Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV цього кодексу.

1. Коментована стаття закріплює принцип процесуальної рівності сторін, сутність якого в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції в цивільній справі. У поєднанні з принципом диспозитивності і змагальності досягається реальна рівність сторін у процесі. Даний принцип не означає, що позивач і відповідач мають однакові права, адже це об'єктивно неможливо, мова йде про рівні можливості в реалізації наданих їм законом прав.

2. Сторони належать до складу осіб, які беруть участь у справі, а тому володіють загальними правами, які передбачені ст. 27 ЦПК України. Проте в силу свого особливого процесуального статусу ці особи наділяються і додатковими (спеціальними) правами.

3. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. При цьому можливість реалізації цього права обмежується часовими рамками, а саме пов‘язується з моментом винесення судом рішення.

Позов в цивільному процесі – це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

Предмет позову – це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості – отримати певне матеріальне благо (див. коментар до ст. 26 ЦПК України)

Підстава позову – обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об'єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обгрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.[4]

Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається. Верховний Суд України відзначив, якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК і одночасною відмовою від раніше заявлених вимог.[5]

4. Зміна підстав або предмету позову має важливе тактичне значення. Відповідач захищається проти тих вимог, які зафіксовані в позовній заяві. Зміна предмету чи підстав позову вимагає від відповідача нових аргументів та нової тактики захисту. Позивач може декілька разів змінювати предмет чи підстави позову. Використання цього прийому дозволяє виявити аргументи та докази відповідача, які потім можна використати для обгрунтування власних вимог, заявити найбільш незручні для захисту вимоги.

Первинний позов може взагалі мати спеціальне тактичне призначення – “розкрити” відповідача, виявити його найслабші місця. Згодом позовні вимоги формулюються так, як потрібно.

Найкращий спосіб використання такої тактики – поставити відповідача у ситуацію, коли після зміни позовних вимог він змушений спростовувати те, що раніше стверджував.

5. Розмір позовних вимог визначається у відповідності до ст. 80 ЦПК. Зміна розміру позовних вимог може бути викликана уточненням розрахунку ціни позову, частковим виконання спірного зобов‘язання відповідачем, тактичними міркуваннями.

Тактичне значення зміни розміру позовних вимог полягає в тому, що застосування цього прийому дозволяє мінімізувати державне мито, що сплачується при поданні позовної заяви. До того ж відповідач захищатиметься проти малих вимог так само, як і проти великих. Отже позивач матиме змогу перевірити які у відповідача є докази і аргументи проти позову.

Цивільне процесуальне законодавство не пов‘язує зміну ціни позову із зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову.

Під час застосування цього прийому слід враховувати, що безпідставна та немотивована зміна ціни позову діє проти позивача, свідчить про відсутність чіткої правової позиції у справі.

Потреба змінити ціну позову може виникати також коли позивач змінює позовні вимоги і замість витребування майна в натурі вимагає відшкодування збитків. Наприклад, позивач звернувся з позовом про витребування у відповідача автомобіля. Заявлена ціна позову – 15000 гривень. Позивач знає, що автомобіль коштує дорожче, але це не має значення, адже йому потрібний автомобіль, а не гроші.

В процесі розгляду справи було встановлено, що автомобіль був проданий іншій особі. Позивач розуміє, що вимога про витребування майна в натурі не буде задоволена, оскільки у відповідача спірного майна немає. Тому він змінює позовні вимоги і вимагає відшкодування збитків. Тепер позивач зацікавлений у встановлені дійсного розміру збитків. Він наводить суду докази про ринкову вартість автомобіля у розмірі 31000 грн. (наприклад, висновок спеціаліста) і подає заяву про збільшення розміру позовних вимог. В межах цих вимог суд розглядає справу далі.

Відповідно до ст.206 старого ЦПК України, суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності. Аналогічної норми в новому ЦПК немає, але суддям, на наш погляд, надалі слід користуватися традиціями, які виробилися ще за старим ЦПК. Тим більше що вони новому ЦПК не суперечать.

Відомості про вартість майна суд отримує з доказів, наданих сторонами і, насамперед, з ціни позову, вказаної позивачем. Отже він зацікавлений вказати суду дійсну або навіть завищену вартість майна, якщо припускає, що спірного майна у відповідача не виявиться.

6. Відмова від позову – це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на врегулювання спору і закінчення справи в будь-якій її стадії. При цьому відмова від позову позбавляє особу в подальшому звертатися до суду з аналогічними позовними вимогами, що суд зобов'язаний роз'яснити (див. коментар до ст. 174 ЦПК). Суд не приймає відмову позивача від позову у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Важливим є питання часових меж реалізації цього права. Так, коментована стаття вказує, що дане право може бути реалізоване протягом усього часу розгляду. Проте ст. 29 Закону України «Про виконавче провадження» вказує, що стягувач має право, зокрема подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Тобто дане право може бути реалізоване і в стадії виконання рішення суду.

7. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Це також одностороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору. Однак, на відміну від розпорядчої дії позивача, визнання позову, навіть якщо воно прийнято судом, тягне не припинення справи, а винесення рішення про задоволенню позову. Проте якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (див. коментар до ст. 174 ЦПК).

Щодо права подати зустрічний позов - див. коментар до ст. 123 ЦПК.

8. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Мирова угода – це двостороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок, може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмету позову (див. коментар до ст. 175 ЦПК).

Верховний Суд України відзначає, що мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин і її умови мають бути такими, щоб у разі, коли сторони або одна з них у наступному відмовляться від виконання цієї угоди, остання могла бути виконана примусово відповідно до п. 5 ст. 3 Закону «Про виконавче провадження». Наприклад, у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, допустима мирова угода про реалізацію цього права шляхом поділу зазначеного приміщення. У той самий час у справі про визнання незаконним переведення на іншу роботу не може бути укладено мирової угоди на умовах звільнення позивача за власним бажанням, оскільки спірні правовідносини не стосувалися припинення трудового договору.[6]

Часові межі реалізації цього права також не обмежуються закінченням судового розгляду, оскільки відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом.

9. Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову і мирова угода) є обов'язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать закону та не порушують прав і охоронюваних законом інтересів.

10. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами до сторін заявника та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу. Такий виняток, наприклад, передбачено ч. 5 ст. 235 ЦПК, зокрема справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди. Відсутність окремих прав пояснюється тим, що у справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому права, які випливають з змісту розгляду спірних правовідносин, не поширюються на дану категорію справ.