноєм", що його долею буде "укрита злість, облудлива покірність". Невже ж! задармо стільки серць горіло... найсвятішою любов'ю", невже "задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців", — звертається він до українців. І сам собі упевнено відповідає: "Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання", "прийде час", "і ти., засяєш у народів вольнім колі, ...І глянеш, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі".

Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ під проводом Мойсея нарешті дійшов до Палестини, "обіцяного краю", люди зневірилися, почали ремствувати: "Набрехали пророки!" Це був уже не народ, а "кочовисько ледаче", і тільки діти гралися — воювали, зводили міста з піску. Видно, "пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині".

Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії. Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка.

Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що мало стало паші, треба буде кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову. Люди вагаються — розбити, розтоптати його чи пошанувати того, кого "батьки і діди звали батьком народу».

Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі, інакше вони б і досі "гнули шиї в Єгипті". Він порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі говорити : "Я бажаю спокою"?

Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку — алегорію про те, як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза — всі були зайняті своїм. Хтось, жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них.

Пророк пояснив зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — народи землі, а король — виконавець Божої волі. Коли Бог творив усі народи, то "заглядав всім у душу й вибирав серед них проводиря всього людства. Бог обрав терен, "непоказний на вроду", який "не має... слави собі ані з цвіту, ні з плоду", і вклав йому "в душу свій скарб", щоб він був "мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова".

Проте євреї зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання.

Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля "того осла", який носить у зав'язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті. Продовжуючи кепкувати з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і розповідати їм казки.

Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону, не доведеться побачити Ханаана. Датан вирішив вигнати Мойсея з табору, закричав, але ні в кого не піднялася рука це зробити. Пророк знову закликав народ стерегтися.

Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов'ю до свого народу. Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам "до межі Ханаану", а народ згодом піде за ним "як за мамою діти". І пішов у степ.

Біля табору Мойсей зустрів купку єврейських дітей, які розказали йому про свої знахідки, захотіли послухати про дива, що їх бачив пророк у молоді літа — "корч той, що горить, не згорає", чув голос Божий. І попросили не йти, але Мойсей не міг залишатися Він лише порадив дітям будувати "свій мур", залишатися завжди праведними.

Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаю чи підтримати його в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів народ за Божою подобою. Як коваль, "клепав... серця і сумління народу", але, здається, даремно. Мойсей благав Бога озватися до нього, але "мовчала пустиня німа".

Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його "власне горе шалене", але це було не так. Голос почав допитуватися, чому Мойсей взявся вести ізраїльський народ — через гордощі, через сором, що був "братом рабів" чи через щось інше. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя. Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів: "Я Азазель, Темний демон пустині".

Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок років тому. У його серці "важка боротьба ішла з самим собою". Може, хай би єврейський народ залишався там, де був, бо "старі гнізда лишили, а нові здобути нема ні охоти, ні сили".

Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, роз мовляв із Богом, і його тінь падала аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв.

Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом.

Голос розповів давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, ЯКИЙ прямував до сонця, щоб здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала щоразу в інший бік — мі на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося сонце.

Гігант — це людство, яке поспішає до незримої мети, прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому "рідне й знайоме". Хлопчик — це "логіка фактів", яка кепкує з людства. І знову залунав демонський сміх.

Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут із'явився Єгова. Коли все стихло, Мойсей відчув голос Бога.

Єгова пояснив пророкові, для чого той вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ, підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося "світ здобувать, його соки І скарби". Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до "обітованого краю". А через те, що Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, йому не побачити обіцяний край, він помре на порозі своєї мети.

Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає. Ними опанував жах і сором.

Раптом здійнявся вихор у степу. Це в оточенні парубоцтва з'явився ватажок, "князь конюхів" Єгошуа. Він закликав до походу, до бою — і ліниві кочівники враз перетворилися на завойовників, героїв.

 

«Чого являєшся мені у сні»

Розмір вірша: ЯМБ

Вид лірики: ІНТИМНА.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» І. Франка — історія нерозділеного кохання. Горда дівчина не відповіла ліричному героєві взаємністю, знехтувала його почуттями. А той не може забути «чудові очі \ті ясні», вони являються йому у сні, і він питає, навіщо тривожать душу. Потім сам собі відповідає, що хай кохана приходить до нього, хоч у сні він зазнає щастя.

Сила почуттів, пристрасть виливається у героя в пісні, і вони тривожать душу інших, знаходять у їхніх серцях відгук.

Вірш має автобіографічні мотиви, покладений на музику, є однією з перлин світової інтимної лірики.

____________________________________________________________________

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні -

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці - минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,-

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

 

«Гімн»

Розмір вірша: ХОРЕЙ

Вид лірики: патріотична (або громадянська).

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благословляв добровільно взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю Іван Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга “З вершин і низин” (1887) засвідчила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.

У вірші “Гімн” мільйони пригноблених і скривджених покликав голос “вічного революціонера”, що не мириться з неволею. Розійшовшись “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”, цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: “Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш Івана Франка “Гімн”, як і Шевченків “Заповіт”, був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезія "Гімн" - один з найкращих зразків революційно-патріотичної лірики в українській літературі. Автор змальовує образ "вічного революціонера" як втілення могутності, нездоланності народу, його одвічних прагнень до свободи та справедливості. Конкретизуючи цей образ, поет акцентує увагу не на закликах до руйнувань, а на великій перетворюючій силі "науки, думки, волі".

Вірш «Гімн» Івана Франка — одна із найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі. Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі. Вони прямуватимуть уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері духовній:

Дух, наука, думка, воля

Не уступить пітьмі поля...

Франко вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі

Кращу долю в боротьбі...

Вірш покладений на музику, його ритм експресивний, а художні засоби (анафора, перелічення, метафора) дуже виразні.

__________________________________________________________________

Вічний революцйонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськiї тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

 

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою, —

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

 

Вічний революцйонер —

Дух, наука, думка, воля —

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

 

Павло Тичина (поет)

Автор збірок:

Ø«Сонячні кларнети» - перша збірка ( книжка засвідчила появу українського варіанта символізму – «кларнетизму»),

Ø «Замість сонетів і октав»

Ø«Плуг»

Ø«Вітер з України» та ін.

« О панно Інно» - інтимна лірика. Розмір –ЯМБ.

О панно Інно, панно Інно! Я ваші очі пам’ятаю,

Я — сам. Вікно. Сніги... Як музику, як спів.

Сестру я Вашу так любив — Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Дитинно, злотоцінно. Я Вам чужий – я знаю.

Любив? — Давно. Цвіли луги... А хтось кричить: ти рідну стрів!

О люба Інно, ніжна Iнно, І раптом – небо…шепіт гаю…

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. О ні, то очі Ваші. – Я ридаю

Сніги, сніги, сніги... Сестра чи Ви? – Любив…

(1915рік)

 

«Ви знаєте, як липа шелестить…» - інтимна лірика. Розмір -ЯМБ.

Ви знаєте, як липа шелестить Ви знаєте, як сплоять старі гаї?-

У місячні весняні ночі? - Вони все бачать крізь тумани.

Кохана спить, кохана спить, Ось місяць, зорі, солов'ї …

Піди збуди, цілуй їй очі, «Я твій», - десь чують дідугани.

Кохана спить... А солов'ї!..

Ви чули ж бо: так липа шелестить. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

(1911рік)

 

«Арфами, арфами…» - пейзажна лірика (прихід весни).

Арфами, арфами — Стану я, гляну я -

золотими, голосними обізвалися гаї скрізь поточки як дзвіночки, жайворн

Самодзвонними: як золотий

Йде весна З переливами:

Запашна, Йде весна запашна

Квітами-перлами Квітами-перлами

Закосичена. Закосичена.

Думами, думами — Любая, милая, -

наче море кораблями, чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям

переповнилась блакить вкрай.

Ніжнотонними: Там за нивами:

Буде бій Ой одкрий

Вогневий! Колос вій!

Сміх буде, плач буде Сміх буде, плач буде

Перламутровий... Перламутровий…

1914 (рік)

Максим Рильський (поет)

Представник НЕОКЛАСИЦИЗМУ.

Автор збірок:

Ø«Під осінніми зорями»

Ø«Знак терезів» (ця збірка засвідчила перехід поета на службу владі) та ін.

 

«Молюсь і вірю» - вірш-рефлексія, де відтворено красу почуттів ліричного героя, його єдність з природою. Розмір – ЯМБ.

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя.

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги.

 

 

М.Хвильовий (Фітільов) «Я(Романтика)»

(прозаїк)

Розпочав літературну дискусію 1925-1928 рр. Є організатором ВАПЛіте (організація належала до попутників). Побачивши на власні очі голодомор 1933 року, покінчив життя самогубством. Був УКРАЇНСЬКИМ КОМУНІСТОМ.

Перша збірка оповідань – «Сині етюди».

ЖАНР: новела.

«Я(Романтика)» - новела про роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком. Має присвяту «Цвітові яблуні».

Головний герой – чекіст, голова чорного трибуналу.

Члени чорного трибуналу: чекіст (Я), доктор Тагабат, Андрюша, дегенерат.

Головний герой опиняється пред вибором: підписати вирок власній матері (показати, що він – залізна людина, справжній чекіст) чи врятувати її (зрадити обов’язку). Він обирає обов’язок, і застрелює матір, бо свято вірить у «загірну комунну» ( час, коли настане рай на землі, треба тільки очистити землю від обивательського хламу (людей, які не вірять комунні).

 

«Я(Романтика)» (стисло)

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.

На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла».

Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.

Обиватель:

— Тут засідає садизм! Я:

— ...(мовчу)».

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Я:

— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.

Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.

У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.

Я:

— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):

— Розстрілять!

Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері...

— ... «Розстрілять»???

І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.

...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба».

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу.

Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.

...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!

Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.

Ні, неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.

Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо».

Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.

Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

— Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.

II

<


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.017 с.)